Горить вогонь. Кує коваль,
І гріє ще, гартує –
Собі на біль, собі на жаль.
Тепер він лиш міркує:
«Не запізнитися б часом –
Без мене діло стане.
Брудне? Нічого. Смерть разом
До вечора настане».
В брудну ганчірку завивав
Тих дев’ять товстих цвяхів.
Пішов швиденько і шептав:
«Розіпнуть сіромахів.
А як же Той? Він не вбивав,
Не крав і не образив;
Надію людям всім давав –
Та дав би все одразу!»
Він встиг, і цвяхи подавав.
Рука чомусь тремтіла.
А кат ті цвяхи забивав
Без жалю в Боже тіло.
Кричало зборище: «Розпни!
Цього Царя не треба!
На нас хай буде кров вини
Й на дітях наших – з неба!»
На деревині підняли
І кров по ній стікала.
Уже зробили, що могли –
В полудень ніч настала.
Не кляв, не плакав, не кричав –
За тебе Він молився,
Отця Небесного прохав,
Щоб гріх тобі простився.
Стиснулось серце в коваля
І раптом він заплакав:
Побіг, летів із відтіля,
Зів’яли ноги з ляку.
«О! Господи, прости мене!
Упавши на коліна,
Благав коваль, хай помине
Нас гірка чаша Сина!»
Галина Яхневич
