Розкуйовджений погляд осінній
Віяв мороком з безвісті слів.
І я, без надій релігійних,
Безсумнівно, робив, що хотів.
Грався з людськими серцями –
Розбивав і докупи ліпив…
Була то огидлива праця,
Та по-іншому вже не умів.
Уми я жіночі туманив,
Гадав, поквитатися варт.
Обіцяв написати романи,
Про те, як кохає вар’ят.
Та одного похмурого вечора,
Ідучи самотньо в житті,
Сталася зустріч доречна –
Натрапив на дні золоті.
Розказали про мене багато,
Освітили завулки душі…
Одна лиш біда – пізнувато,
Ховатися від метушні.
Але дивно, я думав, що згину,
Проте, навпаки, весь ожив.
Погнав, як хлопчак, без упину,
Бо дуже за нею тужив.
Прибіг до домівки своєї
Й побачив, що світло горить.
Відчинені двері квартири –
Одна зачарована мить…
Добридень, ви пані шукали?
То її вже давно тут нема.
Ми думали, вам передали –
Після осені завжди зима.
12.06.13
