Зустрівши ангела, я побоявся обпалити йому крила,
Такі тендітні, що і не підіймуть жодного гріха,
Ці два легких найбілосніжніших душі вітрила
У скромний плащ за спиною змика.
Я доторкнутися не зважився, щоб чистоти не осквернивши
Не залишити на тім серці ніжнім жодного рубця,
В тім погляді, що від усіх світил небес ясніший
Теплом лилося сяйво каганця.
У трепеті благім думки губилися на півшляху до звуку,
Не в силах мовити я зачаровано ловив слова,
Вони лоскочучи мелодикою струни слуху
Бриніли ніжно у промовах божества.
Та в певний час, я не зумівши стримати високого пориву
Ледь не обпалив тих крил, що із багнюки підняли мене
І дотиком те серце ледь не порубцював чутливе,
Так мріючи, що ангел обійме...
І для вогню невпинного, мій вітер був лиш тихим вітровінням,
Метеликів до сонця підносивши, та жару не дістав,
Ковтком повітря полум'ю намріявши спасіння,
Я напрям свій міняти забував.
Як для метелика, що б'ється у вікно, те сяйво недосяжне
Пір'їнкою лоскочучи всі ті найтонші почуття,
Яскравим променем веде крізь хащі непролазні
Сильнішим роблячи моє серцебиття.
Зустрівши ангела, я побоявся обпалити йому крила,
Та страх минув з часом... від кисню полум'я горить,
І та невичерпна, незламна в моїм серці сила
До забуття кохаючи бринить!
