Знову цвітуть каштани….
Мільйони рожевих лампад.
Хто з нас відважиться нині
Співати хвалебних тирад.
Забули зненацька про щастя.
Ще в пам’яті рідний мотив…
Та вносить життя корективи –
Сьогодні каштани не ті.
Лишень починається літо,
Потрібно б рости і цвісти,
Та листя у плямах смертельних…
Чи зможуть дозріти плоди?
Мов реквієм, квіти каштанів,
Горять, мов свічки вздовж алей.
Немов про загублену юність
Мільйонів невинних людей.
Це крик невимовно скорботний
Про людську мізерну вагу….
Ми саджанці яблунь ростили,
Щоб Марсу надати красу….
Як легко нам всім обіцяти,
І плести наївним байки,
Прогнози бездумно складати,
Не знавши, що буде за мить !
Життя у людей нетривке і тернисте,
Мрії, надії далекі всякчас.
Навіть не знаєм для чого живемо,
Праведність наша лише напоказ.
Віримо ницим попам і мундирам
Зносимо легко нестатки і гніт.
Нас дурисвіти навік полюбили…
Певно, на Марсі припишуть нас всіх.
