Вже пшениця одягнена в бронзові шати;
Вже стоїть на порозі, чекає жнива.
А туди, вдалину лиш дивитись, мовчати:
У природі, для мов – не потрібні слова.
Доторкнутись, відчути і все поєднати:
Золотисту пшеницю й стежок малахіт.
І вже стомлене поле, земля наче мати,
Віддає вже зерну оберіг-заповіт.
І наповнює легкість, що можна літати,
Та в повітрі прощання і спеки тавро.
І цокоче виконує коник кантати,
Переповнює чарами душу-цебро.
Все можливо відчути, мов книгу читати –
Пов’язати все так, як картина жива.
І десь здалеку вітер, і пахощі м’яти…
Скільки є ще тут слів, у душі, що нема.
27.06.2012
Ну... Я так зрозумів Вас. Слів в Душі - безліч, але вона - німа, треба дослухатися її, відчути її, а потім, вже самому, переказати слова Душі іншим... Перепрошую за невірне розуміння
Андрій Гагін відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Можна і так! Ваша думка також гарна і цікава! Але щоб її застосувати у вірші, потрібно дивитися з іншого погляду.
Мені з дитинства подобались жнива. Однак тепер на Заході України це рідкість. На полях жовтіє ріпак замість пшениці.
Андрій Гагін відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Такі культури, як ріпак, соя, останні десятиліття набирають популярності. Проте, в тому, що немає пшениці, існує і винна проблема, корінь якої в словах: "що посієш - те пожнеш"
Думаю, мені вдалося передати Вам трішки жнивного настрою із Центру України!