Нове століття. Юна Катерина...
Укотре починається поема,
коли дівча прискорює хвилини
і кличе тишею садочок темний.
Ховає Усмішку жартун вусатий,
чекаючи "хохлушку" легковажну.
Підпилий місяць виглядає сватом,
заквітчано стоїть черешня-свашка.
Немає ще ні воєн, ні походів,
ще в білий день Катруся носить воду.
Та вже посіяні жоржини жовті
і обрієм темніє на негоду.
Там, за Дніпром, ще став не взявся льодом,
надії квітнуть на чолі віночком.
Ще, кобзою народженим акордам,
не вторить ліс дитячим голосочком.
Ще серденькові літо не віщує
чужих доріг спекотної задухи.
Зимовий вітер снігом не вінчує
сиріт, і Богом, і людьми забутих.
Та буде все це, буде, не минути!
Ще бризне з-під копит гірка образа.
І змиє гріх гріхом вода спокути
за всіх, покараних коханням, разом.
Блукають по краю Катрусини нащадки
і гулі набивають тими же граблями.
Поема починається спочатку:
"Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями..."
задуматись...
