Із вуст твоїх я п’ю зелений чай,
Вдихаю аромат цілющих трав…
Ти поцілунком кажеш: «Прощавай»,
А серцем просиш, щоб не відпускав…
Та я піду у чорну хижу ніч,
Пірну у неї з головою я …
Там не зустріну твоїх протиріч
Й твоєї гостроти, Печаль Моя.
Не розірветься кавалькада дум,
Бо біль душі вже не відчуєш Ти…
І не розтане в поцілунках сум -
Його запестить смуток самоти…
І вічність обійме гірлянду літ,
Благатиме покою у Творця…
Й неначе яблуневий первоцвіт
Заполонить образою серця…
Усьому є початок і кінець…
Зів’янеш ти в сліпій своїй красі…
Розтоптано й спаплюжено вінець
У степовій запиленій росі…
І моїх скронь сріблясту сивину
Вже не покриє поцілунок твій
Ти так і не відчула глибину,-
Її замів осінній суховій…
З солодких вуст я пив зелений чай,
Вдихав цілющий аромат із трав…
Ти шепотіла: «Милий, прощавай …»
Холодний місяць зорі цілував…
А потім ти сміялась увісні,
Підморгуючи звала в нікуди…
І очі попелисті і ясні
Заманювали в місячні сади…
Згоден з Вами, лиш впізнавши біду та горе, починаємо по-іншому дивитись на щастя, бачимо його у кожній дрібничці...а любов починаємо цінити більше і більше
Юрій Цюрик відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
шкода, що трапляються подібні ситуації у нашому житті 
