Отаборилось літо в полі.
Прийшли ясні погожі дні,
і кожен день дарунком долі
все посміхається мені.
З галяв рум’яняться суниці,
з яруг – вітання від грибів,
і в сни під музику на скрипці
такі злітаються жар-птиці,
що і не снилися журбі.
О! Ці короткі літні ночі.
Яка невимовна краса,
коли вдивлятись в небеса,
де зорі відкривають очі.
А вечори? А вечори!
Куди там гоголівським братись?
Такої страсної пори
на схилах Лисої гори
і Вій навчиться посміхатись.
А ранки? Ранки!
Сонця злети
з заграв над плесами води.
Туманом вкриті очерети
ще сплять. І дрюччями підперті,
вже просинаються сади.
І все це тут. І все це дома.
І проситься на сторінки
незнаний світ, усім знайомий,
щоб уміститись в ці рядки
вогнем веселки, звуком грому.
У гніздах – щебетом дзвінким,
в садах – достиглими плодами...
Пройдись над річкою лугами.
В воді – танцюють поплавки.
Дядьки, що смалять цигарки,
жонглюють вдачею й вудками.
І світле щастя з легких рук
дарують обрії навколо,
де скрип, гудок, тихенький стук
включають звичний перегук
без диригента чистим соло.
І знову – браво! І ура!
Шумить, вирує наше літо,
і нам ще є чому радіти,
що підростає дітвора,
що душу є кому зігріти,
що нас в селі ще ждуть батьки,
що є з ким дітям зустрічатись,
що є де людям спілкуватись
на українській залюбки.
Це – наша схованка на світі,
де нас Небесний стереже,
в піжмурки бавлячись з блакиті,
де смішно інколи:
– Невже
співають жайворонки в житі,
стрибають зайчики в зеніті
і сходить сонце в негліже?
