Галина Будянська

Сторінки (3/207):  « 1 2 3 »

Колисанка

Рак  як  свисне:  «Фіть,  фюіть!»
Швидше  двері  відчиніть.
Мама  двері  відчиня,
А  на  ганочку  –  Свиня.
Дітки,  нумо  не  лякайтесь,
Дружно  спатоньки  вкладайтесь.
Зорі  он  горять  ясні  –  
Наступає  рік  Свині.
В  вікна  стукає  билинка,
Казку  вам  розкаже  Свинка.
Котик  Мурчик,  не  гуляй,
Нову  пісеньку  вивчай:
У  лісі  є  дуб-дуб.
Ходять  свинки  –  туп-туп.
І  старі,  і  молоді
Та  збирають  жолуді.
Не  страшні  їм  дні  сутужні:
Будуть  сильні,  будуть  мужні.
Світять  зорі  вечорові.
Дітки,  спіть,  ростіть  здорові.

…Місяць  проситься  до  хати,
Свинка  також  хоче  спати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662716
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2016


Дощ

Відійшли  запашні  полуниці.
Материнкою  пахне  земля.
На  своїй  золотій  колісниці
Зупинився  над  містом  Ілля.
Навсібіч  розкололося  небо,
Ніч  шугнула  в  страшну  каламуть.
Чувся  голос  Іллі:  «Це  так  треба,
Бо  забули  про  Господа  тут».
Град  обрушив  пророк,  блискавиці,
У  потоці  води  віщував:
«Де  ваш  Бог?  Чи  не  ті  кам’яниці,
Що  пихатий  багач  збудував?
Він  так  зверхньо  на  світ  поглядає,
Певне,  мріє  два  віки  прожить,
А  навпроти  сусідка  вмирає,
Бо  без  хліба  вже  місяць  лежить.
Зупинись  же!  Бо  Господу  Богу
Не  потрібне  багатство.  Втіша,
Що  до  нього  віднайдеш  дорогу,
Коли  чистою  буде  душа».
Грім  і  блискавка!  Страшно,  невтішно…
Як  від  цього  сховатися,  де?
Та  й  чи  треба  ховатись?  Я  грішна,
Чи  не  кара  господня  гряде?
Час  непевний,  навкруг  лицемір’я,
Марнослів’я,  метка  суєта.
На  зіщулене  наше  подвір’я,
Не  стихаючи,  ллється  вода.
Пахне  схил,  де  цвіли  полуниці,
Прохолодою  диха  земля.
На  своїй  золотій  колісниці
Вкрай  засмучений,  їде  Ілля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662488
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2016


Лихий наплутав

[b](баба  Векла  розповідає)
[/b]
Хай  Бог  милує,  який  квітень
Чи  сказився,  чи  захмелів,
Обросли  коростою  віти
Пес  під  хвірткою  задубів.
Ніби  дід,  що  застав  з  дружиною
З  молоденькою  –  козака,
Квітень  фуркає  снігом-піною,
Витанцьовує  гопака.
У  провулку  старі  ворота
Повалив.  Чи  утіху  мав?
Де  не  з’явиться,  там  скорбота  –  
Чи  дорогами  заблукав?
Сипав  мрякою  і  сльотою,
Вітром  тенькнувши  по  дротах.
Ще  й  жалівся,  стрівшись  з  Ягою:
Ревматизм  дошкуля.  Ках-ках…
Ет,  погрітись  би  в  Євпаторії
Ет,  путівку  дістать  якби…
Чи  усі  поголовно  хворі  ми,
Це  ж  не  справжній  квітень,  баби!
На  вечірку  якось  зібралися
Місяці  –  ну  й  таке  пішло!..
Каже  Векла  –  так  налигалися
Квітня  ж  місяця…  розвезло.
Векла  хреститься,  Векла  божиться:
Так  погано  квітню  немов,
Треба  йти,  а  йому  неможеться.
Тож  на  чати…  грудень  пішов.
Ну  й  гульнув  старий!  Ну  й  дірвався.
Шаленів  і  вив  на  даху
До  нестями.  Затим  уклався
На  злинялу,  в  латках,  доху.
Схаменулась  Весна  та  й  каже
Неподобство  яке!  Пе-е-чаль!
І,  горохом  розсипавши  кашель,
Грудень  знітився:  вибачай…
Засміялася  Весна,  зітхнувши  –  
Зникни  в  праліси,  спочивай.
Ну,  а  квітень,  ману  стряхнувши,
Поспішив  зустрічати  май.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662212
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2016


Пилівка

Невелика  річечка  Колода
Цідить  жартівливо  –  доганяй!
Пилівка.  У  неї  тиха  врода,
Тиха  вдача.  А  на  чатах  –  май.
Десь  у  вихідні  аж  розцвітає
І  стає  незвично  гомінка.
Вже  аборигенів  тут  немає.
Пилівка  –  це  зона  приміська.
Придивись  –  у  ній  багато  змісту
І  тепла,  що  гарно  зберегла.
Як  же  добре  прислужитись  місту,
Як  же  в  серце  кожному  лягла!
Крайня  дача  вікнами  моргає,
Мовби  промовляє:  «Увійдіть!»
А  Колода  все  шумить  і  грає,
І  спішить,  спішить  у  білий  світ.
Тут  свої  припливи  і  відпливи,
Завітає  інколи  нудьга.
…Пилівка  в  чеканні  терпеливім
До  Колоди  стишено  збіга.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2016


* * *

Не  хилися,  клене,  молодий  дубочку!
Не  печалься,  нене,  що  віддаєш  дочку!
Не  хвилюйсь,  озерце,
Та  не  плач,  зозуле!
Материнське  серце  –  
Добре,  ніжне  й  чуле.
Як  пішла  із  хати,
Друженьки  співали,
На  воротах  мати
До  зорі  стояла.
Не  хилися,  клене,  молодий  дубочку,
Не  печалься,  нене,  що  віддала  дочку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661125
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2016


Надвечір’я

Корови  напівсонні  ремигають,
Вже  надвечір’я  в  очі  загляда.
Шумить  дубняк,  на  вітер  нарікає  –  
То  явно  наближається  сльота.
Мішок  з  травою  руки  обриває.
Рябі,  пора!  Чекають  у  селі.
Бабусенька  моя  з  горба  гукає:
-  Спіши,  вечеря  стигне  на  столі.
Вишнева  гілка  бавиться  зі  мною,
Цикади  віднайшли  мажорний  тон,
І  пестить  мене  теплою  рукою
Моя  бабуся,  лагідна,  як  сон.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660603
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2016


Мініатюри

Словам  тісніше  і  тісніше.
І  ось  гуртуються  в  ряди
І  випливають  з  серця  вірші,
Як  дзвони  з  тихої  води.

*    *    *
Розкошують  вітри  у  березні,
Ледве  чутно  дрижать  шибки.
І  здається,  що  десь  на  белебні
Розмовляють  про  щось  дядьки.

*    *    *
Я  чую,  як  у  час  ранковий
Земля  поволі  ожива
Кап-кап  –  вода  в  гілках  бузкових,
Немов  заплакана  вдова.

*    *    *
Дикий  терен  поліг  на  морозі,
У  гаях  поселилась  журба.
Розплескалась  в  очах  твоїх  осінь,
Та  й  застигла  –  така  голуба…

*    *    *
Розкинув  вечір  сиві  шати,
Туманом  терни  поснував.
І  у  вікні  старої  хати
Закрайок  неба  запалав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2016


Зозуля

Роки  вистрілює,  мов  кулі,
А  серце  щулиться  –  додай!
Замовкла.  Більше  у  дівулі
І  не  проси,  і  не  чекай.
Не  дуже  тим  і  переймаюсь.
Мовчанка  настрій  не  псує.
Проте  іду  і  оглядаюсь  –  
А  раптом  знову  закує?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660206
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.04.2016


* * *

Чи  насправді,  чи,  може,  приснилось:
В  двір  заглянуло  сонце  ясне.
На  дротах  ластів’я  примостилось
І  вітає  з  весною  мене.
У  душі  мов  пошерхло,  згоріло,
І  чуття  –  вже  не  те,  ой  не  те.
Та  спасибі,  що  ти  прилетіло,
Ластів’ятко  моє  золоте.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659758
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2016


Ну й примариться ж!

Все  немов  сплелось  в  набридлій  темі
(Пам'ять  –  річ  непевна  і  лиха).
Вибирають  спікера  в  гаремі,
У  Верховній  Раді  –  євнуха.

Душу  веселять  японські  вишні,
Крам  турецький  просто  мерехтить.
О,  з’явись  нам,  Сулеймане  Пишний,
Та  порадь  –  а  як  же  далі  жить?

У  «дивані»  нашому  камлання,
Бо  ж  візир  посада  непроста.
Від  продажних  тушок  у  зібранні
До  Європи  сморід  доліта.

Інші  є  посади,  цій  подібні,
Та  пора  вже  й  риску  підвести.
Ми  такі  смішні,  такі  жадібні,
І  брехливі  –  Господи,  прости!

…  Мо,  як  сон,  усе  пройде,  розтане,
Зовсім  інша  висвітлиться  даль
А  поки  що,  друже  Сулеймане,
Я  переселюсь  у  твій  сераль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659339
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2016


* * *

Сонях  нахиливсь  до  живоплоту  –  
Світом  не  натішиться  ніяк.
На  узгір’ї,  посеред  городу
Тягнеться  назустріч  сонцю  мак.
Вітер  цвіт  розсипле,  пожартує,
З’являться  пихаті  маківки,
І  колись  бабуся  приготує
Повнощокі  з  маком  пиріжки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659052
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2016


Проліски

І  незатишно  чомусь,  і  болісно,
Туга  скручує  душу  в  дугу.
Сині  проліски,  сині  проліски
Мерехтять  на  бузковім  снігу.
Те  життя,  що  пролинуло  полиском,
Не  догнати  його,  не  вернуть…
Сині  проліски,  сині  проліски
В  зачарованім  лісі  цвітуть.
А  бабусині  сльози  напровесні  –  
Все  синів  виглядала  з  війни…
Сині  проліски,  сині  проліски
У  дитинстві  зостались  вони.
Світ  розчахнутий  дихає  кволістю,
Мовби  ворог  життя  переміг.
Тільки  проліски,  сині  проліски
Не  зав’януть  у  лісі  повік.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658650
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2016


Месія

В  Палестині,  в  час  прадавній,
Він  ішов  –  ріділа  мла.
Шурхотів  пісок  і  камінь  –  
Сину  Божому  хвала!
Справи  ті,  що  мав  звершати,
Словом  правди  проросли.
Легко  нам  людьми  назватись,
Дуже  важко  буть  людьми.
Нам  з  потоку  воду  пити,
Божі  дочки  ми  й  сини,
Щоб  в  юрбі  не  опинитись
Лютим  криком:  «Розіпни!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2016


Охтирські парубки

Там,  де  любов,  там  і  омана.
Та  це  нас  тішить  повсякчас.
Не  кожна  дівка  –  Роксолана,
І  Олександр  –  не  кожен  з  нас.
Кохають  Катрі  і  Ганнусі,
Бо  ми  ж  не  хлопці,  а  –  орли!
Дівчат  повернемо,  матусі,
Та  не  такими,  як  були…
Закриють  двері  –  ми  в  кватирку…
Ех,  нас  бояться  недарма.
Ми  козарлюги  із  Охтирки,
І  вже  таких  ніде  нема.
Дівки  і  вдови  незчисленні
Сватів  у  гості  хай  не  ждуть,
Бо  наші  справжні  наречені
Ще  під  столом  долають  путь.
Бентежна  сила  в  тілі  грає…
Он  сонце  сіло,  хлопці  йдуть.
Постороніться  –  ми  гуляєм,
І  гай,  і  вулиці  гудуть!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2016


Жаба

Як  зустріну  –  бугристу,  нещасну,
Обережно  притишую  крок.
В  її  шкіру  Олену  прекрасну
Одягли  чародійством  казок.
Із  латаття  істота  зелена
На  піщану  плигає  косу.
Диво  станеться  зараз,  я  певна,
Скине  шкірку  Прекрасна  Олена.
Ой,  не  руште  казкову  красу!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657382
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2016


Немає краю наймиліш

Горобина  ніжна  –  в  білім  цвіті
Заквітчала  вулиці,  мости.
І  такого  міста  в  цілім  світі,
Як  моя  Охтирка,  не  знайти.
Не  шумлива,  провінційно-тиха,
Та  немає  краю  наймиліш.
Де  вночі  Ведмедиця  Велика
Прихиля  до  Ворскли  срібний  ківш.
Нам  не  розлучитися  з  весною,
Даль  не  розлюбити  гомінку.
Зависає  райдуга  дугою
З  Ворскли  –  до  заводу  промзв’язку.
В  горобину  розпашілу  вбрана,
Кожен  день,  як  диво,  зустрічай,
Сонячна  Охтирщино  кохана,
Часточка  Вкраїни,  рідний  край!
Ти  такою  силою  налита
Під  травневим  зоряним  дощем…
Ми  тебе,  легендами  повиту,
Від  усіх  напастей  збережем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656128
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2016


Луки

Ой,  на  луках  трави  скошені,
По  воді  качки  пливуть,
Ворскли  тихої  по  осені
Береги  мене  зовуть.
Де  у  вирій  за  лелекою
Молоді  пливуть  літа,
Дивно  юністю  далекою
Пахне  осінь  золота.
Трублять  олені  знеможено,
Сум  на  річку  пада  знов.
Десь  отут  моя  зарошена
Загубилася  любов.
Заблукала  в  хмелі  ярому,
Та  й  за  вітром  подалась.
Осінь,  осінь,  разом  з  чарами
Я  отрути  напилась.
Тільки  хай  –  отрута  збуджує
Ув  очах  гарячий  блиск.
Значить,  світом  ще  не  нуджу  я,
І  люблю,  як  і  колись.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2016


Візитна картка

Я  дзвінка,  як  глечик  опішнянський
Лагідних,  приємних  кольорів.
Я  із  роду  славного  Будянських  –  
Козаків,  попів,  учителів.
Загалом,  задумлива  і  тиха
З  синьою  зажурою  в  очах,
Бо  –  по  мамі  –  я  ще  й  Журавлиха
І  живе  в  мені  той  славний  птах.
Прагну  з  усіма  ужитись  в  мирі,
Як  скубуть  –  давати  відкоша.
Жовта  осінь  кличе  десь  у  вирій,
І  від  суму  щулиться  душа.
Бідний  краю  лободи  й  картоплі
І  пісень,  таких,  що  гай  гуде.
Де  у  Ворсклі  мочиться  конопля,
А  жінки  –  красиві,  як  ніде.
Християнка,  як  діди,  по  вірі
Фантастично  добра,  часом  зла…
Не  була  у  Греції,  Каїрі
І  багато  де  ще  не  була.
Одиначка  я,  єдина  в  мами
Може,  щастя  це,  а  може  –  ні
Отчий  край  кохаю  до  нестями
І  ношу  в  собі  його  пісні.
І  пишу  вірші.  Така  забавка
Це  –  як  біль,  як  золоте  тавро…
Я  –  охтирська  синьоока  мавка
Ворскли,  берегів  її,  дібров.
…Світ  віршів  чутливий,  так  і  знайте,
Ви  навшпиньки  в  нього  увійдіть.
А  коли  не  любите  –  минайте
І,  будь  ласка,  строго  не  судіть!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655583
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2016


* * *

Хто  там  на  старій  Грунській  дорозі
Ноги  необачно  притомив?
День,  зітхнувши  вкотре,  у  знемозі
В  дику  пижму  голову  схилив.
Каїн  знов  підняв  на  брата  вила,
Впав  на  степ  тривожний  крик  сови…
Стариган,  дорожнім  вкритий  пилом,
Кинув  на  траву  свої  сакви.
Що  його  погнало  у  дорогу  –  
Синова  невдячність,  чи  біда?
У  очах  натомлених  –  тривога
На  зіниці  темні  осіда.
Степ  німий  причаєно  зітхає…
Чоловіче  добрий,  пригощайсь!
Хай  тривога  з  вітром  відлітає,
Квас  бери  і  житній  коровай.
Світ  налився  тайною  по  вінця,
Скоро  Віз  покотиться  з  гори.
Пригощайся,  діду!  У  тарілці
Золоті  антонівки  бери.
Як  він  їв,  немов  священнодіяв  –  
Навіть  крихти  хліба  не  зронив!
Хто  йому  образу  заподіяв,
Хто  його  в  дорогу  відпустив?
Квітнуть  зорі  –  тихі  та  погожі,
Коники  озвалися  з  трави…
«Дай  же  щастя  цій  дитині,  боже!»  -  
Дід  сказав,  і  взяв  свої  сакви.
-  Що  тут,  дочко?  Та  немов  каміння…
-  Далі,  діду,  підеш  ізгори,
То  чудові  яблука  осінні,
Запашні  антонівки.  Бери!
Як  же  подививсь  на  мене  славно,
Що  хотів  сказати  –  відгадай!
-  Унизу  лежить  село  Журавне,
Журавля  Івана  запитай.
Яблуня  з  гілок  росу  струснула,
Яблука  загупали  в  саду.
По  щоках  скупа  сльоза  майнула,
Обронив  приглушено  «Знайду»!
І  пропав,  розтанув,  як  сновида  –  
Може,  лісовик  то  був,  не  дід?
Чом  тоді  душа  за  того  діда,
Так  болить,  немов  за  цілий  світ?..
Парубкує  місяць.  Зорі  босі
Бродять  у  калюжах,  вітер  спить…
Хто  там  притомився  у  дорозі?
Хто  там  розгубився  хоч  на  мить?
Щезли  зорі,  запахи  духмяні
Струменять  виразно,  скрикнув  птах…
Я  виношу  яблука  рум’яні  –  
І  мовчить  Грунський  безкраїй  шлях.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654483
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2016


* * *

Сад  квітне  буйно  й  осипається,
І  сум  охоплює  нараз:
Так  наречена  роздягається  –  
Радіє  й  плаче  водночас,
Чекає  судженого  з  трепетом…
Тривога.  Радість.  І  –  журба.
Летять  пелюстки  з  тихим  лепетом
Як  сон,  як  біла  ворожба.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654120
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2016


Нерішучий

Чом  тая  калина  одна  серед  поля,
Чом  люблю  Галину,  а  ходжу  з  другою?
Бувало,  до  рання  могли  проспівати  –  
Про  своє  ж  кохання  не  посмів  сказати…
Доки  я  крутився,  а  чого  –  не  знаю,
Моряк  не  барився,  забрав  мою  Галю.
Повіз  до  Одеси,  до  Чорного  моря,
На  широкі  плеса,  на  яснії  зорі…
Проклятий  характер  –  не  можу  рішитись,
Чи  до  моря  їхати,  чи  дома  втопитись?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653648
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2016


* * *

Я  на  березі  чекала,  а  туман  котився,
Перевізнику  –  гукала  –  де  ти  забарився?
Ой,  помалу  човен  їде,  я  б  хотіла  мчати:
Може,  встигну  до  обіду,  огірки  продати…
Я  в  Охтирці  забарилась,  доки  продавала
Он  вже  й  сонечко  підбилось,  на  обіді  стало.
Верболіз  весь  день  купався  в  тихому  озерці,
Перевізник  усміхався,  аж  кололо  в  серці.
Грає  вітер  комишами,  кружеляє  птиця,
-  Ти  чекай  мене  з  сватами,  юна  чарівнице!
Як  до  хутора  летіла,  підсумки  підбила:
Продала  всі  огірки,  парубка  купила…
Заплітаю  вранці  в  косу  стрічку  голубую  –  
Жду  я  того  «перевозу»,  рушники  гаптую.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653307
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2016


* * *

Як  були  гусари,  як  були  –  
І  жінок  любили,  й  слив’янку  пили.
Прогарцюй  чортякою,  гусарин,
Збережи  надовго  мить  оцю.
І  вологий  погляд  очей  карих  –  
Нагорода  царська  молодцю!
Як  летів  гусарин,  ніби  птах,
То  дівчат  і  захват
Охоплював,  і  жах.
…У  боях  гусарину  везло,
А  в  житті  –  кохання
Усякого  було!
…Охтирчанки  –  бісові  баби  –  
Гарбузи  ростили,
Розводили  й  боби…
…Кінь  гарцює,  очі  зайнялись…
Будь  обачним,  лицар,
Міщанок  стережись!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652470
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2016


На річці

Ну  й  моторне!  Просто
Душу  звеселя:
На  перила  мосту
Вилізло  хлоп’я,
Милий  карапузик,
Плаче  –  сліз  нема:
«Що  –  плигать  на  пузо,
Як  усі  –  сторчма?!
Он  же  той  уміє
(морщиться  чоло)
Дядько  Пантелія
Здоровань  Павло…
От  би  розігнатись!
Та,  гляди,  втоплюсь…
Я,  коли  признатись,
Трішечки  боюсь…»
Берег  обізвався:
«Мати  он  іде!
Колько,  ти  б  ховався  –  
До-о-обре  попаде!»
…І  з  коротким  змахом,  -  
Інший  би  чкурнув!  –  
З  тих  перил  не  птахом  –  
Каменем  пірнув!..
Та  такий  щасливий
Виплив  у  кущах!..
На  обличчі  –  глина,
Радість  –  ув  очах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2016


Осінь

Там,  над  рікою  голубою,
Де  спраглий  вечір  воду  п’є,
Золототканою  габою
Чаклунка-осінь  виграє.
Чи  не  вона  багрянець  ярий
В  гаях  кленочкам  віддала?
В  дівочі  очі  світло-карі
По  вінця  щастя  налила?
Це  ж  голубим,  як  небо,  птахом
Майнула  в  сосни  край  села.
Второваним  чумацьким  шляхом
Обози  в  місто  повела.
Запахла  терпко  медуниця,
Зійшлися  верби  до  води…
Що  в  тих  обозах,  чарівнице?
«І  хліб,  і  яблука,  й  меди!»
І  через  гречку,  через  поле
В  гаї  березові  пішла.
Ой  осінь,  осінь,  разом  з  болем
Крізь  серце  ти  моє  пройшла.
І  глибоко  зітхнула  нива,
В  траві  завуркотів  потік
А  я,  заплакана  й  щаслива,
Прощалась  з  осінню  на  рік.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652015
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2016


І все ж – надія

Тихо  скрипнуть  двері  в  тихій  мерії.
Люди  звідти  вийдуть,  знов  зайдуть.
На  жахкому  згарищі  імперії
Незвичайні  квіти  зацвітуть.
Геть  зотліють  і  серпи,  і  молоти  –  
Весь  кривавий  табірний  бедлам.
І  гнучкі  лакеї  «чого  зволите?»,
Ну,  а  ми?  А  як  же  бути  нам?
В  нас  так  довго  убивали  душу
Ми  –  раби.  А  діти  –  й  поготів.
Тому  –  без  жалю  сказати  мушу  –  
Зникнемо  у  мареві  віків.
Будуть  нові  люди  в  новій  мерії,
Що  без  нас  круті  стежки  пройдуть…
На  жахкому  згарищі  імперії
Надкосмічні  квіти  зацвітуть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651725
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2016


Полудень

Луки,  квіти  –  синє  море  мовби,
Тиша  навкруги  –  немов  дзвенить.
У  воронці  від  авіабомби
Спить  пастух,  а  чи  вдає,  що  спить?
Полудень.  Земля  відпочиває,
Поринає  в  казку  сон-трава.
Тільки  жайвір,  чути,  не  стихає,
Безтурботно  про  своє  співа.
У  кінці  дороги,  на  обніжку,
Аж  до  неба  пил  –  пасуть  овець.
На  травичці,  підгорнувши  ніжки,
Спить  зелений  коник-стрибунець.
Там  ручай  з-під  глоду  витікає,
Сонце  дужче,  дужче  припіка.
Хитро  все  довкілля  оглядає
На  камінні  ящірка  метка.
Крук  піднявсь  –  і  зник  у  небі,  чорний,
Вибирає,  певно,  де  рілля,
І  струмує  запах  неповторний
Волелюбна  чебреців  сім’я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651562
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2016


* * *

Видно  у  вікно  –  гуртом  по  парку
Мчить  малеча  –  справжній  тобі  шквал.
В  магазині  шовк  бере  свинарка,
Пробує  на  міць  матеріал.
А  рука  у  неї  загрубіла,
Трудівниці  чесної  рука
Пробує  матеріал  уміло
Ніжно-ніжно.  Ось  вона  яка!
А  на  свято  підійдуть  вітати
Друзі  по  роботі,  діти.  Й  ти
Розцвітеш  нараз  у  новім  платті
Бо  тобі  й  належиться.  Цвіти!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651210
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2016


* * *

Заїдає  побут,  заїдає…
Тарілки,  миски,  плита,  борщі.
Думка,  ніби  злякана,  зникає
Де  тут,  боже,  з’являться  вірші?!
К  бісу  побут!  Все!  Не  буду  мити
Тарілки,  перейдемо  на  чай…
Неймовірно  хочеться  творити,
Та  чомусь  охоплює  відчай.
Не  вловлю  й  рядочка,  пропадає
Образ,  рима,  сонна  і  мілка.
А  в  уяві  –  булка  виринає
І  печеня  –  та  смачна  ж  яка!..
Знов  топлю,  варю.  А  що  робити?
Все  кипить  –  і  я  спішу,  спішу…
І  рядки  струмують  –  не  спинити,
І,  борщу  поївши,  я  пишу…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650480
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.03.2016


Весняне

Цей  завійний  березень  –  закрутився  в  березі,
В  луках  запорошених,  п’яний,  заблукав.
І  ніщо  не  збудеться,  як  весна  загубиться
На  стежках,  де  березень  жарти  розсипав.
Дощ  тихий  сіється,  що  на  світі  діється,
Про  веснянку  мріється,  тільки…  де  вона?
Там,  за  воротами,  крутими  поворотами
З  піснями-хороводами  уже  спішить  весна.
Ранками  чистими  тішиться  намистами
Юна  охтирчаночка,  зичить  всім  добра.
Косу  заплітаючи,  ямочками  граючи,
Щастя  зустрічаючи,  бо  її  пора.
Дівчино,  дівчино,  скоро  будеш  вінчана,
Квітами  заквітчана,  гарна,  молода.
Горлиця  проспіва  про  любов  такі  слова,
Хай  їх  тільки  не  змива  весни  швидка  вода.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2016


Журавлиха

[i]Бабусі  Парасці,
другій  матері  моїй,  присвячується[/i]

Перебираю  радощі  й  тривоги.
Щось  відійшло,  лишилось  головне:
Мого  життя  натруджені  дороги,
Обличчя  мами,  ніжне  і  сумне.
Там  повесні  шалено  квітнуть  сливи,
Село  –  мов  потопає  в  молоці,
І  матінка  всміхається  щасливо…
Ні,  не  забуть  миттєвості  оці!
Були  в  житті  і  радощі  і  лихо,
Та  я  не  забувала  рідний  шлях,
Бо  там  мене  чекала  Журавлиха
З  тривогою  в  засмучених  очах.
Тепер  уже  ніхто  не  зустрічає.
Роки  промчали  –  вітром  пронесло.
Та  й  досі,  як  магнітом,  притягає
Мене  оте  замріяне  село.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649622
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2016


Байдужість

У  неї  очі  замуровані  –  
Ні  мами  в  серці,  ні  отця.
Мов  черевики  зашнуровані
Від  краю  і  аж  до  кінця.
Із  трави  густої,  із-за  рогу
Ледве  чутно  жебонить  струмок
Мовби  кличе  хтось  про  допомогу,
Впавши  на  розпечений  пісок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648926
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2016


В юність повертаюсь

Чомусь  мовчу,  багато  літ  мовчу.
Пливуть  літа,  як  води  швидкоплинні.
Зигзицею  у  Хухру  прилечу,
Щоби  вклонитись  школі,  як  святині,
Босоніж  знов  по  росяній  землі
Іду  –  в  тривозі  серце  завмирає,
Де  ви,  мої  довічні  вчителі?
Чи  всі  ви  тут,  чи  вже  когось  немає?
Нап’юсь  степів  цілющої  краси,
Та  не  затихне,  не  засне  тривога.
Хвилююсь  досі  рідні  голоси
І  кличе  в  далеч  Пилівська  лорога.
Всього  бувало  на  стежках  крутих,
Життя  нас  терло,  м’яло,  часом  било…
Святі  обличчя  вчителів  моїх  –  
Немов  на  хвилях  збурених  вітрила.
Чи  зберемось  докупи,  як  сім’я,
Чи  нам  погоду  подарує  днина?
І  відчуваю  з  подивом,  що  я  –  
Уже  немолода  –  в  душі  дитина.
Вертаюсь  в  юність,  в  молоду  красу  –  
Мене  там  розуміли,  шанували.
І  ніжність  нерозтрачену  несу,
Яку  мені  так  щедро  дарували.
Там  Ярославни  коси  золоті
І  щирий  сміх,  і,  наче  пісня,  мова…
Наставники  –  уважні  й  молоді,
І  я  –  така  щаслива  і  святкова.

…Знов  відчуваю:  б’ється  пульс  землі,
Дзюрчать  струмки  в  глибинах,  ледве  чутні.
Схиляюсь  перед  Вами,  вчителі,  -  
І  голоси  вчуваю  незабутні!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648594
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2016


Сюзанна

[i]Сюзанна,  невістка  вельможного  князя  острозького,  українського  
можновладця,  була  отруєна  на  балу  у  свекра.  Причиною  стала  її  
палка  любов  до  козацького  сотника  Северина  Наливайка.[/i]

Зове  Горинь,  зове  таємна  стежка.
Та  зараз  –  бал.  Замовкніть,  голоси!
В  мазурці  проплива  розкішна  чешка  –  
Така  зваблива,  в  повені  краси.
Пройтися  з  нею  мріє  кожен  модник.
Нервують  дами  в  рамках  на  стіні.
А  їй  здається  –  поруч  любий  сотник
Гарцює  на  буланому  коні.
Лукавить  свекор-князь:  «Оця-от  звістка
Уб’є  батьків.-  Чи  відсилать  таку?
Пошо  моя  укохана  невістка
Трутизні  чорній  стала  до  смаку?
Ніхто  не  зміг,  як  чешка,  смакувати
Любовний  трунок  в  самозабутті.
Прошу  вельможне  панство  танцювати
Танок,  останній  в  юному  житті!»

Не  пий,  не  пий,  Сюзанно,
Отруту  за  столом
Трутизна,  мила  панно,
Змішалася  з  вином.
Ти  п’єш  аж  до  останку
А  потім  –  біль  і  жах
Холоне  обрис  замку
В  фіалкових  очах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646767
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2016


Ассоль

Вечір  пада  на  стомлені  вії.
Море  змило  сліди  підошов.
Пурпуровий  вітрильник  надії
До  Каперни  іще  не  прийшов.
Жде  Ас  соль  –  і  він  вирветься  вчасно
Із  сваволі  розбурханих  миль.
Вітри  мрій  загадково-прекрасні
Прилітають,  не  знати  звідкіль.
Хрест  Південний  над  морем  ясніє.
Під  зорею  вітрильник  пливе.
В  сірих  замках  не  селиться  мрія,
Мрія  в  ситцевім  платті  живе.
Диво  станеться  –  сонце  багряне
Мовби  вийде  з  розкритих  долонь.
А  на  палубі  впевнено  стане
Поруч  з  Греєм  дівчисько  Ассоль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646529
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2016


* * *

Попелівщина  –  поруч,  за  хмарою.
Там  така  крепдешинова  даль…
Пролетять  журавлі  над  Запарою,  –
І  розтане  у  серці  печаль.
Терпко  пахне  в  повітрі  смородина,
Синє  марево  ледве  дрижить.
Он  сестра  обгортає  городину,
А  малеча  до  річки  біжить.
Розшушукались  вільхи  в  болотині
(Тон  розмови  –  спокійний,  незлий)
Мабуть,  всі  ми  таємно  закохані
В  Попелівщину,  хутір  малий.
Тільки  тут  почуваюсь  щасливою,
Як  оті  молоді  журавлі.
Скоро  хмара  розродиться  зливою  –  
Так  потрібна  волога  землі!
…Дощ  періщив  і  гук  свій  розтрушував
Над  хатами,  й  затих  вдалині.
Я  бреду  аж  на  луки  калюжами,
І  так  тепло,  так  любо  мені.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646260
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2016


Елегія

Не  знаходжу  знайомого  броду
Неспокійна,  нестримна  ріка
Ти  мій  княже,  високого  роду
Я  –  гусарського  краю  дочка.

Візерунки  небачені  в’яже
Осінь  з  листя,  мов  просить  –  читай!
Я  про  тебе  намріяла,  княже  –  
Знов  приїдеш  відвідать  наш  край.

[b]Приспів:[/b]
Вночі  весь  світ  у  зоряній  облозі
Босоніж  перетну  сузір’їв  стрій
Нечутно  всівшись  на  Чумацькім  возі,
Полину  у  Чернігів  золотий.

Там  обвіяні  вітром  штандарти
Окриляють  князівські  полки
Може,  мріять  про  тебе  не  варто,
Тільки  знаю,  що  мрієш  і  ти.

Все  пронизує  трепет  чекання
Я  із  ним  нерозлучно  живу
Може,  наше  гаряче  кохання
І  тримає  цей  світ  на  плаву.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645202
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2016


Краплина я з джерел твоїх, Полтаво!

Я  з  плеяди  тієї  везучої,
Що  на  теренах  рідних  зросла.
Краю  мови  добірно-співучої,
О  священна  полтавська  Земля!
Миргородських  базарів  світогляди
Я  ще  й  досі  у  серці  ношу.
О  мадонни  полтавські,  о  погляди,
Їх  «будь  ласка»,  «пробачте»,  «прошу!».
Гоголь  з  лантуха  сипле  бісівського
Оповідки  диканські  –  читай!
О  скарбнице  коріння  дідівського,
О  прамови  розкішний  ручай!
Не  забуду  цієї  гармонії,
Одудів  троєкратне  кліше…
У  джерелах  твоєї  симфонії
Я  краплина  маленька  лише.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644965
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2016


Любов синьоока моя

Небо  видалось  безхмарне
В  полі  вітер  заблукав
Я  дівча  зустрів  прегарне
І  негадано  пропав.

[b]Приспів:[/b]
Все  я  маю,  здається,  що  треба  –  
Друзі,  дім  і  велика  рідня
Та  не  можу  прожити  без  тебе,
Синьоока  любове  моя!

Ти  мов  пісня  вечорова.
Ти  мов  яблунька  в  саду
Я  дівчину  чорноброву
Аж  до  дому  проведу.

Бережу  її  розмаї
Теплі,  радісні  літа
Скільки  треба,  почекаю
Хай  кохання  підроста.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644567
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2016


Нахаба

Хижа  щука  свідомо
З’їсть  будь-що  на  обід
І  коропчика,  й  сома,
Навіть  власний  приплід.

Чинить  дике  безчинство
І  крізь  цю  каламуть
Ще  й  глузує:  це  свинство,
Що  про  мене  плетуть…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644068
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2016


Доки точиться війна

Хлопці  ворога  чекали  
У  засаді  край  села.
Їх  батьки  війни  не  знали,  
А  синів  вона  знайшла

Тут  –  свої,  а  там  –  пришельці
Два  кургани  на  межі
Хазяйнують  односельці
У  затишнім  бліндажі.

З  екіпажем  танк  підбитий
Засмоктала  низина.
Не  засіють  в  полі  жито,
Доки  точиться  віна.

Вся  Украйна  у  тривозі,
А  над  нею  –  буревій.
Син  озветься  на  порозі
«Мамо,  я  прийшов.  Живий!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642958
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2016


Лечу!

[i]Журавель  –  прізвище  моїх  предків.  
І  жила  я  в  селі  Журавне.
[/i]
Полину  з  яблуневого  спокою
Душею  крикну  –  чуєте,  чи  ні?
Візьміть  мене  журавлики  з  собою
Я  ваша.  Я  із  вашої  рідні.

Проснусь,  було,  під  голосне  ячання…
А  скільки  їх  було,  щасливих  днів!
Моє  джерельне,  радісне  кохання
Пройшло  також  під  ваш  незвичний  спів.

Ступили  всі  найближчі,  найрідніші
На  незворотну,  недосяжну  путь.
Здається,  що  відтоді  все  чіткіше
Пташині  голоси  мене  зовуть.

Я  на  роки  увагу  не  звертаю,
Як  борозна,  літа  мої  лягли.
І  якось  дивно  вже  відповідаю
На  вожака  настійливе  «курли».

Невже?!  Пташину  мову  розумію,
-  Усім  уклін!  –  по-їхньому  кричу.
І  крилами  серед  птахів  білію,
І  відчуваю  м’язами  –  лечу!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642527
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2016


* * *

[i]Володимиру  Кочергіну
в  день  40-річчя[/i]

…Жовтіє  листя  на  березі,
Яку  спотворила  гроза.
Уходжу  в  світ  твоїх  поезій  –  
У  воду,  чисту,  мов  сльоза.
Іду  крізь  зраду,  біль,  образи,
Крізь  сум  недоспаних  ночей.
Тягнусь  до  сонця  кожним  м’язом  –  
Як  ти  –  до  світла,  до  людей.
В  поході,  у  гірській  колибі,
Громам  віддаленим  вторю.
Тобі  –  незнаному  –  спасибі,
Як  другу,  щиро  говорю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2016


Глухову – на відзнаку 1000-ліття

З  Охтирських  квітучих  майданів  –  
І  шана,  і  пісня  ясна,
Розкішна  столице  гетьманів,
Козацьких  кошів  сторона.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641388
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2016


На Савур-могилі

Відгриміли,  відгули  гармати,
Вже  забувся  грізний  шквал  війни,
На  Савур-могилі  плаче  мати,
Вже  багато  років  щовесни.
Як  би  їй  хотілось  розказати  –  
Скільки  в  горі  не  доспала  снів!
Чую  cерцем,  чую  –  плаче  мати,
Чую  Ярославни  переспів:
«Я  за  вас  молилася,  солдати,
Та  не  відвела  страшну  біду…
Із  яким  же  вітром  вас  чекати?
На  якім  розпутті?  Я  прийду!»
Буде  вічно  відгомін  лунати
У  серцях  жіночих  сотні  літ…
На  Савур-могилі  плаче  мати,
Та  не  озивається  граніт.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641141
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2016


До Охтирки іду

…Все  залишу,  нарешті,  й  у  травні
Помандрую  у  рідні  краї.
В  шум  вишневих  садків,  у  Журавне
В  солов’їні,  охтирські  гаї.
Вже  сади  у  цвітінні  рожевім,
А  дівчата  –  такі  голосні.
Тут  цінують  усмішки  вишневі
І  Платонові  мужні  пісні.
Я  покликана  піснею  тою,
Що  звеличує  край  рідний  наш.
Вишки  нафтові  там,  за  рікою,  -  
Трудової  Охтирки  пейзаж.
І,  напевне,  мене  вже  чекають.
Там,  на  вербах  старих,  журавлі.
До  Охтирки  іду,  поспішаю
До  перлини  сумської  землі.
Квітнуть  зорі  за  тракторним  станом,
Стрічка  зблискує  Ворскли-ріки…
Щастя  Вам,  дорогі  охтирчани,
Незабутні  мої  земляки!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2016


Ліричне

Кружку  молока  і  хліба  скибку  –  
В  літню  прохолоду,  в  день  ясний
Нанижу  калиноньку  на  нитку
Обламаю  зверху  кущ  рясний.
Упаду  в  пахучу  материнку,
Губи  –  чуйні,  трепетні,  мов  лист.
Тане  в  небі  згадкою  хмаринка…
Чому  ми  не  разом,  як  колись?
Звіробій  пахучий  обнімаю
Вітре,  мій  пораднику,  повій…
Як  тебе,  далекого,  кохаю,
Ти  не  знаєш,  знає  звіробій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640673
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2016


* * *

Я  залюблена  в  просинь,  в  шелесткий  зорепад,
Запечалилась  осінь,  ронить  яблука  сад.
Ті  калинові  буси  одягну  задарма,
А  роки,  ніби  гуси,  прошуміли  –  й  нема.
Не  веду  лік  напастям,  а  було  їх  –  гай-гай,
Може,  випадком  щастя  забреде  у  наш  край.
В  косах  срібло  замріє,  так  ще  хочеться  жить!
Тож  пишу,  як  умію,  доки  серце  дзвенить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2016


Чолом, світ Божий

На  світ  погляну  веселим  оком,
З  Різдвом  Христовим  і  з  Новим  роком.
Світи  вогнями  ти,  кожна  хато,
Веселі  будьте,  живіть  багато!

Матеріально  –  це  хто  як  зможе,
Багаті  ж  будьте  на  слово  Боже.
І  тим,  хто  слабне  в  похилім  віці,
Допомагайте  їм  і  каліці.

Розкрийте  очі  та  подивіться
І  хлібом-сіллю  з  людьми  діліться
То,  може,  серце  чиєсь  розтане,
А  світ  яснішим,  чистішим  стане.

Зникайте,  війни  і  лихоліття,
Як  чорні  плями  тисячоліття
Пливуть  назустріч,  як  сон,  тумани.
Чолом,  світ  Божий,  чолом,  земляни!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2016


На дачі у Рильського

[i][/i][i][/i]…Яблука  доспіли,  яблука  червоні…
[i][/i]М.Рильський

Голосіївський  ліс  зачепився  за  хмари
Тиша  глинистий  шлях  безупину  жує
Таємничі  дуби,  мов  карпатські  мольфари,
Все  чаклують,  бо  спека  нестерпна  стає.

На  кущі,  на  дуби  ще  накинеться  злива
Прийде  пізно  вночі  у  вологому  сні
Скромна  дача  стоїть,  ніби  дівка  цнотлива,
Що  чекає  сватів  –  чи  приїдуть,  чи  ні?..

Побували  прості,  побували  тут  пишні
Розлетілись  слова  –  не  почуть,  не  зібрать
Як  дитинно  радів  незабутньому  Вишні!
На  портреті  вони  до  цих  пір  гомонять.

…Надпотужний  талант.  Де  до  нього  відмички?
Може,  тут,  серед  книг,  де  писав  і  любив?
У  саду,  в  глибині,  аж  поморщились  дички
Сіру  тінь  забуття  хтось  на  дачі  розлив.

Сині  квіти  в  траві  упокорені,  сонні
Під  парканом  старим,  притомившись,  стоять
Дивні  яблука  –  круглі,  дозрілі,  червоні  –  
У  глибинах  душі,  ніби  пісня,  дзвенять.

Ось  вона,  таїна,  як  неждане  зізнання,
Як  забуті  слова,  як  віддалений  крик
І  не  дички  оці  –  давнє,  юне  кохання
Розцвіло  на  стежках,  на  алеях  сумних.

Зримо  бачу  –  біжать,  грають  м’язами  коні
І  дівчини  в  саду  ледь  окреслений  стан…
І  плоди  на  гілках  –  ніжні,  зрілі,  червоні
І  над  світом  пливе  яблуневий  туман.

…Тут  звучали  слова  –  теплі,  щирі,  відверті
Ще  ж  була  й  самота,  втома,  важкість  повік
Він  упав  уночі,  ніби  яблуко  в  серпні,
Щоб  вернутись  до  нас  –  у  любові  –  навік.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636717
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2016


Громаді

Уткнувся  місяць  в  землю  рогом  –  
Погрітись  захотів,  мабуть.
Як  будем  з  Богом  і  під  Богом  –  
Всі  лихоліття  пропадуть.

Звучать  на  висоті  високій
Слова  незнані,  неземні.
Хай  будуть  з  нами  Мир  і  Спокій
І  дні  святкові,  голосні!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635522
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2016


Воїнам АТО

Снаряди  всі  поля  переорали
Не  чути  б  це,  не  бачити  повік!
Бажаємо  щоб  ваші  генерали
Із  вами  святкували  Новий  рік.

Спасибі  що  безсонними  ночами
Не  даєте  нас  ворогу  збороть
Відчуйте,  хлопці,  що  народ  із  вами,
Бо  ви  –  свого  народу  кров  і  плоть!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635521
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2016


Депутатам Охтирської міськради

Прийшли  у  раду  –  то  працюйте  гарно,
Не  копіюйте  київських  «вельмож»,
Бо  знайдеться  на  вас  місцевий  Барна
І  Парасюк  свій  знайдеться  також!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633855
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2016


Мавпочка у Верховній раді

…Забігла  в  залу,  спритна  і  прудка
Сподобалась  їй  урядова  ложа
Олег  Ляшко:  Це  ж  треба  -  скотиняка  отака!
Яка  ж  вона  на  нас,  нардепів,  схожа!

…  Живуть  по-царськи  урядовці  чинні
Народ  німує,  бо  терпіти  звик
Так  хочеться,  щоб  за  місця  «причинні»
Хтось  викинув  цей  уряд  на  смітник.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633854
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2016


Чарівне село Лутище

Може,  далі,  може  ближче
Серед  пралісу  є  дім,
Чарівне  село  Лутище
І  любов  моя  при  нім.
Що  він  там  собі  гадає?
Хоч  би  слово  чи  привіт…
Нас  Ворсклиця  розділяє,
А  здається,  цілий  світ.
Хто  наслав  на  нас  розлуку
Та  й  на  рік,  а  не  на  мить…
Виливаю  в  пісні  муку  –  
Чує,  впертий,  і  мовчить.
Держить  путь  сім’я  лелеча
З  бору  темного  щораз.
Звідки  впала  ворожнеча,
Мій  коханий,  поміж  нас?
Ой,  недовго  вже  кружляти
Птицям  –  зникнуть  уві  млі.
Буду,  милий,  тебе  ждати,
Доки  й  жити  на  землі!..
Знов  лелеки  облітають
Луг,  і  річку,  і  межу.
Жаль,  що  ти  цього  не  знаєш,
Ну,  а  я  –  не  розкажу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559097
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.02.2015


Вечірня пісня

Хтось  рукою  щедро  змахнув,
Засвітив  над  степом  білі  зорі.
Чи  комиш  голівкою  хитнув,
Чи,  можливо,  срібні  осокори?
Чому  в  невідоме  кличе  даль,
А  роки  спливають  за  водою?
Тиснуть  серце  туга  і  печаль,
І  нема,  нема  мені  спокою.
Вічний  голос  матері-землі
В  кожному  бринить  і  не  змовкає.
Може,  тому  клекіт  журавлів
Все  єство  тривогою  проймає.
…Місяць  у  безмежжі  заблукав
Чи  напивсь  весільного  напою!
Чула  я,  як  лебідь  викликав
Подругу  за  Ворсклою-рікою.
…День  змахне  крильми  –  і  промайне,
Заясніють  в  небі  дві  зорини…
Може,  хтось  покличе  і  мене
За  ворота  співом  лебединим.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558656
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.02.2015


Іде війна

Стоять  рядком  антонівки  в  імлі
На  вітах  яблук  –  просто  дивина!
А  серце  рвуть  ячанням  журавлі
Немає  миру,  бо  іде  війна.

Тривогою  повита  далина
За  річкою  пилюка  опада
На  східних  рубежах  іде  війна
На  нас  підступна  котиться  орда.

Ревуть  гармати  на  старих  горбах
Беззуба  смерть  на  згарищі  вляглась
Лишились  вічно  в  сизих  ковилах
Солдати  з  Іловайського  котла.

Сюжет  страшний,  мов  Гоголівські  сни
Весілля  відьом  з  Лисої  гори
Скоріше  повертайтеся,  сини,
Живими  в  рідні  села  й  хутори.

…Європа  заховалась  у  кущі,
Їй  звично  всім  поради  роздавать.
Ми  ж,  тихо  помолившись  у  душі,
Вперед  ідем.  Не  можна  відступать!

Від  слів  одвічних  –  Я  тебе  люблю!
В  очах  солдата  пропадає  страх
Дай  Бог  вам,  хлопці,  вижити  в  бою
І  зазвучати  піснею  в  степах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530341
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.10.2014


До життя

Ми  віримо,  ми  твердо  знаєм:
Розквітне  місто  і  село,
Бо  наші  душі  зігріває
Цілюще  правди  джерело,
Що  пробивається  крізь  віття
І  крізь  липкий  намул  брехні.
Над  нашим  краєм  лихоліття
Були  ще  й  гірші.  Хіба  ні?
Та  не  вмремо  ми  від  розлуки,
Плачі  та  стогін  –  не  про  нас.
Ми  дружно  візьмемось  за  руки
І  –  до  роботи.  В  добрий  час!
Натхненно,  радісно  і  плідно,
Щоб  піт  солоний  на  чолі.
Щоб  почувати  себе  гідно
Поміж  народів  на  Землі.

…Надія  наша  знов  розквітла:
На  краще,  гідне  майбуття.
Тож  прокидайтеся!  До  світла!
До  праці!  Пісні!  До  життя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501981
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.05.2014


* * *

Я  ж  бо  знала,
Що  із  тисячі  доріг
Ти  приб’єшся
Знов  до  мене  на  поріг.  /  2  р.
Із  синочком
Тебе  ждала  край  села,
Жовта  квітка
Понад  тином  розцвіла.
Як  же  дружно
Ріки  в  море  потекла,
В  край  Охтирський
Повернулись  журавлі.
І  курличуть
В  тихий  вечір  на  гнізді,
Ніби  кличуть
Літа  наші  молоді.
Під  вербою
Пробивається  потік.
Ми  з  тобою
Не  розлучимось  повік.    /  2  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501493
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.05.2014


Вона – жінка!

Мов  покотилися  з  гори,
Чи  десь  із  полюсу  забились,
Шалені  вікінги-вітри  –  
В  забутий  хутір  учепились.
Ну  просто  відьмина  пора!
Зловісне  шелестить  токкато.
На  хвітці  клямка  застара
«Рятуйте!»  -  гримкає  щербато.  
Вітри,  шаліючи,  женуть
Пургу  осиротілим  долом.
Так  плечі  ясену  намнуть,
Аж  зойк  розкотиться  над  полем.
Десь  за  дверима  сірома.
Шаленство  до  пори  дрімає.
Стихій  володарка,  Зима,
В  суцільнім  мороці  гуляє.
І  не  в  спромозі  вже  ніхто
Спинити  крижану  наругу.
Зима  в  розкішному  манто,
Як  грушу,  трусить  всю  округу.
Страшенно  стомлена,  вона
В  стіжечку  сіна  задрімає.
Весь  хутір  подив  переймає  –  
На  горностаях  спить  жона!
Нехай  спочине.  Час  прийде,  -  
То  ж  ви  не  дуже  й  нарікайте,  -  
Зима  у  березень  впаде,
З  калюжі  пхикне:  «Прощавайте!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500752
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.05.2014


* * *

Завіюся  у  степ.  А  тут  чаклує  літо,
Просякле  потом  житніх  косовиць.
Де  стугонить  земля,  де  сопілковий  вітер
В  підліску  захмелів  од  запаху  кислиць.
Он  берест-одинак  забрів  у  конюшину.
Привабний  молодик,  то  чому  ж  не  везе?!
Господар-ховрашок,  хитрющий,  гріє  спину,
Кружляючи,  джмелі  гудуть  про  те,  про  се…
Поезія  така!  Весь  світ  покоєм  дише,
На  скиртах  золотих  мов  ціпеніє  птах.
Земля  моїх  батьків  колише  та  й  колише
Мене,  своє  дитя,  у  себе  на  руках.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500566
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.05.2014


* * *

Ми  випадково  стрінемось  з  тобою.
Два  погляди  –  як  леза  двох  ножів,
Як  вороги,  злаштовані  до  бою…
І  стане  гірко  –  ми  такі  чужі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500328
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.05.2014


* * *

Зайду  в  пшеницю  золотоволосу,
Скажу  лиш  їй  призначені  слова.
У  вибалку  вітри  мантачать  коси,
Бо  літо  повернуло  на  жнива.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500326
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.05.2014


* * *

Сон  тлумачить  гілка  гілці
Спозаранку  у  маю.
Я,  мов  свічка  на  тарілці,
За  тополями  стою.
Все  в  житті  порядок  має,
Час  і  місце  зазвичай.
День-симфонія  злітає
За  сценарієм,  вважай.
Оживляє  дня  тканину
Срібним  скерцо  Стрибунець
(Відіграв  свою  годину
Повернув  на  манівець).
Яр  Попів  творить  молитву,
А  за  ним  і  білий  Яр.
Вовк  подався  на  ловитву
До  колгоспівських  кошар.
…Рай  Господній!  Наші  душі
Мовби  стиснуті  в  містах…
Із  горбочка  дикі  груші
На  грунський  прямують  шлях.
Не  прогнати  цю  оману,
Не  забути  ці  пісні.
Я,  напевне,  тут  розтану,
І  вже  буде  по  мені.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498492
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.05.2014


Мамі

На  горбах  крутих
Мліє  нехвороща.
В  мене,  мамо,  ти  –  
Над  усе  дорожча!
Скільки  гарних  слів
Світом  розбрелися.
В  розмаїтті  днів
Знову  віднайшлися.
Пісня  наплива,
Слів  не  розібрати.
Доки  ти  жива,
Поспішу  сказати.
Опадає  цвіт…
Цвіту  того  сила
Ти  мені  цей  світ,
Матінко,  відкрила!
Збігли,  як  вода
Не  роки  –  армада.
Зоре  золота,
Ти  –  моя  розрада.
Ластівко  моя,
Чайко  моя  рідна  –  
Не  багата  я,
Та,  проте,  й  не  бідна.
Мамо,  в  тебе  я  –  
Доня-одиначка.
Все  ж  бо,  ми  –  сім’я,
Отже,  я  багачка!
Ой,  душа  бринить,
Лине  понад  яром.
Жить  тобі  ще  й  жить,
Матінко  Варваро!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498490
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.05.2014


Токарі

До  зорі  до  ранкової  встану
Лебединський  зове  мене  шлях.
Серед  сосен  розлогих  розтану
В  Токарях,  в  Токарях,  в  Токарях.

Між  алеями  тиша  снується
Звеселяють  пейзаж  снігурі.
Знаю,  піснею  це  озоветься…
Токарі,  Токарі,  Токарі…

Небокрай  над  верхів’ям  сіріє
Дятел  дріб  розсипа  по  корі.
І  душа  зачаровано  мліє
…  Токарі,  Токарі,  Токарі.

П’ю  сосновий  напій  –  не  нап’юся
Під  бурштиновий  легіт  вітрів.
Ще  не  раз  я  сюди  повернуся
Токарі,  Токарі,  Токарі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497646
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 08.05.2014


Ах, Люботин!

Зове  мене  чомусь  вона,
Дорога  до  Люботина
Озерний  край,  сталева  путь,
Де  рейки  стомлено  гудуть
А  поїзди,  а  поїзди
Біжать  сюди,  біжать  туди…

[b]Приспів:[/b] Ледь  задимлений  світанок…
Попід  вербами  полин…
Яблуневий  полустанок,
Чарівливий  Люботин!

Таке  усталене  буття
Вокзал  –  немов  би  центр  життя
Когось  диспетчери  зовуть
У  Харків  овочі  везуть.
А  на  пероні,  там,  де  сміх,
Гурт  машиністів  молодих.

[b]Приспів.[/b]

Тут  рясно  яблуні  цвітуть
Тут  на  пероні  друзі  ждуть.
Під’їхав  поїзд,  потім  зник
З  вагона  погляд,  ніби  крик…
Дубів  столітніх  люба  тінь…
Ах,  Люботин!  Ах,  Люботин!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497645
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 08.05.2014


Охтирський благовіст

Мелодія  дзвонів  соборних
Над  містом,  як  легіт,  пливе.
І  скільки  чуттів  неповторних
У  кожному  дзвоні  живе!
І  хтось  та  й  позбудеться,  може,
Погорди,  зневаги,  пихи.
Прости  нам,  о  праведний  Боже,
І  вольні,  й  невольні  гріхи!

[b]Приспів:[/b]
Буревіїв  пекельного  лиха
Ти  відчула  без  міри,  вважай.
Українська  провінція  тиха,
Благодатний,  замріяний  край!

Долали  Охтирку  татари,
Та…  де  їх  розвіявся  прах?!
Козаки  й  славетні  гусари
Звитягу  кували  в  боях.
Бублейниці  з  пишного  тіста
Творили  хліби  до  зорі.
І  славу  у  герб  свого  міста
Вплели  ковалі  й  чинбарі.

[b]Приспів:[/b]
Вічні  шуми  прадавнього  бору
В  струнах  наших  сердець  зазвучать.
Срібні  дзвони  святого  собору
На  Охтирку  зовуть  благодать.

…Нащадків  етапом  погнали,
А  голод,  а  війни  взяли…
Та  тільки  пісень  не  забрали,
І  душу  убить  не  змогли.
Ми  вільне  відновимо  братство,
Охтирку  прославим  трудом.
А  пісня  в  душі  -  то  багатство.
Творімо  ж  достаток  гуртом!

[b]Приспів:[/b]
Хай  же  дзвони  нас  будять  довіку
На  Охтирщини  сонячнім  тлі.
Літ  щасливих,  без  міри  і  ліку
Всій  оновленій,  вольній  землі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496998
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.05.2014


Сільський етюд

 -  Лукерко,  хто  то  пхається  -  
Чуже,  незнане,
За  тин  старий  хапається
Чи  п’яне?
По  маківку  заквашене,
Не  руки  –  клешні,
А  лається  по-нашому.
Ні,  здєшнє…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496984
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.05.2014


Рибальські черешні

Гостинністю  люди  тутешні
Вражають  о  всякій  порі
Черешні,  Рибальські  черешні,
Скорботні  старі  матері.

Напнувши  біленькі  хустини
Під  лісом  застигли  вони.
Чекають  –  хто  батька,  хто  сина
Із  тої  страшної  війни.

Черешеньки  юні,  примхливі
Умились  іще  до  зорі
Немовби  дівчата  вродливі
Зійшлись  у  шкільному  дворі.

А  ті,  на  горбочку,  пахучі,
В  цю  весну  дивують  село
Квітують  натхненно,  жагуче  –  
Здається,  кохання  прийшло.

В  ліси  поринаю  тамтешні,
Вони  мене  в  гості  зовуть.
Черешні,  Рибальські  черешні
На  щастя,  на  радість  цвітуть.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495688
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.04.2014


* * *

Он  хлоп’я  із  мосту  камінь  кинуло
Аж  круги  розбіглись  по  воді
Все  життя,  як  хвилечка,  пролинуло
І  роки  прекрасні,  молоді.

Повесні  хода  моя  притишиться
У  кульбаб  цвітінні  запашнім
На  землі  любов  моя  залишиться  –  
Мікрокосмос  в  космосі  земнім.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495687
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.04.2014


Сокирки

Серпень  –  літа  розкішне  весілля
І  на  осінь  легенький  натяк
І  цвіте  й  відцвітає  довкілля
Ми  ще  поруч  –  та  все  вже  не  так.

[b]Приспів:[/b]   Сокирки  сині-сині
Зацвіли  в  самотині
Край  доріг,  серед  поля
Як  моя  тиха  доля.

Ніби  хвиля,  ця  синь  сокиркова
Розлилась  по  горбочках,  ярах,
І  печаль  моя  –  тінь  вечорова
Розтає  ніби  пил  на  шляхах.

[b]Приспів.[/b]

Сині  квіти  мов  ходять  по  полю
Заглядають  у  ближній  ярок
Ми  розстанемось,  милий,  без  болю
Серед  любих  мені  сокирок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495456
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 28.04.2014


Стефчине відрядження

Під  крилом  «Аннушки»  повільно  пропливали  безкінечні  простори  степів.  Стефка  навіть  не  дивилася  вниз  –  її  шлунок,  здається,  опинився  в  горлі,  так  нудило.  Згадала,  що  в  сумочці  десь  приткнувся  солоний  огірок,  який  баба  Лукерка  силоміць  втиснула  їй  перед  відльотом.  Стефа  відкусила  раз,  другий…  Трішки  відлягло.  Скоріше  б  прилетіти  в  ту  степову  лікарню.  Це  було  друге  Стефчине  відрядження.  Вона  –  фельдшер-акушер,  працювала  в  обласній  лікарні,  яку  обслуговувала  санітарна  авіація,  бо  спеціалісти  виїжджали  з  консультаціями,  на  допомогу  в  усі  кінці  області.  Стефка  їхала  з  задоволенням  –  цікаво  було  подивитися,  як  живуть  у  степу  цілинники  і  аборигени  степів  –  казахи.  Був  1964  рік,  святкували  десять  літ  від  початку  освоєння  цілинних  земель.  Стефа  вже  два  роки  в  Цілинограді  –  приїхала  до  тітки  в  гості,  та  й  залишилась.  Робота  подобалася  –  люди  доброзичливі,  привітні.  І  відпочити  було  де  –  вона  співала  в  народному  хорі  «Цілинник»  -  у  прекрасному,  просто  казковому  палаці,  проект  якого  подарував  місту  сам  Хрущов.  На  фасаді  красувалися  великі  кришталеві  колоски  пшениці,  які  вечорами  переливалися  всіма  кольорами  райдуги,  підсвічені  вогнями.  Стефку  проводжала  подруга  Моніка,  справжня  полячка,  яка  працювала  в  терапевтичному  відділенні.  Очевидно,  її  предки  давно  оселилися  в  Казахстані,  але  дітей  своїх  називали,  як  і  на  батьківщині  –  Беата,  Крися,  Моніка.  Сама  Стефа  своїм  іменем  завдячує  батькові  –  той  начитався  літератури  і  вибрав  це  ім’я,  бо  воно,  мовляв,  романтичне  –  Сте-фа-ні-я…  Поруч  працювали  казахи,  німці,  українці,  росіяни,  білоруси.  Жили  цікаво,  були  перспективи  росту  в  роботі.  Неподалік  височіли  корпуси  медінституту.  Стефа  мріяла  поступати  на  той  рік  у  цей  вуз,  готувалася  до  екзаменів  в  години  дозвілля.  Тьху,  знову  провалилися  в  «яму»,  нудота  підступила,  аж  судомило.  Дівчина  відкусила  огірка.  І  коли  це  скінчиться?  Відлягло.  Згадалася  баба  Лукерка,  тітчина  сусідка.  Було  Лукерці  вже  вісімдесят  років  з  гаком.  Вона  розповідала,  що  приїхала  в  ці  степи  ще  дитиною,  та  так  на  Україну  і  не  повернулась.  Їй  часто  снилось:  летить  вона  над  озером  і  приземляється  на  березі.  Хоче  повернутися  на  той  берег,  звідки  прилетіла,  а  сил  немає.  Так  і  вийшло  в  житті  –  вона  ніколи  не  змогла  ще  хоч  раз  побачити  край  свого  дитинства.  Стефка  любила  слухати  бабцю,  а  та,  вдячна  за  увагу,  розповідала,  розповідала…
-  Підлітаємо!  –  пролунав  веселий  голос  пілота.  Стефа  аж  зібгалася  вся  –  зараз  знову  занудить.  Але  ні,  літак  сів  без  потрясінь.  Двері  відкрилися,  поставлено  трап  –  прошу,  пані,  до  виходу!.  Білозубий  пілот  першим  вискочив  на  траву,  потім  зійшов  старий  казах,  за  ним  і  Стефка.  Господи,  як  легко  дихалося  на  землі!  Навкруги  степ,  степ.  Лягти  б  на  траву  і  лежати,  лежати.  Стефа  попрощалася  з  пілотом,  подякувала  за  «приємний»  політ  і  поволі  попрямувала  до  степової  лікарні,  що  розташувалася  в  зернорадгоспі  «Озерний».  
Пройшовши  метрів  триста,  дівчина  побачила  лікарню.  Стояла  вона  на  краєчку  радгоспу  –  охайна,  обнесена  ще  не  пофарбованим  парканчиком.  Два  одноповерхових  будиночки  один  навпроти  одного,  їз  яких  один  –  поліклініка,  інший  –  стаціонар.  Між  ними  метрів  двадцять  відстані.  Ще  був  невеликий  гараж  і  сарайчик  –  все  нове,  із  каменю.  Радували  око  недавно  посаджені  кущі  декоративних  рослин,  яблуні,  сливи.  Між  клінікою  і  стаціонаром  була  розбита  клумба,  де  рясніли  якісь  квіти.  Стефку  зустріла  старша  медсестра.  Познайомила  з  персоналом,  а  потім  відвела  на  квартиру  в  «фінському»  будинку,  де  мешкали  працівники  лікарні.  Квартира  двокімнатна,  газ  –  балонний,  воду  брали  з  колонки  на  вулиці.  Митися  можна  було  в  лікарні  під  душем.  Отже,  місяць  попереду  –  робота  в  степовій  лікарні.  А  тепер  привести  себе  в  порядок    і  відпочити  з  дороги.  
О  восьмій  Стефа  зайшла  в  поліклініку  –  треба  було  познайомитися  з  головним  лікарем,  який  до  цього  навідувався  у  віддалений  казахський  аул  (він  був  казахом,  і  тому  на  виклики  їздив  сам,  без  перекладача).  В  кабінет  Анатолія  Борисовича  (по-казахськи  Тлеутая  Бейсареновича)  Стефа  зайшла  з  Тамарою,  рентген-техніком.  Познайомилися.  Головний  був  однолітком  Стефи,  працював  недавно,  після  інституту,  який  закінчив  у  Ленінграді.  За  фахом  був  хірургом.  Приємне  молоде  обличчя,  веселі  злегка  звужені  очі…  Стефа  українською  запитала  в  Тамари:  
         -  Цікаво,  чи  він  жонатий?
           Тамара  –  знічено:
         -  А  що,  коли  він  розуміє  нашу  балаканину?
Стефа,  усміхаючись  відповіла:    -  Ти  що,  як  він  може  розуміти?  Українська  для  нього  –  як  англійська  для  папуаса…
І  раптом  почула:  Стефочко,  я  прекрасно  розумію  українську…  Бо  ріс  в  аулі,  де  було  повно  переселенців  з  України,  ще  тих,  котрих  пригнала  сюди  цариця  Катерина.  Отже,  українська  для  мене,  як  рідна.  Що  стосується  твого  запитання,  то  я  не  жонатий,  але  маю  наречену,  звати  її  Галія.  Вона  через  рік  приїде  сюди,  а  зараз  навчається  в  медінституті,  освоює  педіатрію.  Що  тебе  цікавить  ще?
Стефа,  вражена  почутим,  присіла  в  крісло  і  великими  сірими  очима  видивилася  на  головлікаря.  Після  деякого  замішання  всі  троє  весело  розсміялися.
Працювати  в  лікарні  було  суцільним  задоволенням.  Медперсонал  молодий,  жили  дружно,  злагоджено.  Стефа  обійшла  всі  помешкання.  В  стаціонарі  вражав  хірургічний  блок,  прекрасна  операційна,  гінекологічне  обладнання.  Хворих  мало,  лише  люди  похилого  віку.  Молоді  в  цю  пору  були  в  степу  –  жнива!  Стефа  пройшлася  вулицями  радгоспу  –  довгими,  прямими.  Будинки  однотипні,  одноповерхові.  Збоку  виднілися  експериментальні  двоповерхівки,  шість  чи  сім,  декотрі  були  незаселені.  В  центрі  клуб,  адміністративний  будинок,  їдальня.  У  їдальні  –  багатий  вибір  страв,  охайно,  затишно.  Приємна  завідуюча  і  обслуговуючий  персонал.  Тут  завжди  повно  відвідувачів.  Радгосп  будувався  –  отже  приїжджі  будівельники  завжди  харчувалися  в  їдальні.  Заглядали  сюди  і  студенти  –  в  цю  пору  саме  приїхав  будівельний  загін  із  Москви.  І  хоча  студенти  –  люди  самозабезпечені,  у  них  був  і  свій  лікар,  і  своя  кухня  –  але  їдальню  вони  не  минали,  тут  справді  готували  чудово.  А  поласувати  всі  люблять…  Стефа  замовила  оладки  із  сметаною.  Пальчики  оближеш!  Подякувавши,  вона  вийшла  на  вулицю.  На  квартирі  її  чекав  лист  від  Моніки.
Моніка  явно  скучала.  Була  вона  справжньою  красунею  –  висока,  злегка  повна,  а  очі  великі,  голубі,  сонні  –  дівчина  була  схильна  частіше  спати,  аніж  витрачати  час  на  читання  книг,  кіно  чи  танці,  тим  паче  на  хлопців.  Залицяльників  відганяв  її  байдужий,  презирливий  погляд.  Стефу  вона  поважала  за  вміння  мовчати  і  розуміти  її  без  слів.  Інколи  вони  могли  іти  на  роботу  –  це  десь  із  півгодини  –  не  обмовившись  жодним  словом.  Тепер,  з  від’їздом  Стефи,  мовчати  було  ні  з  ким.  Усміхнувшись,  Стефа  поклала  лист  на  туалетний  столик.  Потім  відповість.  
Після  нічного  чергування  Стефа  помилася  під  душем,  зайшла  до  Анатолія  Борисовича  домовитися  з  ним,  аби  взяв  її  в  поїздку  до  казахів.  Лікар  обіцяв  заїхати  за  нею  після  прийому.  Поспавши  години  дві,  дівчина  проснулась.  Було  тихо.  Вона  виглянула  у  вікно.  Легкий  вітерець  підіймав  пил  на  вулиці.  Дороги  були  грунтові.  Під  вікнами  будинків  цвіли  мальви,  матіоли.  Штахети  красувалися  зеленою  фарбою.  Стефа  примітила,  що  українки  і  татарки  особливо  ревно  слідкують  за  чистотою  своїх  осель,  підбілюють  їх  кілька  разів  за  літо.  І  квіти  висаджують,  і  дерева,  хоча,  кажуть,  дерева  рідко  приживаються  у  степу  –  налітає  чорна  буря  і  видуває,  вистуджує  насадження.  Ота  чорна  буря  зацікавила  Стефу.  Вона  й  не  гадала,  що  зустрінеться  з  цим  явищем  так  швидко.  
В  дорогу  зібралися  десь  о  чотирнадцятій.  Спекота  стояла  фантастична.  Їхали  «швидкою»  по  ґрунтовій  дорозі  –  інших  тут  ще  не  було.  Небо  –  високе-високе.  Степ  навкруги  на  сотні  кілометрів.  І  лише  електричні  стовпи  оживляли  це  безлюддя.  На  стовпах,  нахнюпившись,  сиділи  мовчазні  беркути.  І  –  тиша.  Якась  аж  дзвінка,  шелестка.  Стефу  заворожувало  це  безмежжя.  Головний  сидів  позаду,  заглиблений  у  своє  –  він  марив  якимось  новим  пристроєм  для  операційної,  і  міркував,  як  його  придбати.  В  аулі  теж  все  було  не  так,  як  бачилося  Стефі.  Казахи  жили  в  будинках  по  типу  радгоспівських.  Єдине,  що  різнило  їх  від  жителів  центральної  садиби,  це  наявність  у  власних  господарствах  більшої  кількості  корів.  Були  ще  коні,  вівці,  навіть  подекуди  і  верблюди.  Жили  казахи  охайно,  відзначалися  привітністю  і  гостинністю.  Анатолій  Борисович  розмовляв  з  ними  по-казахськи.  Оглянувши  пацієнтів,  відвідали  дитсадок.  Там  теж  все  було  добре  –  і  їжа,  і  режим.  Діти  були  рожевощокі,  веселі.  Тож,  задоволений  оглядом,  головний  велів  рушати.  Виїхали.  Хвилин  через  двадцять  почало  сутеніти  –  різко,  швидко,  нагально.  Головний  стурбовано  попросив  водія  зупинити  «швидку».  Стали.  І  тут  зробилося  геть  темно.  Вітер  шарпав  машину,  стугонів  і  ревів  у  суцільній  темряві.  Пил,  земля  проносилися  навкруги  машини,  забивали  вітрове  скло.  Холодно  було  неймовірно.  Водій  дістав  ковдри  з  носилок,  і  всі  поховалися  в  ці  «пледи».  Але  це  спасало  ненадовго  –  холод  пронизував  все  довкола.  Включили  фари  –  дарма!  Темрява  була  суцільною.
         -  Ну  що,  Стефо,  таке  бачила?  –  запитав  Тлеутаєв.
Стефа  покрутила  головою.  Це  просто  жах!  Так  вони  сиділи  з  півгодини.  Буря  відійшла  так  же  несподівано,  як  і  з’явилася.  Заголубіло  небо,  виглянуло  сонце.  І  лише  острівці  землі  й  піску  нагадували  про  пригоду,  доволі-таки  звичну  в  цих  краях.  «Скора»  покотила  до  лікарні,  вся  обсипана  чорним  пилом.  Треба  буде  довго  мити  й  прибирати  її,  але  головне  –  вона  витримала  буревій!  
…Дні  пролітали,  ніби  їх  поглинала  безодня.  На  вихідний  дівчата  –  Стефа  і  Тамара  –  вирішили  сходити  на  озеро.  Це  десь  за  два  кілометри  від  лікарні,  у  степу.  Казали,  що  озеро  те  неповторної  краси.  Стефу  вабило  все  незвичайне.  Зібравши  у  кошик  необхідні  речі,  дівчата  вирушили  в  дорогу.  Було  тепло,  сонячно.  Степ  цвів  –  жовті  і  червоні  квіти  притягали  зір,  і  здавалося,  ніби  ідеш  по  килиму,  м’якому,  ворсистому.  Тиша  вражала.  А  які  простори!  Дорогу  здолали  непомітно.  За  стіною  очеретів  –  як  на  Вкраїні!  –  виникло  диво-озеро  з  водою,  прозорою  аж  до  дна.  Було  воно  неглибоке,  вода  в  ньому  прохолодна,  з  легкою  блакиттю.  Під  берегами  лебеділо  латаття,  жовті  лілеї  соромливо  виглядали  з-під  широкого  листя.  Дівчата  роздяглися,  постояли  на  березі,  позагорали  і,  не  змовляючись,  кинулися  у  воду.  Вода  була  прохолодною,  дно  –  тверде.  Втому  як  рукою  зняло.  Дівчата  бризкалися,  пірнали,  плавали  на  той  бік.  Там  стіна  очерету  закривала  озеро  від  сторонніх  очей.  «Як  око  в  лобі»  -  подумала  Стефа.  Вибравшись  із  води,  медички  розляглися  на  простирадлі.  Благодать!  Давно  Стефа  так  не  спочивала  –  на  серці  було  спокійно,  приємно.  Дівчина  задрімала.  Тамара  назбирала  квіти  для  вінків.  Під  вечір  дівчата,  щасливі,  веселі,  у  вінках  із  жовтих  і  червоних  квітів,  підходили  до  лікарні.  Які  незабутні  враження  подарував  їм  цей  день!  А  те  озеро  –  диво  степове  –  ще  довго  снитиме  Стефі.  Магія,  та  й  годі!..  
В  той  день  Стефа  чергувала  і  в  гінекологічній  палаті,  і  в  терапії.  Головний  поїхав  до  комбайнерів,  на  далекий  стан  –  жнива  ж  були  в  розпалі.  Люди  працювали  по  дві  зміни,  то  ж  огляд  лікаря  їм  не  завадить.  Стефа  звично  виконувала  призначення  –  робила  ін’єкції,  розносила  пігулки  і  мікстури,  ставила  гірчичники.  Помивши  голки  і  шприци,  Стефа  поставила  їх  кип’ятити.  Санітарка  протирала  підлогу  –  вже  вкотре.  Двері  були  відчинені,  в  приміщення  проникали  сонячні  промені.  Стефа  вийшла  на  ганок.  До  лікарні  під’їхала  машина,  і  з  неї  наче  випала  жінка.  Її  підхопив  чоловік  і  попрямував  до  Стефи.  Дівчина  допомогла  занести  жінку  в  палату.  Жінка  –  це  була  бухгалтер  радгоспу  –  розповіла,  що  сама  перервала  собі  вагітність.  Зараз  вона  стікала  кров’ю.  Не  вагаючись,  Стефа  з  санітаркою  перевезли  жінку  в  операційну.  Гаятись  не  можна  було  –  кожна  хвилина  дорога!  Помивши  руки,  Стефа  розклала  інструмент  на  столику.  До  цього  вона  поклала  жінці  холод  на  живіт,  ввела  у  вену  хлористий  кальцій,  зробила  ін’єкцію  кордіаміну.  Ще  раз  оглянула.  Матка  була  повністю  відкрита,  і  Стефа  відразу  почала  «чистку».  Обережно,  як  це  робив  головний  лікар,  Стефа  перевіряла  всі  «куточки»  матки.  Здається,  все.  Закінчивши  операцію,  Стефа  помила  інструмент  на  стерилізацію.  Хвора  задрімала.  Укривши  її  ковдрою,  Стефа  присіла  на  стільчик.  Артеріальний  тиск  трохи  занижений.  Санітарка  занесла  склянку  чаю  з  булочкою.  Жінка  пригубила  кілька  ковтків  рідини  і  втомлено  відкинулася  на  подушку.  В  палату  нечутно  зайшов  Анатолій  Борисович.  Його  очі  блищали.
         -  Ну,  як  справилася?  Не  злякалася?  –  Говорячи  це,  лікар  підійшов  до  крісла,  оглянув  хвору.  
         -  Зараз  провіримо,  що  тут  у  нас,  і  будемо  спочивати.  Стефа  відкрила  для  лікаря  стерилізатор  з  набором  інструментів.  Помивши  руки,  лікар  усівся  на  стільчик  і  почав  огляд.  Стефа  подавала  інструмент.  Хвора  лежала  спокійно.
         -  Ось  і  все.  Порядок.  Молодець,  дівчинко!
Анатолій  Борисович  пішов  мити  руки.  Стефа  з  санітаркою  обережно  переклали  жінку  на  «каталку»  і  відвезли  з  операційної  в  палату.  Лишилося  прибрати  в  операційній,  а  там  уже  й  обід.  Скоро  «Степан»  прийде  під’їсти.  Стефа  усміхнулася.  Це  ще  одна  приємна  несподіванка  для  неї.  Цього  літа  на  території  лікарні  з’явився  молодий  байбак  і  поселився  в  ніші  фундаменту  поліклініки.  Намостив  собі  трави,  бинтів,  листя.  І  одного  ранку  прийшов  у  стаціонар.  Проминувши  коридор,  зайшов  у  палату  до  жінок.  В  палаті  лежали  «хроніки»  -  з  бронхітами,  астмою,  радикулітами.  Прихід  байбака  зворушив  жінок.  Звірок  стояв  на  задніх  лапках  і  цікавими  веселими  очицями  дивився  на  присутніх.  Потім  підійшов  до  тумбочки  Євдокії  Тарасової  і  почав  повискувати  –  тихенько,  настійливо.  Євдокія  здогадалася  –  звірок  хоче  їсти.  Відкривши  тумбочку,  дістала  печиво.  Простягла  пластинку  Степану  –  чомусь  таке  ім’я  прийшло  на  ум  Євдокії  –  і  байбак  передніми  лапками  взяв  пластинку  і  задоволено  почав  їсти.  Швидко  впоравшись  з  печивом,  почав  знову  повискувати…  Євдокія  подала  йому  карамель.  Але  Стьопа  не  міг  розкрутити  обгортку  –  він  вертів  карамель  сяк  і  так,  шарпав  її,  сердито  посвистував…  Євдокія  розгорнула  карамелинку,  і  Стьопа  задоволено  схрупав  її,  стоячи  на  задніх  лапках.  Хворі  були  втішені.  Степан  став  оберегом  лікарні.  Вранці,  в  обід,  увечері  він  з’являвся  в  стаціонарі  і  «дегустував  меню».  Їв  суп,  чи  борщ,  кашу  і  запивав  киселем  або  чаєм  –  при  цьому  стояв  на  задніх  лапках,  в  передніх  тримав  чашку,  як  людина.  Черевце  його  на  очах  збільшувалося  у  розмірах,  округлювалося…  Випивши  «десерт»,  Стьопа  витирав  лапками  вуса,  ставив  чашку  на  ганок,  і,  перевалюючись  з  боку  на  бік,  прямував  до  своєї  «хатинки».  Для  хворих  цей  ритуал  був  просто  необхідним  –  він  тішив  їх,  звеселяв,  приносив  гарний  настрій.  Стефа  була  закохана  в  звірка.  Вранці  він  приходив  у  сестринську,  забирався  по  руці  Стефи  на  її  плече  і  сидів  там,  хитро  оглядаючи  кабінет  і,  задоволено  посвистуючи,  світив  круглими  цікавими  оченятами…
…Моніка  писала,  що  в  місті  спекотно,  в  стаціонарі  роботи  доволі,  хоча  хворих  поменшало.  Адже  літо,  пора  відпусток.  Кілька  медсестер  по  путівкам  профспілки  поїхали  відпочити  в  Болгарію.  В  місті  гастролювали  артисти  із  Ленінграда.  По  радіо  передають  нові  українські  пісні  –  «Черемшину»,  «Червону  руту».  Стефа  зраділа  листу.  Скоро  вже  і  вона  опиниться  в  місті.  Несподівано  відчула,  що  хочеться  побачити  Моніку,  палац  цілинників,  місто.  Лишилося  чотири  дні  –  і  прощай,  радгосп  «Озерний»  у  безмежних  казахських  степах!  
В  передостанній  день  Стефа  і  Тамара  навідалися  в  степ  –  треба  ж  попрощатися  з  озеречком!.  Очевидно,  через  це  озеречко  радгосп  і  отримав  свою  назву.  А  було  ж  іще  двоє  озер  –  це  подалі,  кілометрів  за  сімдесят  звідси.  Там,  кажуть,  господарювали  рожеві  фламінго.  Прозора  вода  освіжала  тіла,  латаття  царственно  пласталося  на  воді  і  під  нею…  Комиші  стіною  стояли  навкруги.  Може,  то  були  воїни-охоронці  степів?..  Навкруги  зеленіла  трава,  подекуди  цвіли  жовті  квіти.  Який  разючий  контраст  між  цим  райським  куточком  і  селищем!  Тут  диво-оазис,  а  там  –  сірі,  курні  дороги,  пил  на  будинках,  вікнах  –  всюди.  Стефа  наостанку  рішила  сходити  в  їдальню  –  там  смачно  готували  оладки…
Заступивши  в  нічну  зміну,  Стефа  звично  провірила  кількість  хворих,  поцікавилася  їх  станом.  Потім  перегорнула  журнали.  Все  в  нормі.  Призначення  лікаря  виконані  чітко.  Підлога  в  коридорах  вимита  до  блиску.  Стефа  чекала  вечері  –  адже  байбак,  як  завжди,  з’явиться  за  своєю  «порцією».  Справді,  кумедний  звірок  постав  на  ганку,  де  його  вже  чекала  рисова  каша  і  узвар.  Спокійно  впоравшись  із  «їдьбою»,  як  охрестила  це  дійство  Стефа,  байбак  потягнув  своє  обважніле  тіло  за  ріг  поліклініки.  Дівчина  присіла  на  кушетку.  Завтра  –  в  місто!  І  тут  на  вулиці  засигналила  «полуторка».  Стефа  з  санітаркою  вибігли  до  хвіртки.  Двоє  молодих  хлопців  вели  зв’язаного  чоловіка  –  худого,  з  лисим  черепом,  закривавленого,  з  перебитою  рукою.  Чоловік  був  на  диво  байдужий,  хлопці  –  розлючені,  як  молоді  беркути.  За  кілька  хвилин  підійшов  головний  лікар.  Лисому  замінили  пов’язку,  помістили  в  палату,  де  нікого  не  було.  Він  сидів  на  ліжку  –  мовчазний,  з  безбарвними,  байдужими  очима.  На  ліжку  -  матрац  і  простирадло.  За  ним  наглядала  санітарка.  Хлопці  –  це  були  рідні  брати  –  пішли  додому.  Головний  розповів  Стефі  страшну,  приголомшливу  історію.
Завідуюча  їдальнею  –  її  звали  Надія  Семенівна  –  сама  виховувала  двох  синів.  В  те  літо  вони  були  вже  батьками,  мали  свої  сім’ї,  жили  окремо  від  матері.  Навідували  її  часто,  допомагали  при  потребі.  Її  чоловік  потрапив  у  війну  в  полон  до  німців,  зголосився  працювати  на  них.  Зачислений  у  якусь  «зондеркоманду»,  лютував  на  окупованих  територіях.  У  ньому  проснулися  задатки  садиста,  тож  вони  проявилися  в  його  «роботі»  сповна.  Десь  у  Чехії  та  команда  потрапила  в  полон  до  червоноармійців.  Після  дослідження  всіх  «подвигів»  цього  підрозділу  СС  чоловік  Надії  Семенівни  був  засуджений.  Заміж  Надія  більше  не  виходила.  Відбувши  покарання,  чоловік  знайшов  Надію  і  повесні  з’явився  в  селищі.  Вона  прийняла  його  як  кару.  Жили  в  окремих  кімнатах,  розмовляли  рідко.  Чоловік  був  похмурий,  часто  пропадав  у  степу  –  ходив  на  полювання,  любив  постріляти.  Інколи  приносив  лисицю.  Сини  батька  не  прийняли  –  розмовляти  з  ним  не  хотіли,  не  довіряли  йому  ні  в  чому.  Як  і  раніше,  приходили  до  матері.  Батька  обминали,  як  непотрібну  річ.  Так  проходили  дні.  Того  вечора  Надія  прийшла  додому  раніше.  На  другому  поверсі,  в  залі,  менший  син  Надії  сидів  у  кріслі,  чекаючи  матір.  Завтра  він  планував  поїхати  в  обласний  центр  у  справах  і  хотів  запитати,  що  привезти  мамі  з  області.  За  Надією  зайшов  чоловік  –  напідпитку,  з  шаленими,  злими  очима.  За  плечима  в  нього  стирчала  мисливська  рушниця.  Прямо  з  порога  він  почав  «допит»:
-  Ну,  Надюша,  розповідай,  як  жила  без  мене?  Як  чекала  мужа?..
Надія  не  встигла  сказати  нічого  –  розлючений  чоловік  вистрелив  їй  у  голову…
Мозок  жінки  розпливався  по  стінах,  кров  заливала  підлогу.  Син,  почувши  постріл,  вийшов  на  східці…  Мати  лежала  на  підлозі.  Голова  її  була  розтрощена.  Всюди  -  кров,  кров.  Батько,  побачивши  сина,  підняв  рушницю,  прицілився.  Але  постріл  не  пролунав  –  син  обрушився  на  шаленця,  рушниця  відлетіла  вбік.  Хлопець  поламав  руку  звіру,  бив  його  головою  об  стіну.  Забігли  сусіди,  відтягли  хлопця  від  нелюда.  Зв’язали  колишнього  есесівця,  забинтували  поламану  руку.  Підійшов  старший  син,  потім  з’явився  головний  лікар.  До  будинку  під’їхала  радгоспівська  «полуторка».  Сповістили  в  район.  До  ранку  есесівець  має  пробути  в  лікарні,  а  вранці  міліція  обіцяла  забрати  вбивцю  в  район.  А  там  суд.  Сумна  звістка  повисла  над  селищем.  
Стефа  кілька  разів  з  острахом  заходила  в  палату  до  вбивці.  Він  сидів  на  ліжку,  навіть  щось  з’їв  –  санітарка  занесла  кашу  та  склянку  чаю.  Десь  опівночі  чоловік  спробував  повіситися.  Одірвав  від  простирадла  смужку  шириною  в  долоню,  зсукав  її  і,  прив’язавши  до  бильця  ліжка  та  накинувши  зашморг  на  шию,  почав  відповзати  від  бильця,  затягуючи  петлю…  Санітарка  забігла  в  палату,  перерізала  зашморг.  Чоловік  хрипів,  піна  котилася  з  рота…  До  ранку  ніхто  не  спав  у  лікарні.  Коли  почало  сіріти,  під’їхала  машина  з  району.  Есесівця  вивели  два  міліціонери  і  повели  до  машини.  Осторонь  стояли  сини  –  мовчазні,  страшні  у  своєму  горі  і  ненависті…  Розвиднялося.
Стефа  обійшла  палати,  попрощалася  з  хворими.  Забігла  до  байбака.  Той  спав,  кумедно  закривши  мордочку  лапками…  До  «Аннушки»  її  проводжали  Тамара  і  головний  лікар.  Тамара  обіцяла  писати.  Головний  вряди-годи  наїжджав  у  місто  в  справах,  тож  могли  побачитися.  «Аннушка»  злетіла,  похололо  в  грудях.  Стефа  глянула  в  ілюмінатор.  Під  крилом  лишилися  фігурки  Тамари  і  лікаря,  будівлі  радгоспу.  Прощай,  озеречко,  диво  серед  степу!  І  байбак  –  прощай!  Набравши  висоту,  літак  летів  більш-менш  пристойно,  без  провалювання  в  повітряні  «ями».  Сонце  піднялося  вище.  Глянувши  вниз,  Стефа  здригнулась:  їй  здалося,  що  під  променями  сонця  степ  став  червоним,  ніби  залитий  кров’ю,  як  підлога  у  кімнаті  вбитої  Надії  Семенівни…  І  примариться  ж  отаке!  Зітхнувши  Стефа  згадала,  що  її  має  зустріти  Моніка.  А  там  –  робота,  репетиції,  концерти.  Але  десь  у  куточку  серця  залишаться  враження  від  цього  останнього  степового  відрядження,  в  якому  вмістилось  так  багато  і  несподіваного,  і  приємного,  і  страшного.  Як  у  житті.  «Аннушка»,  поволі  знижуючись,  ішла  на  посадку.                        

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495455
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.04.2014


Ніна

Вона  була  справжньою  красунею,  ця  молода  вчителька.  Почувалася  щасливою:  адже  працювати  довелося  в  рідному  селі,  в  школі,  де  вчилася  нещодавно  сама.  Викладала  російську  мову  і  літературу.  Тоді  в  школі  було  чимало  школярів,  і  на  перервах  шкільний  двір  аж  дзвенів  дитячими  голосами.  ЇЇ  стрічали  ще  на  підході  до  школи,  бо  любили  за  щиру  посмішку,  спокійне  сяєво  великих  світло-карих  очей.  Вона  з  лихвою  повертала  дітям  цю  любов.  У  такій  атмосфері  проходили  роки  –  благословенні  роки  її  вчителюван¬ня.  Ніна  завжди  з  нетерпінням  чекала  весну.  Чекала,  коли  розквітне  у  яру  шипшина.  То  була  її  таємна  любов.  Після  уроків  ішла  до  кущів,  що  приткнулись  у  куточку  гомінкого  яру  і  квітували  рясно  кожен  рік  поспіль  білим  і  рожевим  цвітом,  оживляючи  яр  і  прилеглі  до  нього  городи.  Ніна  стояла  біля  кущів  і  не  могла  надихатися  лоскітливим  запахом,  що  аж  струменів  з  кожної  гілки  шипшинових  кущів.  Ямочки  грали  на  її  щоках,  вона  усміхалася  бозна-чому,  сама  схожа  на  ці  дикуваті,  нестерпно  пахучі  квіти.  Поверталася  додому  де  її  стрічала  матуся.  Василина  кружляла  біля  дочки,  боячись  дихнути  на  неї  -  дочка  була  її  улюбленицею.  Ще  мала  двох  синів,  ті  жили  окремо,  сімейні,  і  всю  свою  ніжність  Василина  вихлюпувала  на  Ніну.  Отак  і  жили  –  в  добрі,  теплі  і  розумінні.
             А  там  і  справжня  любов  прийшла  до  Ніни,  як  неждана  повінь  серед  літа.  Сергій  заслав  сватів,  зіграли  весілля.  Ніна  оселилася  з  чоловіком  у  його  хатині.  Зажили  в  достатку,  взаємній  повазі.  Підростали  двоє  синів,  додавали  клопоту  –  треба  ж  надбати  за  літо  всякої  городини,  і  чимале  осподарство  утримувати  в  порядку.  Сергій  працював  кіно¬механіком,  був  також  гарним  господарем.  Правда,  ревнивий  був  надмірно,  і  Ніна  інколи  потерпала  від  того.  Але  мирилася  з  Сергієм,  бо  знала,  що  він  заради  неї  ладен  піти  на  край  світу.  Зате  Василина  засумувала  –  без  дочки  якось  пусто  на  подвір'ї  стало,  радість  мов  вивітрилася  з  садиби.  Коли  приходила  Ніна,  а  це  було  доволі  часто,  все  оживало  в  господі  старої  Ємчихи.  Вона  молоділа  на  очах,  водила  Ніну  по  садку,  заходила  на  город,  показувала  якісь  небачені  овочі,  кущі  полуниць,  квіти.  –  Це  все  для  тебе!  –  аж  сяяла  мати.  Ніна  обнімала  стару  і  знов  поспішала  до  свого  сімейного  вогнища.  Василина  розчулено  дивилася  вслід  своїй  дитині  –  для  неї  доросла  донька  залишалася  дитиною,  єдиною,  красунечкою,  самою  лагідною  і  самою  найріднішою  істотою  в  світі.
             Останні  три  роки  чоловік  почав  заглядати  в  чарку.  Випивши  оковитої,  ставав  агресивним.  Особливо  розросталося  в  ньому  почуття  ревності  –  він  ревнував  Ніну  навіть  до  повітря,  яким  дихала.  Вона  ж  мовчки  дивилася  на  все  це  –  діти  ж  дорослі  вже,  все  розуміють!  Інколи  шукала  захисту  у  матері,  ішла  на  кілька  днів  до  неї.  Ото  свято  було  для  старої!  Вона  б  не  відпускала  дочку  зовсім  із  двору,  тішилася  кожним  її  кроком,  словом  або  усмішкою.  І  все  це  –  в  глибині  серця.  Жодного  слова  про  свої  почуття  ніколи  не  говорила  мати,  але  дочка  відчувала  все  і  цим  жила.  Може,  тому  її  великі  карі  очі  світилися  любов'ю  до  всіх  –  колег,  школярів,  чоловіка,  знайомих.  Її  оточував  невидимий  ореол  любові  та  ніжності,  вона  пливла  в  ньому  і  заворожувала  навіть  у  свої  неповні  п'ятдесят.  Ніна  носила  в  собі,  як  велику  таїну,  мамину  всеохоплюючу,  без  меж,  любов.
             Минув  рік,  як  Ніна  поховала  чоловіка.  Сини  вже  дорослі,  мали  свої  сім'ї,  тож  вона  була  спокійна  за  них  –  на  ногах  стоять  міцно.  Онуки  вже  ростуть,  пуцвірки  рожевощокі,  радують  своєю  прихильністю,  і  вона  поволі  отямлюється  від  непоправної  втрати.  А  тут  і  літо  видалось,  як  на  замовлення  –  і  дощі  ішли,  коли  треба,  і  городина  вдалася.  І  шипшина  стояла  рясна,  як  ніколи.  Ніна  разів  зо  два  навідувала  кущі  в  яру  –  як  на  побачення  ходила.  А  Василина  оточила  доню  увагою,  старалася  приготувати  для  неї  щось  смачніше,  краще.
             Десь  посеред  літа  Василина  заслабла  –  печінка  "заговорила".  Прийшлось  їхати  в  район,  в  лікарню.  Ніна  на  час  хвороби  перебралася  до  матері  –  господарству  дати  лад,  корову  подоїти  й  вигнати  в  череду,  пополоти  огород.
           Того  дня  Ніна  піднялася  рано.  Вмилася,  розчесала  коси,  накинула  на  голову  мамину  білу  хустину.  Відтак  взяла  дійницю,  приготовлену  звечора,  і  вийшла  у  двір.  Світало.  Легкий  туман  котився  по  двору,  як  їжак  по  бур'янах.  Гарно!  Ніна  попрямувала  в  сарай,  до  корови.  Звично  поставила  стільчик,  вмостилася  на  ньому,  озвалася  до  корови  і,  погладивши,  почала  доїти.  Розвиднялося  швидко.  Враз  потемніло  в  сараї,  і  Ніна  озирнулася.  На  порозі  виросла  чоловіча  постать  і  рушила  до  неї.  Потому  з  сараю  залунали  крики  і  благання,  які  чули  дві  доярки,  що  саме  поспішали  на  ферму.  Але  не  придали  значення,  на  біду,  і  пройшли  мимо,  весело  розмовляючи.  А  за  стінами  сараю  в  страшних  муках  помирала  Ніна,  замордована  рецидивістом,  що  повернувся  з  в'язниці,  колишнім  своїм  учнем.
             Вчительку  знайшли  сусіди:  були  здивовані,  що  не  вигнала  корову  в  череду,  зайшли  на  подвір'я.  А  тут  і  сини  підоспіли.  Те,  що  побачили,  вразило,  приголомшило,  пригнітило.  Сповістили  в  міліцію.  Підозра  впала  на  колишнього  в'язня  -  його  звичка  мордувати  жінок  була  всім  відома.  А  він  спокійно  розмовляв  з  чоловіками  на  колгоспному  дворі.  Коли  за  ним  прийшли,  не  опирався.  У  скоєному  зізнався  відразу.  Обурені  односельці  ладні  були  роздерти  нелюда,  але  міліція  вихопила  його  з  рук  розлючених  селян  в  останній  момент.  Через  кілька  місяців  він,  після  завершення  слідства,  за  вироком  суду  був  розстріляний.
         Василина  збиралася  додому.  Щось  боліло  серце,  не  спа¬лося.  Заїхав  онук,  то  вона  попрощалася  з  жінками  в  своїй  палаті,  з  лікарем,  і  попрямувала  на  автостанцію.  Онук  мовчав.  Василина  допитувалася,  як  там  Ніна.  Хлопець  відво¬див  очі,  здвигав  плечима.  І  тоді  страшна  підозра  гадюкою  вповзла  в  серце  матері.  Не  пам'ятала,  як  доїхала  до  села.  Від  зупинки  бігла  –  так  їй  здавалося  –  додому.  Онук  підтримував  бабу,  просив  не  хвилюватися.  Зайшли  у  двір.  
-  Ніно!  -  гукнула  мати.  У  відповідь  –  тиша.  Стара,  важко  дихаючи,  відчинила  сінешні  двері  і  вхопила  зором  уквітчану  труну,  а  в  ній  –  свою  доню,  своє  щастя,  свою  карооку  дівчинку.  Вона  остовпіла,  не  здатна  вмістити  в  собі  жахку  реальність.  –  Ні!  Ні!  -  все  кричало  в  ній.  Болючий  вогняний  спис  угруз  в  серце  старої.  Вона  повільно  сповзала  на  підлогу.  Останнє,  що  вхопила  її  згасаюча  свідомість  –  невимовно  красиві  карі  очі  її  доньки  на  фоні  сліпучого  сяєва,  що  лилося  згори.  Похоронили  їх  поруч  –  і  матір,  і  дочку.
         Я  нещодавно  навідалася  в  село,  зайшла  на  цвинтар,  розташований  на  горбі.  Навкруги  –  тиша,  спокій.  Крізь  тонкий  шар  снігу  пробивалася  суха  жорстка  трава.  Сумно.  Віддалік  примітила  кущик  шипшини.  Гілки  якісь  безживні,  аж  почорніли.  Зима...-  З  фотографії  на  мене  дивилася  спокійна,  усміхнена  вчителька,  сільська  улюблениця.  Що  пришлось  їй  пережити  на  світанку  того  страшного  ранку  –  важко  уявити.  Люди  виживали  в  пеклі  війни,  а  тут  гине  людина  від  звірячих,  ницих  інстинктів  не  чужинця,  а  односельця,  свого  ж  учня.  Гірко  усвідомлювати,  але  часто  зло  перемагає  добро  і  збиткується  з  нього.  Зітхнувши,  іду  вниз.  Легкий  вітерець  розправив  рідку  траву.  Шипшиновий  кущ  стріпнувся,  зашелестів.  І  тоді  над  горбиками  пролунало  тихе,  мов  зітхання  -  Ні-но!  Ні,  шипшина  не  спала.  Просто  дрімала,  заколисана  стужею,  але  і  уві  сні  кликала  свою  незабутню  подругу,  яка  приходила  кожної  весни  помилуватися  незвичайними  дикуватими  квітами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494829
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.04.2014


Маляриха

Вона  лежала  в  пустій  оселі  сама  на  широкому  дерев'яному  ослоні.  Не  було  ні  ковдри,  ні  простирадла.  Та  й  навіщо  вони?  Це  вже  була  не  людина,  а  мумія,  купа  кісток,  обтягнутих  синьо-жовтою  шкірою.  Життя  не  було  в  ній.  З  кутків  на  «підбиральників  трупів»  віяло  моторошною  пусткою  і  жахливою  смертною  тишею.  Зітхнувши,  дядьки  взяли  труп  і  потягли  з  хати,  кинули  у  возик  –  там  уже  було  п'ятеро  мерців.  Деякі  ще  дихали  –  але  кому  те  боліло,  всерівно  помруть,  то  чого  ждати?  Та  й  «підбиральники  трупів»  були  ослаблені  –  гляди,  через  місяць  теж  стануть  претендентами  на  місце  у  «катафалку»,  себто  підводі,  на  якій  колись  возили  перегній  у  поле.  Підвода  рушила,  конячина  попленталася  по  дорозі,  вже  звикла  до  маршруту.  Дядьки  ішли  поруч,  бо,  може,  ще  прийдеться  кого  прибрати  по  дорозі.  Таке  траплялося  –  люди  мерли  на  ходу  серед  вулиці,  під  парканом,  просто  неба.  Був  1933.  Це  ж  нещодавно  тут,  у  Попелівщині,  здичавілий  від  голоду  хлопець  з’їв  свою  матір.  Його  забрали  та  й  відправили  до  Харкова  –  там,  кажуть,  помістили  в  залізну  клітку  та  й  показували,  як  диво,  у  звіринці.
             Конячина  звично  під’їхала  до  ями  і  зупинилась.  Дядьки  покурили,  посиділи  на  траві,  і,  не  змовляючись  підійшли  до  підводи.  Яма  була  майже  повна,  оце  повкидають  ще  цих  останніх  мерців  –  і  можна  закидати.  Тіло  Малярихи  скотилося  на  край  ями.  Зверху  над  нею  розчепірив  коріння  жовтий  буркун.  Грудка  глини  обвалилася  і  впала  просто  на  лобі  жінці.  Вона  відкрила  очі  -  не  очі,  а  провалля,  -  важко  піднявши  повіки.  І  раптом  усвідомила,  що  вона    в  ямі,  і  зараз  її  закидають.  Високий  худющий  чоловік  опирався  на  лопату  і  саме  заворожено  слідкував  за  польотом  джмеля  над  буркуном.  Щось  раптом  глухо  закричало  в  ній  –  «Мамо!»  -  і  ніби  штовхнуло  в  спину.  Вона  боязко  втягла  в  себе  повітря.  Страшний  сморід  вдарив  у  ніс.  Вона  слабо  чхнула,  поворушила  руками,  ногами...  Зробила  якийсь  рух,  зібгалася  удвоє  і  вчепилася  в  обвисле  коріння  буркуна.  Видовище  було  не  для  слабких.  Дядьки  отетеріло  дивилися  на  це  страшне  дійство  –  труп  виповзав  з  ями!  Ось  уже  наполовину  на  траві,  поза  ямою,  ось  вже  і  зовсім  тут,  на  землі,  поза  смертю!  Геть  безсила,  вся  синя,  вона  вдихала  земне  повітря,  насичене  запахом  полину,  материнки  і  смолки  -  недалеко  шумів  ліс,  а  тут,  поміж  горбів,  панувало  різнотрав'я.  Вона  з  якоюсь  дитинною  радістю  вдихала  запах  нехворощі.  Тиша  стояла  оглушлива.  І  раптом  в  цю  правічну  тишу  увірвався  спів  жайвора.  Це  була  невимовно  разюча  сцена  –  пташка  мов  билася  вгорі,  розсипаючи  нескінченно  життєстверджуючу  мелодію,  а  тут,  біля  ями,  слухали  її  зачудовані  худющі  дядьки  і  напівмертва  жінка.  Сонце  припікало.  В  тілі  Малярихи  росло  тепло,  розливалось  по  венах.  І  знов  вона  почула  в  собі  слабкі  голоси  –  «Мамо-о!!!»
             То  кричали  в  ній  її  ще  ненароджені  діти.
             ...Маляриха  лишилась  жити,  народила  трьох  дітей.  Була  завжди  мовчазною,  заглибленою  в  себе.  Мовби  говорила  з  кимось,  невидимим  для  оточуючих.  Зворушити  її  міг  лише  жайвір  -  серед  літа,  у  жнива,  була  його  пора.  Отоді  зупинялась,  де  йшла,  і  слухала  птаха,  закривши  очі.  А  він  викрешував  трелі,  щедро  розсипав  їх  над  землею,  і,  здавалося,  горби  розправляли  плечі  і  починали  танцювати.  Скупі  сльози  стікали  по  щоках  Малярихи.  Вона  витирала  щоки  хустинкою  і  зачудовано  дивилась  на  малого  птаха.  Яка  жадоба  життя.  Егеж,  що  не  кажи,  а  життя  -  прекрасне!
             ...Цю  історію  я  чула  від  односельців  не  раз.  Часто,  в  думках  повертаючись  у  ті  роки  безгоміння,  середньовічної  жорстокості  нелюдів,  котрі  дорвалися  до  влади  (я  думаю,  вони  були  породженням  диявола),  я  бачу  серед  горбів  маленьку  жінку  з  хустинкою  в  руках.  А  сонце  припікає,  припікає,  а  вгорі  тріпоче  жайвір,  і  Маляриха,  застигши  у  німому  захопленні,  слухає,  слухає  дивний  спів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494826
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.04.2014


Яблуні цвітуть

Наше  село  не  було  багатим.  Але  і  бідним  його  не  назвеш  –  тут  вирощували  гарні  врожаї  пшениці,  буряків,  городні  культури.  Були  молодіжні  ланки,  де  виділялися  працьовиті  дівчата.  Однією  з    ланок  керувала  Маруся  Рівна.  Про  неї  і  піде  мова.
             В  сім'ї  Рівних  було  двоє  дітей  –  син  Микола  і  старша  дочка  Марія.  Після  семирічки  дівчина  лишилася  в  селі,  бо  мати  часто  хворіла,  потребувала  її  допомоги.  Закінчивши  агрокурси,  взялася  керувати  молодіжною  ланкою.  Справи  пішли  добре,  були  урожайні  роки.  Про  дівчат  писали  в  районній  газеті,  приїздили  запозичувати  досвід.  А  який  там  досвід  –  дівчата  були  молоді,  здорові,  завзяті,  робилося  –  як  співалося.  От  і  всі  секрети.  Всі  дівчата  були  учасниками  художньої  самодіяльності.  Завідуючий  клубом  Андрій  Іванович  –  майстер  на  всі  руки:  і  на  скрипці  грав,  і  на  баяні;  організував  духовий  оркестр.  То  вечорами  в  клубі  –  пів  села  на  танцях,  репетиціях  тощо.  Хоч  бідно  жили,  зате  дружно  і  весело.  А  талановитих  людей  у  селі  –  сила!  Пам'ятаю,  допомагала  я  дідусеві  в  косовицю  складати  сіно  в  стіжок.  Під  час  обіду  зійшлися  докупи  всі  косарі,  жінки,  підлітки.  Підобідали,  чим  бог  послав.  А  потім  жінки  сіли  окремо  і  заспівали.  Мені  було  тоді  тринадцять  років.  Сили  небесні!  Я  в  житті  кращого  нічого  не  чула!  Що  то  за  спів!  Поруч  хлюпала  в  шелюгах  чиста,  як  сльоза,  річечка  –  і  та  заслухалася.  Голоси  були  чисті,  сильні,  мелодія  лилася  стелилася  над  травами,  аж  серце  мліло.  Косарі  мовчки  курили  люльки,  теж  заворожені  співом.  Згадуючи  оті  пісні  на  лузі,  дивлюсь  на  сучасний  телеекран  –  і  прикро  робиться.  Якась  диявольщина,  а  не  мистецтво.  Обридлі  обличчя  старих  співаків,  нав'язливе  вихиляння  солодких  суперзірок...  Не  те,  не  те!  Пропала  пісня.  Пропало  слово.  І  музика.
             ...Так  я  про  Марію.  Одна  вона  була  така.  Струнка,  як  тополя,  висока.  Коси  нижче  пояса,  волосся  блискуче,  шовкове.  Очі  мала  темні,  глибокі,  а  брови,  наче  дві  п'явки  на  білому  тлі.  Ходила  спокійно,  впевнено.  Рівна,  та  й  годі.  А  ще  Марія  була  солісткою  хор-ланки.  Увечері,  після  репетиції  в  клубі,  дівчата  виходили  на  вулицю  і  десь  із  годину  стояли  під  липами,  співаючи.  Заводила  Марія.  У  неї  було  високе  красиве  сопрано.  Те  сопрано  зводило  з  розуму  не  одного  парубка.  Зачаровував  її  голос  усіх,  хто  слухав  оті  пісні  під  липою,  та  і  в  полі.  Додому  молода  ланкова  ходила  сама  –  нікому  не  дозволяла  проводжати  себе.  Душа  її  мовчала.  Не  було  того,  найкращого,  хто  б  запалив  вогонь  у  її  очах.  Уже  Марії  дев'ятнадцять  було,  а  все  ходила  одна.  Якось  влітку  подалася  ланкова  в  поле  подивитися  на  буряки.  Стояла  спека,  але  нічого,  дівчині  не  звикати.  Вона  зайшла  в  буряки,  окинула  зором  лопушисті  рядки.  Гарні  вродили!  Марія  вийшла  з  рядків,  нарвала  на  узбіччі  синіх  сокирок...  Солодко  пахли  травостої,  особливо  полин.  Вузенькою  стежечкою  дівчина  рушила  вниз  до  села.  І  раптом  почула  позаду:  -  Зачекайте!  -  Марія  обернулась.  До  неї  поспішав  високий  симпатичний  парубок.  На  голові  аж  розсипалася  кучерява  шевелюра.  Сині  очі  весело  осявали  приємне  молоде  обличчя.  –  Здрастуйте!  Ви  ланкова?  -  Марія  стримано  привіталась.  Вони  познайомились.  Це  був  молодий  агроном.  Щойно  прибув  на  роботу  в  село  після  інституту.  Звали  його  Володимиром.  Парубок  був  просто  вражений  красою  довкілля,  куди  оце  прибув.  А  тут  іще  ця  ланкова  –  диво-дивне...  Потекли  дні,  сповнені  турбот  –  жнива,  косовиця,  осінні  роботи.  А  там  зима  –  снігозатримання,  вивезення  добрив  у  поле...  Довгими  зимовими  вечорами  дівчата  готували  торф'яні  горщечки  для  розсади,  перебирали  насіння  кукурудзи,  буряків,  готуючись  до  весни.  І  завжди  поруч  був  агроном.  Тепер  його  часто  бачили  із  Марією.  Ця  пара  приковувала  погляди  –  обоє  високі,  вродливі.  Вона  –  чорнява,  він  –  білявий.  Просто  картина,  та  й  годі.  Голос  Марії,  здається,  теж  змінився  –  окріп,  став  ніжнішим,  він  просто  стелився  під  склепінням  старого  клубу.  Аякже!  Прийшло  кохання!  Що  то  молодість!  Всі  перешкоди  для  неї  -  дурниці.  Всі  труднощі  долаються  легко,  невимушено.  І  все  навкруги  дзвенить,  і  повниться  серце  вогнем  любові  і  відданості.
             ...Тієї  весни  яблуні  цвіли,  як  ніколи.  Колгоспний  сад  –  через  дорогу  від  лісу.  Марія  зайшла  туди  –  віднесла  обід  сусідові,  що  саме  стеріг  квітуче  царство.  І  пішла  поміж  пепинок,  зачарована  красою.  Що  може  бути  краще  від  яблуневого  цвіту?  Та  ще  коли  тобі  -  дев'ятнадцять,  та  ще  коли  любиш  і  люблять  тебе!  Розчулена  Марія  аж  заплакала  від  почуттів.  Стояла,  огорнута  запахами,  що  струменіли  навкруги.  Згадувала,  як  вчора  попрощалася  біля  хвіртки  з  Володимиром.  Як  блищали  його  очі!  Серце  билося  в  грудях  і,  здається,  те  биття  чув  увесь  світ...
             -  Маріє!  -  Дівчина  здригнулася.  Чи  почулося?  До  неї  наближався  агроном  –  сяючий,  розчервонілий,  закоханий.  Став,  обійнявши  її  за  плечі.  –  Досить  нам  ходити  різними  дорогами.  Марієчко,  чи  згодна  ти  назвати  мужем  парубка,  що  стоїть  перед  тобою?  Чи,  може,  піде  він  із  цього  саду,  заплаканий  і  нещасний?!..  Марія  просто  задихнулась  –  від  весни,  від  цвіту  яблунь,  від  блиску  коханих  очей.  І  він  без  слів  зрозумів  її  відповідь.  Авжеж,  хіба  може  бути  інакше?  Дівчина  ніколи  не  забуде  те  освідчення  серед  блідо-рожевих  квітів  молодих  пепинок.  І  земля,  і  небо  –  все  цвіло  яблуневим  цвітом...
             Йшов  1954  рік.  Запахло  цілиною.  Уже  пішли  перші  ешелони  з  молоддю  освоювати  цілинні  землі.  Володимира  викликали  в  рай¬он.  Повернувся  він  пізно  і  відразу  –  до  Марії  з  новиною:  йому  запропонували  очолити  групу  комсомольців  і  їхати  з  ними  в  Казахстан.  Марія  стурбувалась  –  а  як  же  вона?  Думали  побратися,  а  тут...  Володимир  кликав  її  теж  їхати  з  групою  на  цілину.  Але  вона  не  могла  -  у  мами  хворе  серце.  Вирішили,  що  Володимир  поїде,  але  буде  писати,  а  там  повернеться,  не  вік  же  там  буде,  на  цілині.  Отак  і  поїхав,  а  дівчина  лишилась.  Потім  чекала  листів,  слухала  виступи  по  радіо.  Якось  почула  виступ  свого  Володимира  –  він  розповідав,  як  живеться  молодим  у  далеких  степах,  про  тривожні  і  радісні  будні  цілинників.  Передав  привіти  селу,  односельцям,  Марії.  Його  вражали  безкрайні  простори  цілинних  земель.  А  молодь  туди  прибула  гаряча,  вперта,  наполеглива.  Роботи  край  непочатий.  Після  його  виступу  звучали  пісні  про  цілину  у  виконанні  Воронезького  народного  хору.  Листи  більше  не  приходили.  А  влітку,  заглянувши  в  райком  комсомолу,  Марія  почула,  що  Володимир  оженився  на  цілині  на  дівчині  із  Росії.
             ...Наче  чорною  матерією  закрився  світ.  Усе  стало  однаково  безбарвним.  Ніщо  не  могло  втішити  ланкову.  Вона  не  могла  співати,  майже  не  їла.  Працювала,  мов  робот.  Стурбована  мати  ходила  за  дочкою  -  боялася,  аби  та  не  наклала  на  себе  руки.  Так  минуло  літо.  А  восени  прислав  сватів  новий  агроном  –  енергійний,  закоханий  по  вуха  в  Марію,  нетерпеливий  і  настійливий.  Мати  порадила  не  відмовляти  жениху:
             -  Де  ти  знайдеш  кращого?  Та  й  тобі  ж  не  вік  на  рядках  спину  гнути...  І  Марія  пішла  заміж,  як  у  воду  плигнула.  Молоді  перебралися  в  інше  село.  Виростили  двох  дітей,  ті  роз’їхалися,  отримавши  освіту.  Жила  Марія  заможно  –  чоловік  був  працьовитий,  звів  чепурний  будинок,  оточив  дружину  і  увагою,  і  повагою.  Роки  покотилися,  як  кавуни  під  гору.  Але  і  досі  повесні  виходить  Марія  в  сад  і  довго  стоїть  під  яблунями,  що  квітують.  І  тоді  знову  прилітають  до  неї  слова,  сказані  в  юності  закоханим  голосом  молодого  красеня:
             -  Ластівко  моя!  Дівчинко  моя  золота!..  І  тоді  серце  жінки  молодо  тривожиться,  і  спочатку  тихо,  а  потім  голосніше  стелиться  поміж  квітучих  яблунь  збентежена  несподіваною  ніжністю  улюблена  пісня  Марії:
               ...туман  яром,
             туман  долиною,
             туман  яром...
 
           А  яблуні  цвітуть...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494609
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.04.2014


Параска

Коли  б  Парасці  показали  її  майбутнє  життя  –  хоча  б  схематично  –  не  знаю,  чи  захотіла  б  вона  його  прожити.  Може,  й  не  захотіла  б.  Або  відмахнулася  легким  порухом  руки  –  мовляв,  гетьте,  навіщо  лякати…  Гай-гай,  роки-роки…  І  які  ж  ми  безстрашні  буваємо,  до  німоти,  з  головою  кидаючись  у  вир,  котрий  називається  так  красиво  –  ЖИТ-ТЯ.
Параска  була  з  роду  Лебедів,  середняків.  Батьки  спали  й  бачили  її  замужем  за  багатієм.  Вона  відповіла  на  погляд  Івана  Журавля,  свого  однолітка.  Іван  не  був  багатим,  але  хату  мав  під  бляхою,  в  господарстві  був  кінь,  дві  корови,  сякий-такий  реманент.  Жив  з  батьками  разом,  орав  землю,  випасав  коня.  На  ногах  стояв  міцно.  Параску  любив  –  була  вона  високою,  з  маленькою  гордовитою  головою  на  виточеній  шиї.  Коси  до  колін,  легка  хода,  небагатослівна.  Коли  вони  побралися,  в  селі  казали  –  поріднилися  лебеді  з  журавлями.  Пішли  діти.  Народила  Параска  семеро  дітей  –  п’ять  хлопців  і  дві  доньки,  Варку  і  Настю.  Повмирали  свекри.  Старшому  синові  Параски  –  Якову  –  було  двадцять  два  роки,  вже  армію  відбув.  Афанасію  виповнилось  двадцять,  Андрію  сімнадцять  літ.  І  настав  вікопомний,  бодай  не  згадувати,  1933  рік.  У  лютому  місцеві  «активісти»  з  районним  начальником  заявилися  до  Журавлів  з  обшуком  і  наказом  про  виселення.  Параска  в  розпачі  стояла  серед  хати,  не  могла  з  переляку  слова  сказати.  Іван  присів  на  ослін  і  мов  оглух.  Їх  підганяли  окриками,  лайкою.  Не  пам’ятає  Параска,  що  було  далі.  Її  з  Іваном  та  сімома  дітьми  викинули  на  мороз  –  ідіть,  куди  хочете.  Сусіди  плакали,  але  допомогти  нічим  не  могли.  Це  було  небезпечно.  Троє  старших  від  рідного  порогу  подалися  у  світ  –  влаштувалися  під  Харковом  у  радгоспі.  Параска  з  Іваном  та  чотирма  дітками  обігрілися  в  хаті  Парасчиної  сестри.  Потім  Іван  зібрався  і  рушив  на  заробітки  під  Люботин,  на  хутір  Майський  –  там  були  деякі  родичі,  земляки.  З  Параскою  лишилися  Варка,  Іван,  Настя  і  Коля.  Варці  було  чотирнадцять  років,  Іванові  дванадцять,  Насті  дев’ять,  а  Колі  п’ять  років.  Прийшовши  до  тями,  відігрівшись  з  дітьми  у  сестри,  Параска  в  кінці  лютого  вирушила  в  Охтирку.  З  нею  поруч  дріботіли  всі  четверо  дітей.  Миколку  несли  по  черзі  то  Варка,  то  Іван,  а  то  і  само  хлоп’я  чимчикувало  по  снігу.  Ще  в  селі  Параска  домовилася  з  Варкою,  що  та  поведе  дітей  в  райвиконком  і  залише  їх  там  –  може,  держава  подбає  про  дітей,  порозпихає  їх  по  дитбудинках,  інакше  пропадуть  з  голоду.  В  Охтирку  прибилися  вже  після  обіду.  Темніло  рано.  Діти  зайшли  в  приміщення  райвиконкому,  посідали  на  стільцях.  Параска  повернулася  в  село,  до  сестри.  Варка,  як  старша,  витягла  з  кишені  старенького  пальтечка  вареного  буряка,  поділила  на  три  частини  і  роздала  меншим.  Доки  був  робочий  день,  дітей  ніхто  не  помічав  –  відвідувачів  було  багато,  у  кожного  своє,  наболіле.  Нарешті  всі  розійшлися,  і  в  будинку  лишилася  лише  чергова.  Вона  ж  топила  печі,  що  обігрівали  виконком.  Піднявшись  з  відром  вугілля  на  другий  поверх,  жінка  угледіла  на  стільцях  трьох  стомлених  дітей.  Трьох,  бо  Варка  вже  пішла  в  село  за  матір’ю.  Голодні  дітлахи  тулились  одне  до  одного…  
-  Господи,  куди  ж  вас  подіти,  пташенята?  Ой,  часи  нелюдські,  долі  непостижимі…  -  так  бідкалася  немолода  жінка,  розпалюючи  печі.  Коли  діти  зігрілися,  жінка  подзвонила  в  міліцію.  Звідти  приїхала  машина,  і  дітей  відвезли  у  відділок.  Там  саме  чергував  міліціонер,  сусід  Параски,  родом  із  Журавного.  Узнавши  дітей,  пройнявся  жалем  до  їх  долі.  Він  уже  чув,  як  розкуркулили  Журавля    По  його  вказівці  дітей  нагодували  і  лишили  у  відділку  до  ранку.  А  вже  вранці  їх  відвезли  в  дитбудинок  на  гору  Охтир,  де  раніше  був  монастир.  Там  їх  розмістили  –  старших  окремо,  а  Колю  –  до  менших.  В  дитбудинку  дітей  було  багато,  бо  їх  звозили  звідусіль,  а  часто  батьки  самі  лишали  дітей,  щоб  не  померли  з  голоду.  І  скоро  їх  нікуди  було  дівати  –  спали  по  четверо  на  одному  ліжкові,  харчів  не  вистачало,  і  тоді  керівництво  вирішило  так:  відправити  дітей  у  ті  села,  звідки  вони  родом,  і  зобов’язати  місцеву  ж  владу  доглядати  і  годувати  дітей.  Тож  Івана  і  Настю  повернули  в  Журавне.  Це  вже  був  1935  рік.  Колю  переправили  в  інший  дитбудинок.  Коли  його  запитали,  як  зовуть,  він  назвав  себе.  А  от  прізвище  згадати  не  міг,  хоча  Варка  йому  багато  разів  повторювала  тоді  в  Охтирці:  ти  –  Коля  Жу-ра-вель.  Малий  сказав,  що  у  нього  прізвище  пташине.  Поруч  пролітала  ворона.  Угледівши  її,  вихователі  дали  Колі  прізвище  Воронько.  З  ним  і  відправили  його  в  інше  місто.  Так  він  загубився  на  довгі  роки.
…Параска  припленталася  з  Охтирки  і  злягла.  Краяла  серце  доля  дітей.  Сестра  її  теж  переживала.  Обоє  помолилися,  поплакали.  Параска  забралась  на  піч  відігрітись  від  холоду,  бо  дорога  з  Охтирки  була  нелегкою.  Аж  тут  у  хату  зайшла  Варка.
-  Господи!  –  аж  сахнулася  Параска.-  Ти  що,  дітей  покинула?  –  Варка  подивилась  на  матір  дорослими  очима  і  твердо  промовила:  -  Вони  у  райвиконкомі,  не  пропадуть.  А  я  буду  з  тобою,  мамо.  Куди  ти,  туди  і  я.  Коли  помремо,  то  разом.  Так  Варка  лишилася  біля  матері.  
Через  кілька  днів  мати  з  дочкою  опинилися  аж  за  Мерефою,  влаштувались  у  радгосп.  Параска  прала  білизну  у  великих  чанах,  цілий  день  немов  закутана  у  хмару  пари,  що  клубочилася  над  чанами.  Спала  з  дочкою  тут  же,  за  ширмою.  Роботи  було  багато,  а  їжа  –  судіть  самі:  у  великому  казані  кип’ятили  воду,  кидали  туди  кілька  картоплин,  сіль  і  один  кілограм  пшона  чи  макарон.  Від  такого  харчу  люди  часто  хворіли.  Де  взялася  дизентерія,  потім  тиф.  Варка  переболіла  і  тим,  і  іншим.  Геть  висохла  дівчина.  Параска  з  жахом  прокидалася  і  бігла  до  тапчана,  на  якому  лежала  Варка.  Та  слабо  дихала.  Потрібне  було  добре  харчування.  А  де  його  взяти?  І  тут  одна  жінка  порадила  Парасці  ловити  ховрахів  і  годувати  дочку  та  й  себе.  Сказано  –  зроблено.  Параска  брала  відро  води,  заливала  нею  ховрашину  нірку.  Ховрашок  висував  голову,  і  тут  його  Параска  забирала,  оглушеного  ударом  палиці.  У  ховрахів  було  приємне  м’ясо  і  жир.  Завдяки  цим  симпатичним  звіркам  обоє  –  і  мати  і  дочка  поступово,  але  невідворотно,  наближались  до  одужання.  Одного  ранку  Параска  побачила  Варку,  яка  сиділа  на  тапчані  і  жадібно  їла  варену  картоплину  –  в  ній  прокинувся  апетит!  Радості  матері  не  було  меж.  Скоро  Варка  стала  виходити  на  подвір’я.  Сонечко  пригрівало  дужче,  і  тоді  вона  сідала  під  розлогу  грушу,  в  тінь  –  у  неї  ще  не  відросло  волосся  після  тифу.  Мати  вибігала  до  неї  на  хвильку,  виносила  бульйон  з  сухарем  замість  хліба.  Сухарі  їм  приносила  добра  жінка,  дружина  парторга.  Отак  і  вижили.  А  влітку  до  них  приїхав  Іван.  Гуртом  вирішили,  що  вже  не  будуть  розлучатися.  Та  й  поїхали  на  хутір  Майський.  Там  їм  дали  роботу.  Іван  пропадав  на  птахофермі,  Параска  влаштувалася  в  овочеву  бригаду.  Варка  підносила  холодну  воду  полільницям.  Волосся  на  Варчиній  голові  відросло  –  і  вона  нагадувала  квітку  кульбаби,  бо  від  природи  волосся  кучерявилося  від  коріння  і  до  кінця.  Цілими  днями  дівчинка  підносила  воду  жінкам,  тримаючи  в  одній  руці  відерце,  а  в  іншій  -  кружку.  За  стрункими  рядами  посадки  цілими  днями  снували  поїзди  –  адже  Майський  був  залізничним  роз’їздом.  Гудки  паровозів  стривожено  ревли,  врізаючись  у  безхмарне  небо.
Сім’я  поки  що  жила  в  бараці.  З  харчами  було  трохи  легше,  адже  працювали  в  радгоспі  «Совнаркомівський»,  що  обслуговував  виключно  чиновників  з  апарату  ЦК.  Тоді  Харків  був  столицею,  а  хутір  Майський  знаходився  в  годині  їзди  від  столиці.  На  землях  радгоспу  вирощували  курей,  відгодовували  свиней.  Тримали  елітне  стадо  корів,  коней.  Помідори,  огірки  і  інша  городина  –  лише  елітних  сортів.  Іван  краєм  вуха  почув,  буцім  в  ЦК  працює  Бузинський,  його  земляк  і  однокласник  по  церковно-приходській  школі.  Прихвативши  з  собою  Варку,  Іван  подався  до  Харкова.  Справді,  в  нескінченних  коридорах  центрального  апарату  знайшов-таки  кабінет  Бузинського.  Господар  апартаментів  запросив  Івана  з  дочкою  до  столу,  пригостив  ароматним  чаєм.  Він  неабияк  пройнявся  долею  Іванової  сім’ї.  –  Чого  ж  ти  раніше  мовчав?  –  бідкався  він,  вислухавши  епопею  поневірянь  і  бідувань  свого  друга.  Іван  відповів,  що  лише  недавно  узнав,  що  Бузинський  працює  в  уряді.  І  пожалівся,  що  в  нього  немає  навіть  ніяких  документів,  котрі  посвідчували  б  його  особу,  та  й  у  Параски  теж.  Бузинський  замислився,  а  по  хвилі  запевнив,  що  допоможе  вирішити  Іванові  його  проблеми.  На  гербовому  папері  він  написав  у  радгосп  директорові,  щоб  сім’ї  Журавля  надали  житло,  роботу,  видали  документи.  Втішений  такою  увагою,  повернувся  Іван  у  радгосп.  Для  його  сім’ї  віднайшли  окрему  квартиру,  видали  документи.  Іван  тепер  працював  на  фермі  фуражиром,  Параска  –  на  свинофермі.  Варка,  як  і  раніше,  підносила  воду  полільницям.  Харчування  було  просто  царське  –  їм  дозволили  брати  пайок  зі  складу,  щоб  підкріпити  здоров’я.  Чого  лише  не  було  на  складі!  Варка  пам’ятає,  що  бачила  там  туші  м’яса,  копчені  окороки,  ковбаси…  Нарешті    сім’ї  Журавля  трохи  розвиднилося.  Їм  видали  одяг,  взуття,  білизну,  ковдри,  матраци.  Квартиру  пристойно  обставили.  Параска  поверталася  з  свиноферми  і  приймалася  готувати  вдома  обід  –  було  з  чого:  і  крупа,  і  картопля,  олія.  Старші  сини  –  Яків,  Афанасій,  Андрій  –  працювали  по  радгоспах,  звідти  й  на  фронт  пішли.  Іван  теж  підріс,  готувався  в  армію.  Настя  вчилася  на  курсах  у  Харкові.  Миколка  пропав  –  його  знайшла  Варка  аж  у  1960  році.  
…За  останні  роки  Варка  підросла,  витяглася  угору,  округлилися  плечі,  груди.  З  худющого  невиразного  каченяти  проклюнувся  лебідь.  Батько  придивився  до  Варки,  поміркував  і  нарешті  виніс  вирок:  -  Досить  тобі  сидіти  тут,  на  хуторі,  треба  вже  самій  працювати.  Їдь  у  Харків.  –  Варка  так  і  зробила.  Спочатку  працювала  на  ХЕМЗі  прибиральницею;  скоро  її  перевели  в  цех  збирати  електромотори.  З  часом  вона  перейшла  на  завод  імені  Шевченка,  де  працювала  в  інструментальному  цеху.  Поруч  у  механічному  працював  механіком  Анатолій.  Він  був  на  дев’ять  років  старший  від  Варки.  Дівчину  примітив  на  прохідній.  Разів  три-чотири  провів  до  гуртожитку,  а  потім  запропонував  руку  і  серце.  Варка  не  відмовила  –  Анатолій  був  такий  же  «багатій»,  як  і  вона.  Мав  окрему  кімнату  в  комуналці.  В  кімнаті  грубка,  ліжко,  стіл,  два  стільці.  Це  було  ціле  багатство.  Вони  побралися.  За  столом  зібралися  товариші  Анатолія  по  бригаді,  сусідка  тітонька  Зіна  –  от  і  все  весілля.  На  другий  день  Анатолій  купив  дружині  дві  сукні,  білизну,  черевики.  Коли  вона  приїхала  до  батьків  на  вихідні,  розповіла  їм  про  зміну  в  своєму  житті.  Батько  не  повірив,  а  потім  махнув  рукою.
-  Ну,  що  ж  тепер.  Живи,  працюй.  Хоча  –  яка  з  тебе  жінка?!  Само  ще  в  пір’я  не  вбралося…  Парасці  теж  було  сумно.  Її  Варка,  її  улюблениця  тепер  буде  чиєюсь  дружиною.  Але  нічого  не  поробиш.  Мабуть,  така  її  доля.  Тим  паче,  що  Анатолій  їй  подобався.  Сам  він  був  утішений  молодою  дружиною  –  допомагав  їй  у  всьому,  ходив  на  ринок,  втручався  у  приготування  обіду,  мив  підлогу,  розпалював  грубку.  Влітку  грубку  не  топили,  користувалися  керогазом.  Уже  йшов  1940  рік,  переддень  війни.
Старші  сини  Параски  –  Яків  і  Афанасій  –  встигли  оженитися.  Жили  неподалік  від  Майського.  Андрій  парубкував,  закінчив  курси  шоферів.  Іван  працював  у  колгоспі.  Коли  почалася  війна,  всі  четверо  пішли  на  фронти  Великої  Вітчизняної.  Варка  в  1940  році  народила  доньку,  назвала  Галею.  В  1941  році  Анатолія  забрали  на  фронт.  Варка  перебралася  до  батьків  на  Майський.  Вже  восени  1941-го  через  хутір  почали  відступати  радянські  солдати.  Обірвані,  голодні,  знесилені…  Параска,  як  і  інші  господині,  поставила  серед  двору  великий  казан,  варила  в  ньому  супи.  Запрошувала  всіх  біженців  до  «столу»  -  на  спориші  розкладала  стару  ковдру,  на  якій  розсідалися  солдати  і  молотили  кулешу,  заїдаючи  житнім  хлібом.  Параска  дивилася  на  цих  знесилених  бідаків  і  тихо  молилася,  аби  Господь  уберіг  її  чотирьох  синів  на  фронтах  –  може,  і  мої  десь  отак  поневіряються,  і  чужі  люди  нагодують  і  прихистять  їх  від  дощу  і  холоду?  -  І  ніколи  не  лінувалася  встати  вночі,  аби  нагодувати  чергову  партію  зголоднілих  вояків,  що  відступали  і  рухалися  далі,  на  схід.  
Нове  лихоліття  ордою  накотилося  і  накинулося  на  країну.  Все  почало  рухатися:  люди,  транспорт.  А  горя  скільки  сіялося,  мов  трави  на  піску!  Скільки  загублених  доль!  Людське  життя  не  коштувало  солоного  огірка.  Обличчя  кам’яніли,  мов  брили.  Люди  не  чекали  нічого  доброго.  День  –  як  рік,  а  вісті  –  одна  страшніша  за  іншу.  Фронт  поглинав  молоді  життя,  як  молох.
Хутір  Майський  був  чималим  роз’їздом.  Скоро  його  почали  бомбити  німці.  Жителі  ховалися  в  траншеях,  виритих  на  огородах,  у  погребах.  Переживши  кілька  нальотів,  Іван  з  Параскою  вирішили  їхати  в  Журавне.  Запрягли  конячину,  склали  невеликий  скарб  на  воза,  попрощалися  з  сусідами  та  й  поїхали.  Варка  з  Галею  лишилися  на  Майському.
Нальоти  почастішали.  Будинок,  у  якому  мешкала  Варка  з  дочкою,  здригався  від  вибухів  бомб  і  тремтів,  мов  кленовий  листочок  на  дереві.  Одного  разу  Варка  так  перелякалася,  що  пірнула  під  ліжко,  забувши  про  Галю.  І  лише  отямившись  від  нальоту,  згадала,  що  дитина  лишилась  на  ліжку.  І  тоді  вона  твердо  вирішила  їхати  за  батьками  в  Журавне.  А  це  вже  була  зима  1942  року.  Морози  люті,  снігу  випало  багато.  Варка  тепло  вдяглася.  Галю  закутала  теж  добряче.  Набрала  торбу  сухарів.  Посадила  Галю  на  саночки  зі  спинкою,  обкутала  ковдрами,  старим  кожухом  –  і  поїхала.  А  їхала  по  залізничній  колії,  або  по  дорозі,  що  пролягала  поруч.  Це  коли  та  дорога  в’юнилася  в  обнімку  з  колією.  А  коли  зникала,  бігла  в  степи  та  дорога,  Варка  знов  тягла  саночки  по  колії.  На  ніч  заходила  в  села,  хутори,  інколи  ночувала  в  будочці  на  роз’їздах.  Харчувалися  сухарями.  Інколи  добрі  люди  пригощали.  Скільки  добиралися  до  Охтирки  –  не  пам’ятає.  Десь  перед  Бугруватим  Варку  підвезли  на  санях  чи  то  румуни,  чи  італійці.  В  Бугруватому  захопила  ніч.  Варка  ходила  від  хати  до  хати,  просила  впустити  на  ніч  з  дитиною.  Але  люди  боялися  впускати.  Тоді  стомлена  жінка  звернулася  у  воєнну  комендатуру.  Там  якийсь  добрий  служака  із  «своїх»  постукав  у  першу-ліпшу  хату  і  наказав  прийняти  жінку  на  постій.  А  вранці  Варка  потягла  саночки  до  Охтирки.  Там,  на  привокзальній  вулиці,  вона  стріла  земляка  із  Журавного,  котрий  приїхав  кіньми  у  справах  на  вокзал.  Узнавши  Варку,  без  слів  посадив  на  розлогі  сани  разом  з  дитиною.  Перед  вечором  кінь  доправив  усіх  у  Журавне.  Параска,  узрівши  Варку  з  дочкою,  тільки  руками  розвела.  –  Господи,  як  же  ви  доїхали?  Як  добиралися?  –  Варка  ледве  видихнула  –  Ішли  крізь  зиму,  мамочко.  І  впала  на  дубовий  ослін.
Окупаційна  зима  1943  для  журавлян  видалася  тривожною.  В  лісах  були  партизани,  в  селі  лишалися  їх  сім’ї.  Зв’язківці  приходили  в  село,  забирали  випечений  хліб  і  інші  харчі.  Поліцаї  нишпорили  всюди,  принюхувались,  мов  хорти.  Знайшовся  зрадник,  видав  своїх.  Кількох  партизанів  –  односельців  упіймано  і  доправлено  в  Охтирку.  Там,  після  тортур  і  допитів,  їх  було  повішено  в  районі  міського  елеватора.  
Параска,  Іван  та  Варка  з  Галею  поселилися  в  старій  оселі  біля  річки.  Галочці  було  вже  три  роки  з  «копійками».  Навпроти  жили  Дерев’янки  –  Оксана  з  дітьми.  Її  чоловік  був  на  фронті.  Мала  Галя  часто  навідувалася  до  баби  Оксани  –  та  пекла  хліб,  смачні  коржі,  і  пригощала  дівчинку.  На  постій  до  Оксани  поселили  трьох  високих  німців.  Вони  вели  себе  пристойно.  Говорили,  що  у  них  теж  є  «кіндер»,  себто  діти.  Влітку  німці  складали  свої  припаси  в  Оксаниній  печі  скраєчку  –  печиво,  каву,  шоколадне  масло.  До  тих  припасів  ніхто  не  підходив  і  близько  –  за  крадіжку  німці  розстрілювали  на  місці.  Одного  разу  Галинка  зайшла  до  баби  Оксани,  забралася  на  стільчик  (в  хаті  саме  нікого  не  було),  заглянула  на  припічок  і  зайнялася  «справами»  -  дістала  шоколадне  масло  і  з  задоволенням  «дегустувала»  заморський  делікатес.  Оксана  навідалася  в  хату  і,  побачивши  Галю,  що  саме  облизувала  «шоколадні»  руки,  напівпритомна  присіла  на  стілець.  Німці  ж  перестріляють  тепер  всю  сім’ю!  Аж  тут  і  німці  заявилися.  Оксана  закрила  обличчя  руками…  Німці,  забачивши  біляву  дівчинку,  що  самовіддано,  нікого  не  помічаючи,  поглинала  солодкий  продукт,  розреготалися  і  заспокоїли  Оксану  –  мовляв,  матка,  не  бійся,  і  у  нас  дома  такі  «кіндери»  ростуть.  Галочку  вони  провели  до  воріт,  подарувавши  їй  кілька  цукерок.
…  Вже  німці  тепер,  як  лава,  з  боями  відходили  на  захід.  Перші  трактори  прокладали  борозни  на  полі.  Але  війна  ще  огризалася,  гримкала  на  людей  –  на  полі  вибухали  міни,  гинули  молоді  люди,  декотрі  лишалися  жити,  але  без  рук  або  ніг,  без  зору.  Сім’я  Журавля  перебралася  в  маленьку  хатину  на  колгоспному  дворі  при  в’їзді  в  село.  Там  гриміла  кузня  –  ремонтували  всілякий  реманент.  Стояли  тут  ферми  для  корів,  коней,  овець.  Ішла  весна  45-го.  Люди  накинулися  на  роботу  –  відроджувати  колгоспне  господарство.  Параска  з  Іваном  пропадали  в  полі.  Варка  поїхала  в  Харків,  влаштувалася  на  роботу.  Батько  порадив  їй  лишити  Галю  в  селі,  бо  в  місті  двом  прогодуватися  важко.  Чоловіка  Варки  засуджено  на  десять  років,  коли  він  воював  на  Воронезькому  фронті.  Як  виявилося,  несправедливо.  Потім  Верховний  суд  реабілітує  його  повністю,  але  ті  роки  вже  ніхто  йому  не  поверне.  Галинка  лишалася  вдома  сама  –  баба  Параска  вмощувала  дитину  на  дні  великого  казана,  в  якому  варили  свиням  корм  (це  був  колгоспний  казан),  давала  їй  кілька  кусочків  хліба  –  і  дитя  сиділо  отак  цілий  день.  Ще  дитсадок  не  працював.  Інколи  до  Галі  приєднувався  Миколка,  одноліток,  сусідський  хлопчик.  Коли  ж  Параска  працювала  біля  телят,  Галя  ходила  за  нею.  Доярки  пригощали  білявочку  молоком.  А  тоді  питали:
-  Галю,  кого  ти  любиш?
Вона  дивилася  на  них  великими  сірими  очима  і  серйозно,  як  стара  людина,  відповідала:  
-  Діда.
І  замислено  додавала:
-  Поки  діда,  поки  й  хліба…
…  Одного  разу  Параска  вирішила  трохи  прибратися  в  хаті,  а  то  все  ніколи  та  ніколи.  В  колгоспі  відсіялися,  то  можна  було  зайнятися  своїми  справами.  Вона  зварила  обід  і  згадала  про  онуку.  Нещодавно  мала  гралася  у  дворі.  Параска  вийшла  на  поріг.  Дівчинки  не  було  видно.  Оббігавши  всі  ферми,  Параска  поверталася  до  хати.  По  дорозі  випадково  зазирнула  в  широкий  чан,  заритий  у  землю  –  в  ньому  зберігали  силос  –  і  похолола:  на  дні  металевого  чану,  на  купі  зотлілої  соломи  сиділа  Галя.  На  ній  була  біла  полотняна  сорочечка,  а  навкруги  –  сила-силенна  вужів,  які  повзали,  звивалися  на  соломі,  повзли  по  Галиній  сорочечці,  по  її  руках,  ногах…  Кількох  вона  тримала  в  руках.  Параска  присіла  на  край  чану  –  він  на  десять  сантиметрів  піднімався  над  землею  –  і  тихо  покликала:
-  Галю!
Дівча  задрало  голівку  і  прошелестіло  знизу  –  Я  зараз.  
І  подерлося  наверх.  Доярки  саме  вийшли  у  двір  на  сонечко  і  вражено  завмерли:  із  чану  вилазила  Галинка,  обперезана  вужами,  які  звивалися  на  її  плечах,  ногах…
Вікопомний  1945…  Рік  надій,  перемоги,  щастя  і  печалі.  Поверталися  воїни  додому  –  ті,  хто  уцілів.  Повітря  було  якесь  особливе  –  пахло  перемогою,  відчуттям  радісних  змін.  Земля  ніби  молоділа  на  очах,  і  дерева  пахтіли  особливо,  і  річка  шелестіла  інакше.  Все  дихало  свободою…  В  такі  дні  повернувся  до  Параски  син  Іван  –  змужнілий,  схожий  на  батька.  Він  з  боями  дійшов  до  Відня,  після  поранення  лежав  у  госпіталі.  Вечорами  Параска  розстеляла  на  спориші  клейонку,  розкладала  ложки,  різала  хліб  і  насипала  куліш  у  велику  миску.  Їли  з  однієї  посуди.  Першим  починав  їсти  дід,  потім  інші.  Вечір  спадав  на  ферми,  тиша  влягалася  до  ніг.  Іван-солдат  закривав  очі  –  він,  нарешті,  біля  своїх,  рідних!  Тихо  стукали  ложки,  і  зорі  заглядали  в  миску  –  їм  теж  захотілося  повечеряти…
Вже  ставши  дорослою,  Галина,  Парасчина  онука,  подумки  поверталася  до  бабусиної  хати.  У  тій  старій  хаті,  яку  колгосп  виділив  Журавлям,  доки  всім  селом  не  побудували  постійне  обійстя,  бабуся  молилася  вечорами,  аби  її  сини  повернулися  з  війни  живими.  Її  молитва  –  то  було  священнодійство.  На  ніч  дід  Іван  ішов  сторожувати  коней.  Якось  на  початку  травня  пройшов  рясний  дощ.  Під  вікном  згори  в’юнився  потік,  гілки  вишень  стріпували  срібло  з  листя.  Галя  сиділа  на  ослінчику  і  мовчки  дивилася  на  Параску.  Бабуня  відкрила  вікно  і,  слухаючи  веселий  клекіт  потоку,  стала  навколішки  перед  іконою.  З  Богом  вона  розмовляла  спокійно,  вдумливо,  довіряючи  йому  все,  що  накопичилося  за  день  або  кілька.  Вся  її  душа  –  чиста,  голубина  –  мов  повергалась  на  коліна  і  смиренно  схилялась  до  ніг  творця.  Тут  не  було  неправди  –  бабуня  в  молитві  була  з  Богом  рівна.  Закінчивши  молитися,  Параска  підводилася  з  колін,  підходила  до  вікна,  сідала  на  старий  стілець…  Ніч  зазирала  в  хату.  По  щоках  Параски  стікали  рясні  сльози…
Збігли  роки.  Всі  сини  Параски  повернулися  з  фронтових  доріг.  Уже  їх  немає  –  але  живуть  їх  діти,  внуки.  До  кінця  біля  Параски  була  її  улюблениця  Варка.  Поселившись  в  Охтирці,  після  роботи  поспішала  вона  в  село,  до  хворої  матері.  Параска  доживала  останні  дні.  Відійшла  тихо,  як  і  жила.  Закурликав  над  хатою  журавель  –  душа  Параски  відлетіла  до  Бога.  Перед  очима  Варки  промайнуло  все  Парасчине  життя.  Як  калейдоскоп  –  трагічне,  сумне,  з  рідкими  моментами  радості.  Але  Параска  вистояла,  як  воїн,  витерпіла  все,  що  падало  на  її  маленькі  тендітні  плечі.  І  працювала,  працювала…
Галя  закінчувала  десять  класів  у  Хухрі  –  в  Журавному  було  лише  сім.  Жили  учні  з  околишніх  сіл  в  кінці  Хухри  в  старому  цегляному  будинку.  В  суботу  увечері  п’ятеро  журавлян,  учнів  випускного  класу,  вирушили  додому.  До  Журавного  –  рукою  подати  –  кілометрів  вісім.  Була  зима.  У  Галі  піднялася  температура,  їй  було  зле,  але  вона  нікому  не  пожалілася.  На  підході  до  Пилівки  розігралася  хуртовина.  Галя  відстала  від  гурту  і  лишилася  сама  наодинці  з  заметіллю.  Іти  було  важко,  намело  кучугури  снігу.  Галя  ішла  навмання,  інтуїтивно.  В  хату  забрела  десь  біля  першої  години  ночі.  Назустріч  їй  підвелася  бабуня  –  вона  сиділа  за  столом  у  тривозі,  чекаючи  онуку.  На  столі  тьмяно  горіла  семилінійна  гасова  лампа…
Параска  ніколи  за  своє  життя  ні  з  ким  не  сварилася,  жаліла  всіх.  З  сусідами  ділилася  –  то  молока  їм  віднесе,  то  кисляку.  У  сусідів  не  було  корови,  то  Параска  виручала  їх  доволі  часто.  Коли  городина  піднімалась,  виходила  рано  на  город,  оглядала  пестливо  кожну  стеблиночку.  Квітів  було  –  по  всьому  городу:  айстри,  майори,  красоля,  а  під  хатою  –  бешкетники  кручені  паничі,  що  в’юнились  аж  по  солом’яній  стрісі.  Як  радо  стрічала  вона  всіх,  хто  приходив  у  її  двір  –  чи  то  онуку,  чи  Варку,  чи  синів.
…  Спливли  роки.  І  знову  приходять  весни,  нові  часи,  нові  турботи.  Але  все  частіше  пригадую  я,  вже  немолода  жінка,  голубиний  погляд  моєї  бабуні.  І  чується  мені,  особливо  під  шепіт  весняних  дощів,  тихе  бабусине:
-  Сини  мої,  соколята!  Прилітайте  живими  з  вітрами  буйними,  з  дощами  теплими!  Хай  стелиться  вам  дорога  рівненька,  щоб  ви  не  збили  ніженьки,  не  заблукали  в  путі!  Господи!  Сохрани  моїх  діточок  від  смерті,  від  лихих  людей  і  від  усяких  спокус!  Повертайте,  соколики,  до  рідної  хати!
У  снах  бачу  її  часто  –  стоїть  на  тому  боці  глибокого  яру  мовчазна,  покірна…  Одна  із  тисяч  українських  жінок,  плечі  яких  витримали  лихоліття  голодоморів,  війни,  розлук.  Одна  із  тисяч.  Але  для  мене  –  найдорожча.                

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494605
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.04.2014


Двадцять вісім, сім і князь Баграм

Автобус  виїхав  із  Охтирки  о  п'ятій  ранку.  В  Журавне  приїхали  ще  затемно,  але  сільчани  вже  не  спали  -  в  центрі  стояла  машина,  до  якої  поспішали  господині,  аби  здати  вранішнє  молоко.  Мене  зустріла  Валентина  Іванівна  Ружинська,  вчителька  української  мови.  Це  вона  телефонувала  мені  і  запросила  на  свято  -  День  української  писемності  -  в  місцеву  школу.  Журавне  –  моє    рідне  село,  тут  я  виросла  і  закінчила  семирічку.  Зараз  тут  9  класів.  На  всю  школу  7  учителів  і  28  учнів.
З  Валентиною  Іванівною  заходимо  в  будиночок  при  школі,  де  вона  мешкає  уже  5  років.  Її  чоловік  працює  в  охтирській  гімназії,  навідує  дружину  в  селі.  Вона  доволі  часто  буває  в  Охтирці  -  провідує  маму,  дорослих  синів  (їх  у  неї  двоє).  Треба  ж  забігти  в  методкабінет,  попрацювати  з  документами,  навідати  бібліотеку  –  в  селі  бібліотеки  немає.  Та  чого  тільки  в  селі  немає!  А  їй  же  не  хочеться  відставати  від  часу.  Вона  слідкує  за  новинами  в  педагогіці,  виписує  журнали  –  он  у  неї  на  етажерці  цілі  стоси  книг,  журналів,  рекомендацій.  В  кімнаті  охайно,  акуратно  застелені  два  ліжка.  Сідаю  на  канапку.  На  білому  простирадлі  солодко  спить  чорний  кіт  із  князівським  найменням  Баграм.  Валентина  Іванівна  пригощає  чаєм.  За  вікнами  світає.  Господиня  вийшла  надвір  принести  дров,  вугілля,  бо  ввечері  прийдеться  розпалювати  грубку,  аби  не  замерзнути  вночі:  центрального  опалення  тут  немає.  Правда,  до  школи  підведено  газ,  там  тепло.  Я  трішечки  задрімала.  Яка  мила  ця  жінка!  Худенька,  рухлива  і  спокійна  водночас.  Пишається  своїм  маленьким  городом,  де  вродили  картопля,  кукурудза,  гарбузи.  Он  вони  поважно  вляглися  під  ліжком.  А  кукурудза  в  качанах  розстелена  на  газетах  під  стіною.  Вчителька  усміхається:  "Знаєте,  Галино  Анатоліївно,  я  тут,  у  Журавному,  почуваюсь,  як  на  курорті.  Я  закохана  в  це  село!  Тут  такі  діти!  Я  молодію  біля  них.  А  яке  повітря!  А  ліс!  І  цей  малий  огород,  як  дарунок!  Я  весь  час  рухаюсь  -  і  жити  стає  легше.  Якась  радість  живе  в  душі.  В  немолоді  роки  я  відкрила  для  себе  цей  світ  –  Журавне,  чарівне  озеречко  в  глушині  світу..."  Я  слухала  Валентину  Іванівну,  і  душа  моя  наповнювалась  хвилюванням  –  так  ніхто  не  говорив  про  моє  село.  З  цим  хвилюванням  я  і  зайшла  до  старої  школи.  Вона  дуже  змінилася  –  ніяких  капітальних  ремонтів  тут  не  було  давно.  Все  робиться  руками  вчителів  і  тримається  виключно  на  ентузиазмі  цих  подвижників.  Старі  стенди,  портрети  на  стінах...  Коридори  заповнили  сільські  школярі.  Допитливі,  уважні  очі.  Ми  знайомимося.  Сьогодні  тут  свято  -  День  української  писемності,  до  якого  діти  приготували  концерт.  Валентина  Іванівна  розповідає  присутнім  про  першодрукарів  Кирила  і  Мефодія,  Нестора-літописця,  про  абетку,  про  стражденну  долю  рідної  мови.  Діти  уважно  слухають  вчительку.  Тут  же,  в  класі,  присутні  інші  викладачі:  Інна  Василівна  Варакіна,  Петро  Михайлович  Трактиренко.  Зі  стін  на  нас  сумно  дивляться  старі  портрети  поетів  і  письменників.  На  стінах  -  рушники,  квіти  на  вікнах.  На  транспарантах  видніються  вислови  визначних  поетів  про  мову  -  Шевченка  Т.Г.,  Рильського  М.Т.  Все  це  зроблено  руками  вихователів  –  і  рушники,  і  гасла.  А  після  концерту  переходимо  до  поезії.  Я  прочитала  вірші  з  останньої  книги  "Життя  нетлінний  оберіг".  Сірі,  карі  очі...  Учні  в  селі  якісь  не  по-дитячому  серйозні,  хазяйновиті.  Адже  після  школи,  прийшовши  додому,  відразу  опиняться  на  городах  або  на  подвір'ї  –  будуть  працювати,  допомагати  батькам  по  господарству.  В  селі  ніхто  не  байдикує.  Як  же  вони  обділені  увагою  держави!  Примічаю,  що  одягнуті  во¬ни  невибагливо.  Пригадую  відвідини  деяких  шкіл  району:  у  багатьох  дівчаток  –  золоті  сережки  у  вухах,  мобільники  на  грудях,  туфлі  на  шпильках,  короткі  спіднички.  Бідні  вчителі  ніяк  не  можуть  встигнути  за  своїми  учнями,  для  яких  батьки  нічого  не  жаліють.  Хай  ростуть...  Але  якими  будуть  вони?  Звиклі  до  негайного  вдоволення  своїх  забаганок,  чи  зможуть  вони  адекватно  орієнтуватися  в  цьому  світі,  де  панує  "золотий  тілець",  де  відверто  нехтуються  щирість,  талант,  ніяковість,  романтика?
А  тут  і  обід  підоспів.  Діти  прямують  у  їдальню,  куди  запросили  й  мене.  Обід  був  приготовлений  з  любов'ю  –  школярики  смакували  його,  уплітаючи  в  один  момент  і  картопляне  пюре,  і  салат  з  капусти.  А  на  десерт  чай  з  булочкою.  Дітлахи  вибігають  з  їдальні,  декотрі  доїдають  на  ходу  смачні  булочки.  У  них  ще  кілька  уроків.  Дяуємо  за  гостину,  виходимо  на  вулицю.  Інна  Василівна  Варакіна  ділиться  зі  мною  двома  приємними  новинами.  Перша  –  її  дочка  закінчує  медучилище  і  вже  влітку  приїде  працювати  в  місцевий  медпункт.  А  то  медпрацівника  немає,  селянам  ніде  отримати  консультацію,  придбати  ліки.  Друга  новина  –  із
Америки  в  село  приїхали  три  черниці.  Будуть  тут  жити,  візьмуть  на  виховання  кількох  безпритульних  дітей  -  ті  будуть  ходити  в  школу,  а  дома  вивчатимуть  Закон  Божий.  Для  цьго  вже  куплено  три  хатини  в  се¬ищі.  В  школі  буде  більше  дітей,  а  значить,  можуть  надіслати  ще  вчителів.  Мати-ігуменя  обіцяла  по  можливості  допомагати  школі.  Це  вже  щось,  якийсь  світ  у  тунелі.  Коли  державі  не  потрібні  діти,  то  нехай  хоч  американські  черниці  дбають  про  наше  майбутнє.  І  пригадалася  стаття  у  "Фактах",  де  констатуються  потреби  народних  депутатів,  є  закон  про  статус  народного  депутата,  за  яким  кожний  із  них  має  право  на  отримання  житлової  площі  в  межах  м.Київа,  а  за  бажанням  –  компенсацію  за  квартиру,  за  кількістю  членів  сім'ї.  А  пенсію  утвердили  собі  недавно  на  рівні  кількох  тисяч  гривень.  І  це  на  тлі  убогого  животіння  селян,  закриття  лікарень  та  шкіл!.  І  сором  очі  не  їсть  -  жиріють,  їздять  по  Європах,  щось  базікають  по  телевізору...  Гнітюче  враження.  Хоч  би  один  приїхав  та  подивився  на  цю  обшарпану  всіма  вітрами  школу  у  Журавному.
...До  автобуса  мене  проводжала  Валентина  Іванівна.  На  ґанку  школи  стояв  білочубий  школярик  із  сірими  очима  і  замислено  дивився  в  небо.  Про  що  він  думав?  Що  чекає  його  і  цих  дітей?  Так  хочеться  бачити  їх  щаслививими  і  вдоволеними!  Біля  автобуса  оглядаюсь.  Валентина  Іванівна  усміхається  приязно,  біля  її  ніг  мружить  очі  вальяжний  кіт  Баграм  –  теж  пригрівся  біля  школи,  яка  насправді  є  єдиним  осередком  культури  на  селі.  Щасти  вам,  школярики  і  вчи¬телі  з  гарячими,  небайдужими  серцями!
Прощавай,  Журавне!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494373
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.04.2014


Мочені яблука тітки Дори

         Ми  жили  поруч.  Хата  Федори  примостилась  біля  колодязя  –  глибокого,  з  холодною  прозорою  водою.  Я  дружила  з  її  дочкою  Лідою.  А  був  ще  Микола  –  молодший  син,  і  Раїса,  старша  донька.  У  господарстві  малася  корівчина,  рохкала  свиня,  бігали  у  дворі  кури.  Лопотіли  під  вітром  яблуні,  серед  яких  пишалася  "зимниця"  –  її  плодами  ласували  ми,  коли  на  землю  вкладався  сніг.  Росли  діти.  Ось  уже  старша,  Рая,  з  подругами  подалася  в  Харків  –  туди  їхали  багато  наших  дівчат  із  села,  бо  так  хотілося  вирватися  подалі  від  буряків  і  корів.  Там  їх  радо  приймала  панчішна  фабрика,  де  вони  освоювали  фах,  осідали  в  гуртожитку.  А  через  рік  приїздили  в  село  -  красуні!  Одягнуті  в  модні  плаття  з  нечуваного  і  небаченого  матеріалу  -  крепдешину.  Від  них  за  версту  пахтіло  "Красною  Москвою",  теж  модними  тоді  парфумами.  Закінчила  вісім  класів  Ліда  і  поїхала  з  села  десь  за  Харків,  там  вийшла  заміж.  Додому  навідувалась  зрідка.  Молодший,  Микола,  після  школи  подався  до  Ростова,  влаштувався  на  завод.  Після  армії  оженився  –  знайшов  собі  місцеву  козачку,  гарну,  статурну  дівчину.  Отак  і  лишилася  Федора  сама.  В  селі  її  звали  просто  Дора,  бо  так  було  зручніше.  Слід  сказати,  що  діти  не  забували  матір  –  навідувались,  допомагали,  чим  могли.  Особливо  Микола  –  він  з'являвся  кожного  літа,  приїжджав  у  відпустку,  господарював  у  маминому  дворі  –  то  сарай  підлатає,  то  паркан  обновить.  А  мати  радіє:  гарні  діти  в  неї!  Сама  Дора  ніколи  не  сиділа  –  я  пам'ятаю  її  завжди  в  роботі,  у  клопотах.  Бувало,  повезуть  полільниць  у  степ  ранесенько.  А  в  обід,  дивлюсь  –  біжить  згори  в  село  Дора,  щоб  попорати  господарство.  Це  десь  зо  два  кілометри...  А  тоді  знов  -  на  гору,  до  тих  нескінченних  рядків.  Отаке  життя  у  сільських  трудівниць  було.  Я  закінчила  десять  класів,  потім  медучилище  в  Охтирці.  Наш  курс  направили  на  роботу  в  Донецьку  область.  Через  багато  років  я  приїхала  у  відпустку.  І  захотілося  побачити  Дору.  Було  якесь  свято.  Дору  я  застала  вдома.  В  хатині,  як  завжди,  охайно.  На  стінах  -  рушники,  вишиті  господинею  та  дочкою  Лідою.  На  столі  стояла  швацька  машинка  "Зінгер"  –  Дора  шила  собі,  дітям  та  й  на  замовлення  інколи.  Зі  стіни  усміхалася  молода  господиня  –  розкішна  жінка  з  косою,  у  вишитій  сорочці.  Стояла  біля  колодязя,  а  поруч,  на  цямрині,  величалося  відерце.  І  таким  спокоєм  віяло  від  фотографії!..  Господиня  запросила  за  стіл,  внесла  на  тарелі  мочені  яблука.  Зав'язалася  розмова.  Слово  за  слово  –  і  перед  очима  розстелилося,  як  скатертина,  нелегке  Дорине  життя.
         Дора  закінчила  педучилище.  Направили  в  рідне  село.  Вона  вчитиме  дітей  молодших  класів.  Така  вдача!  Тоді  рідко  хто  виривався  з  колгоспу  в  місто.  Паспортів  не  давали.  Дорі  повезло  –  її,  як  комсомолку,  направили  вчитися.  Спокійна,  розважлива  Дора  вчителювала  з  задоволенням  –  дітей  було  багато,  школа  в  центрі  села,  педколектив  міцний  –  що  треба  ще?  Час  був  неспокійний.  Дора  пережила  голодомор  –  і  то  не  один.  Її  з  матір'ю  врятувала  корівчина.  Коли  трохи  оговталася,  зустріла  Андрія.  Він  інколи  заходив  з  хутора  в  село  до  знайомих  хлопців.  У  клубі  побачив  Дору.  Провів  додому,  а  через  три  дні  заслав  сватів.  Був  Андрій  високим  парубком,  струнким,  мружив  очі  з  якимось  потаємним  блиском,  з  лукавинкою,  з  нерозгаданим  натяком  на  щось.  Жінки  мліли  від  його  погляду,  то  ж  не  дивно,  що  все  життя  у  нього  було  багато  –  аж  занадто!  -"вболівальниць".  Спочатку  все  йшло  добре:  молоді  збудували  собі  хату  біля  колодязя,  завели  своє  господарство.  Дорина  мати  лишилася  в  старій  оселі.  З'явилися  на  світ  дві  донечки  –  гарні  дівчатка,  слухняні,  схожі  на  маму.  Андрій  був  господарем  справним,  у  нього  все  горіло  в  руках,  тож  не  бідували.  Запахло  війною.  Якось  Андрій  зламав  руку,  коли  правив  віз  із  сіном  додому.  Під  приводом  навідати  рідню  на  хуторі  почав  зникати  з  домівки  на  день,  два,  а  то  й  на  тиждень.  Дора  ледве  встигала  –  і  в  школу  йти,  і  дітей  відвести  в  дитсадок,  і  господарство  тримати  в  порядку.  За  кілька  днів  до  війни  до  неї  зайшла  знайома  вчителька  з  хуторів.  Вона  й  розповіла  Дорі,  що  Андрій  живе  з  симпатичною  медсестрою.  Дора  тільки  охнула.  Перед  цим,  серед  дня,  зі  стіни  впало  велике  дзеркало  і  розкололося  на  малесенькі  брязкальця.  "Бути  біді"  -  подумала  Дора,  прибираючи  скло.  І  ось  вона  прийшла.  Дора  стала  мовчазною,  суворою.  Все  встигала  робити  сама  –  а  куди  дінешся?  Війна  вкотилася  в  село.  Зайшли  німці,  розселилися  по  хатах.  З'явилися  "свої"  поліцаї.  Особливо  відрізнявся  один  -  і  в  каральних  експедиціях  брав  участь,  люто,  жорстоко  мордував  людей,  без  жалю  убивав  партизанів.  Жахалися  селяни,  забачивши  того  катюгу.  А  десь  через  рік  війни  в  селі  з'явився  Андрій.  Його  примусили  німці  працювати  в  управі  поліцаєм.  Правда,  ніхто  не  чув,  щоб  він  кричав  на  односельців,  бив  заарештованих,  або  знущався  з  будь-кого.  Але  служив  –  і  прийшлось  відповідати,  коли  село  звільнили  свої.  Дора  не  розмовляла  з  чоловіком  при  зустрічі.  Він  сам  зайшов  якось  до  неї,  заговорив.  Повечерявши,  вибачився,  що  так  повівся  –  такий  я,  мовляв,  удався,  закохуюсь  швидко.  Але  люблю  ж  тебе  і  діточок.  На  ніч  лишився  в  неї.  Від  тої  зустрічі  мала  втіху  –  сина  Миколу.  Ну  вилитий  Андрій!  Правда,  харак¬тер  у  нього  материн  –  закохався  в  свій  час  раз  і  назавжди.  Андрія  засудили  до  ув'язнення  на  п'ятнадцять  років.
         Дорі  заборонили  вчителювати.  Стала  працювати  в  колгоспі.  І  полола,  і  саджала  розсаду,  і  сіно  косила  –  як  усі.  І  дома  роботи  сила-силенна.  Ночами  шила  дівчатам  плаття,  юбки  -  якась  копійчина  осідала  в  кишені.  Думки  знаходили  її  навіть  під  час  роботи,  роїлися  в  голові,  як  мухи  на  купі  гною.  Не  бачила  жодного  просвітку  попереду.  Якось  зайшов  до  неї  старий  отець  Кирило  –  попросив  пошити  нову  рясу,  бо  стара  вже  не  слугувала,  латана-перелатана.  Дав  їй  почитати  Біблію.  Годину-другу  вечорами  Дора  читала  святу  книгу.  І  тоді  поступово  їй  почало  розвиднятися  в  душі.  І  свої  болі  й  турботи  вона  стала  порівнювати  із  земним  життям  Христа.  І  ставало  легше  жити  –  адже  Господь  страждав  за  всіх  терпляче,  не  жалівся  ні  на  кого,  не  проклинав  своїх  мучителів.  Дора  почала  відвідувати  сільську  церкву,  співати  в  церковному  хорі.  Відтоді  похмурість  зійшла  з  її  повновидого  обличчя,  очі  були  зігріті  внутрішнім  теплом.
           Тим  часом  підріс  найменший  син  Микола.  Спокійний,  упевнений  в  собі,  він  був  неабиякою  опорою  для  матері.  Мав  звичку  ходити  до  річки  вечорами.  Купався  біля  містка  і  потому  заходив  у  млин.  Той  млин  –  ціла  історія.  Був  він  своєрідним  господарським,  політичним  і  економічним  цент¬ром  села.  Тут  можна  було  почути  всі  новини  –  як  сільські,  так  і  районного,  ба  навіть  світового  значення.  Газети  отримували  лише  вчителі.  То  при  нагоді  –  а  нагода  траплялася  часто,  коли  зерно  мололося  на  борошно,  а  соняшникове  насіння  перетворювалося  в  олію  –  збиралися  чоловіки  до  млина  послухати,  що  в  світі  діється.  Голова  сільради  читав  газети,  роз'яснював  політику.  Міркували  тут  над  питаннями  майбутнього  врожаю,  згадували  недавні  весілля.  Електролампа  світила  тьмяно,  бо  в  повітрі  повисала  сіра  хмарка  з  борошна...  Мірошник  метушився  сюди-туди.  Старий  Сосна,  здається,  виріс  тут  у  млині,  ніби  зіскочив  із  велетенських  жорен,  що  крутилися,  мов  зажерлива  пащека  акули,  яка  поглинала  і  поглинала  зерно  з  мішків.  Як  гарно  і  приємно  пахло  у  млині  борошном,  олією,  насінням  і  макухою!  Наше  дитинство  пов'язане  із  млином,  воно  вросло  в  нього,  чи  млин  угруз  у  дитинство  –  не  розбереш.  Дід  Сосна,  мов  добрий  дух,  снував  цілий  день  –  до  трансмісії,  до  жорен,  заглядав  у  бункер,  допомагав  чоловікам  засипати  зерно.  Біля  млина  була  невелика  гребелька,  яка  регулювала  рівень  води  у  річці.  Дід  вибігав  на  греблю,  чаклував  біля  заслонок.  Велетенське  колесо  крутилося,  збурюючи  воду.  Хлопці,  котрі  сміливіші,  плигали  з  млина  у  вир,  і  їх  несло  течією  подалі  від  млина.  Розповідають,  що  у  війну  якийсь  німець  плигнув  із  млина  і  впав  на  стовпчик,  непримітний  згори.  Звичайно,  розбився.  Але  хлопці  знали  про  ті  стовпчики  і  були  обережні.  Торохтів  ночами  движок,  що  давав  освітлення  для  млина.
         ...Послухавши  останні  новини  у  млині,  Микола  заходив  у  сільський  клуб.  Любив  з'являтися  без  взуття  –  босоніж,  шльопав  по  чисто  вимитій  підлозі  клубу,  усміхнений,  через  плече  звисав  вологий  рушник.  Ще  з  порога  неголосно  вітався.  І  йшов  до  оркестрантів,  чи  до  завклубом.  Побувши  хвилин  з  десять,  зникав,  поспішав  додому  –  треба  ж  було  допомогти  мамі  підготуватися  до  поїздки  в  район  на  ринок.  Дора  навідувалася  в  райцентр,  аби  продати  заздалегідь  приготовлені  яйця,  сметану,  сир,  яблука.  Своє  господарство,  незважаючи  на  труднощі,  тримала  в  порядку.  Прийшов  час,  від'їхав  син  у  Ростов.  Скрутненько  стало  Дорі.  Роки  йшли,  здоров'я  занепадало.  Аж  тут  із  в'язниці  повернувся  Андрій.  Дора  не  тримала  зла  на  нього  –  що  було,  те  пройшло,  збігло  за  водою.  Чоловік  взявся  відновлювати  захиріле  домашнє  господарство.  Замінив  паркан  у  перше  ж  літо,  поновив  фундамент  у  хатині,  укріпив  сарай.  Дістав  у  місті  небачений  сорт  полуниці,  посадив  на  городі  дві  великі  грядки.  Сам  займався  тією  примхливою  ягодою,  підживлював  її,  полов.  Частенько  возив  у  місто  на  продаж.  Дора  ще  працювала  в  полі.  В  школу  так  і  не  повернулась  вчителювати.  З  приїздом  Андрія  мов  розвиднілось  у  житті.  Був  хліб  і  до  хліба.  Хоча,  як  і  раніше,  приходилося  крутитися  –  в  селі  інакше  не  можна.  Андрій  мужчина  був  гарний,  роки  не  зістарили  його.  Якось  він  завів  "роман"  із  сусідкою.  Та  була  заміжньою,  мала  двох  синів.  Родом  із  сусіднього  села,  жінка  була  гарною  майстринею-вишивальницею,  надомницею,  себто  брала  замовлення  на  міській  швейній  фабриці.  Чоловіка  свого  поважала,  але  не  любила.  Андрій  приголубив  її  поглядом  –  і  на  цілий  рік  "пропала"  сусідка,  заколисана  його  зальотами.  Стрічалися  вони  майже  відкрито  –  ішли  в  яри,  в  ліс.  Дора  і  чула  і  бачила  навіть  інколи  –  дві  постаті  зникають  у  яру,  не  хо¬ваючись.  Радості  це  не  додавало.  Вона  терпіла  мовчки.  Андрію  не  говорила  нічого,  але  між  ними  пролягла  глибока  відчуженість.  Дора  з  роками  постаріла,  але  була  рухливою,  привітною,  як  і  раніше.  Згадуючи  ті  часи,  говорила,  що  жила  з  чоловіком,  як  із  квартирантом  –  буцім  і  господар  у  домі  був,  і  ніби  не  було  його.  Вечорами  зникав  з  дому,  як  у  молоді  роки.  Жінки  вабили  його,  як  бджолу  нектар.  Що  вона  пережила,  не  знав  ніхто.  Нікому  не  розповідала,  не  ділилася  печалями.  Та  й  ніколи  було.  То  корова  отелилася,  то  свиню  пора  різати,  а  там  гусей  патрати...  Сільські  трудівниці!  Чи  спочиваєте  ви  коли?  Вашими  руками  тримався  добробут  села,  колгоспу,  сім'ї.  Невтомні,  непосидючі,  мовчазні,  говіркі,  веселі,  сумні  –дорогі  мої,  прекрасні  мої  односелиці!  Скільки  пам'ятаю,  бачу  вас  у  роботі,  у  турботах  –  цілоденних,  цілорічних,  вікових.  Диву  даєшся,  бачачи  оту  нелюдську,  каторжну  працю.  І  дітей  народжували,  і  господарства  "тягли"  на  собі,  і  в  полі  встигали  рекорди  ставити.  Пригадую  випадок.  Поїхала  я  з  бабунею  в  поле  полоти  соняхи.  Позлазили  жінки  з  по¬луторки.  Останньою  вибиралася  багатодітна  Семениха.  По  її  литках  стікала  кров  –  у  жінки  були,  як  зараз  висловлюються,  "критичні  дні".  Але  жінка  не  мала  ані  прокладок,  ані  звичайних  панталон  –  бідність  була  кричущою.  Дома  ж  спочити  не  вдалося  -  бригадир  просто  вигнав  її  на  роботу.  Полільниці  зібралися,  порадилися  та  й  дали  Семенисі  якісь  чистенькі  ганчірочки,  хусточки...  Вони  ж  цілий  день  допомагали  їй  сапати  рядки,  аби  вона  не  втомлювалася  і  встигала  за  ними.
         І  коли  ви,  трудівниці  мої,  спочивали?  Мало  хто  з  вас  зазнав  родинного-щастя,  Але  зате  горя  було,  турбот  -  через  край.  Ті  турботи  рано  зістарили  вас,  зігнули  плечі,  згасили  веселий  вогник  в  очах...  Але  ніяке  лихоліття  не  придушило  у  вас  природжену  лагідність,  доброту  –  ви  завжди  готові  допомогти  одна  одній,  сусідам,  знайомим.
         ...Дивлячись  на  Дору,  слухаючи  її  спокійну,  розсудливу  мо¬ву,  дивуюсь:  стільки  пережила,  а  лишилась  усміхненою,  ро¬ботящою,  приємною.  Дорині  мочені  яблука  пахтіли  на  всю  хату.  Вона  готувала  їх  за  особливим  рецептом,  котрим  ні  з  ким  не  ділилася.  Це  була  її  таємниця,  її  гордість.  І  справді,  таких  яблук  я  більше  ні  в  кого  не  їла.  Не  хотілося  йти  від  Дори.  Нарешті  я  наважилася  запитати  її  про  одну  історію,  почуту  від  Ліди  ще  в  шкільні  роки.  Дора  зітхнула  і  розповіла  таке.  За  її  обійстям  стояла  оселя  Карпихи.  Їх  садиби  розділяв  заплетений  живоплотом  парканчик.  Перекинь  ногу  -  і  опинишся  в  сусідньому  дворі.  Лиха  слава  ходила  за  Карпихою.  Поза  очі  її  називали  "відьмою".  Так  чи  не  так  це  було,  але  Дора  трима  лася  подалі  від  сусідки.  Інколи  вона  докоряла  собі:  "Якісь  Го-голівські  пристрасті!".  Проте  відчуженість  між  сусідками  зберігалася  постійно.  І  недаремно.  Червневим  ранком  Дора  піднялася,  як  завжди,  рано.  Пішла  до  корови  в  сарай.  Ранок  був  теплий,  по  траві  стелився  туманець.  Перед  корівником  Дора  зупинилась  –  її  вразили  відчинені  двері.  Стурбована  якимось  передчуттям,  вона  зайшла  в  приміщення...  Корова  ремиґала,  пережовуючи  сіно,  а  на  стільчику,  Дориному  стільчику,  хазяйновито  "возсідала"  сусідка,  Карпиха.  Перед  нею  стояла  майже  повна  дійниця,  і  Карпиха  вже  закінчува¬ла  доїння.  На  Дору  бісова  баба  поглянула  довгим  поглядом  –  і  та  немов  прикипіла  до  землі,  не  могла  зрушити  з  місця.  Язик  теж  буцім  застряв  у  горлі,  прилип  до  гортані.  Руки  отерпли.  Карпиха  закінчила  доїння,  поставила  ослінчик  на  місце.  Підійшовши  до  затерплої  Дори,  баба  погрозила  паль¬цем  і  прошипіла:
         -  Ти  нічого  не  бачила..  Будеш  молоти  язиком  –  залишишся  назавжди  такою.  І  пішла  геть,  прихвативши  дійницю  з  молоком.  Лише  хвилин  через  десять  по  тому  Дора  отямилася  і  повернулася  до  хати.  Що  то  було,  і  досі  не  розуміє.  Може,  гіпноз,  яким  Карпиха  досить  непогано  володіла,  судячи  з  розказаного.  Але  факт  лишається  фактом,  і  не  довіряти  Дорі  я  не  маю  причин.  Справді,  сюжет  для  Гоголя,  та  й  тільки...
На  прощання  Дора  дала  мені  кілька  мочених  яблук.  Перед  тим,  як  мочити  ці  чарівні  антонівки,  Дора  зривала  їх  з  яблуні  обережно,  щоб  не  побилися  об  землю.  У  дерев'яний  (дубовій)  діжці  яблука  вкладались  на  солому  і  заливалися  піспою.  Секрет  тієї  піспи  Дора  так  мені  і  не  відкрила...
         Свою  подругу  Ліду,  Дорину  дочку,  я  не  бачила  років  тридцять.  Вона  перебралася  до  матері  зовсім,  бо  Дора  лежала,  прикута  до  ліжка  хворобами.  Вона  майже  нікого  не  пізнавала.  Ліда  поралася  в  хаті,  бігала  в  медпункт  за  ліками,  сама  робила  ін'єкції  матері,  годувала  її  з  ложечки.  Дора  закінчувала  земне  життя.  Скоро  її  не  стало.  Давно  вже  помер  Андрій.  Син  Микола  теж  помер  рано,  лишив  свою  козачку  вдовою  з  двома  донечками.
         ...Хата  Дори,  як  і  раніше,  привітно  світить  вікнами  вечорами.  Ліда  вмикає  телевізор..  Вдень  вона  показувала  мені  садок  -  сама  насадила  кущі  аґрусу,  сливи,  яблуні,  абрикоси.  Така  ж  невтомна,  як  і  мати,  Ліда  пригостила  мене  яблуками,  моченими  особливим  способом,  доведеним  до  рівня  високого  господарського  мистецтва.  Всередині  яблук  торохтіли-перекочувалися  чорні  зернятка.  Усміхалася  Дора  на  фотокарточці,  яріла  вишита  сорочка  на  грудях...  Пахтіли  яблука  на  столі,  приготовлені  дочкою  за  маминим  "секретним"  рецептом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494367
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.04.2014


За щастя твоє, кохана!

                     [b] (романс)[/b]

У  твоєму  вікні  знов  увечері  темно  
Ти  казала:  «Прийди,  буду  вдома  одна!»  
У  вітрів  молодих  тиск  підвищений,  певно,  
Бо  вітри  напились  молодого  вина.  
Розшумілись  дощі,  розгасились  дороги  
У  соснових  борах  хор  пташиний  замовк  
Як  терзають  нові  й  застарілі  тривоги!  
Я  блукаю  один  -  усамітнений  вовк.

[b]Приспів:[i][/i][/b]   Хлопці,
Це  любовне  вино
Пригубив  я  давно
Невдало.
Досі
Так  любов  полонить,
Років  двісті  б  ще  жить  -
І  мало!
Певно,
Скільки  буду  ще  жить,
Буде  серце  ятрить
Ця  рана.
Чуєш,
Як  вино  виграє?
П'ю  за  щастя  твоє,
Кохана!

На  фіранках  твоїх  загойдались  дві  тіні...  
Сяє  світлом  весь  дім,  і  дерева,  й  кущі.  
Рветься  крик  із  грудей,  та  вуста  заніміли
І,  здається,  той  крик  замерзає  в  душі.  
І  нащо  ця  біда,  наче  з  неба,  упала?  
Я  ж  упевнений  був  –  обмине,  обмине!  
Буду  грітись  теплом,  що  його  дарувала  
Ти  так  щедро  колись,  як  любила  мене.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494194
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 22.04.2014


Охтирка - козацька сторона.

…Зір  чарують  донни
В  дальнім  Лісабоні
З  ніг  збиває,  зваблює  Париж
Тільки  я  не  хочу
Їхать  за  кордони
Наше  рідне  місто
Аж  ніяк  не  гірш.

[i][b]Приспів:[/b]  [/i] Як  музика  -  говірка,  
Привітна  і  ясна.  
Улюблена  Охтирка,  
Козацька  сторона.

Де  не  буду,  лину
В  місто  журавлине
І  скажу  без  перебільшень  я:
Сумщини  перлина,
Гордість  України,
Сонячна  Охтирка,
Доле  ти  моя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494192
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 22.04.2014


Платонова земля

[i]Присвячується  пам'яті
  Платона  Воронька
[b][/b][/i]
Настояна  на  монастирських  травах  
Осіння  тиша  навіває  сон.  
Вляглись  морози  перші  на  отавах  
Чернеччина.  Тут  виростав  Планон.
Іще  звучало  материнське  -  синку!
Жахлива  бідність  пріла  по  кутках.
Хлоп'я  -  в  монастирі,  у  дитбудинку,
Вчепилося  в  науку,  як  реп'ях.  
Роки  бурхливі,  чесні  і  невтомні  
Немов  кипіли  на  горі  Охтир.  
…Учителі  і  друзі  невгамовні  
Платона  тепло  проводжали  в  мир.
В  долині  біля  Ворскли  –  цвіту,  цвіту..
Ще  й  у  діброві  –  де  воно  взялось?!
Він  був  уже  відомий  всьому  світу
Але  в  душі  ромашками  цвіло.  
Мав  шевелюру  пишну,  як  у  лева  
А  очі  мов  зоріли  іздаля  
Одна  була  у  нього  королева  –  
Охтирщини  зеленої  земля.
І  кращої  уже  не  буде  більше!
Гора  Охтир,  зелені  комиші...
Вони  перетекли  в  поеми,  вірші,
Осівши  згодом  у  моїй  душі.  
…Чернече!  Зір  у  побережжі  тоне,  
Жінки  неквапно  вулицею  йдуть  
І  серце  щемко  стиснеться:  Платоне!,  
Коли  в  борах  аж  схопиться  -  я  тут!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493146
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.04.2014


Мале сузір'я - хутір рідний наш.

Ми  за  озерами,  морозом  скутими,  
Що  загубилися  в  очеретах.  
Над  Михайленковим  далеким  хутором  
Прадавня  тиша  плине  наче  птах.  
Піщана  вулиця  до  лісу  тулиться  
Бруниться-в'юниться  і  се,  і  те  ...  
Ночами  млосними  аж  ген  за  соснами  
В  лісах  купальських  папороть  цвіте.

[b]Приспів:[/b]   Ой,  гиля,  гуси  
На  чисту  воду  
У  верболози  
Поміж  отав!  
Не  тільки  буси  –
Дівочу  вроду  
Козак  помітив  
Та  й  привітав.

Живем,  не  тужимо,  усе,  як  водиться  
За  вітром-стужею  приходить  май  
У  нас  посіється,  у  нас  і  вродиться  
Тож  приїздіть  на  пишний  коровай.  
Між  верболозами  зронили  пір'ячко  
Поважні  гусоньки  -  старі  й  малі  
Живи,  наш  хуторе,  мале  сузір'ячко,  
Притулок  наш  єдиний  на  землі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493145
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 17.04.2014


Школа біля озера

[i] Присвячується  охтирській  школі  №  9,  
якій  виповнилось  90  років.
[/i]
Охтирка  тільки  очі  відкриває  
Та  вже  її  околиці  не  сплять  
І  земську  школу  лебеді  вітають  
Що  з  вирію  над  озером  летять.
Цікавляться,  які  новини-вісті  
Чи  підросли  школярики  малі.  
Географічно  школа  ніби  в  місті,  
Та,  очевидно,  все-таки,  в  селі.

[b]Приспів:[/b]   Гай  березовий  пишається  
З  вітром  бавиться  вода  
Школа  в  озері  купається  
Може,  тому  й  молода.

Їй  90,  школі.  Тож  радіє  –
Життєвий  досвід  -  не  пусті  слова  
І  він  з  роками  тільки  молодіє  
Педколектив  на  Короленка,  два.
У  дітлахів  –  такі  рум'яні  щічки  
Задирлива,  невичерпна  снага.  
Околиці  міської  восьмирічка  
Безмежно  і  нестерпно  дорога!

О,  рідна  школа!  
Юності  домівка  
Стоїш  на  роздоріжжі,  ніби  птах  
До  тебе  пригорнулась  Кардашівка,  
Від  тебе  ми  виходимо  на  шлях.
...Кому  це  так  замріяно  сміється  
Учителька,  чорнява  і  струнка?  
І  враз  душа  від  радості  здригнеться  
В  моїм  дитинстві  теж  була  така.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492887
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 16.04.2014


Зозулиця

На  траву  роса  упала  
Обійняв  туман  ріку  
Зозулиця  закувала  
На  далекому  току.

[b]Приспів:[i][/i][/b]   Ку-ку!  Все  не  вічне  
На  короткому  віку  
Приготуйся  пити  воду  
І  солодку,  і  гірку!  
Ку-ку!  Ку-ку!

Жити  довго  розігнався  
Сили  нібито  були  
Ще  недавно  женихався  
А  вже  діти  підросли.

Будував,  садив,  бо  треба  
Просипався  до  зорі  
Думать  ніколи  про  себе  
Бо  онуки  на  порі.
Куй,  зозуле,  що  зосталось  
Ще  хоча  б  один  рочок  
Все  життя  моє  всоталось  
Як  вода  в  сухий  пісок.

...На  траві  блищить  росиця  
Тішить  душу  водограй  
Чом  замовкла,  зозулице?  
Що  ж  спасибі  і  прощай!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492886
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 16.04.2014


* * *

В  парку  бавляться  діти  
Хмарка  дощик  несе  
Літо,  літечко-літо,  
Рай  земний,  та  й  усе!
Квітне  все  і  сміється  
Просто  сон  наяву  
В  нас  останнє,  здається,  
Любий  мій,  рандеву.

Скорше,  скорше  б  хотілось  
Перетнуть  тет-а-тет  
Обіймає  коліна  
Голубий  крепжоржет.
Трави  соком  налито  
Жебонить  дітвора  
Літо,  літечко-літо,  
Життєдайна  пора!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492636
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.04.2014


Жахіття або сон у новорічну ніч

Я  новорічне  слово  мовлю
Із  тінню  суму  на  лиці.
Тебе,  мій  роде,  я  здоровлю
Із  роком  білої  вівці.
Вона  з  крутим,  великим  рогом
Шовкова  шерсть  не  в  реп'яхах.
А  ще  додам  -  спілкуйтесь  з  Богом
На  ділі,  а  не  на  словах.
Тепла  хотілось  побажати,
Та  справжнього,  а  не  тіль-тіль.
Щоби  на  свято  в  кожній  хаті
Були  хоча  б  і  хліб,  і  сіль.
Вважається  —  живемо  вільно
Не  у  в'язниці  сидимо
Але  бідніємо  стабільно
І  у  безодню  летимо.
Ну,  що  нам,  Явтухам,  ще  треба?
Є  хата,  хлів  для  молотьби.
Ми  -  безсловесні,  як  амеби
Німії  нинішні  раби.
Он  дядько  в  шибочку  похукав,
Горілки  випив  -  і  бай-бай
Як  дітям  жити,  як  онукам?
Та  якось  буде,  почекай.
Ото  «покой»!  Ще  літру  випив
Сусіди  пісню  розвезли
Такий  розклад  усім  нам  випав,
Що  всі  ми  стали,  як  козли.
У  нас  такі  зарослі  душі
Ми  всі  страшні  -  до  одного  
До  долі  власної  байдужі,  
До  краю  рідного  свого.  
Будив  Шевченко  -  гомоніли,  
Готові  краятись  навпіл  
В  кострищі  чорнім  ледве  тліли...  
А  запалав  лиш  Чорновіл.  
І  що  тут  думати-гадати  –
Не  вміли,  то  й  не  вберегли  
Чого  ж  бо  світу  дивуватись  –
Козлами  правлять  же  козли.  
Десь  по  світах,  по  заробітках  
Онуки  наші.  Час  летить  
За  вас  і  вип'ю,  любі  дітки,  
Бо  вдома  ні  за  кого  пить.  
Лишилися  одні  химери,  
Страшні  химери  та  бедлам...  
Не  приїжджайте  із  Америк,  
Онуки,  залишайтесь  там!  
А  ми,  «щасливі»,  заспіваєм,  
Он  кум  ще  вип'є  та  утне  
Була  країна  –  і  немає,  
Ім'я  лишилося  одне.  
Які  ще  будуть  побажання?  
Що  там  за  тіні  по  кутках?  
Здоровлю  всіх  із  загниванням  
Та  ще  -  з  байдужістю  в  очах.  
А  далі  спати  не  вдалося,  
Бо  думка  голову  клює:  
Оте,  що  тільки-но  верзлося,  
То  сон,  чи  справді  так  і  є?!  
Мороз  аж  сипонув  по  кожі  
Ой,  не  до  свят  мені  чи  слів
Молюсь  мерщій:  храни  нас,  Боже,  
І  від  овець;і  від  козлів.  
Звучить  з  небес  пересторога:  
Шануйтесь,  жони  і  мужі!  
Завжди  носіть  у  серці  Бога,  
То  й  буде  спокій  у  душі!  
А  в  краї  змученім  –  багатство  
На  много  літ  –  не  кілька  днів.  
Здоровлю  вас,  шановне  братство,  
Із  Божим  роком  –  без  козлів!  
Ми  гідні  не  такої  «волі»!  
Бо  гірше  за  рабів  живем.  
Мо,  на  задвірках  злої  долі  
Нарешті,  гідність  віднайдем.  
І,  рис  соромлячись  лакейських,  
Дай,  Бог,  такого  досягти:  
Серед  народів  європейських  
Достойно  жити  і  рости!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492635
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.04.2014


Дівоча пісня

Між  берегів  шумить  вода  
А  я  ще  зовсім  молода  
У  чисте  небо  знявся  птах  
А  в  мене  сльози  на  очах.
Звучить  відлуння  тихих  слів  –
Чекай  по  осені  сватів.  
А  сам  поїхав,  та  й  пропав  
Чи,  може,  іншу  вподобав?

[b]Приспів:[i][/i][/b]   Не  дістати  зірку  
Золоту,  еге  ж  
Ой,  для  кого  тільки  
Дівчино,  цвітеш?  
А  я  по  каменю  
Та  й  перебіжу  
Заповітне  ймення  
В  серці  бережу!

Немов  засяяв  цілий  світ  
Мій  милий  шле  мені  привіт  
Із-за  кордону  поспіша  
Любов'ю  повниться  душа.
Не  сумнівалась  ні  на  мить.  
Що  він  до  мене  прилетить,  
О,  юність,  юність  золота,  
Вона  з  любові  вироста.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492442
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 14.04.2014


Пісня охтирських нафтовиків

Серед  степів,  на  луках,  де  болота  
Крокуєм  ми  до  сонця  навпрошки  
І  в  сніг,  і  в  дощ  –  така  у  нас  робота,  
А  може,  й  доля.  Ми  -  нафтовики.

Земля  дощами  щедрими  полита  
Холодні  роси  падають  до  ніг.  
І  бовваніють  вишки  серед  жита,  
А  хліб  і  нафта  здружені  повік.

[b]Приспів:  [i][/i][/b] О,  брате  мій,  часу  не  гай.
Щоб  багатів  наш  древній  край,  
Слідкуй,  щоби  мотори  не  мовчали.  
З  чола  солоний  піт  змахни,  
Як  піде  нафта  з  глибини  –
Щаслива  мить,  яку  ми  так  чекали!

І  в  цьому  є  якась  своя  бентежність  –
Ажур  металу  й  житні  колоски.  
Це  знак  часу,  це  наша  незалежність,  
А  ми  –  її  творці,  нафтовики.

На  цій  землі  гріх  бути  жебраками.  
Тож  трудимось  на  вахтах  залюбки.  
Розквітне  край  –  розквітнемо  ми  з  вами  
Це  обіцяєм  ми,  нафтовики.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492441
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 14.04.2014


Не покидай!

Не  покидай  мене  у  спрагу,
Не  покидай.  
Коли  ослабну  -  дай  відвагу
І  силу  дай.  
Не  покидай  в  суцільну  зливу
Як  стисне  жах.  
Коли  смакують  стиглі  сливи
В  Твоїх  садах.
Як  небо  краять  блискавиці,
Як  я  сумна,  
Тримай  мене  в  своїй  десниці,
Вона  міцна.  
Коли  розіллєш  чашу  гніву,
Прошу  одне:  
Тоді,  Владико,  справедливо
Суди  мене.
Амінь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491363
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.04.2014


Напередодні

Вже  зовсім  скоро  Наречена  
«Жаданий!»  -  скаже  Жениху.  
Земля,  прекрасна  і  зелена,  
Не  раз  поклониться  гріху.

Проста  чи  кришталева  чарка  
Поглине  душі  знов  і  знов.  
Пливе  над  світом  біла  хмарка,  
Жених  стріча  свою  любов.

Звучать  невидимі  куранти.  
Святі  чекають  цей  момент.  
На  третім  небі  оркестранти  
Уже  лаштують  інструмент.

Шепочуть  Світле  Ім'я  губи.
О,  друже  мій,  лише  повір!
...  Ледь-ледь  звучать  небесні  труби,
Земля  здригається,  мов  звір.

[i]Наречена  -  церква  Божа.  
Жених  -  Ісус  Христос
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491355
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.04.2014


Вернись, Иона!

Еще  чуть-чуть  -  и  мы  у  склона,  
За  ним  долина  манит  вниз.  
Но...  на  корабль  спешит  Иона,  
Что  направляется  в  Фарсис.

[b]Припев:  [/b] И  было  так:  потомки  Левия
Служили  в  храме  полный  срок.  
Вернись,  Иона,  во  Ниневию,  
Спасай  Ниневию,  пророк!

Мы  от  проблем  бежим  отважно,  
Подняв  страстей  порочный  флаг.  
Вдруг  осознает  -  но  не  каждый  –
Что  он  духовно  нищ  и  наг.

Пока  не  поглотила  бездна,  
Мирские  «радости»  отринь.  
Послушай  голос  тот  небесный
-Приди  ко  мне,  приди,  мой  сын!

И  коль  Владыка  призывает  
Не  будем,  гневаясь,  роптать.  
...  Пророк  Иона  поспешает  
В  далекий  город  вопиять.


[b][i]И  было  Слово  Господне  к  Ионе,  сыну  Амафиину:
-  Встань,  иди  в  Ниневию,  город  великий,  и  проповедуй  в  нем,  ибо  злодеяния  его  дошти  до  меня.
Иона  ослушался  Бога  и  убежал  в  Фарсис,  сел  на  корабль  и  уехал.  В  море  поднялась  буря.  Иона  угодил  во  чрево  кита,  где  пробыл  три  дня.  Осознав  ошибку,  после  освобождения  поехал  в  Ниневию,  чтобы  исполнить  волю  Бога.
Ионы,  1-1-2
[/i][/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491097
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.04.2014


Місто моєї мрії

[b](Пісня  про  Донецьк)[/b]

Місто  мрії  не  раз  пригадаю.
Тут-бо  друзі  мої,  тут  мій  дім.
О  столице  шахтарського  краю,  -  
Ти  назавжди  у  серці  моїм.
Вирушаю  в  приємні  мандрівки,
Де  так  мило,  знайомо  до  сліз.
Від  Будьонівки  і  до  Петрівки  –  
Все  пропахло  вугіллям  наскрізь.

[b]Приспів:[/b]
Край  Донецький  –  притулок  орлів
І  суворих,  шалених  вітрів.
Вабить  зір  неодмінно,
Як  у  полі  чебрець,  
Краю  чорна  перлина  –  
Неповторний  Донецьк.

І,  звичайно,  безмежно  чарують
Легіони  троянд  запашних.
Вечорами  копри  салютують
Тихим  сяйвом  зірок  золотих.
Обернусь  за  знайомим  порогом  –  
Зникли  обриси  міста  в  імлі.
Як  люблю  тебе  віддано,  строго,
О  Донецьк,  ти  один  на  землі!

…Ці  дощі  мов  змінили  довкілля.
Легко  дихати,  радісно  так!
Королеви-троянди  й  вугілля  –  
Це  Донецька  робочого  знак.
…Напилось  прохолоди  нічної
Рідне  місто  вустами  копрів…
Стугонять  від  напруги  забої  –  
То  пульсують  серця  гірників.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491096
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 08.04.2014


Чого мені боятись?

Яке  найбільше  чудо  із  чудес?
Звичайно  ж,  Ти,  великий  Боже  слави,
Бо  не  вміщають  небеса  небес
Тебе,  нетлінний,  вірний,  нелукавий.

[b]Приспів:[/b]
На  крилах  твоєї  
Любові  пливу  в  Ханаан
Любові  тієї,  
Наймення  котрій  –  океан.

Таку  прекрасну  осінь  дарував!
І  злота  й  срібла  відпустив  без  міри.
Якби  ще  в  душі  грішні  більше  віри,
Любові  і  надії  Ти  послав!

Я  з  радістю  дари  твої  прийму,
Ні  перед  ким  не  буду  хизуватись.
У  край  Твоєї  слави  попливу.
Ти  поруч  –  то  чого  мені  боятись?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490893
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 07.04.2014


Пісня про Куземин

[i]На  околиці  давнього  міста  Гелон  на  березі  Пантікапу  жив  колись  вродливий  скіф  Кузьма.  Жив  він  у  достатку,  але  очі  мав  сумні  -  не  стрічалася  йому  та,  котра  могла  звеселити  ті  очі.  Якось  весною  на  Пантікапі  (тепер  —  річка  Ворскла)  з  'явилися  грецькі  торгові  галери.  Греки  радісно  вітали  Кузьму  коротким  словом  «Куз».  Поруч  із  власником  галери  стояла  його  дочка,  красуня  Ема.  Вона  й  полонила  серце  Кузьми.  Старий  грек  задумливо  сказав:  «Тепер  Куз  -Емин».  Так  народилася  нова  сім'я,  а  з  нею  й  поселення  Куземин.
(Із  легенди  про  Куземин)[/i]


Іржали  над  річкою  коні,  
Човни  розтинали  пітьму.  
Грекині  маленькі  долоні  
Навік  полонили  Кузьму.  
Скінчилися  дні  парубочі.  
Весілля  -  чи  казка,  чи  міф?..  
Дружини  оливкові  очі  
Тебе  мов  осяяли,  скіф.

[b]Приспів:[/b]
О,  чари  подружніх  взаємин!  
Ти  вже  не  один,  Куз,  ти  -  Емин.  
Віки  пропливали-пливлй...  
Куземин  -  село  нарекли.
Не  знали  закохані  зради,  
Жили  серед  тихих  долин.  
Дівчисько  струнке  із  Еллади  
Й  Гелона  замріяний  син.  
Любові  святої  богема...  
І  досі  повірить  боюсь  –
Звучить  понад  Ворсклою  -  Ема!
  І  трепету  сповнене  -  Ку-у-уз!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490889
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 07.04.2014


Коломийки

І  шумить,  і  співа  повновода  Тиса
Хто  –  до  кого,  хто  –  куди,  а  я  –  до  Дениса!
Збиралася  років  три,  аж  тут  мені  дядько
Каже,  дівко,  твій  Денис  на  сьогодні  –  батько!

Пасу  кози  на  горбах,  хустку  вишиваю
Щоб  не  плакать  –  сумувать,  співанку  співаю
На  приміті  хлопець  є,  високий  та  гожий
Головне  ж,  головне  –  на  Дениса  схожий.

Мимо  двору  проїздив,  а  я  привітала
Завітати  обіцяв,  аби  його  ждала
Треба  пережить  сватів,  а  потім  –  весілля
Ніби  злива,  прошумить  –  отаке  насіння.

До  джерелечка  спішу,  аби  ноги  мити
Без  любові,  вам  скажу,  неможливо  жити…
І  шумить,  і  співа  повновода  Тиса
Я  за  себе  помолюсь,  та  ще  й  за  Дениса.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490628
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2014


Псалом «Весна»

Як  рано  сніг  зійшов,  як  рано.
Хоч  вітер  душу  холодить,
Зима  не  випливе  з  туману
І  більше  не  захурделить.
Летять  роки,  пливуть,  як  гуси.
А  ми  ж  іще  такі  земні.
Спаси  нас,  Боже,  від  спокуси,
Від  лицемірства,  маячні!
Верба  в  воді  гілки  купає.
Шанує  тишу  ліс  густий,
О  Боже,  лик  твій  з  неба  сяє,
Такий  прекрасний  і  святий!
Ми  недалеко  від  порогу,
За  котрим  вічності  глибінь.
Весна  складає  шану  Богу,
Хай  буде  славен  Він.  Амінь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490626
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2014


* * *

[i][b]Нет  больше  той  любви,  как  если  кто  
положит  душу  свою  за  друзей  своих.  
Иоанна,  15-13.[i][/i][/b]
[/i]
...Пирамиды  фараонов  потрясают,  несомненно.  
Что  рождается  -  то  гибнет.  Пирамиды  -  неизменны.  
В  них  надменность  и  гордыня,  вызов  Богу  бессловесный,  
В  них  талант  почиет  зодчих,  труд  строителей  безвестных.

...  Крест  был  грубым,  неказистым.  Человек  был  не
плечистым,
Что  вознесен  был  на  древо,  молчаливым,  не  речистым.  
Но  значимостью  под  небом  эта  жертва  все  затмила  
И  безвестная  Голгофа  пирамиды  посрамила.

...  Гибнут  царства,  люди,  горы,  поглощает  след  пустыня  
Все  ветшает,  неизменны  лишь  слова  святые  Сына,  
Что  эпохи  потрясают  сквозь  жару,  и  хлад,  и  вьюги:  
«Нет  любви  сильней  и  выше,  нежли  жизнь  отдать  за
други».

[i][b]...так  бо  Бог  полюбив  світ,  що  дав  Сина  
Свого  Однородженого,  щоб  кожен,  хто  вірує  
в  Нього,  не  згинув,  але  мав  життя  вічне.
Св  Івана,  3-16[i][/i][/b]
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490018
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 03.04.2014


* * *

Яблуко  впало  в  калюжу  
Світ  сколихнувши,  пливе.  
Хтось  загубив  свою  душу,  
Вбивши  створіння  живе.

Яблука  стиглі,  жовтаві  
Танець  з  дощем  завели.  
Боже  наш,  грішні,  лукаві,  
Як  ми  далеко  зайшли!.

Яблуко,  плоде  мій  красний!  
Вмитий  вологою  діл!  
Світ  цей,  великий,  прекрасний  
Ми  розідрали  навпіл.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490017
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2014


Псалми Давида.

Псалми  ці,  відмічаю  вкотре  –
Служіння  Божого  алтар.  
Давид  -  благословенний  отрок,  
Давид  -  благословенний  цар.

Душа  в  стражданнях  не  холола,  
Любов'ю  сповнена  до  дна.  
За  що  покарана  Мелхола?-
Царя  зневажила  вона.

Ходив  під  Богом  без  утоми,  
І  був  покривджений  не  раз.
О,  ці  мирські  Авесаломи,
Куди  сховаєшся  від  вас?!

Спокуса  за  співцем  женеться,  
Недовго,  царю,  до  біди!  
(Дружина  Урії  знайдеться,  
Щоб  сколихнути  нас,  завжди).

Свою  велику  перевагу  
Не  забуваймо  ні  на  мить:  
Господь  дасть  силу  і  відвагу  
І  дух  ослаблий  оживить.

...  До  неба  серце  повертаєм,  
Бо  це  -  реальність,  не  міраж.
І, як  Давид  колись,  волаєм:
-  Допоможи  нам,  Боже  наш!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489802
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.04.2014