часом здається, що ти зовсім одна. часом… він кличе мене за собою. а я не прийду. колись я кохала його. я божеволіла. руйнувала себе. рвала свої сарафани з попелу, розплітала повітряні коси і бігла на кінчиках пальців у безвість, бо саме там був він. а потім все скінчилося. все золотим лезом пройшлося собі по венам і померло. мене звали мрія. його – життя. колись ми були разом. тепер вже поодинці… я покохала іншу. вона така безсоромна, божевільна, нахабна і злорадна, її очі – безкраїсть галактик, її подих – меланхолійне вбивство, вона вродлива і чарівна, вона чиста і прозора, немов лід. її ім’я – неможливість. наше кохання, нестримне і бурхливе, смерть для них…
я пам’ятаю мій перший поцілунок, справжній, ніжний і солодкий. я так бажала цього. тоді в мене виросли крила, і я полетіла разом із ним, кудись далеко-далеко… з ним… життя, ти надихнув мене. але потім… хіба то була лише гра?.. потім ти потроху надривав мої крила. ти сміявся, тобі було так весело. а я думала, що ти мене кохаєш, це ти просто бавишся, ось зараз ти ледь надірвеш моє крило, а потім воно загоїться, бо ти будеш поряд, але ж, якщо я піду від тебе, то вони зовсім відірвуться. та ні, не відірвалися, лише дещо змінили колір: одне стало зовсім чорним, а інше золотим. вони вправно служать мені, чуєш? а ти… ти став таким сірим, самотнім, пустим і нещирим. твоя коханка - чарівна сатира. лише вона стримує їх бути в тобі. життя, ти позбавив невинності мої вуста своїм поцілунком. то було перше справжнє в моєму житті…
я пам’ятаю наш перший поцілунок з тобою, неможливість. зовсім випадково зустрілися наші губи і доторкнулися одні одних, так ніжно, але це полум’я, що загорілося в нас, ця пристрасть, шаленість… ніби навіки стиснули наші вуста в незвичайному танку між двома жінками. і дивне кохання посилилося в моїй душі… моя кохана неможливість, ти врятувала мене і згубила, бо тепер я ніколи не зможу бути з чоловіком… чи є це справжнім?
кохана, знаєш, коли я була з ним, вони обожнювали мене, не помічаючи мого існування, а коли пішла… одні стали ненавидіти мене і його, інші ненавидять лише його, а мене завжди кличуть, треті… вони дуже різні. я люблю їх, хоча деяких ненавиджу… тому перших я торкаюся золотим крилом і дарую їм інший кращий світ, в якому вони знаходять щастя, кохання, радість, але останніх я торкаюся своїм чорним крилом і вселяю в них безнадію, сум, журбу, розчарування, я вбиваю їх, бо той світ, який дарую я їм настільки чарівний, ідеальний, яскравий, неймовірний, неможливий…вони позбавляються розуму, позбавляються найдорожчого, що мають – життя. ці, останні, ніколи мене не кличуть, я завжди з’являюся випадково, а на ліжку, де вони марять, ми кохаємось із тобою, неможливість… може це не є ненависть до них, може це ненависть до самого життя?... бо я ж вбиваю його в кожному із них. вибачай, це є моя помста тобі, за те, що все вчинило самогубство. це є мій відчай…
часом здається, що я зовсім одна, а колір моїх крил тьмяніє. я залишаю тебе, неможливість, бо дивний шлюб наш, то є смерть для них, та й до тебе, життя, не повернусь, бо ти з’їси мене до останньої кам’яної моєї сльози.
я буду зовсім одна часом, часом кохатимусь з людьми на їх ложі з їх мареннями, а щобезкінечності я сама маритиму коханням з тобою, життя, і з тобою, неможливість… така моя мрія.
ID:
175044
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.03.2010 15:41:29
© дата внесення змiн: 02.03.2010 15:41:29
автор: Червона Стрічка
Вкажіть причину вашої скарги
|
Пасиб, мне понравилось! Удачи!!! 
