Співають, грають,
просять, продають...
Шумна, багатолюдна електричка.
Тут шастала собачка невеличка,
та й сіла поруч:
може, щось дадуть...
Дивилась мовчки,
як я смачно їв.
Очима так виразно промовляла.
А пригощаючись, хвостом метляла,
немов перед господарем своїм.
Дивилась в очі,
щось казала ще.
Про щось, здавалося,
вона мене питала.
До ніг тулилася, дрімати стала.
Її думки в мені будили щем.
Собака спала.
Обіймала шмат
смачного хліба. І була щаслива.
Збудилася на рибу із-під пива.
Й підлогу облизала...
Більш нема.
Її притис в куточку «кучмовоз».
Хвостом виляла і коли штовхали.
Мо’, думала, що так її – кохали?
Собача доля...
Мчав у ніч обоз.
– Це ваша?
З темряви хтось проказав.
В «кравчучки» з лантухом
скрипіла рама.
Попід сидіннями пляшки збирала
маленька жінка...
От і мій вокзал.
Вину і відчай я тоді відчув.
«Це ваша?!» – навздогін
з безодні ночі.
...З кутка впинаються собачі очі...
Мовчу.
2002
приручилися колись... і залишаються вірними "прив"язаності" давній своїй... їм би нас покинути і піти... але - йти їм нікули, первісний ліс зачинив за ними браму... та й лісу вже нема...
у Миколи Удовиченка є також прекрасний вірш про собачку і людину - обох бездомних... вони гріють одне одного, ночуючи під кущем, плащем укрившись спільно... і бездомному поетові сниться своя хата зо споришевим двором, а собачці - що вона в тому дворі вже "хазяйнує"... вічна тема... відповідальність перед тими, кого приручили...
Жаль їх всіх... Ми з жінкою де бачимо кицьку, чи собачку - так і пригощаємо...А місяць тому дворова кішка окотилась у нас на балконі, взяли шефство і виводимо в люди... Спасибі тобі, друже за твоє серце і такі чудові, пронизуючі вірші!
Доброго-добрісінького Вам.
Ми з жінкою де бачимо кицьку, чи собачку - так і пригощаємо...А місяць тому дворова кішка окотилась у нас на балконі, взяли шефство і виводимо в люди... 
Спасибі тобі, друже за твоє серце і такі чудові, пронизуючі вірші! 
