Квітень вже дістав валізи,
Склав до купи всі ескізи.
Дивиться, щоб ще забрати,
Із подвір’я – чи то з хати.
Сів тихенько на порозі,
Травня жде – він ще в дорозі.
Передати хоче справи,
Красу лишить під заставу.
У валізі є ще місце,
А приходив - було тісно.
Почав думати, гадати,
Щоб його іще забрати.
Але раптом все прозріло,
Стало добре зрозуміло.
Він забувся про кохання,
Саме цінне це придбання.
Став швидесенько на ноги,
Розпочав усе з комори.
Потім залетів до хати,
І почав мене благати:
«Поможи знайти кохання,
Мені їхати зарання,
Як без нього мені бути,
Що про мене скажуть люди»?
А воно тихенько, мовчки,
Як маленький той горобчик,
В мою душу залетіло,
І тихенько шепотіло:
«Не гони мене благаю,
Що зі мною я не знаю,
Хочу я у тебе жити,
Твою душу відродити».
Мені шкода його стало,
Кров те саме награвала.
Серце згоду теж дало,
Щоб кохання тут жило.
Один мозок невгамонний,
Хоче бути благородним.
Що мені тепер робити,
Як до квітня поступити?
Він усе по хаті ходить,
І кохання не знаходить.
А воно сидить в душі.
Рай в моєму "шалаші".
Квітень все по хаті ходить,
І кохання не знаходить.
А воно сидить в душі.
Рай в моєму "шалаші".
Так чуттєво, романтично.
Дуже незвичайна історія кохання
Дядя Вова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
