Рідного неба - висока блакить,
Жовтіє степом гірка полинь,
Зупиняємось знову на мить,
Думки вітер несе в далечінь.
Не втрима́єш коня бойового,
Який рятує тобі життя,
Виносить з пекла лихого,
На крилах летить, без вороття.
За що йому доля такая ?
Конем орати до збіжжя лан,
Забрав ти його з рідного краю,
Занурив у борню, в кривавий тан.
А боротьба його спитала,
Чи має він бажання їти ?
Вночі, скрізь сон його лякала,
Як грали збір святі сурми.
Козацька вдача - степ і воля,
Тютюн і люлька, рідний край.
Коли в твій двір прийшла недоля,
Скорись, покайся чи вмирай?
Всі хто нескорений в могилі,
А ми залишились й живем.
Питання - Хто ми з вами нині ?
І що в майбутнє понесем?
Чиї нащадки ми, чиї діти,
Як сталось так що ми живі?
І правду ніде нам подіти,
Ми всі покірної крові.
І ми живемо бо діди наші,
Пройшли страждання і терор.
В надіях марних на найкраще,
Вже поховали свій "топор».
А той «топор» - це та сокира,
Яка катів рубала крізь віки.
Безжалісно вона воліла,
Відплат від вражої руки.
