Я часом вештаюсь верандою. Вона з трьох сторін, що не примикають до хати, починаючи від моїх колін і вище - до її 2,5 м, обхоплена скляними квадратиками вікон. Крім мене тут вештається перетяг. А коли йде дощ, тоді ми з перетягом сидимо, тільки я у низькому кріслі, а він - на підлозі коло моїх ніг. Дощ замикає нас утрьох: мене, веранду і перетяг в стукотіння його пульсації і тоді дуже тихо на душі. Її просто не стає чути за дощем. Якого ж кольору сьогоднішній дощ? Дивлюсь у шибки праворуч.( Праворуч завжди зручніше зазирати). Він здалека синій від листя. Листя на деревах довкола, як клавіші під його натисками. Блям - вниз, шшш - доверху. Я б побігла у той дощ, у ті звуки, я б вирвалась звідси...Але перетяг жалібно зазирає знизу:"Дай ще полежати". І веранда не відпускає.
Насправді, у мене нема веранди. Але хіба це мрія? Це моє місце. І навіть якщо я не була там і зараз не є, і чи буду... Я вештаюсь верандою, а за мною вештається перетяг.