Вечоріє. Сірий морок розпливається ланами.
Ніби океан безбарвний хлюпає між островами,
Перелісків недозрілих.
Вітерець здіймає хвилі, сум звільнивши випадково.
Ті, слухняно звивом в’ються і шепочуть ковилово,
Між ромашок білосніжних.
Об гаїв кленові кручі, трощаться бур’янні лави,
Заспокоївшись стихають. Лиш туманять їхні глави,
У коріннях міцнопалих.
Місяць важний зріє – сходить, мов росток посеред збіжжя.
Маякує пташкам ночі - посрібляє роздоріжжя
Сяйвом зірочок опалих.
В конюшині перепілка дзвінко вихваляє нічку,
А від співу соловейка, верби розридались в річку,
Діамантом рос печальних.
З пінних хвиль серед безмежжя ніч, неначе Афродіта,
Струменить повівом меду, Шляхом Чумаків прикрита…
З подивом в очах мигдальних…
"Переліски недозрілі", "шепочуть ковилово", "бур’янні лави","коріння міцнопале","верби розридались в річку діамантом рос печальних" - Вас можна цитувати. Додам в обране. Дякую, дякую, дякую...
Осіріс відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибі Ольго! Просто, я живу посеред Таврійського безкраю і з кожним подихом всотую у свою душу мальовничу красу Причорномор'я! Ось і все. Ну... хіба, ще... поцілунок Создателя у лоба...