Владимир Сосюра
"В РЕСТОРАНЕ"
Каждый раз вновь ее в ресторане увижу я,
Но одно не пойму я никак…
Кто она, та с глазенками пьяно-бесстыжими,
И кармин на знакомых губах.
Никуда от нее далеко не уеду я…
Ты знакома и ты не знакомая мне.
Кто же ты? До конца почему то не ведаю,
Помню лишь кружева «комбинэ»…
С нею нэпман загульный и наглостью пышащий,
Тот, что жизнь потопил беспробудно в вине,
А она между губ, все укусами выевших,
Что-то наглое колкое бросила мне.
Улыбнулась она, только смотрится жутко,
Мне почудилось, что наступил на змею…
Как похоже ведешь ты себя, проститутка,
Да на бывшую мне так недавно жену…
Вот привстала она, чуть качается… пьяная…
Губы шепчут «Забудь и прости…»
А лицо одурманил мне дух «Льоригана»,
Грусть печальная пудры с названьем «Коти»…
Вот опять забываю, что самое важное…
И не слышу я птиц, солнце не для меня…
Мне бы крикнуть: «Проклятая девка продажная!..» -
Я ж кричу: «Я простил и хочу лишь тебя…»
Хочу крикнуть ей вслед по дикарски и злобно я:
«Не могу без тебя… возвращайся я жду!..»
Но слова заглушает мотивчик знакомый мне,
Я опять нахожусь, как и раньше в бреду.
Знаю я, ты давно на бесстыдстве уклоненом…
Вся такая, как раньше была,
Ты другим отдала все, включая с ладонями
И развратную чашу ты всю испила…
Одиноко сидел… А за окнами клены…
И к нагану тянулась рука…
Приходила ко мне и шептала влюбленно,
Раскрасневшись вся скользкая гниль слизняка…
Плыли дни по реке… между вех похоронены,
Ночи шли, как ножи, как огни…
Помню, как я твои панталоны нашел и вдруг,
Грязь засохшую сжали они…
Так играй, музыкант, плачь, рыдай моя рана,
Ну ж, играй музыкант, тебя слезно молю.
Я забуду тебя и в отместку, с досады
Я гитару себе непременно куплю.
Наливайтесь слезами глаза мои карие!..
Твои бедра и ноги на «ять».
Так гори ты в огне, лучше быть мне с гитарой
И сыночка родного припомнить опять.
Ты жестоко и тупо меня обманула,
Ты само наслажденье и зло.
Хоть бы ты мне сыночка скорее б вернула,
Может быть, и тебе б повезло…
Где вы ноженьки смуглые детские,
Где ты детский восторженный крик?
Мать твоя проститутка советская,
А отец твой страны большевик.
Мой сынок, кареглазый соколик мой,
В парке больше не будем вдвоем.
Над любовью поставить бы точку мне,
Или жизнь зачеркнуть этим днем?..
Ты услышь голос мой, мысли жгучие
И бумажную вспомни звезду
Я горел на фронтах революции
А теперь за любовь я сгорю.
Рассмеется в пенсне барин гладенький
Ах любовь, ах сюжет, глубина!..
В нем и женщина, сын и восстание,
Украина, что свыше дана!..
В нем есть все!... Революции зори!..
Человек я, не мяса кусок.
Право есть у меня и на горе,
На интимное слово «сынок»?
Или прав никаких не имею?
Все права у таких вот в пенсне,
Что кичатся удачей своею
В назидание вам, да и мне!
Необъятное злобное горе
Электрическим током пробьет,
Революции сдвинули горы мы
За любовь, за детей, за народ.
Ты прости оскорбленье, мой сладенький!
Ты, конечно ж, не мяса кусок.
Ты достанешь цветок даже аленький
Для жены. Есть семья, есть сынок!?
Пусть смеются над мыслями грустными,
Надо так, это наша судьба.
Мы с тобою бойцы Революции,
Нам судьбина в мозолях дана,
В нас едины и сердце и вздохи,
С колыбели дорога одна!
Придет критик такой пенснеокий
Растерзает он душу до дна…
Он наденет на нос микроскопы,
Телескопы на сердце включит,
Не найдя, но проделав раскопки...
он же критик!?. Ведь он не молчит?.
Он опять фарисейство разводит
И мораль станет нудно читать..
А вокруг рассмеются заводы
И раздастся молитва «на мать».
16 июля 2014
Володимир Сосюра (1898 -1965)
\"В РЕСТОРАНІ\"
О. Ковіньці
Кожний раз я її в ресторані
зустрічаю на горе, на жах...
В неї очі підведені, п\'яні
і кармін на знайомих губах.
Я і знаю її, і не знаю...
Тільки кличе і тягне мене,
де з-під шовку вбрання виглядають
дорогі кружева \"комбіне\"...
З нею непман нахабний і грубий,
що життя потопив у вині.
А вона крізь покусані губи
щось нахабне сказала мені.
Усміхнулась і глянула жутко,
наче я наступив на змію...
Як похожа оця проститутка
на колишню дружину мою!..
Підвелась і хитається... п\'яна...
Йде до мене: \"Забудь і прости...\"
А в лице аромат \"Льоріґана\"
і печальної пудри \"Коті\"...
Знову маєм і ласкою віє...
Ти для мене і сонце, і спів...
Хочу крикнуть: \"Проклята повіє!..\" -
а кажу: \"Я забув і простив...\"
Хочу крикнуть услід їй так дико:
\"Я не можу без тебе... вернись!..\"
Та слова заглушає музика,
і не буде уже, як колись.
Знаю я, ти давно на уклоні...
Ще тоді, як зі мною була,
ти другим віддавала долоні
і розпусту таємну пила...
Був самотній... За вікнами клени...
До нагана стреміла рука...
Ти приходила пізно до мене,
вся червона, противна, слизька...
Дні пливли, похоронні, як дзвони,
ночі йшли, як ножі, як огні...
Раз знайшов я твої панталони,
передерті, засохлі й брудні...
Грай, музико, ридай, моя рано!..
Грай, музико, ти швидше, молю.
Я забуду зрадливу кохану
і з досади гітару куплю.
Плачте, очі, козацькі ви карі!..
В неї бедра і ноги \"на ять\".
Хай їй чорт! Краще грать на гітарі
і синочка свого споминать.
Ти жорстока, тупа і нечула,
все в тобі насолода і зло.
Хоч би сина мені повернула,
може б, краще без тебе було.
Де ви, ніжки, смугляві, маленькі,
і до мене восторжений крик!..
Він не зна, що повією ненька
і що татко його більшовик.
Синку мій, кароокий синочку,
в парку більше не бігати нам.
Над любов\'ю поставив я точку,
чи ж поставлю її над життям?!.
О почуй мої голос і кроки
і згадай паперову зорю!..
Я горів на фронтах огнеоких,
а тепер на коханні горю.
Хтось сміється в пенсне: \"На коханні?!.\"
Ах, кохання, така ширина!..
В ньому жінка, і син, і повстання,
і Вкраїна, моя сторона!..
В ньому все!.. Революціє-зоре!..
Я ж людина, не криці шматок.
Маю право на власне я горе
і на слово інтимне \"синок\"?..
Чи не маю?.. Як ні, то з такими,
як оцей, що сміється в пенсні,
що жиється думками чужими,
не єдина дорога мені!
О печале моя неозора
і електрики зоряне гей,
Революції зрушим ми гори
для кохання, жінок і дітей.
Ти пробач за образу, мій любий!
Знаю я, ти не криці шматок.
Ти ж цілуєш закохані губи
і у тебе є жінка й синок?!
Хай сміються чужі й нечулі,
треба так, наша доля така.
Ми ж зросли в Революції гулі,
в тебе й мене в мозолях рука,
в нас єдині і серце, і кроки
і з колиски дорога одна!
Прийде критик якийсь пенсноокий,
мою душу розкраде до дна...
Він надіне на ніс мікроскопи,
телескопи на серце своє,
та нічого не знайде до гроба...
він же критик!?. мовчать не теє?!.
Ну й почне фарисейство розводить
і моралі нудненькі читать...
А навколо сміються заводи
і лунає молитва \"на мать\".
1927
ID:
528306
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 07.10.2014 00:12:09
© дата внесення змiн: 07.10.2014 00:12:09
автор: Володимир Туленко
Вкажіть причину вашої скарги
|
