Сіль солона. Така як мої сльози, така як твої цілунки... Дощ падає – небо плаче, ридає, розривається на шматки. Йому болить душа, щемить серце. Мені теж. Надворі зима. Краплі холодно б’ють по обличчю. А я його ще більше підставляю. Більшого болю від того, що ти завдав мені, бути вже не може. Розщібаю комір. Нехай краплі морозять, розбиваються об мої груди. Там більше нема серця. Ти його викрав. Нещадно розірвав тіло, поламав ребра, витягнув серце. Вирвав його. Тепер я безсердечна. Кров стікає по руках, тілу, обличчю. Краплі змивають її і заморожують все моє єство. Я була створена з твого ребра, а ти нещадно його поламав. Поламав, знищив мене. Невже ти надієшся, що вона – це теж твоє ребро? Не тіш себе! Лише одного – його – тобі бракувало. Я – воно – твоє ребро. Моє тіло багряно-кривавого кольору: чи то від крові сердечної, чи то від крапель. Руки німіють, голос зник. Він боїться з’явитися, щоб не налякати тебе. Я оніміла. Розплющую губи – нехай краплі летять й туди. Більше ніколи я не почую ніжних слів, тепла й... брехні. Слух відсутній, тіло відсутнє, я – відсутня. І найгірше. У тому серці ти... присутній.
