| Сторінки (2/188): | « | 1 2 | » |
Спасибі за постріл у спину -
Я прокинувся молодим.
Прогнав свого демона злого,
Отримавши владу над ним.
Сумнів, мов гріх, покинув мене,
Розплющивши очі заспані.
Ти була Нефертіті, Клео була,
А я в той час був на засланні.
Зірку дістати для тебе
Мені було до снаги,
Та мала багато ти "друзів",
Вони ж - мої вороги...
Із зорями місяць шепоче:
Що то за дивний вар'ят?
Не спиться, стоїть в караулі
З серцем розбитим солдат.
17.06.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674378
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.06.2016
Кохана, тікаймо із міста,
Бо воно занадто слизьке! -
Я, немов прадавній аскет,
Нанизую сум у намисто.
Знаєш, мені снився світанок,
Де ми після сексу у росах...
Напівгола шукаєш кроси,
Не маючи жодних рамок.
Кузьки гудуть і сміються,
Зашарілося сонце з-за хмар.
Я докурюю дзи́гар, кумар
Навіює марево вулиці.
Найліпше тікати нам рано,
Доки урбан розмірено спить.
Вчепившись у крихітну мить,
Серпанком розтати в туманах.
Мила, ми покинули місто,
Бо воно занадто слизьке! -
Я, немов прадавній аскет,
Посіяв любов із намиста.
03.06.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671896
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 13.06.2016
Вдови зросили сльозами
Невідомі могили борців,
Що у степу з ворогами
Зійшлися, щоб світ уцілів.
Маками встелене поле,
На світанку земля догора.
Серце матері горе уколе,
Бо первістка кості ковтнула гора.
Примиренню місця немає,
Хто окупить життя молоді
Тих героїв, яких не впізнають,
Тих, хто помер в боротьбі?!
Наша пам'ять така коротка,
Наше серце до болю німе!
Ветерани живуть у коробках,
Їхній прапор ніхто не здійме...
10.05.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665234
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 11.05.2016
Сотні несказаних слів.
Журливі мотиви гітари.
Дивний почерк твоїх брів
Став гірше небесної кари.
Я знаю адресу твою,
Та відстань занадто далека.
Померти хотів у бою,
Зліпивши шматочки від глека.
Забув, що значить кохати,
Як серце відкрити комусь.
Почуття замінили гармати,
Я до тебе вже не вернусь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663342
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2016
Ти хотіла від мене дітей,
Маленьких слинявих створінь.
Ставила в приклад людей,
Що давно вже пустили коріння!
Била руками об стіну,
Кричала, що я божевільний:
Забув про святе, про родину,
В кривавій борні за Вкраїну.
Якби ж ти знала, кохана,
Як сильно я донечку хочу!
Просто нам шлюбитись рано,
Я й так твоє серце морочу...
17.03.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663339
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.05.2016
[b]Частина І
[/b]
[i]Життя – се рух! Григорій Сковорода[/i]
Історія, яку я вам розповім, водночас гнітюча й життєствердна. Мало хто, прокидаючись зранку, заварюючи собі філіжанку доброї чорної кави, думає про те, що завтра вже може не настати. Ви не подумайте, що я буду писати про похорони, вінки абощо, кінець цієї оповіді буде доволі неочікуваним, просто хочеться аби ви знали, що найболючіша втрата та, якої не очікуєш; пригода, яка, здається, ніколи з тобою не трапиться.
Кирила я знав з самого дитинства. Вчилися ми в одній школі, але в різних класах. Якщо пам'ять мені не зраджує, то він був у «Б», а я – «Д». Часто з Кирею ми зустрічалися в бібліотеці, але смак у нього був доволі чудернацький. Одного разу він прочитав «Маленького принца» Екзюпері, й сказав, що це повна туфта, бо в наш час рожеві мрії приводять до зубожіння (матеріального, наскільки я зрозумів). Це він набрався від батька, старого лисуватого банкіра з гачкуватим носом, але приємною оксамитовою мовою та вишуканою краваткою. О, друзі, краватки він любив понад усе. Здавалося, що за Valentino або Ferre він був готовий дозволити тітці Наталі (матері Кирила) займатися найдавнішою професією [ ;) ], або що гірше – сина, але до цього, слава Богу, не доходило.
Проте, ще частіше за бібліотеку, я зустрічав свого товариша на стадіоні. У нас тоді були спільні уроки, й ми залюбки грали клас проти класу у футбол. Часто в позанавчальний час це закінчувалося стінкою на стінку, адже судді в нас не було, а суперників «косили», як під час жнив. Моїм візаві був Кирило. Після однієї з бійок ми йшли разом додому. Доля склалася так, що його мати колись працювала в училищі, а мій батько на заводі. От і кімнати в гуртожитках їм видали в сусідніх будинках. Коли країна рад розвалилася, – чого й варто було очікувати – комуналки й гуртожитки масово були приватизовані. Так ми й стали повноправними сусідами. Майже дійшовши додому, я сказав Кирилу, що ми більше не побачимося. Я ще ніколи не бачив, аби він плакав. Напевно, немає нічого міцнішого за чоловічу дружбу, виховану під час боїв на шкільному ґанку й колективному домаганні старшокласниць. Звісно, я дещо перегнув палицю, коли сказав, що ми НІКОЛИ не побачимося. Я переїжджав до іншого кінця міста жити до бабусі, що було вмотивовано моїм вступом до ліцею. Цю новину я хотів лишити насамкінець, аби Киря порадів за мене, а тут сльози, та ще й розміром з горошину, або навіть із каштан. Розкривши правду, я отримав стусана у вухо й почимчикував додому, розмислюючи про те, що почуття гумору дано не всім. Скоро після тих подій ми перестали спілкуватися. Інтернету ще не було, а мобільний зв'язок був моїм батькам не по кишені. Настав час рухатися далі.
[b]Частина ІІ
[/b]
[i]Падає той, хто біжить.
Той, хто повзе, не падає. Пліній Старший[/i]
Аліна зовсім недавно влаштувалася до нас на офіс менеджером. Дівчинка, скажу я вам, що треба. Від маківки до п’ят – цукерка! І зауважте, панове, що тут жодного гедонізму, виключно естетика прекрасного. Так от: виявляється, що ми з Аліною колись разом вчилися у школі. Правда кажучи, де я тільки не вчився, але була то славнозвісна школа №9, з якої не вийшло жодного філософа, політика, композитора, або хоча б жалюгідного писаки. Моя нова колега любила побалакати, тому не рідко, коли наставав ланч (професійна лексика офісних працівників), ми збиралися у невеличкій кав’ярні, одразу за центром, і обговорювали різні дрібниці. Першим заговорив Богдан зі страхової компанії «Uniqa», але його мова була не надто членороздільною, оскільки Богданчику вчора виповнилося 25 років, і його сусіди вже двічі викликали міліцію через порушення громадського спокою. Ще б пак! Хлопчина святкував ювілей, не запросивши тітку Ганю, яка бачила його «причандали» (за словами потерпілої) ще з пелюшок. От така несправедливість від молодого покоління.
Втомившись від бурмотіння напівпритомного Боді, слово перейняла Аліна: Знаєте, – запальничка усе ніяк не хотіла підпалювати край вінстона, – я сьогодні бачила такий екшн! Тут усі пороззявляли роти (хотілося швидше піти. До кінця обідньої перерви лишалося 10 хвилин). Отой бомжара, який постійно сидить босий біля маркета, сьогодні бігав на стадіоні! – й Аліна смачно затягнулася цигаркою. Слухачі меланхолійно закрутилися на стільцях (до кінця обідньої перерви лишалося 7 хвилин). Віталя, ти ж маєш його пам’ятати! Він учився з тобою в паралельному класі. – я зробив подивоване лице й, стиснувши плечима, втупився у порожнє горнятко, наче шукаючи на його дні спогад про дивного безхатченка.
Першим зірвався Коля (у нього троє дітей). Підірвавшись, він кинув на стіл десятку й, проклинаючи все на світі, похапцем побіг на роботу (до кінця обідньої перерви лишалося 3 хвилини). Фішка в тому, – продовжувала Аліна, незважаючи на загальну паніку, – що він був у новеньких найках. І вони фірмові, я вам отвічаю! (Аліна розумілася на брендах). Що за мудак їх йому подарував? Тут у когось заграв будильник, і два інших незнайомці – як виявилося, ні Аліна, ні Богдан їх не знали – встали з-за столика й пішли в напрямку залізничного вокзалу. Протерши чоло вологою серветкою (мені теж ставало зле), я встав і, підморгнувши Аліні (як-не-як третій розмір робив свою магнетичну справу), вирушив до свого офісу.
Зайнявши робоче місце, перевіривши електронку, пригадалося, як колись, ще будучи студентом гуманітарного університету, я зустрів свого класного керівника - Марію Іванівну. Вона вже була на пенсії, але виглядала доволі бадьоро. Її секрет полягав у щоденних прогулянках із Бусликом, малим капосним тер’єром. Саме тоді – теж по секрету – вона розповіла мені про мого старого дружбана Кирила. Життя його склалося достобіса невдало. Спочатку був неймовірний злет: кинувши займатися дурницями (ходити до бібліотеки), Киря присвятив своє життя спорту, а саме легкій атлетиці. Хлопчина добігався до золотої медалі на юніорському чемпіонаті Європи. Потім, як-то буває, настало круте падіння: страшна травма коліна підкосила юнака. На той час Наталі Павлівни вже не було, а батько кинув сина на призволяще (повіявся з якоюсь хвойдою до Китаю). Життя розставило пріоритети по своїх місцях. Скрушно похитавши головою, я подякував Марії Іванівні за науку й пішов своєю дорогою.
Тихенько увімкнувши «Ticket to the moon», я дістав з кишені два чеки – і покрутивши один з них довше, ніж варто було, кинув до смітника (інший лишив на потім). Що ж, як кажуть китайці, велика дорога починається з маленького кроку, і той крок я колись робив разом зі своїм незамінним друзякою Кирею. І цього не можна забувати!
01.09.2015,
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603780
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2015
[i]Дмитрові Фальківському[/i]
Я біжу, спотикаюсь, а зорі гранітом
Цілять мені у чоло.
Скоріше стріляйте, бісові діти, -
Сквернослів'я піднявся шолом.
Небо хмарами вкрилось, шумлять ясени -
Зрадливії зорі погасли.
То було восени... То було восени...
Несправжніми стали всі гасла!
Я розстріляв свою першу любов,
Поховав за батьківською хатою.
Там сміялись волошки і краплями кров
Стікала на піджак мій картатий...
Через поле до млину, а там лісами -
Скоро опуститься вічна пітьма.
Та серце камінне стома голосами:
її вже нема! її вже нема!
23.08.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601655
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 23.08.2015
Танцюю у вирії танго,
Так солодко всесвіт тріпоче.
На серці по літньому гарно;
Розніжене лоно дівоче.
До тебе віками, Мадонно,
Я мріяв крізь терпкість буття.
Блюзу зірвав безпардонно,
Щоб зачати нове життя.
Ти в росах звиваєшся змієм,
Здичавіло моє єство.
По-іншому вже не умію,
Посівши багряний престол.
22.08.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601441
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 22.08.2015
В осінній час приходить смуток,
Уже не знаєш що та як...
У синім морі чорна шлюпка
Шукає зраджений маяк.
Сидить вояк у темнім лісі,
В криївці ватра догора...
Портрет Бандери десь у стрісі -
Повстанська віра, мов гора!
Життя на фронті так палає,
Як люлька в темряві рясній.
Своє минуле покидаю,
Всміхаючись новій весні.
21.08.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601247
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.08.2015
Мила фарфорова лялька,
Як ти тут опинилася?
У цьому лігві розпусти
Й душевного непокою.
Невже твоя мати воліла,
Щоб донька потрапила
В руки безбожного колекціонера,
Віддала йому свою квітку,
Забувши про обітницю любому.
Яскраві кольори веселки
Підманули її на гріх, а їй
Все байдуже, вона у своєму
Квазіраю зі своїм паном.
Лялька танцює, набирає обертів,
Струнка, мов соломина,
Субтильна фігурка з очима
Безмежного щастя. Їй весело,
Довкола гамірно, усі її хочуть…
Однак ось вона оступається,
Й одним необережним піруетом
Понуро летить у безвість,
Розбиваючись там разом зі своїми
Примарними надіями.
Нікому більше не потрібна фарфорова
Лялька з очима повними горя…
24.05.14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586908
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.06.2015
Коли стоїш на своїй землі,
То відчуваєш її сповна.
Навряд чи знайдеться ще
Десь така, друга Україна!
Тихий спів соловейка у
Шелесті вишневої крони,
Дзюрчання струмка на
Дикій гірській полонині,
Голос пращурів врешті-решт,
Що мов у рупор волає до нас
Із минувшини із заповітом:
Живіте щасливо!
Не знаю, де і ким стану,
Але ніколи не зраджу
Своєї Вітчизни,
Поклавши життя
На вівтар боротьби
За честь і славу
Володимирового тризуба.
11.06.14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586907
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.06.2015
Що з тобою, юначе?
Твій прозірливий погляд бентежить.
Таке відчуття, що ти пізнав
Саму смерть!
Звідкіля ти й куди крокуєш?
Твій нехитрий одяг видає
В тобі пілігрима.
Душа пошрамована боротьбою
Не знає куди приткнутися.
Чи маєш дім?
Купу гомінких дітлахів або ж
Сивочолу матір з вервицями
У руках.
Чи це неспокійний час породив
У тобі порожнечу?
Забудь. Аз єсмь ніхто і звати мене ніяк! –
Констатував я, задивившись у шкло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586871
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.06.2015
Серед моря червленого
Гойдається загублений човен.
Напівповний води, він знеможено
Похитується врізнобіч.
Немає керманича: кинув зрадливо
Шлюпку…
Покинутий човен не знає,
Де його гавань,
До якої бухти плисти.
Бігме, не потрібен нікому.
Але ще вірить човен, що
Здійметься бриз, вітер свобідний,
Віднесе його до землі, засіяної
Кістьми пращурів, і там вже розіб’є
Об чорноморські круті береги.
Як то було колись, за славетних
Часів козацьких.
29.05.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586870
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.06.2015
Коли нікого не любиш –
Стає легше жити.
Виживати…
На цім марсовім полі
Немає місця емоціям,
Хоча нерви у всіх оголені:
Обережно, висока напруга!
Коли втрачаєш друга –
У чийомусь гидкому обличчі
Знаходиш недруга,
І так до безкінечності, до забуття.
Хоча годі тут шукати раціо;
У нас – ідея, а в них – безнадія.
Голос кулеметів переконливіший
За звичні «прошу» та «будь ласка».
Хочеш жити, тоді забудь про людське,
Забудь, що ти – людина!
18.12.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582943
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 22.05.2015
Сьогодні надзвичайно важко класифікувати будь-який художній текст за опозицією елітарність/масовість. Загальнокультурний процес глобалізації здеградував високу духовну культуру, зробив її споживацькою. Свого часу Сергій Жадан назвав свої міні-романи «чтивом для домогосподарок», оскільки вони не були покликані зворушити читача, викликати в нього якісь глибинні рефлексії. Велика белетристика, як-от: «Лоліта» В. Набокова, «Війна і Мир» Л. Толстого, «Червоне та чорне» Стендаля втратила свою актуальність, віддавши місце під сонцем епатажним творам розважального характеру.
Поняття елітарної літератури можна сміливо пов’язувати з літературним каноном, але лише в тому випадку, коли укладачі канону будуть компетентними та незаангажованими різним суб’єктивними чинниками. [i]Канон[/i] – це сукупність текстів, які вважають класичними, у зв’язку з цим К. має певну структуру та критерії відбору. Візьмемо за основу чотири основних максими, які найоптимальніше окреслюють канонічність того чи того твору:
1. Висока художньо-естетична цінність.
2. Висока аксіологічна цінність.
3. Актуалізація тексту в діахронічному зрізі.
4. Широке суспільне визнання.
Драматична поема Лесі Українки «Оргія», написана 1913 року в Єгипті, на нашу думку, є яскравим зразком класичної, елітарної літератури, яка яскраво характеризує як саму авторку, так і добу написання тексту.
Відомий український письменник та літературний критик Микола Євшан вперше ризикнув сформувати український канон початку ХХ століття, віднісши туди Ольгу Кобилянську, Михайла Коцюбинського, Лесю Українку, проте така думка була відносною, оскільки не було чітких критеріїв, якими б послуговувався дослідник. Вже сьогодні ми бачимо, що ця спроба була вдалою, а обранні постаті були справді знаковими в епоху модерну.
Американський теоретик літератури Гарольд Блум абсолютно має рацію, коли каже про неможливість входження письменника до канону в мить його найбільшої слави, оскільки ця слава ще не пройшла апробації часом та критики нових поколінь. Сьогодні ми сміливо можемо аналізувати життя і творчість Лесі Українки, а також давати оцінку [i]елітарності[/i] її текстів.
У драматичній поемі «Оргія» виникає опозиція вільного мистецтва та інституту сім’ї та моралі, також між рядків ми бачимо націософські мотиви боротьби за пам’ять українського народу. Головний герой – співець-поет Антей, еллін, який глибоко переживає занепад грецької держави і плекає надію на її відродження. У Коринфі, де відбувається дія, Антей найвідоміший митець, його талант цінують навіть римляни, які захопили грецькі землі. Неріса – жінка Антея, колишня рабиня, яку Антей викупив і зробив вільною громадянкою. Місцевим вона відома своїм вмінням танцювати. Головний конфлікт виникає тоді, коли Антея запрошує меценат на оргію, передаючи звістку скульптором Федоном. Федон упевнений в добрих намірах мецената, саме тому він і продає тому скульптуру богині Терпсіхори, яку заповідав Антею. Так руйнується їх дружба.
Протягом тексту нам здається, що Антей помиляється: перший раз, коли руйнує дружбу з Федоном, другий раз, коли забороняє Нерісі йти танцювати до мецената. Він не розуміє сліпого бажання своєї жінки оголити своє тіло й танцювати перед чужинцями. Неріса – танцівниця, і їй потрібна [i]слава[/i]. Вона відчуває себе невільною, бо Антей обрізає їй крила, забороняє танцювати. Якщо талант її чоловіка буде жити століттями, а то й тисячоліттями, оживаючи у вустах його численних учнів, то танець – просторово-часове, динамічне мистецтво, воно може бути достойно оцінене лише в конкретно окреслений час. Читаючи діалог між меценатом та його гостями, ми бачимо, як помилялися друзі та родичі Антея: «Бо уявіть, що тії мавпи (греки) до слави не байдужі: раз плесніть, то потім і прогнати з кону трудно». Меценат, який переманив у свою школу найкращого учня Антея Хілона і зробив останнього співцем у хорі, перепрошує перед префектом та прокуратором, що змушений ніжити їх вуха такою поезією, якій місце на кухні, бо вона недоїдки зі столу вважає [i]справжньою славою[/i].
Наприкінці поеми Антей вбиває Нерісу, бо вона порушила його наказ і прийшла на оргію, де почала злигатися з римлянами. У неї безповоротно в’їлося клеймо другосортності, раболіпства, яке не в силі була побороти ні шлюбна клятва, ні високе мистецтво. Вона забула хто вона і звідки вона родом.
Віра Агеєва стверджує, що канон – це чи не насамперед уміння пам’ятати, спосіб упорядкувати неосяжний культурний спадок. Неріса не змогла цього зробити, піддавшись спокусі слави та розбещеності. На відміну від своєї дружини Антей зміг зберегти в собі вільний живий вогонь, який, власне, і робив його творцем, а не бездушним творивом. Незважаючи на самогубство, поет створив легенду, яка пройде крізь віки і пронесе його пісню з собою. Не дарма Антей був нащадком славних еллінських героїв, які мали гордість і вміли панувати на своїй землі.
Сестра Антея Евфрозіна, яка зазнала приниження та бідності через одруження Антея та Неріси, усе пробачає брату, оскільки цінує його талант та бачить, яку роль він може відіграти в збереженні традицій та культури Греції. Вона, як щира патріотка дивиться у майбутнє, жертвуючи власним достатком. Антей це цінує, саме тому вінок сестри йому дорожчий «від всіх розхвалених тріумфів». Слава та визнання римлян для нього нічого не значили, бо він знав, що «переможець лиш тоді похвалить, коли подоланий похилить чоло йому до ніг і порох поцілує з-під стіп його».
Гостро у тексті також ставиться мовне питання, де латина, яка багато чим завдячує грецькому субстрату, намагається витіснити й зневажити мову підневільного коринфського народу. Таким чином, римляни намагаються асимілювати духовно багатий грецький етнос, зробити його ментально підневільним. Саме тому прокуратор говорить, що «в їх (еллінів) навіть мови не було ніколи! […] Нехай мовчать, поки як слід не навчаться поправної латині!»
Леся Українка талановито змалювала конфлікт мистецтва та прозаїчного меркантильного життя. Їй вдалося описати образи дійових осіб та загальносюжетне тло так, що в кожній строфі ми прочитуємо алюзію на тогочасне українське суспільство, де митці мусили гнатися за поблажливістю царської цензури, аби стати відомими та увійти до певного культурного бомонду (канону). Драматична поема «Оргія» була надзвичайно популярною серед сучасників, часто переписувалася та поширювалася між людьми. На початку 1914 року драма «Оргія» була посмертно поставлена в театрі Миколи Садовського у Києві. Від 13 березня 2004 року п’єса регулярно ставиться у театрі ім. Марії Заньковецької у Львові, де збирає повні зали.
Отже, ми проаналізували твір Лесі Українки за чотирма критеріями, які дозволяють вважати текст канонічним, а відтак елітарним. Творчість дочки Прометея є знаковою для української літератури не лише поч. ХХ століття, а й усього вітчизняного літпроцесу. Можна, звичайно, уводити додаткові критерії, наприклад, читабельність та продаваність книги, з метою поглибити аналіз дослідження, проте вони не є основоположними у визначенні поняття «елітарний текст», тому не грають для нас важливої ролі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577653
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.04.2015
Жила-була одна вівця, була в неї шерсть місцям вискубана, ратиці погризені вовками, але душа чиста і незаплямована гріхами мирськими. В отарі її звали блудною, бо не любила разом з усіма травичку скубти, з одного джерела пити, але не через те, що гордувала, а через те, інші вівці були дурні і завжди пустими балачками займалися. Коли овечка чула, як її сестри вихваляли та прославляли пастуха, огида її брала і, не піднімаючи голови кучерявої, вона казала: "Ви на нього молитесь, а він з нас по три шкури лупить і не доглядає. Ви його боготворите, а він нас від вовків ні разу не захистив, тільки пси його мені боки надерли. Млієте при його присутності, а він тільки раз на рік приходить, щоб нас із полонини забрати і шерсть обстриги, грошей заробити!" Інші вівці дивилися на неї тупо своїми баньками й відповідали: "Ти дурна, того і терпиш різні неприємності і негоди! Радили вже тобі, а тепер ще раз повторимо, що якщо будеш блеяти не в час і так-сяк йому ласку свою виказувати, то і будеш біди терпіти. Ліпше, коли він прийде, лизни йому постоли, подився очима в його очі - буде тобі щастя несказане".
Задумалася вівця й промовила: "Певно, піду я, нема сили принижуватися. Сестри мої любі, простіть грішну, бо часом робила вам прикрощі великі, правду вам до очей підносила і мислями вольними набридала. Бачу, що теорії це божевільні і створінням простим не потрібні!"
Розпрощалася вівця з отарою, пустила сльозу гірку за душами власноруч погубленими і вирушила в гори, де повітря свіже і благодать чудесна здавна оселилася.
МОРАЛЬ:
Так і ми неспроможні уздріти і оцінити діяння сучасників наших, які зі Всевишнім бесіди ведуть, а ми з них кепкуємо і повчаємо, тому що не вистачає нам розуму і кмітливості... Справжня істина глаголить вустами агнців Божих, в яких ні шелягу в кишені, але дух багатий і тьмою діянь блаженних гаптвоаний.
Прислухатись треба не тільки до тих, хто голосно і завидно говорить, а й до тих, хто в серці любов до ближнього викохує і завжди пораду суттєву має. Недаром люди смиренні і гріхом на замащені, першою чергою, до Христа в палати потрапляють і ділять з ним все, чого за життя не мали.
Тож і ви будьте чесними з самими собою і в гавань свою флот сатанинський не пускайте, таким чином гієнну огненну не підгодовуйте і лукавого до звитяжества не спонукайте.
Рай шукайте не в діамантах, златі та тканинах коштовних, а в душах і головах власних, бо Бог завжди з нами. Книги читайте і знання черпайте, які вас у майбутньому до Отця приведуть і уламки віри до купи склеять, шлях непорочний вказавши.
23 лютого 2011 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572241
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.04.2015
Народе мій, уярмлений віками,
Знедолений, розбитий на межі,
Вставай! Кривавими руками
Зривай кайдани та точи ножі!
Прийшла пора будити дух арійський:
Готові коні, нерви, мов стальні.
З курганів виступає давнє військо,
Що спрагле по безпам’ятній війні.
Та перемога віддаляється щоразу,
Ми наступаємо на стоптані граблі.
Про побратимство забуваємо від сказу
Й лобами зводять нас одвічно москалі.
Забудьте, люди, що таке образа,
Ідея, чин – усе для нас святе.
Безцінна кожна побратима фраза,
Що за твоє життя на смерть піде.
Ще будемо гуртом оповідати,
Про те, як боронили рідний край.
Та рано нам на лаврах спочивати,
Народе мій розгніваний, вставай!
02.04.15
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571535
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 02.04.2015
Каліка крокує на прощу –
Серед люду шукає себе.
Розібрані ноги на мощі;
Чорний схимник, що скелю довбе.
Він віру шукає недремно,
Воює у війську Господнім.
Постулати знає напевно,
Його ж бо слова первородні.
Лиш часом присяде під мирту
І жінку-красуню згадає…
Гадали володарі ми тут,
Та двері закриті до раю!
Так тихо і страшно довкола,
Без неї це місце порожнє.
Збавлю віку, порушу коло! –
Заспокоївся подорожній.
02.04.15
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571312
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.04.2015
Крешуть іскри громовиці,
Чистять зброю юнаки.
Соколяти бруднолиці
Стисли міцно кулаки.
Добровольцями найперші
Записалися до лав.
Все минуле досі стерши,
Утворили свій анклав.
Знають, може, це останній
Буде їхній смертний бій.
Та не звикли на дивані
Відмовлятися від мрій.
Крок за кроком до мети
Марширують хлопці –
Поховалися чорти
В зірчастій коробці.
У хорунжого в руках
Майорить надія:
Чорне – то ворожий страх,
А червоне – дія!
Ось зітнулися в бою
Кріси і гармати.
На кривавому балу
Будем, браття, грати.
Україна, земля рідна,
Горить під ногами,
А діброва доки видно
Вкрита ворогами.
Їх ганьба, то наша слава,
Слава Україні!
Наша справа – права справа,
Море у краплині.
Вечір тихо опустився –
Заховав недолю.
Поховали тих, хто бився
За Вітчизни волю…
15.03.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566765
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 15.03.2015
Надії й мелодії -
жорстокі пародії!
Відкіля виринають
у пошуках раю,
а потім зникають,
їй-богу, не знаю.
Туманять, дурманять,
безсовісно ранять,
як наслідок, просто пшик!
На серці лишаються шрами,
а всі лиш розводять руками;
лунко розвіявся крик.
Та, кажуть, країна існує,
де люди щасливі,
вродливі й красиві,
красуні та принци,
закони із криці,
проте віри не йму я.
Отак і живу, живу-виживаю,
у пошуках раю дійшов вже
до краю...
Зміїцею в'ється дорога
камениста, важка, круторога.
Одиноко, та треба іти!..
13.06.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563418
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.03.2015
Антон потрапив у добровольчий батальйон цілком випадково. У житті він був звичайним ріелтером, справи у нього йшли як і у всіх, цебто ніяк. Зранку Тоні (так його звали друзі) випивав горнятко кави, їв бутерброд із шинкою і йшов продавати квартири. У Луганську попит на житло не був аж надто високим, тому, аби щось продати – треба було мати неабиякий хист. Висока криміногенна обстановка лякала людей, більшість із жителів звісно звикла до постійних поборів, крадіжок та зникнень, але адекватні люди усе ще не могли змиритися з таким життям. Геть туго стало тоді, коли місцеві бізнесмени за підтримки бандитів (чи то навпаки) почали каламутити воду з якимись республіками. Ніхто достеменно не розумів, що це має означати, але усі поголовно знали, що добром це не закінчиться. Буквально за півроку Донбас було зруйновано. Місцеві крутелики повтікали за кордон, кинувши ідею будівництва Новоросії на плечі простих роботяг. Електорат, який був готовий до будь-яких перемін, опинився у патовій ситуації: вожді кудись безслідно зникли, лишивши по собі хаос та руїну, а нового квітучого життя так і не настало.
Антон жив на вулиці Фрунзе, через яку постійно їздили колони бойової техніки з Росії. Одного разу машина, повна снарядів, вибухнула поруч із його вікнами. Хлопець механічно присів – і його обдало мереживом зі скла та битої цегли. Знадвору почулися шалені крики, пролунала черга-друга з автомата і впала мертва тиша. Це працювали партизани, які, втомившись від беззаконня псевдомиротворців, вирішили взяти визволення міста у свої руки. Тоні по своїй суті був пацифістом, і він волів пересидіти цю грозу дома, ніж брати до рук зброю і йти на фронт. Та попри свій нейтралітет, він просто ненавидів чеченців, які, приїхавши до Луганська, почали качати права, а саме віджимати машини, бити та принижувати людей, одним словом свавільничати. А усе це задля ідеї відродження братніх стосунків з Росією. Ця теза була вище його розуміння! Антон був людиною байдужою до всього, зокрема до політики. Він любив випити пива у кабачку, зіграти з мужиками в «очко», але якісь глобальні проекції його не захоплювали. Так було до моменту, коли одного дня Тоні вирішив купити цигарок, і його перехопив військовий патруль ЛНР: «Эй, пацан, ты чего здесь шляешься?». Антон не знав, що відповісти. «Да он по-моему глухой! – скривив неприємну гримасу ополченець. – Что же, мы найдем способ сделать тебя поразговорчивее…» – і, вдаривши автоматом у сонечко, Антона потягнули до машини. У салоні йому наділи мішок на голову, і давши декілька запотиличників, звеліли мовчати. Через декілька годин хлопець побачив денне світло, мабуть, по дорозі він втратив свідомість. Довкола нього стояло ще чоловік із десять нещасних, яким фортуна дала величезного облизня. Дехто із них був навіть у самісіньких трусах, що свідчило про те, що до лав так званої гвардії їх мобілізували цілком несподівано. Бойовики роздали «волонтерам» лопати та мішки і, привівши їх до глибокої ями, наказали копати: «Ну что, клоуны, копайте! Жить то вам совсем ничего осталось.» «Чего застыли? Лопаты в зубы и маслайте, если жить хотите!» «Да ладно, мужики, чё вы гоните, они ведь сейчас пообсцыкаются.» «Черти, взяли мешки и наполнили их землёй. На все про все у вас час. Приду – проверю!». Антона переповнював гнів і відчай. Він хотів узяти лопату і з усієї сили розтрощити череп цим самовпевненим покидькам, але було зрозуміло, що так діло не обійдеться. Найбільше його бісило те, що він нікого із цих ополченців не знав. Якщо раніше там були пацани з району, з якими Тоні товаришував із дитинства, то зараз це були якісь приїжджі гастролери, які вирішили робити революцію на чужій землі. Лише зараз чоловік зненавидів тих ідіотів, які махали триколорами і гукали Путіна, аби той увів війська. Ось, маєте: і свою державу, і нову гуманну владу, і пенсії по десять тисяч! – з гіркотою подумав він.
Зайнявши полонених роботою, бойовики лишили конвой із двох солдат і поїхали на якесь завдання. Через півгодини руки Антона почали німіти. Пополудні бідолаха як слід не пообідав, а уже під вечір його замів патруль. До того ж голова шалено гула, передвіщаючи скорий блювотний спазм. Хлопець відклав лопату і присів навпочіпки. Побачивши, що один із копачів не працює, конвоїр підійшов до Антона впритул і, пересмикнувши запобіжник, сказав: «Решил шутки шутить, падла? Давай вставай, скоро подъедет…» Проте не договоривши останнього речення, він впав прострелений кулеметною чергою. Укріплення, на якому працювали полоненні, почали штурмувати вояки ЗСУ. Оскільки залога була доволі слабенько укріплена, то фактично за 10 хвилин позиції належали українській армії. Це був добровольчий батальйон «Дніпро-2», який здійснював зачистку в 10-кілометровій буферній зоні від лінії розмежування. Зайнявши бойові позиції, дніпряни почали оглядати тіла. Важко поранених БТРами евакуювали до Січеслава, решта ж, трупи і їх подоба, були знесені на узбіччя і накриті целофаном. Антон не знав, що йому робити і як реагувати. Стиснувши зуби, він мовчки чекав свого вироку. Він не вірив, що його відпустять живим. Скільки разів доводилося бачити по телебаченню репортажі про кровожерливих неонацистів, які за допомогою США вирішили захопити владу в Україні. Вони різали дітей, ґвалтували стареньких, усіляко ганьбили пам’ять дідів-ветеранів… Проте було щось не так, усе було занадто очевидно, а Тоні ненавидів, коли з нього робили лоха. «Мужики, – невпевнено обізвався він, – хто тут старший?». Ніхто не відповів. Тоді Антон устав із колін і пішов до машини, в якій сиділо декілька офіцерів. Однак зробивши кілька кроків, він отримав потужний удар у тім’я і впав навколішки. «Відставити! – почувся голос із машини. – Що тут відбувається?» «Мені треба з вами поговорити!» «Тобі? Зі мною?» «Так!» «Ми не ведемо перемовин зі зрадникам! – саркастичний голос – Хай це робить прокурор.» «Але ж… я не зрадник…» «Ахах, ти – сепар, колаборант, скажи дякую, що ми з тобою узагалі панькаємося. Чубе, кинь його у багажник!». Кремезний чолов’яга відійшов від основної групи і, обійнявши Антона міцними лаписьками, з хрускотом у ребрах поволік того до машини. Здавалося, що надії на порятунок немає. Антона чекав польовий суд, після чого його або розстріляють, або відправлять на довгі роки до тюрми. Він був розгублений. Ніколи Тоні не замислювався про своє життя, бо чого воно варте? Усі ті грубезні, давним-давно писані філософські талмуди, не допоможуть йому уникнути смерті, а жити ж бо так хочеться! «Стійте, хлопці, стійте! Я готовий! ГО-ТО-ВИЙ!» – благально заволав полонений. Сивий капітан запитально звів брови, а тоді, посміхнувшись, кивнув до свого підлеглого. Чуб незадоволено буркнув і з грюкотом кинув знічений мішок, який ще недавно був звичайнісіньким ріелтором-кидалою, на землю.
***
Антон лежав під уламками БРДМа і тихо стогнав. Довкола точився бій, поодинокі кулі інколи пролітали над головою вояка і вдарялися у залишки броні. Обидві ноги були зачавлені, тому тікати кудись було марно. Стара із косою вже була поруч.
Більше шести місяців Антон провів у складі добровольчого батальйону «Дніпро-2». Спочатку до нього ставилися зневажливо, змушували виконувати брудну чорнову роботу, тому Тоні лише чекав нагоди, аби дати драла, проте постійні ротації та передислокації зривали усі його плани. Усе пішло шкереберть тоді, коли хлопці потрапили у м’ясорубку під Щастям. Хтось злив ворогу їхні координати, і почався масовий артобстріл. Антон саме покинув укриття і пішов набирати воду з криниці, коли почулася низка послідовних хлопків. Було таке враження, що хтось на відстані 15-20 км одна за одною відкорковує пляшки із шампанським. Раптово з хати вилетів Чуб, він був в одних штанях та берцах. Зробивши два велетенських кроки, він з розгону стрибнув на Тоні і повалив того на землю. Одразу після цього вулицю, на якій знаходилася хата, було густо всіяно снарядами з-під «Граду». Антону перебило плече, але зрештою він був у порядку. Чуба ж ховали у закритій домовині. Смерть побратима була страшною і незбагненною! Після того Антон вже ніколи не думав про втечу…
«Сержант, здесь еще один! – з туману почув напівживий Антон. – Что с ним делать? Добить?» «Нет, пускай помучится сволочь! Из-за этих бэндэр, мы здесь и торчим. У меня в Саратове дочурка, папку уже третий месяц не видела.» «Есть!»
Розплющивши очі, Антон ковтнув криваву слину і захрипів, однак його ніхто не почув. Зібравши залишки сил, титанічно напруживши м’язи, хлопчина спробував припідняти голову. Цей рух помітив вище згаданий сержант. Затоптавши недопалок, він підійшов ближче до Тоні і, перекинувши калаш за плече, присів поруч: «Ну, хочешь что-то сказать?». Антон хотів учепитися в горлянку ворога, проте кисть на правій руці була понівечена. Тоді доброволець люто зазирнув в очі свого ворога і, задихаючись, зі сталевим притиском прогарчав: «На́волоч, геть...із...моєї...землі!»
16.02.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563163
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.02.2015
Український народ має давню славетну історію. Не одне покоління наших співвітчизників було виховане на легендах та оповідках, де оспівувалися героїчні подвиги козацької доби, гайдамаччини, руху УПА. Ще незагоєними в пам’яті були жертви трьох сотень запорожців під Берестечком, чотирьох сотень студентів-патріотів під Крутами, аж ось гримнув грім новою офірою – з 18 по 21 лютого 2014 року бійцями злочинного спецпідрозділу МВС України «Беркутом» було розстріляно мирну протестну ходу на вул. Інституцькій у Києві. Як наслідок, загинуло понад сотню українців, які прагнули змінити прогнивши систему влади, які всього-на-всього хотіли зажити по-новому!
Ось як рік минув із того часу, а вимоги, які ставили мітингувальники перед владою, так і не виконані, ідеали, що відстоювалися – спаплюжено. Центром столиці спокійно їздять олігархи з КПУ («Комуністичної партії України») та ПР ( «Партії розвитку»), таким чином цинічно підкреслюючи бездіяльність та брехливість новообраних лідерів української держави. Проблема нашого народу полягає в тому, що ми занадто швидко забуваємо своїх героїв. Ми боїмося відповідальності перед ними, тому віддаємо перевагу пересидіти буремні часи, загрібаючи жар чужими руками. І лише через багато років, оговтавшись, ми починаємо складати пісні та нарікати на владу, мовляв, нічого не можна було змінити, бо керували країною запроданці та бандити. Нам не потрібні живі герої, бо вони занадто сильно контрастують з нашим лицемірним єством. Набагато краще загнати усіх національно свідомих громадян на фронт і покласти їх в ім’я якоїсь абстрактної ідеї боротьби, чим, власне, нині і займається новий уряд Порошенка-Яценюка.
Надзвичайно багато запитань нині накопичилося у пересічних українців до наших «провідників». Багато з них стосується відсутності низки послідовних державницьких реформ (у законодавчій, виконавчій, судовій гілках влади), така бажана люстрація стала радше показухою, якою політики набивають собі передвиборчий рейтинг, війна на Сході забирає життя простого люду тоді, коли діти можновладців узагалі ігнорують військкомати, а чиновники, побувавши декілька днів у прифронтовій зоні, виробляють собі посвідчення учасників АТО. Тим паче, що увесь світ прекрасно розуміє, що це відверта загарбницька війна, і за нитки сепаратистських маріонеток смикає Президент Росії Путін. Сім’ї повстанців, які загинули на Майдані, так і не отримали обіцяних компенсацій, а виконавці-стрілки вільно умили руки від своїх страшних діянь.
Герої Небесної сотні (у тому числі п’ятеро представників Рівненщини) поклали своє життя не лише для того, аби прогнати кліку Януковича, а з метою побудови нової прозорої системи влади, яка на перше місце буде ставити не свої меркантильні бажання, а волю народу, який цю владу і породжує. На жаль, бачимо, що наш сьогоднішній уряд уперто не хоче вчитися на помилках своїх попередників, голос крові патріотів для нього не є аргументом. Він просто не розуміє, що українці ніколи вже не будуть колишніми, багатовікове ярмо скинуте, а нове майбуття не за горами. Ті люди, які нині віддають усе на благо нації, рано чи пізно втомляться від порожніх балачок і запитають із влади за все: за кожну вкрадену копійку, за кожне безглуздо погублене життя.
Гірко визнавати, але смерть наших побратимів була необхідністю. Реанімувати зазомбований, приспаний люд можна було лише великим потрясінням. Застосувавши своєрідну «шокову терапію», Янукович так і не зрозумів, що сам підписав собі смертний вирок. Він пробудив у наших душах ту силу, той гнів, що змітатиме усе ненависне, усе антилюдське зі свого шляху і вже не знайдеться автомата чи танка, який зможе його зупинити. Сьогодні ми мусимо переходити від барикад у наступ, добровільно іти в авангарді історії, декларуючи на весь світ своє право на повноцінне гуманне життя, позиціонувати себе українцями з великої літери, а загиблі герої завше будуть у наших серцях, щомиті нагадуючи ту ціну, яку вони заплатили за наше з вами краще майбутнє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560399
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.02.2015
Давно так не боліло,
Гадав, усе забув…
Твоє спітніле тіло
Я солодко здобув!
Еклектика емоцій,
Коктейль із почуттів.
Та жаданих пропорцій
Знайти я не зумів.
Я з розуму зійшов лиш,
Як ти із п’єдесталу…
З насмішкою говориш:
Таким, як ти не стану.
Не буду грати з тілом,
Душею біль втирати.
Минуле відлетіло –
З тобою лиш пограти.
Вінок сплести сімейний –
Пустити за рікою –
І по тобі пройтись
Холодною рукою.
Крижинка, з криги жінка,
Не знаю супокою.
Твоя я половинка,
Це ти зробив зі мною!
08.01.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559401
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 13.02.2015
Семен Семенович сидів у своїй хижі і тихо палив люльку. Інколи, коли знадвору лунав шелест вітру або виття диких псів, він зводив запобіжник на своїй гвинтівці і цілився у двері, які були єдиним можливим входом до сховку. Вікна були завалені мішками зі свіжою землею, через що у хаті стояв вічно вогкий, сморідкий запах цвинтарних екскрементів. Було таке враження, що смерть жила тут уже давним-давно. Вона полюбилася з Семеном Семеновичем, коли той був ще молодиком, і донині ходила за ним по усіх усюдах. Та й сам вояка вже давно змирився зі своєю судженою, яка так чи інак мала забрати його на той світ. Переживши третю вітчизняну війну, чоловік зрозумів, що людське життя не варте бодай ламаного гроша. Сім’ю завести він не встиг, старенька мати давно померла, а друзів він просто не мав. Війна дала зрозуміти, що помирають завше найкращі, гинуть під акомпанемент оплесків самовдоволених зажерливих мільярдерів-фанатиків, які вирішили погратися своїми васальними маріонетками. Єдине, чого старий воїн нині хотів, то це спокою. Життя його давно було позбавлено ентузіазму, а таким людям найліпше доживати віку на одинці. Він не цікавився зовнішнім виміром, який колись велично буяв у світлі мегаполісів, а тепер більше нагадував похмурий Мордор. Цей світ – це всього-на-всього невдалий симулякр на щось, що більше ніколи не буде внаслідок людської схибленості та антигуманності.
Старий навісний годинник пробомкав 23-00. У голові Семена Семеновича уже добряче гули джмелі, аж раптом за дверну клямку хтось посмикав. Чоловік підірвався (тверезий, мов скельце) і, зайнявши оборонну позицію, проревів: «Забирайся геть, хто б ти не був! Бо я вивалю твої кляті мізки!» За дверима запанувала тиша. Чоловік не любив гостей, тим паче нежданих. Вони завше приносили з собою якісь неприємності. Одного разу до його хижі забрела самотня: вона просила притулку, плакала, втираючись старою сукенкою, молила Бога, аби Семен Семенович пустив її заночувати. Серце – не камінь. Старий вовк пустив її на піч, а сам ліг на землі, встеленій тогорічним хмизом. Десь попівночі він прокинувся від того, що мила незнайомка намагалася відтягнути важку дверну завісу, яка служила замком на товстих дубових дверях. Такі двері, мабуть, ставили собі французькі монархи, боячись, що їхні ж власні діти серед ночі всадять їм стилета у груди. Жінка настирливо вовтузилася, безбожно при цьому клянучи власника оселі. За дверима чулися нерозбірливі голоси двох-трьох чоловіків, які аналогічно лаяли напарницю за таку довгу заминку… У серці Семена Семеновича давно не лишилося любові. Усе людське, що в ньому було спотворив смак людської крові. Закопавши тіло поодаль від своєї хатини, бурлака завбачливо попередив майбутні небажані візити. Однак видно, що в пам’яті усіх цих покидьків суспільства, які нині сновигали передмістями колись знатного Донецька, виникла біла пляма, яку треба було зафарбувати густим багрянцем. Підійшовши навшпиньки до дверей, Семен Семенович почув тихий жіночий плач. Через дикі вітри, що не на жарт розгулялися на вулиці було важко розібрати про що саме вона квилить. Через декілька хвилин удари в двері поновилися. «Хай їй грець! – подумав чоловік. – І чого до мене тягне різний непотріб?» Перевіривши на готовність свою гвинтівку, він шарпнув старий іржавий засув, і відступив декілька метрів. Після миттєвої паузи поріг переступила молода дівчина років вісімнадцяти. Обличчя її було обвіяне приморськими вітрами, шкіра смуглява, а очі темні, наче глиб маріанської впадини. Незнайомка винувато опустила вії і, наче вкопана, встала біля дверей. «Чого застрягла? Бігом до хати, бо вітер зараз усі свічі загасить!» – скомандував Семен Семенович, і дівчина, зачинивши двері, пройшла до середини. Руки її трусилися від холоду, а з мокрого плаща скапувала вода. Власник хижі стояв і думав, що робити з цією маною. На перший погляд, це було невинне дівча, яке заблукало відбившись від дому, а з іншого – підступна злодійка, яка при першій ліпшій нагоді могла вкоротити віку невибагливим способом.
«Мене звати Маура, чоловіче, не бійся, я не принесу у твій дім нещастя. Я прошу дозволу погрітися біля твого вогнища, а завтра при першій світанковій зорі я покину твій дім.» – вловила думку Семена Семеновича смуглява красуня. Бо й справді, незважаючи на доволі юний вік, дівча мало достатньо виразні форми, лише очі викривали її сполохану тендітну невинність. І що з нею робити? Бігме, не можна лишати її на поталу хижакам чи бандитам, які нині панували по всій окрузі. Доки дівчина грілася біля вогню, Семен Семенович сів на стілець і почав згадувати те, про що зарікся більше ніколи навіть не думати. Невідомо чому у його старому пошрамованому серці знову виникли сентименти, проте діватися було нікуди. Та й чи був якийсь сенс, коли рано чи пізно він однаково постане на сповіді перед Святим Петром. І тоді вже жодні відмовки та вагання не матимуть місця.
Ще у середині тридцятих років, у період найбільшої соціально-політичної дестабілізації в Україні, Семен Семенович пішов у партизани. Регулярна армія відступила аж за Київ, а заграва вітчизняної війни тоді поширилася на всю південно-східну частину нашої вітчизни, розвіявши вогонь із вже зруйнованого Донбасу на Запоріжжя, Харків, Чернігів, Одесу. Чи це була справді братовбивча війна? Ні! Це була одкровенна експансія Росії, яка несла смерть і розруху. Лише Москва могла так цинічно розпочати війну, жертвуючи десятками тисяч життів, аби просто вдовольнити власну жагу до влади. Будучи родом із Куйбишева, Семен Семенович не зміг покинути рідний край, а також кохану Наталку, з якою заручився ще до війни. Пішовши в ліси, він з хлопцями багато років наносив незліченні втрати ворогу; лісовики дали йому прізвисько Химера за те, що Семен приходив по своїх ворогів уночі і вирізав усіх достоту, до останнього дихаючого супротивника. По всьому фронту пішла легенда про нічного месника та його хлопців, які лишала після себе згарища, руїну та купи трупів московських окупантів. Через підступність та зрадництво у вищих колах війна затягнулася на добрий десяток років. Просте населення було виснажене постійними поборами та податками, люди почали тікати хто куди. Налякані українці кидали усе майно, нажите протягом життя, сідали в автівки і мчали до західного кордону, де ще жевріла мізерна надія на порятунок. Російські солдати, зарубіжні найманці та непотріб, набраний із місцевих колаборантів, жорстоко розправлялися із втікачами. Їм здавалося, що саме переселенці зраджують свій люд. Не хочуть жити пліч-о-пліч із псевдобратнім народом, сприяють бандерівському повстанському руху, годують, вдягають, вступають до лав правосекторних батальйонів тощо. Коли світова спільнота відчула, що криза затягнулася і може настати Третя світова війна, європейські країни уклали сепаратний мир із двоголовим орлом – і вся Східна Україна перетворилася у буферну зону, де панував той, хто має більше зброї. Напередодні операції по відведенню українських військ хорунжий Химера прислав вістку до Наталки, мовляв, аби та збиралася і готувалася до швидкої евакуації за Дніпро у Рівне, де жили Семенові родичі. Зустріч мала відбутися наступного вечора у Чорному Яру. Коли зазначена мить настала: Семен не з’явився. У розпачі Наталя повернулася додому і вирішила чекати свого любаса аж до смерті. Та не забарилася… Наступного ранку село накрили десятки «Градів», які, фактично, змели з лиця землі колись квітучу Білоцерківку. Семен тоді ледь не збожеволів! Хіба його була вина, що чота потрапили у засідку, де загинула половина хлопців? Хіба він не був душею і серцем зі своєю милою, ніжною пташкою? З тих пір більше ніколи Семен Семенович не говорив про любов, тим паче про те, що хтось зможе замінити кохану Наталю…
Доки Семен Семенович розплутував своє минуле, Маура встигла трішки зігрітися. Первинний страх минув, і вона із зацікавленням почала розглядати усе довкола. Криївка була невибаглива: крім печі, колись давно вимальованої півнями та місцевим орнаментом, та старовинного навісного годинника у кімнаті ще був стіл, декілька стільців та стара груба шафа з добрячим замком. Що у ній ховав господар вона не знала. Можливо, одяг, як і всі нормальні люди, можливо, арсенал, а, можливо, сотні інших скелетів, до яких чужинцям не має бути жодного діла. Дівчина сіла по-турецьки, як цього вчив її звичай, і мовчки чекала, доки чоловік вийде зі ступору. Він видавався напрочуд спокійним, але видно було, що його серце млоїть давня отрута, яка повільно забирає життя. З вигляду років п’ятдесяти, сивуватий, але з густим м’яким волоссям, з вусами та бородою він нагадував Маурі її батька Ахмета. Батечко був старійшиною села і завжди піклувався про свій народ. У день Мавліду, коли всі святкували й не очікували біди, за селом почувся гуркіт багатьох машин. Ахмет покликав до себе людей, обійняв Мауру і мовив: «Друзі! На нашу долю випали важкі випробування, але на все воля Аллаха. Ми ще колись повернемося у свій рідний край, аби оповісти правнукам історію свого народу. Але цю пам’ять маєш зберегти ти, Мауро. Не бійся, дочко, твій шлях опромінений сяйвом…» Зі сльозами на очах дівчина пригадала свій рідний дім у Сімеїзі: заціпеніла мати, яка стояла на ґанку зі скринькою сімейних коштовностей, маленького брата, що чимдуж тікав разом з козами від дядьків з автоматами, і батька, який, немов причмелений, але з неймовірною холоднокровністю роздавав останні вказівки односельчанам… Це була остання зустріч із сім’єю. Дівчині вдалося втекти. Декілька днів вона бігла пішки в напрямку Севастополя, доки зі скривавленими ногами не впала обабіч шляху. Там її підібрав чоловік, теж татарин, але який займав чималу посаду у новосформованому Меджлісі. Зжалившись над маленькою дівчинкою, він під загальний апокаліптичний шум вивіз Мауру за межі Криму і, давши трохи їжі, покинув малечу на призволяще.
Семен Семенович уже давно помітив, що дівчина чекає на його реакцію, але він не знав, що їй сказати. Швидше за все вона була з Криму, яким нині керує банда Зураба. Старого головоріза, який, зрадивши свій народ, поцілував пантофлю папи. І як вона вижила у цих кам’яних джунглях? Дивина! «Мене звати Семен Семенович, – промовив він, – нічого не бійся і спокійно відпочивай, а завтра ти підеш. Я звик жити без сусідів!» Дівчина куртуазно кивнула, і, скинувши залишки ще не просохлого одягу, полізла на піч. У цей момент Семен Семенович хотів відвести погляд, але не зміг. Рівні красиві ноги, спокусливі засмаглі стегна, від яких віяло південним сонцем, ніжна, звивиста, немов змія, спина, а також довге шовковисте волосся змусили старого відчути давно забутий ним сором. У жилах вояка заграла молодецька кров, серце закалатало швидше, він зробив крок до дівчини, але різко зупинився… На правому плечі Маури Семен Семенович побачив клеймо, де було зображено символ: голова вишкіреного вовка у військовому кашкеті. Це був символ чеченських найманців, які не гребували наймерзеннішою роботою, але найбільшою їхньою забавою була работоргівля. Вони спочатку ґвалтували та катували жінок, а потім продавали їх у борделі, де розважалася російська офіцерня. Проте найкращі екземпляри, які коштували великих грошей, вони клеймили і продавали у багаті доми, де ті прислужували та розважали гостей.
Чолов’яга сів на табурет, дістав пачку сірників і почав кресати вогонь. Через високу вологість вони відсиріли, і Семену Семеновичу ніяк не вдавалося запалити люльку. «А бодай йому! – сплюнув він спересердя і пожбурив коробок у полум’я. – Мауро! Звідки у тебе це клеймо?» Йому було цікаво, що скаже дівчина: чи скаже правду, чи збреше. Семен Семенович добре був знайомий з таким типом людей, позаяк його самого доля колись привела на Харківський Колізей. Звісно, не так доля, а радше ті виродки, які взяли його у полон, і після довгих тортур та знущань (відмітивши його стійкість) продали у гладіатори. БаП – таке татуювання було на його грудях. Це означало «Бийся або помри!», третього ж не дано.
Місце дії – колишній стадіон ФК «Металіст». У нижніх ярусах закладу розміщено камери з полоненими. Фантасмагоричні підвали переповнені людським запахом поту, сечі та фекалій; іноді назовні виринають звуки хлипання та зміїного шикання. Після багаторазових мінометних обстрілів будівля нагадує Амфітеатр Флавіїв (для плебеїв – Колізей). Молодого повстанця напівживого волочать до однієї зі смердючих ям, які і так вщент забиті. Бородатий чеченець з гнилими зубами наостанок міцно б’є руків’ям пістолета по тімені, і хлопець летить у найтемніші закутки Аїду. Прокинувшись, Семен бачить навколо себе безліч вар’ятів із божевільними очима. У них палахкотить іскра надії побачити сонячне світло: можливо, дух ще сильний, але тіло… Тіла їхні вже давно змирилися з кончиною. Знадвору з конкретною регулярністю лунають автоматні постріли, тому Семен важко зіперся об холодну цементну стіну і мовчки занурив свої довгі гарні пальці у густе немите волосся. Він чекав своєї черги. Через 2-3 години до катакомби спустився дебелий армієць у камуфляжі з АК-74 на плечі. «Новенький, – прогаркав він, – на вихід. Вважай, що тобі пощастило!» З невідомих причин фортуна посміхнулася лісовику, і він став ОБРАНИМ. Так, раніше він убивав людей, але робив це з ворогами-окупантами, йому це не приносило насолоди. Тепер Семен був обраний (ким невідомо!) стати гладіатором, і вже посеред скаженої публіки пускати кров своїм ворогам (можливо, що не-). Іншого виходу не було. В голові у парубка крутилися десятки сценаріїв, як утекти, проте усі виходи на волю лежали через колізейний майданчик. Театр налічував до 5 тисяч глядачів, оскільки решта місць були або зруйнованими, або невигідними для огляду. Цікаво, хто все-таки сидів на тих сидіннях і, відверто божеволіючи, щодуху закликав смерть. Перший бій Семена відбувся проти здоровила-уйгура, який невідомо як потрапив на терени України. Бій був необмежений у часі, але обмежений у людських можливостях. Гладіатори боролись доти, доки один із них, важко сопучи чи то ревучи, не всадив кинджал у серце іншого. Закінчивши свою чорну справу, він крізь сльози глянув на подіум, де сиділи його мучителі, і, сплюнувши криваву слину, почвалав до виходу. З тих часів багато чого змінилося: тіло покрили нові шрами; усі, хто був з Семеном першого дня у ямі зазнали поразки… проте надія на волю усе ще палала у грудях чоловіка. Лише тепер він зрозумів ті дивні погляди, якими дивилися каторжани на новоприбулого гладіатора. Тоді це було безглуздим, а нині це – єдиний спосіб не зійти з розуму і вибратися на волю. Одного вечора в камеру до Семена проникнула служка, вона мала чітко виражений південний акцент, і хоча лице її прикривала хустка, чорні оксамитові очі видавали усе на-гора. «Я ніколи не хотіла жити раболіпствуючи! – почала вона. – Саме тому моє життя було сповнене горя та принижень… Ще з юності, коли я потрапила до цих бузувірів, я молила Бога про смерть, але тут з’явився ти. Тепер я зможу спокутати свої гріхи.» «Хто ти? – насторожено запитав Семен. Він чув про випадки, коли власники засилали до гладіаторів різного роду провокаторів, і коли вони піддавалися, публічно страчали їх на центральній площі міста. – Що тобі треба?» «Я людина, яка допоможе тобі втекти, але в мене є одна умова!» В голові у Семена запаморочилося. Стільки місяців він шукав шанс утекти з цієї в’язниці, і коли він нарешті випав, його серце сповнив страх. Багато «якщо?» виринуло у його голові, проте ця незнайомка говорило спокійно та впевнено, у певні моменти розмови її голос видавався навіть металевим. «Гаразд, жінко, яка твоя умова?» «Коли ти втечеш, не забувай, хто тебе звільнив, і з часом я знайду тебе, нагадавши про твій борг. То що, згода?» «Згода!» – й іржавий ланцюг з грюкотом впав на підлогу. Ґрати вже не стояли на перешкоді, і гладіатор захотів обійняти свою спасительку, аби хоч якось віддячити. Узявши незнайомку за руку, чоловік побачив тату вище зап’ястя, але розглядіти його як слід він не зумів, бо жінка сполохано вирвалася і зникла у сутінках довжелезних підвальних коридорів. Вибравшись на денне світло, Семен примружився і що є сил помчав геть від цього проклятого місця. Добре знаючи ліс, він біг протягом цілого дня, аби ще завидно дістатися безпечної території. Йому це вдалося.
Більше ніколи Семен Семенович не чув про жінку, яка його визволила. Через певний час, зайнятий іншими турботами, він навіть перестав за неї думати, заки у його хижі не з’явилася Маура. «Я була рабинею! – стримуючи ридання, відповіла гостя. – Коли моїх батьків вивезли на заслання, я покинула рідний дім. Ще ніколи до того мені не доводилося бути самій так довго. Я вірила людям! Голодуючи декілька днів, я змушена була вийти зі сховку, щоб знайти щось поїсти. Ідучи закапелками незнайомого мені міста, я випадково натрапила на блокпост бойовиків… Вони гнали мене, як здобич: підбираючись ближче, давали час відбігти, уголос викрикуючи жахливі речі, які зроблять, коли впіймають. Врешті-решт я здалася. Вони привезли мене назад на блокпост, і найбридкіший з них, взявши мене на плече, пішов до вагончика, який стояв обабіч дороги. Я плакала, благала, молила, щоб мене відпустили, бо ж я малолітня і загубилася. Та при цих словах осоловіли очі виродка робилися ще маснішими, а руки все глибше проникали під спідницю. Зайшовши у вагон, він кинув мене на долівку і почав розстібати блискавку. Інстинктивно я забилася у куток і візуально намагалася знайти щось для захисту, але крім гори порожніх пляшок з-під «Столичної», недопалків та гільз нічого не було… Я заплакала ще сильніше, і коли він навалився на мене, роздираючи одяг, почувся постріл. У дверях стояв ще один чоловік. Відкинувши здоровила вбік, він вдарив його з ноги по обличчю і прошипів: «Недоумку, вона не твоєї масті!» Піднявши мене із землі він посміхнувся і ввічливо сказав: «Тепер, красуню, у тебе почнеться нове життя…» Так я потрапила в дім багатія, якого бачила лише раз за все життя. Товстий, з ріденькою шевелюрою він нагадував циркового блазня, але перед усіма ходив гоголем, навсібіч демонструючи свою владу. У будинку я виконувала роль покоївки. Під час бучних бенкетів накривала на стіл, розносила напої, розважала підстаркуватих еротоманів, які вже, напевне, не пам’ятали, який запах має жінка. Я гідно виконувала свої обов’язки, тому господар мені довіряв. Після чергової гулянки, я зібрала речі, взяла гроші, зароблені чесною працею, і пішла геть. Таким чином, я уже другий місяць блукаю цими краями у пошуках прихистку. Сьогодні була сильна злива і я змокла, а тут трапився твій дім. Сподіваюся, це ти хотів почути?» – і Маура гордо підняла голову догори, ще більше окресливши форми своїх пружних грудей.
Семен Семенович був ошелешений – такої історії він відверто не очікував. Вставши з табуретки, він впритул наблизився до дівчини. Маура сміливо дивилася в очі чоловіка, шукаючи там бодай якусь відповідь чи реакцію, проте дарма. Семен Семенович взяв дівчину за плечі, провів долонями вниз по лінії витончених рук і зупинив їх на стегнах. Він з німим сумом глянув на оголену красуню і міцно притиснув її до своїх грудей. Не міг він собі дозволити розбестити це дитя, яке завдяки своїй силі духу змогло вберегтися від гріха у цьому мерзенному, схибленому світі. «Спи, мій янголе, – прошепотів господар до гостеси, – най сьогодні тобі присняться твої кримські виноградники та рідна сакля, де ти зустрінеш своїх близьких.» Подивована Маура не знала, що відповісти на ці добрі слова, їй здавалося що ось-ось чоловік силою візьме її, і, нестримний, мову буревій, проникне у ще цнотливе дівоче лоно. Так! Вона хотіла цього! Як не дивно, але цей чоловік, який годився Маурі у батьки, викликав її довіру, серце починало швидше калатати, а груди енергійніше здійматися вверх-низ. У животі відчувався трепетний лоскіт, який пронизливо опускався нижче… Чи то її сповідь, чи то сама обстановка викликала таку шалену хіть, та раптом дівчина, сама собі на подив, кинулася в обійми Семена і солодко прилинула до його вуст. Здавалося, що це триватиме вічність, однак Семен Семенович обережно відштовхнув дівчину і, нічого не кажучи, взяв зброю та вийшов на двір. Маура розгублено роззиралася навсібіч, немов шукаючи підтримки у цих холодних вогких стін, які за часів лісовика ще не бачили тут жодного оголеного жіночого тіла.
Перебуваючи немов у трансі, татарка залізла на піч і, задивившись на двері, поринула у глибокий сон. Давно їй не снилися такі сумбурні сновидіння: Чорне море, пікнік на шпилі Аю-Дага, усміхнена мати, спалахи від «Буків», «зелені чоловічки», панські покої, глухі постріли, звивиста стежка, світло від вогнища серед дикого лісу – усе це переплелося химерним маревом. Важко були відрізнити: де реальність, а де нічне жахіття…
Прокинулася Маура ще зарання. Вставши, вона вмилася, почистила від багна свій одяг і лише збиралася вийти на двір, коли до хати зайшов Семен Семенович. У його руках був темно-синій школярський рюкзак. «Там є усе необхідне! – мовив він. – На перший час вистачить.» «Дякую, Ефенді, я не забуду твоєї доброти.» – усе збагнувши, з сумом подякувала Маура, і на мить закам’янівши, зникла за товстими дубовими дверима. Чоловік затягнув засув і втомлено сів попід стіною. Давним-давно Семен Семенович не відчував такої порожнечі. Дотепер він звикся з думкою про свою самотню смерть, а тут з’явилася вона, іскра серед непробудної темряви, і старий воїн її прогнав… Чи це буде зле? Хтозна! Він не хотів про це зараз думати. Втомлено заплющивши очі, чоловік згадав про свій рідний дім, кохану Наталку, повстанське товариство – і гірко заплакав, нарешті зрозумівши, що все це залишилося в далекому минулому.
14.01.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552060
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.01.2015
Мчат по волнам паруса,
Гром кромсает небеса.
Волны пеной истекают,
Борт шаланды омывают.
Вечер мутный, знойный, знатный.
Рейс в Панаму верно платный!
Моряки везут хрусталь,
Устремили взгляды вдаль.
Вдруг изверглася волна –
Пыль осталась от судна!
Дно сервизы осветили;
До лагуны больше мили.
Мачта треснула по швам –
Не мечтать уж головам!
Сорок душ пошли на дно,
Но осталось лишь одно.
Капитан могучий, сильный
Спасся чудом на лодчонке.
Взгляд уставший, мутно-мыльный,
Мчит к возлюбленной девчонке…
День и ночь, и ночь и день
Скрыла мысли парня тень.
Лоб высокий дума гложет,
Верность тратить дева может?!
Чайки лодку охраняют,
Все пучины, тайны знают!
Альбатросы держат путь,
Капитан грустит отнюдь.
Восемь дней, ночей спустя
Солнце палит не щадя.
Сердце бьется под тельняшкой,
Кровь гоняет силой тяжкой.
Но что за град за горизонтом?
Может, Лима иль Ла-Пас?
Может, зной накинул зонтом?..
Да быль мерещится уж час…
Трудно дышит и хрипит –
Хочет капитан наш пить!
Горло душит мрачно смерть –
Не плясать уж и не петь.
- Что за чудо, ангел ясный, –
Это город мой прекрасный.
Шлюбка в порт идет родной,
Как же хочется домой!
Гавань сына приняла,
Легким бризом обняла.
Дверь трактира заскрипела,
Губы стали ярче мела.
Волк морской узнал в старухе,
Деву милую, но слухи
Ясней стали и страшней,
Как увидел дело дней!
Но любовь, как чудеса,
Душу ввергнет в небеса.
Взгляд туманный стал прозрачным,
Не бывать уж месту злачным!
Поцелуй за поцелуем,
Пусть завидуют холуи!
Брат-Борей принес удачу,
Я от радости уж плачу!
Муж женился на девице,
Отдыхали громко в Ницце!
Дети правду вспоминали,
Да не все-таки познали…
Не узнали, что отец
Был герой и молодец…
Что избежал тоски пучин,
С чем ему и наш почин.
15.06.2009
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549378
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 06.01.2015
Околдованный мчу по волнам
На песню твою изумрудную…
Дабы ближе пристать к небесам,
Душу отдам свою скудную!
Я – беглец, я – прохвост и бунтарь,
Океан мне дороже за мать…
В прошлом был безобидный кустарь,
Но не по мне закрома подметать.
Пиратская вольность прекрасна,
Ром и «Роджер» мне сил придавали.
Но безбожная жизнь ужасна:
Все близкие мне погибали…
Будь проклята жизнь воровская,
Я на клич твой, сирена, иду!
Мой разум забвеньем лаская,
Ты скроешь страдальца беду.
Вот волны, вот скалы и значит,
Что кончился путь мой земной.
Пусть больше никто не судачит:
Я шагаю дорогой иной!
09.07.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545191
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 20.12.2014
Стою край домовини
І ди́влюся із сумом:
Нема вже України,
Не грають давні сурми.
Де велич ділась наша,
Де слава старовинна?
З питвом кривавим чаша
Судилась Батьківщині.
Нам сватають Європу,
Нам сватають Росію…
Однак серед холопів
Не віднайти месію!
Навіщо нам іуди,
Навіщо ренегати?
Тут об’єднались люди,
Щоб їх запхать за ґрати.
Коли народ повстане –
Воскресне Україна.
Прокинуться титани
Й покотиться лавина!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542758
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 10.12.2014
[i] «Революція стала зі мною
Пліч-о-пліч на стежку життя.
Охрестила хлопчину війною,
І канула у небуття…»[/i]
Вже цвірінькають птиці ранкові
І вибухи стихли в імлі,
Та гірко самотньому псові
Блукати по ранах землі.
Він Арея-владику шукає,
Щоб стати під стяги війни.
І долю свою проклинає –
Загубивши сліди восени.
Пес не знає, що таке спокій,
Не знайоме йому тепло.
Бо шрами його жорстокі
І стежку стару замело.
Та тільки зачує він постріли
І кров на землі молоду:
Одразу стрілою крізь про́стори,
Звір вітає нову біду.
Примчавши впивається жадібно,
таку юну шматує плоть…
А потім ридає жалібно
Не в силі себе побороть!
22.10.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531717
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.10.2014
Особливість Осипа Степановича Маковея полягає в тому, що будучи вихідцем з простого села на Галичині, він став справжнім інтелігентом духу. Розуміючи необхідність культурного, зокрема естетичного розвитку, автор почав займатися літературною творчістю: писати оповідання, новели, критичні статті. Аби бути ближче до того літературного процесу, що зародився на Західній Україні, Осип Маковей працює журналістом, а також дописує до таких періодичних видань як «Зоря», «Літературно-науковий вісник», стає головним редактором газети «Буковина». Саме у «Буковині» критик відкрив шлях до великої літератури не одному десятку молодих авторів, зокрема О. Кобилянській, В. Стефанику, М. Черемшині, А. Чайковському та іншим. Через таку його освіченість, але разом із тим людяність, Осип Маковей здобув величезну славу у своєму краю, до нього з’їжджалися поети та прозаїки з усієї Зх. України, щоб отримати його пораду, або просто послухати лекції з літератури.
У своїй літературно-критичній діяльності Осип Маковей ніколи не займав роль патрона. Він завжди ставився до своїх підопічних з любов’ю та повагою, але якщо текст виходив відверто невдалим, то метр розбивав його вщент. Оцінюючи праці своїх протеже, критик виходив з позиції «соціальної і психологічної аналізи», себто для нього були важливими не тільки те, на скільки гарно автор змалює сюжет, а й те, на скільки глибоко він зможе зачепити за живе читача.
Спираючись на свій принцип, Осип Степанович одним із перших звернув увагу на Лесю Українку. Прорецензувавши її збірку «На крилах пісень», автор впевнено констатував, що на українському небосхилі зародилася нова зоря, і він не помилився. Тісно контактуючи з Буковиною, критик співпрацював і з Ольгою Кобилянською. Позаяк вона виховувалася на німецькому романтизмі та ніцшеанській теорії, їй було важко увійти в русло тогочасної відсталої західноукраїнської літератури. Написавши літературно-критичний нарис «Ольга Кобилянська» (1899), критик схвально про неї відгукнувся, чим і допоміг у подальшому розвитку на літературній ниві.
Роком раніше (1898) у «Літературно-науковому віснику» виходить стаття «Андрій Чайковський», яка, за словами Романа Гром’яка, є чи не найкращим відображенням літературно-критичного таланту Маковея. Цікавим для нас Андрій Якович Чайковський постає вже з того факту, що почав писати, маючи 35 років. Осип Маковей аналізує низку його творів, а саме «Образ гонору», «Бразілійський гаразд», «Олюнька» і «В чужім гнізді», на основі яких дає оцінку літературного таланту автора. Але увесь блиск полягає в тому, що оцінюючи Чайковського, критик автоматично формулює основні вимоги і рекомендації написання текстів для широкого загалу.
Міркуючи над творами Андрія Яковича, Осип Маковей висуває такі тези: 1) не обов’язково бути свідком тої чи іншої події, аби гарно її змалювати, вияснити причину дії; для цього достатньо знати людську логіку та психологію; 2) коли автор пише про часи давно минувші (які він не застав), то він описує людей, яких знає, і просто вдягає їх в історичну одіж і декорації; 3) у жодному разі письменник не повинен ставити перед собою тезу, а тоді «пришивати» до неї людей і події, – це шкодить реальності сприйняття; 4) помилкою Чайковського є також те, що, беручи занадто багато фабул, він намагається увібгати їх в одне маленьке оповідання, таким чином надавши йому більшого гонору, а це, навпаки, створює зворотне враження у читача. Не забуває Осип Степанович оцінити і сучасну йому критику, пишучи такі слова: «У нас ті, що могли би і повинні би слідити впливи людової літератури на селян і міщан, за сим не слідять, а коли слідять, то нічого не кажуть і не пишуть, – тому й тяжко перевідати авторам і Просвіті і історикам літератури, що на люд робить враження а що ні, хоч се дуже придалось би знати.» Таким чином, ми бачимо, що Осип Маковей був знавцем свого діла. Рецензуючи та пишучи відгуки на своїх сучасників, він давав їм змогу вибитися у велику літературу і зробити собі добре ім’я.
Якраз із кінця ХІХ – на поч. ХХ ст. припадає найактивніша фаза літературно-критичної діяльності Осипа Маковея. У 1898 році виходять друком праці «Шевченко про Котляревського», «Столітні роковини відродження українсько-руського письменства», «Тимотей Бордуляк (Т. Ветлина)»; у 1899 р. – «Ольга Кобилянська» і «Павло Грабовський»; 1900 р. – «Стефан Ковалів», «Панько Олелькович Куліш».
Також у низці статей Осип Маковей порушував питання популяризації творів Тараса Григоровича Шевченка на західноукраїнських землях: «Світла й тіні (до 34-х роковин з дня смерті Т. Г. Шевченка), ««Заповіт» Т. Шевченка. Кілька заміток до автографа поета» і т.д. Цікавими виглядають останні літературно-критичні праці автора, де він з висоти вже своєї художньої майстерності та критичного досвіду міркує над «портретами» сучасників: «Про історичні оповідання» (1907), «Ізидор Воробкевич» (1909), «Життєпис Осипа Юрія Гординського-Федьковича» (1911) тощо.
На жаль, та титанічна робота, яка була проведена Осипом Степановичем Маковеєм у царині західноукраїнської літературної критика, не була адекватно оцінена його колегами-сучасниками. У 20-ті – 50-ті роки ХХ ст. життя і творчість автора почали досліджувати В. Сімович, М. Рудницький, Д. Лукіянович, Є. Пеленський, О. Крицевий, Ю. Мельничук. І лише у 1960 році виходить монографія Федора Петровича Погребенника «Осип Маковей. Критико-біографічний нарис», де вперше говорилося про літературно-критичну працю галичанина. У 1968 році вийшла монографія Засенка Олексія Єлисейовича «Осип Маковей. Життя і творчість», яка не всюди відповідала дійсності, позаяк була побудована на комуністичному підході до творчості та біографії митця.
Таким чином, роль критика полягає в тому, що він дав неймовірний шанс галицько-буковинській літературі вийти на серйозний рівень. Завдяки його патронату світ дізнався про таких геніїв як Ольга Кобилянська, Леся Українка, Василь Стефаник, Андрій Чайковський. Працюючи у царині літературної критики, письменник випрацював основу для школи літературно-естетичного критицизму – на яку згодом і спиралися його послідовники.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531333
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.10.2014
У часи, коли держава стоїть перед вибором «бути чи не бути», коли підіймається питання повноцінного відродження нації, ми звертаємо свої погляди на такий інститут як армія. Останні десятиліття показали, що українська держава марнотратно зруйнувала й «покалічила» свої збройні сили. Не дивлячись на майбутню перспективу, підписувалися Будапештський меморандум, Харківські пакти та багато інших ганебних договорів, згідно з якими ми «добровільно» вдягали на свою шию петлю і повільно, рік за роком, її затягували.
Коли ж настав день Х, і армія була покликана боронити свою Вітчизну від російського окупанта, ми нарешті зрозуміли, що український народ лишився сам на сам із диким звіром, тримаючи в руках не автомат, а купу паперів, які з гучними(але, на жаль, порожніми) словами, ми пхали у пащу чудовиська, намагаючись його відлякати. США та Велика Британія, які обіцяли бути гарантом безпеки й незалежності України, просто відійшли убік і вирішили подивитися чия ж візьме. Замість того аби стати пліч-о-пліч проти хижака і дати йому відсіч, вони висловили свою стурбованість і пустили все на самохід.
У цю скрутну мить у всій красі і виявив себе український народ. На гребені революції, національно-свідомий елемент підхопив ледь живу українську армію і влив у неї свіжу кров, таким чином реанімуючи її від остаточної смерті. Тисячі патріотів постукали до дверей своїх військкоматів, сотні націоналістів вступили до лав добровольчих батальйонів, які створили кістяк нових ЗСУ та МВС. (Взагалі, такий орган як міліція себе тотально дискредитував: тваринна ненависть і жорстокість до своїх співвітчизників під час революції, боягузтво й зрадництво під час анексії Криму й АТО на Сході. Місце цих колабораціоністів мусили б зайняти добре навчені й підготовані народні дружини, які через спеціально створений орган забезпечували б порядок і спокій населення у своєму краю.) Прості пересічні громадяни, відчуваючи свій обов’язок перед Батьківщиною, почали засновувати волонтерські організації, організовувати гуманітарну допомогу з-за кордону, таким чином конкретно показавши, що ми готові стояти за свою землю будь-яким робом, але не здати державних інтересів.
Іншої думки про це наші «вельмишановні політики», які все ще не поспішають підтримувати й розвивати нашу армію, боячись зворотної дії. (У випадку, якщо далі буде продовжуватись та політика, яку веде новообраний уряд, то цілком можливим постає сценарій нової, але вже немирної революції. І вони це розуміють.).
Наше військо нині переживає тяжкі часи. Будучи кинутим напризволяще, воно намагається реанімувати себе й відродитися, наче фенікс із попелу. Для цього необхідно декілька чинників:
1. Законодавча підтримка на вищому державному рівні. Постійний контроль з боку головнокомандувача ЗСУ, а саме Президента України. Наприклад, внесення у держбюджет поправок пов’язаних із фінансуванням армії, введення кримінальної статті і позбавлення депутатського мандата осіб, які намагатимуться лобіювати шкідливі для армії закони, реформування військкоматів.
2. Реформувати ЗСУ на зразок швейцарського або ж ізраїльського війська. Ліквідувати «совкову» систему проходження служби, і відповідно будувати націоналістично налаштовану армію з відповідним статутом та іншими додатковими правилами несення служби.
3. Основою армії зробити спеціалізовані добровольчі батальйони, які, будучи соціально захищеними, будуть зразком того, як треба захищати й боронити свою землю.
4. Створити відповідний центр пропаганди й агітації серед мирного населення, який би займався популяризацією такої професії як військовослужбовець, а також залучав незалежні фінанси на допомогу ЗСУ.
Аби населення вірило й допомагало своїй армії, та мусить відповідати високим моральним та етичним критеріям. «Честь. Гідність. Відвага.» − таким має бути гасло нових ЗСУ. Вічна ганьба й жорстке покарання чекатиме того, хто заплямує честь мундира, змусить людей сумніватися у справедливості дій чи рішень прийнятих військовиками.
Відповідно від початку кремлівської експансії на наші землі в багатьох громадян виникло питання функційності ЗСУ. Для чого існує армія? З якою метою? Які завдання вона ставить перед собою? З огляду на те, яку війну веде Росія з Україною, яке відображення це має на міжнародній арені та на внутрішньо політичній сцені, виділимо чотири головних функції сучасної української армії, а саме державотворча, оборонна (захисна), демонстративна та прогресивна (антиреакційна). Таким чином, розглянемо ці пункти детальніше:
• Державотворча ф-я. Коли немає армії, то немає і держави. Боєздатні збройні сили – це один із показників того, що країна перебуває в стані розквіту і з нею варто рахуватися. Чітко окреслені державні кордони, на захисті яких стоять високопрофесійні війська, ніколи не відчують зазіхань ворогів, бо ті знатимуть, що отримають жорстку відповідь на свою агресію. Відповідно якщо армія деморалізована, а солдати лише й думають, як то дезертирувати додому, бо ніхто не хоче гинути лише за ідею – мається на увазі ідею, не підкріплену матеріально-технічною складовою, – тоді й постає питання, чи можна назвати таку сукупність територій самостійною суверенною державою. Коли ж військо доглянуте, соціально захищене, гарно вишколене, коли в ньому панує високий патріотичний дух, лише тоді держава і її народ може відчувати себе в безпеці як від зовнішнього, так і від внутрішнього ворога.
• Оборонна або ж захисна ф-я. Незважаючи на те, що ми наступаємо на одні і ті ж граблі, але події останнього року довели нам просту істину: не варто покладатися на когось, якщо ми не хочемо, аби Україна була лише в межах Тернопільської, Рівненської, Львівської областей. Коли виникла загроза територіальної цілісності України і її жителів, армія дискредитувала себе на «ура!». Без жодного пострілу анексували Крим, з великими втратами ведуться бої на Сході України. Чому? Бо військо погано забезпечене, командування бездарне, а призовники, у своїй більшості, не вмотивовані. Нам негайно треба реформувати ЗСУ, щоб повернути втрачені землі й надати повноцінний захист тим територіям, що перебувають під загрозою окупації. Армія повинна завжди перебувати у стані бойової готовності і при першому сигналі могти захистити повітряний, водний, наземний простір української держави.
• Демонстративна ф-я. Перебуваючи на високому соціально-політичному й економічному рівнях, уряд держави може дозволити собі таку забаганку, як демонстрація сили. Такими державами є США, Німеччина, Велика Британія та ін. Говорячи про тоталітарні країни на кшталт Росії або ж Північної Кореї, то навпаки, демонстрація військової міці говорить про слабкість того державного устрою, що там панує. Керівництво держави не здатне повноцінно репрезентувати себе на міжнародній арені і завдяки своїй дипломатичній потенції задекларувати ті чи інші вимоги, тому й вдається до примітивного «залякування мотикою». В Україні поки що ця функція лишається не реалізованою (через відсутність боєздатної, оснащеної новітніми технологіями армії), саме тому вона носить другорядний характер.
• Прогресивна або антиреакційна ф-я. У моменти, коли державний лад країни себе переживає, настає мить, яка знаменується народженням нових революційних сил. Існує думка про те, що у чиїх руках армія, той і володар. Це не правильно. Як ми бачимо з всесвітньої історії, військова диктатура ніколи не увінчується успіхом. Хвилі переворотів на Близькому Сході у 2011 році є яскравим прикладом вище наведеної тези. Армія, як частина від цілого, мусить відчувати ті процеси, зокрема політичні, що відбуваються у державі. І коли минула система влади справді стає шкідливою, реакційні сили гальмують поступовий розвиток держави, який відбувається новим шляхом, саме тоді на сцену і має вийти військо як гарант благополуччя та логічного політично-економічного зростання країни. У випадку, якщо збройні сили розбірливо займуть продержавні позиції і встануть на захист інтересів своєї нації, тоді таку зміну влади можна досягти цілком безкровними мирним шляхом. Щоб прогресивна функція була зреалізована, армія мусить мати достатньо сили та авторитету, аби заручитися підтримкою мас і виконати ті вимоги та завдання, що перед нею ставить епоха.
Безумовно, Збройні сили України переживають важкі часи. Чітка антиукраїнська політика наших попередників-політиків, байдужість народу до державотворчих процесів призвела до нашої слабкості і неозброєності. Тим не менш, ми бачимо стрімкий національний рух, на плечах якого здіймається абсолютно нова сильна держава, яка «свого ще докаже». Головне те, що існує єдність між українцями усіх верств і класів, а відповідно є порозуміння в тому, якою має бути зовнішня та внутрішня політика держави, а саме сильна, незалежна, продумана. Роль війська у всьому цьому процесі є доволі проста: дати зрозуміти своїм громадянам про те, що вони в безпеці, що завтрашній день настане, а ворог, який посмів порушити наш мир і спокій, буде вщент розбитий. Слава Україні!
22.09.14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525161
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.09.2014
Так страшно кохати ту саму,
Що серце розбила колись.
Впиватись сухими вустами
В дрімотну сколихану вись.
І знати, що ти – не єдиний,
Відчувати: вона – не твоя!
Та серце, воно ж не із глини,
Не вгамуєш його сум’яття.
Забуду тебе я навіки,
Забуду як сильно кохав.
Зробила із мене каліку,
Бо часто занадто мовчав…
18.09.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524217
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.09.2014
Російський уряд ніколи не міг змиритися з думкою, що на його західних кордонах буде Європа. Це означало б початок цілком нової доби, де не було б місця кривавій диктатурі та сліпому поклонінню фіктивним канонам. Після вдалої анексії Криму, РФ в обличчі Путіна (або, як його пізніше називатимуть, Путлєра або ху**о) звернула свій хижий погляд на Донбас. Не можна було, аби зазомбовані й загнані жителі Росії побачили приклад вдалої революційної боротьби за свої права й свободи. Це змушувало б їх задуматися про те, що ж їм заважає повторити такий же сценарій у своїй країні. Саме тому Схід захвилювався, − Донецькі та Луганські області завше були «проблемними» в плані українізації та підтримки націоналістичних сил на будь-яких виборах. З Єнакієве родом і горезвісний екс-президент Янукович, який нині переховується в Ростові-на-Дону. Будучи на сухому пайку в Путіна, він фінансує осередки сепаратизму на Сході, таким чином мріючи повернути собі втрачену владу. Однак 25 травня 2014 року були проведені позачергові президентські вибори, на яких переміг П. Порошенко. Більшість людей, навіть на окупованих землях, попри страх смерті, таки прийшли і виконали свій громадянський обов’язок, що і є гарантом легітимності тих подій.
У листопаді-лютому 2013 року відбулася не просто революція гідності, а й революція свідомості кожного українця, що ми можемо спостерігати вже в сьогоденні. Десятки добровольчих батальйонів ( «Айдар», «Донбас», «Азов», ДУК «Правого сектора» та багато інших), які проливають кров на війні за Батьківщину є блискучим прикладом того, що в наших жилах ще вирує козацька кров: «Воля України або смерть!» - ось який девіз кожного, нині свідомого патріота. Хохол-малорос помер, на його місце прийшов могутній, сильний, інтелігентний українець, готовий до останнього подиху боронити рідний край.
Саме цей фактор і не врахував Путін, закинувши своїх диверсантів («зелених чоловічків») в Донецьку й Луганську область. Він замахнувся на занадто великий шматок пирога, який згодом стане йому поперек горла. Прикро, звісно, визнавати той факт, що на початках багато місцевих жителів підтримали окупаційний режим РФ, саме тому й були захоплені такі стратегічно важливі міста як Слов’янськ і Краматорськ (а нині точаться бої за Маріуполь, Донецьк, Луганськ). Колорадські стрічки, триколори й бездумні гасла «Дайош Расію!», «Нєзавісімасть Юґа-Вастоку!» Але тут постає питання: чи ми тримаємо цих громадян? Популярним і, безсумнівно, логічним став проект «Чемодан. Вокзал. Росія», в якому патріотично налаштовані східняки пропонували депортувати «сепаратистів» до «старшого брата» навіть за власний кошт. Більшість жителів хотіли миру, їх не приваблювала перспектива постійних обстрілів з «Градів» та «Ураганів», нічних грабунків і ганебних принижень російським казачеством та кадирівськими псами (які жорстоко вбивають не лише вояків, а й мирних жінок та дітей). Заради справедливості варто зазначити, що не всі чеченці нам вороги. У березні 2013, в Чечні створено миротворчий батальйон ім. Джохара Дудаєва, який очолив Іса Мунаєв. Пам’ятаючи про допомогу братів з УНСО в І і ІІ чеченських війнах, вони одноголосно виступили за те, аби дати відсіч кремлівській агресії в Україні. Також суттєву допомогу ми отримуємо і від наших сусідів-грузинів, які, маючи серйозний досвід війни з Росією, вчать наших хлопців продуктивному військовому мистецтву.
Пропри все, доволі швидко стало видно справжнє обличчя так званих визволителів: масово почав падати авторитет ДНР (Донецької народної республіки) і ЛНР (Луганської народної республіки). Люди перестали підтримувати їх злочинну діяльність, що витекло в масове дезертирство та антипропаганду. Ватажки народних республік та бандгрупувань почали тікати в анексований Крим та РФ через незахищені ділянки кордону. Такі персонажі як Ігор Гіркін (більш відомий як Стрєлков), козак Бабай, Олександр Бородай, Валерій Болотов, як пацюки покинули «своїх співвітчизників» і зайняли, нагодовані їм Путіним, кормушки в Росії. Саме тоді російські спецслужби зрозуміли, що над їх планом навис дамоклів меч, і було прийняте рішення про вторгнення в Україну регулярних військ. Ще з травня 2013 року на всьому кордоні з Україною були сконцентровані тисячі одиниць важкої техніки й десятки тисяч солдат. Кожного дня авіація РФ порушувала повітряний простір України, шпигуючи за передислокацією української армії. Бездіяльність нашої СБУ та контррозвідки призвели до того, що сотні молодих хлопців вже не повернуться додому до своїх дружин та дітей, сотні стали інвалідами, і держава, що найсумніше, не дає їм жодних гарантій.
Цілком очевидним є план Путіна: до перших морозів захопити південно-східні українські області, аби приєднати анексований Крим до материкової України, позаяк усе тепло- і водопостачання йде від нашої держави. Другим міні-кроком має бути приєднання до так званої Новоросії Придністров’я, яке анексоване в Молдови ще в 1991 році. Жодні санкції, мирні акції і переговори не дадуть конкретного результату. Російському окупанту необхідно дати жорстку збройну відповідь, продемонструвати свою військову міць, а потім зароблений авторитет закріпити на міжнародній арені (як варіант, відновлення ядерного статусу або постійні військові навчання з провідними країнами світу). Однак пикаті депутати в Парламенті думають лише про те, як нажитися на цій війні, як заробити собі найбільший рейтинг перед жовтневими виборами-2014.
Поодинокою конкретної дією нової влади є рішення суду про заборонено КПУ (за ініціативи О. Турчинова), а також тиск на «Партію регіонів» (яка розколовшись навпіл утворила нове крило «Партію розвитку», очолювану Ю. Мірошниченком). Останні опитування свідчать, що популярними в суспільстві є «Солідарність» П. Порошенка ( яка об’єдналася з партією «Удар» В. Кличка), «Громадянська позиція» А. Гриценка й «Радикальна партія» О. Ляшка. Перспективною виглядає партія «Правий сектор», яка відбивши електорат у «Свободи» О. Тягнибока, може скласти серйозну конкуренцію вище згаданій трійці.
Брак фінансування й негативна пропаганда ворожих ЗМІ підривають авторитет націоналістів, однак вже і цей інструмент Путінського впливу зазнає великої кризи. Кісєльов і Ко протягом останніх місяців взагалі зникли з блакитних екранів, боротьба за розуми й серця українців перейшла в мережу Інтернет, зокрема такі спільноти як «Вконтакті», «Фейсбук», «Твіттер» тощо. Сотні спеціально підготованих агентів ФСБ і ГРУ забруднюють Інтернет-простір фейковими коментарями, постами й новинами. Відео 5-річної давнини видаються за найсвіжіші події на Донбасі, розстріли бойовиків на Близькому Сході коментують, як розстріл мирних жителів на Сході України. Наша віртуальна сотня не залишилася осторонь, відповівши серією «зламаних» ворожих сайтів та «бомбардуванням» сторінок сепаратистів і проросійських найманців.
Незрозумілою лишається злочинна бездіяльність чинної влади, яка затягує надважливі рішення, таким чином гальмуючи швидке й успішне закінчення вже навіть не АТО (антитерористичної операції), а, по суті, повномасштабної війни. Конфлікт триває вже півроку, а наша армія лише нещодавно отримала нові БТРи, БРДМи й танки, які припадають пилом на складах. Бійцям на передову висилають іржаві автомати й набої, які можуть вартувати життя. Відмазка доволі банальна: немає команди зверху.
За постреволюційний період змінилося декілька міністрів оборони (Ігор Тенюх і Михайло Коваль), нині головує Валерій Гелетей. Але й він не може до пуття навести порядок в ЗСУ, йому інкримінують зв'язок з регіоналами та блокування надважливих рішень. Досі не виявлено винних в Іловайській трагедії, де загинуло щонайменше 200 чоловік. І то як: під час перемир’я був створений коридор з «котла» для українських силовиків, і як тільки вони опустили зброю – їх стерли в порошок. Не відбувається належної ротації кадрів і постання зброї та провіанті. Хлопці на передовій готові стояти до кінця, але бойовий дух поступово падає, потрібен поштовх, конкретна дія. Жодних перемовин з Путіним або сепаратистами бути не може. Ворог – це ворог, його треба ліквідувати, бо в іншому випадку він знищить тебе! Сліпа віра в США та ЄС роблять нас слабкими, ми наступаємо на ті самі граблі, як і в 20-их рр. ХХ ст. Коли наші попередники поклали надію на Кайзерівську Німеччину та Антанту в боротьбі проти східного ворога, ті нас використали й кинули. Лише об’єднавшись в один міцний кулак, ми зможемо вибити зуби кремлівський ненажерливій гідрі й назавжди відбити в неї бажання зазіхати на наші землі. Ніхто нам не дасть свободу, її треба вибороти, її треба заслужити. Європейські країни виявили себе накладаючи санкції на Росію, особливо чітко це зробили Австрія, Кіпр, Італія, Чехія, Словаччина, які, будучи залежними від Москви, послаблюють тиск на Кремль. Метою США та ЄС є нівелювання позицій Росії на міжнародній арені, і хто дасть гарантію того, що через 50 років, вони не захочуть взяти під свій контроль Україну.
Пам’ятати варто й про те, що вороги в нас два: зовнішній і внутрішній. Зовнішній монстр небезпечний своїми необмеженими ресурсами і вже звичною безкарністю. Він звик брати, що хоче і коли хоче, однак наша нація ніколи на була рабською, тож настав час, коли ми мусимо довести всьому світу, що з нами варто рахуватися, що ми можемо за себе постояти. Внутрішній же ренегат небезпечний тим, що він хитрий і підступний. Втершись у довіру, він лише й чекає моменту, аби всунути ножа під лопатки. Безпринципність, лицемірство, ненажерливість – ось його характерні риси. Відсутність духовності спричинила розмитість його зовнішньої личини, тож варто бути насторожі, перш ніж довіряти комусь своє життя, дозволяти невідомим будувати свою державу.
Відродження нації – складний, клопіткий і болючий процес. Нам доручена історична місія: зломити хребет колишньому режиму, спопелити його залишки, а на його місці зачати нову, справді незалежну державу. Зробити це нам допоможе віра в Бога, жага свободи й любов до України, які є тією давно забутою основою, що, власне, і робить нас українцями з великої літери. Слава Україні!
11. 09. 2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523189
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.09.2014
Я дозволю тобі бути собою,
Ти дозволиш мені вільно пити!
Твої зради між нами горою,
Хоча ми давно вже й не діти.
Пригортаєшся зранку ласкаво,
І на вушко пестливо: «милий…»
Я не можу дивитись лукаво,
Щоб твої очі мене не гнівили!
Як на сповідь ти ходиш до нього,
Розкриваєш не тільки вуста…
А потім клянешся богом,
Що то просто забава пуста.
Ти в істериці кажеш, що нелюб?
Як же з нелюбом в шлюбі жила?!
Я б розбив кулаками скелю,
Опинися ця лялька жива…
30.06.14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508475
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.06.2014
У далекому-далекому королівстві, яке зветься Мовляндія, жили три брати: Префікс, Суфікс і Постфікс. Були вони богатирями й багатирями хоч куди. Усі найвродливіші принцеси з сусідніх держав потайки мріяли стати їхніми дружинами. Однак батьки, королі й королеви, були завше проти, мовляв, де нема згоди – не буде злагоди.
Річ у тім, що юнаки постійно сварилися, намагаючись довести свою зверхність над двома іншими. От, наприклад, Префікс завжди виступав першим: «Я – найпопулярніший і найважливіший, мене постійно пропускають вперед. Ось навіть коли ми творимо в майстерні батька нові слова. У мене вони, наче пісня. Лише вслухайтеся: промова, прадід, схід тощо.» - Не дуже й тішся, бо в тебе виходить і неправда, розбрат, безвість! – втрутився середущий Суфікс. – Ось я, то справжній еталон, зауважте, що в мене виходить: письменник, хлопченя, молодець. Наймолодший Постфікс при цьому зневажливо посміхнувся й перекрив середнього брата: «А також писака, зрадник, неумійко. У мене, то вже справжній талант, я ніколи не позичаю ваших інструментів-способів. Зауважте: сміятися, митися, цілуватися – і це ще не повний список.»
Так брати могли гризтися цілими днями, доки їхньому батьку не увірвався терпець і він не мовив: «Якщо хочете стати справжніми правителями, то йдіть на високу гору, де живе сивочолий дід Словотвір. Вам доведеться пройти через суржикові поля, переплисти річку Кальку та побороти страшну відьму Безграмотність – ось тоді приходьте й владарюйте.»
Якщо перші дві перешкоди були подолані завдяки орфографічному й перекладному словнику, то останній ворог виявився найлютішим. Безграмотність ніяк не хотіла поступатися, насилаючи на братів усе нові й нові помилки. Лише, коли Префікс, Суфікс і Постфікс об’єднали свої зусилля, було подолано злу відьму.
Здійнявшись на вершину, де на золотому троні сидів дід Словотвір, брати низько вклонилися й найстарший запитав: «Шановний Словотворе, в нас біда, ніяк ми не можемо визначити, хто ж головніший. Від того й усі непорозуміння!»
Старий Словотвір всміхнувся й, почухавши сиву бороду, прошамкотів: «Відповідь доволі проста, вам треба поєднати зусилля, а не витрачати їх на чвари. Тоді й запанує мир і злагода!»
Цього разу брати з розумінням перезирнулися й ще раз поклонившись, зі спокоєм пішли додому. Шлях назад був веселим і гамірним, ніхто не сварився й не кривлявся. Усі жартували й сміялися! Коли батько побачив синів, він одразу все зрозумів. На його очах виступили сльози. – Сини мої, тепер-то ви готові панувати! – з радістю мовив король.
З тих пір Батьківщина юнаків почала розквітати. Брати оженилися на вродливих царівнах, а їх старий батько зі спокійною душею доживав свого віку. Над Мовляндією – РОЗВИДНІЛОСЯ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505211
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.06.2014
Ти вицілувала мої губи,
випила біль до дна.
А я неотесаний, грубий
не бачив, яка ти сумна.
Їй-богу, не знаю у кого,
я вдався, мов чорт навісний.
Не мавши нічого святого,
удерся до тебе у сни.
Не кричи, не шукай все рівно,
кохання - це любощі зла...
Уві сні промайну, царівно,
тільки трохи ще дай тепла.
29.05.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502006
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2014
З прийняттям незалежності України 24 серпня 1991 року здавалося, що нарешті омріяна віками, сильна й вільна держава нарешті набере чітких обрисів на геополітичній мапі світу і займе гідне місце серед країн-лідерів. Однак після повалення комуністичного режиму збереглася, на жаль, ще величезна прірва між «хохлом-малоросом» та свідомим українським громадянином. Для нашого брата лишалися незрозумілими елементарні речі, на яких базується сильна непорушна нація, зокрема необхідність власної автентичної мови.
З байдужістю мільйони квазіукраїнців спостерігали, як повільно, день за днем, розчиняється українське слово в суржиковому багновищі. Процеси полонізації та русифікації, локальна домінанта мадярської та румунської мов призвели до того, що навіть на вулицях столиці України пересічна людина чула «прівєт» замість «вітаю», «пасіба» замість «дякую» тощо. Молода українська держава, яка щойно виродилася, була приречена на забуття. Чи не «контрольним» у цьому нищенні став злочинний законопроект 3 липня 2012 року (а згодом закон) Ківалова-Колесніченка, де диктувалися основні положення про використання української мови.
Жахливо було спостерігати за тим, як замість того, щоб поліпшувати життя українців, нардепи ВРУ голосували проти своєї держави, декларували свою халатність та безкарність. 190 регіоналів, 25 комуністів та ще 31 депутат – усі вони зареєстрували своїми картками лояльність до путінського режиму.
Закон України «Про засади державної мовної політики» фактично порушував основний закон держави, Конституцію України, де статтею 10 проголошується єдиновладдя української мови на теренах модерної незалежної України.
Яблуком розбрату стала стаття 7 (про регіональні мови та мови меншин), згідно з якою необхідно лише 10 % неукраїнського населення, аби підняти локальну мову на рівень державної. Таким чином, цей закон став загрозою суверенітету та соборності української держави. Реакцією на єресь з боку влади стала всеукраїнська кампанія «Займіться ділом, а не язиком!», яка широко розгорнула свою боротьбу в Рівному, Житомирі, Херсоні, Чернігові, Полтаві, Запоріжжі, Харкові, Донецьку, Львові, Івано-Франківську, Хмельницькому і т.д. Також законопроект засудив голова Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв, що свідчить про фіктивність заяв нацменшин про утиски на їх рідні мови з боку урядового сектору.
Експерти нарахували велику кількість помилок, яка так і не була виправлена у зв’язку з великим поспіхом у процесі прийняття закону. Не зважаючи на протести з боку української громади та закордонної спільноти, законопроект став законом 10 серпня 2012 року. Відповідальними за цей злочин вважаймо екс-спікера Верховної Ради України Володимира Литвина та Президента Віктора Януковича, які прийняли заздалегідь злочинне рішення, а також дрібних маргіналів-обивателів Вадима Колесніченка та Сергія Ківалова, чиї імена заплямували українську мову.
Варто зазначити, що цей закон – усього-на-всього черговий крок на шляху деморалізації та ліквідації українського громадянина. Існує ретельно підготований план знищення української нації, асиміляція якої розпочата вже багато років тому бандитами з Кремля.
Важливої для нашої Вітчизни є консолідація усіх пронаціоналістичних сил, які існують в Україні. Не можна також відкидати допомогу етнічних меншин, лояльних до української держави, та діаспорної спільноти (за кордоном проживає 20 млн наших побратимів). На них може бути покладена місія поширення української національної ідеї у світовій ойкумені, фінансова та кадрова підтримка у формі зовнішніх інвестицій та імміграція українців з-за кордону.
Боротьба триває доти, доки бореться народ. Пріоритетними в цьому контексті лишаються питання мови, освіти, культури, науки тощо.
Мова – це ядро українського націоналізму, і ми не маємо права його втратити!
Олександр Подвишенний
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498118
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.05.2014
Я – вістря на списі Господнім!
Б’ю легко й чітко, прямо в ціль.
Для мене завтра є сьогодні,
Шукай мене серед підпіль.
Мій тихий шепіт з України,
Незримий шум, що нароста,
Дніпро омиє торком піни
Й десниця зранена Христа.
Я буду там, де ти захочеш,
Моя коханко золота…
Мене до смерті залоскочеш,
Моя журлива німота…
28.04.14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495464
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 28.04.2014
Не думай за їжу, мій брате,
У що ти одітий і як.
Життя воно тим і багате,
Що ти не будяк, а свояк.
Ти знаєш, за що ти живеш,
І за що померти готовий!
Душа українця без меж,
А мова його без полови.
Ще буде тривоги багато,
Проллється чимало сліз.
Україну ножем розтято,
Й виною тому не біс.
Не думай за їжу, мій брате,
У що ти одітий і як.
На схід вже пора вирушати,
Доки світить надії маяк.
22.04.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494157
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.04.2014
Сотня небесна – люди.
Гамірно. Тиснява. Жах.
Мама дитину будить,
Криючи страх в очах.
Лава на лаву. Браво.
Падають литі щити.
Лисніють тіла жовтаво,
Сором по них іти!
Шириться бунт, наростає:
Не вистачає кийків.
Не сотня – мільйон зростає,
Байдужих до срібняків.
Сорок днів і сорок ночей.
Сльози. Лампадки. Свічі.
Та зверху забули людей,
Брешучи нагло в вічі…
01.04.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489687
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.04.2014
Із окопів під шумом гарматним,
На межі нереальних світів,
довелося самотньо обрати
ворохобне життя в самоті.
Так набридло коритись системі,
"братська поміч" зі сходу прийшла...
Вже жили ми в червонім едемі -
ледве рана стара зажила.
І не страшно в кривавому тані,
за Вітчизну померти в бою!
Лиш би знати, що, ставши на грані,
не зганьблю рідну матір свою.
Бийся, серце, гвинтівко, стріляй:
смерть ворогам-окупантам!
Жовто-блакитний створимо рай,
зачинений коляборантам.
31.03.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489348
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 31.03.2014
Ну нащо ви, мамо, це кажете:
Бандерівці, зрадники, злидні!
Хіба ми для цього страждали?
Пліч-о-пліч на мурах всі рівні.
Хіба ви не бачите, мила,
Як яро спалахую часом?
То буремний у грудях огонь
Здичавілим зривається басом.
Дух арійський з кайданів лютує,
Предковічний не знає спокою.
Як нащадки коритися можуть,
Чом не підуть на хама війною?
А що мені дітям сказати,
Як батька колись запитають…
Куди мені очі сховати,
Сказати ганебне «не знаю?!»
Не бійтесь, що згину самотньо,
Відчайдухів за спиною маю.
Без краплі вагання я з ними
Бандитський режим закопаю!
Тоді повернуся додому
Зі споминів різьбленим шрамом.
І вперше за ціле життя
Промовлю: «Простіть мене, мамо!»
17.01.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473134
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.01.2014
Я б украв тебе нічкою темною,
Посадив на коня і повіз.
Поскакав до зірок над антенами,
Зачепивши Чумацький Віз.
Край світів полетіли б шалено,
Від планет, від пісень, від людей.
Уколовшись тобою крізь вену,
Я вирвав би серце з грудей.
Та чому я не чую одвіту?
Німотою бринить тишина…
Все смієшся зі свого граніту,
Бо знаєш, що в мене одна!
07.01.2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470950
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2014
У моменти найбільшого напруження, в час, коли все або нічого, Україна дозволяє собі майдани. Тисячі людей з різних закутків нашої Вітчизни з’їжджаються в столицю, аби бути обдуреними. Для мене завше було загадкою те, звідки в наших земляків стільки терплячості та байдужості. Перша, мабуть, викликана бацилою рабства в нашому менталітеті, коли протягом століть ми гнули спини перед ким попало. Друга, багато страшніша, викликана власне такими майданами, де всі мрії та надії розбивалися вщент.
Традиція майдану насправді доволі давня. Ще за часів Київської Русі збиралися народні віче, де вирішувалися різноманітні питання, зокрема усунення чинного князя. Згодом цю традицію перейняло, власне, Військо Запорізьке, де за зраду інтересам нації та держави гетьман міг поплатитися своєю чубатою головою. І лише з приєднанням до Москви наша країна втратила раціональне розуміння того, що ж таке майдан! Хабарництво, провокації, безтолкові балачки, зрадництво – ці кліщі присмокталися до тіла Вкраїни, імунітет якої був не готовий до опору. Не було кому відстоювати державні інтереси, не було інтелігенції, яка могла б очолити та скерувати люд. Отак поступово народ перетворився на чернь, якій хотів лише «хліба та видовищ!»
Сучасна версія майдану нічим не різниться від попередньої (зразка 2004 року). Ті ж сотні тисяч людей, ті ж політичні прапори та гасла, те ж розчарування. Таке відчуття, що нові покоління українців приречені бути обведеними довкола пальця, позаяк наші пращури так нічого й не змінили. Вони не дали нам того, що найбільше потрібно новій генерації – чистого аркушу, з якого можна було б почати. Наша історія переписана не однією брудною рукою. Є там і варязький, і монгольський, і польський почерк; крапало чорнило й з російського пера… Лише поодинокі сторінки писані людьми, які були щиро любили свій народ, не використовували історію для маніпуляції свідомістю етносу.
Для конкретнішого розуміння ситуації наведімо декілька пунктів, які б пролили світло на те, що коїться нині в Києві, серці України.
1. Старі вітрила.
Таке враження, коли опозиція зібрала сто з гаком тисяч, то вона не знала, що з ними робити. Європейська площа тріщала по швам, не маючи змоги вмістити току кількість гніву, люті та любові водночас. Чаша була переповнена по вінця, здавалося ось-ось станеться революція, але – ні! Опозиція вирішила, навпаки всіх розділити, мовляв місця не вистачає, люди давайте розділимося. Море захвилювалося, розбурхалося й налетіло на старий дірявий фрегат, з якого втекли ще не всі щурі. Лишилися лише тріски й декілька «рабів», які зібравши вітрила лишилися на своєму. Молодь же перейшла на Майдан Незалежності, де одним з головних пунктів стало: «Жодної символіки!»
2. Антрепренер.
Після такого розвитку подій, майже в усіх областях України, були проведені схожі євромайдани. В одних містах вони були успішні, як-от Львів, Тернопіль, Рівне, в інших з успіхом на 180 градусів (Дніпропетровськ, Харків, Одеса). Київська влада стримано чекала подальшого розгортання сценарію. Поставало тільки питання чийого! Протягом 4 днів мітингувальників годували безкоштовними бутербродами, печивом, помаранчами, давали гарячий чай і мінералку. Працював пункт обігріву для людей, які замерзли. Звідки були взяті кошти? У соціальних мережах виникла думка про те, що це уряд США спонсорує майдан, аби підірвати потугу Януковича і Ко. Відповідно, знизити авторитет Росії. Лідери опозиції жодних коментарів не давали, та й взагалі з неділі їх майже не було видно серед людей. Де й чим вони займалися не відомо. Швидше за все вони зрозуміли факт, що народу набридли гнилі гасла й нікому не потрібні вказівки, тому вони змінили правила гри. Вони вирішили проводити аполітичний мітинг. Таким чином, уряд був загнаний у куток, оскільки не можна було вже кинути сотню, другу бійців беркуту й знести майдан, там вже не було явної політики.
3. Конферансьє.
Кидати гроші на народ просто так – це велика розкіш. Необхідно постійно тримати ситуацію на пульсі, керувати процесом. На сцені, в прямому значенні цього слова, з’являються Руслана та Хома, відомі українські виконавці. Руслана денно й ночно з народом на майдані, вона співає пісень, заводить публіку, аби та не сумувала, зачитує смс, де вона така молодчинка. Вона відлучається лише поспати, а тоді знову вертається в коло своїх людей. Невже 40-річній жінці немає чим зайнятися? Сім’я, робота тощо. Американських грошей вистачить на всіх.
4. Провокація.
Провокації проводилися з обох боків, як чинного уряду, так і опозиції. Янукович понаймав так званих «тітушок», які шастали майданом і вовкувато оглядали всіх присутніх. Щоправда, після інциденту біля Кабміну, вони дещо притихли. Не приємно, бачте, отримувати по пиці від людей. Хоча один випадок таки був, коли в переході біля стели Незалежності на гоп-стоп взяли хлопчину-мітингувальника зі Львова та його подругу. Першому розбили обличчя й поцупили рюкзак із документами та грошима, а також забрали мобільний телефон, друга обійшлася ляпасом та легким переляком.
У четвер 27 листопада стала відомі інформація, що невідомі особи набирають юнаків серед мітингувальників з метою проведення декількох бійок у різних місцях. Єдина різниця між цими «борцями» й «тітушками» була в тому, що опозиція платила менше.
5. Бовдури та нахлібники.
Соромно за людей, які прийшли на майдан аби потанцювати й поїсти дармової ковбаси. Тут вирішується доля нації, а вони «жарять» гопака й жують народний хліб так, що аж за вухами лящить. Кожному депутату треба було прикріпити такого «компаньйона», тоді б їхні писки одразу схудли. А щоб не було сумно, бовдури б їм витанцьовували й в груди себе били. І сміх і гріх.
6. Надія.
а) Після декількох безсонних діб бойовий дух людей таки почав падати. Влада всіма правдами й неправдами перешкоджала надходженню нових сил. Людей висаджували з маршруток, що йшли на Київ, квитків на потяг не було. Аж тут студенти зі столиці оголосили студентський страйк. Це була воістину велична картина, коли на майдан організовано прийшли 2.5 тисячі активістів з КМА на чолі з ректором Квітом, через півгодини долучилася така ж кількість студентів з КНУ ім. Т. Г. Шевченка. Площі катастрофічно не вистачало, але як кажуть: у тісноті, але без образ! Майдан було реанімовано.
б) Всесвітня спільнота ні на мить не перестає слідкувати за подіями, що розгортаються в Києві. Над нашими головами літають маленькі гелікоптери, ми усміхнено махаємо всій планеті, передаємо «привіт!». У Польщі, США, Німеччині люди виходять на демонстрації, закликаючи свій уряд вплинути на рішення ЄС з приводу затримки підписання Асоціації. На майдані присутні журналісти з Польщі, Грузії, Вірменії. У середу з промовою на підтримку мітингу виступала голова сейму Литви Лорета Граужинене. Тож доки ми потрібні Європі – ми не опустимо рук.
Прикро, що влада вже звикла використовувати народ. Шкода, що народ вже звик коритися владі! У зв’язку з тим, що інтелігенцію в Україні можна порахувати на пальцях двох рук, а якщо поставити за критерій справжню безкорисливу любов до Батьківщини, то й однієї руки вистачить, ми не маємо справжнього лідерства. Політика – бруд. Вона має не подвійне, а навіть потрійне дно. Нашому народу потрібен очільник, який вийде з його ж лона, буде вірним і щирим у своїх діях та закликах. Мирні методи не принесуть жодної користі, це підкріплено не одним прикладом з історії нашого краю. Козаччина, гайдамаччина, рух опришків – ось справжній зразок того, як треба змінювати своє життя, виборювати права та свободи, проте ніколи не треба забувати, що ми – люди, а в людях має бути щось та й святе!
Доки світова громада підтримує український народ, доти він буде боротися. Апогей народного руху припадає на 28-29 листопада, коли у Вільнюсі має бути підписана Асоціація про вступ до ЄС. Що нас чекає? Яке наше майбутнє? Все залежить від нас, тому, громадяни, не будьте пасивними й робіть свій вибір. Слава Україні!
Далі буде…
28.11.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463175
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.11.2013
Ви, мабуть, ніколи не замислювалися про те, чи можуть ліфти бути небезпечними. Навіть маленькі діти вважають ці бокси місцем для розваг, оскільки там можна побешкетувати. Наприклад, подіставати чергового диспетчера, мовляв: «Ліфт застряг, мамцю, рятуйте!», поїздити знічев’я між поверхами, або врешті-решт засунути голову товариша між дверцятами, щоб перевірити з якою силою вони тиснуть. Більше того, з кожним ставалася неприємна ситуація, коли щось або хтось провалювався в шахту, тоді доводилося чекати майстра, який з обличчям агнця божого ліз у підземелля повне щурів, шприців та цигаркових недопалків вірячи, що його сізіфова праця буде оцінена на тому світі. Та найбільше мене вражало те, що ліфт на рівні з безлюдним островом або ж, навпаки, залюдненим до неможливості салоном тролейбусу може стати місцем несподіваної зустрічі. Ви вже майже вдома, залишилося спокійно піднятися на потрібний вам поверх, а тут «бац!», і хтось всовує свою руку між дверцятами, коли ті вже майже зачинилися. За класикою жанру лампочку давним-давно викрутили наркомани, або ж вона вже догорає свої останні години. Світло від напруги то посилюється, то знову майже зникає, створюючи таким чином інтимну атмосферу з якогось хорору. Ви незадоволено фиркаєте, готуючись висловити свою думку про цього невігласа, який зіпсував ідеальну поїздку на одного, коли починається найцікавіше!
Показник занепокоєння, який зветься інтуїцією, починає зашкалювати, досягаючи критичної точки. Ви не можете допетрати якого біса, бо зазвичай ви не звертаєте уваги на незнайомців, які знаходяться водночас з вами в кабіні. Пальці починають пітніти, серце калатати, і все, що ви можете вичавити з себе, це банальне: «Вам на який поверх?»
Смішно ж, правда? Саме така історія одного разу трапилася зі мною, коли я підіймався на N-ий поверх однієї з багатоповерхівок Києва.
Повертаючись з роботи, я йшов до свого товариша Костика, аби подивитися футбольний матч. Набравши пива та раків, ціни на яких щипали, напевне, сильніше, ніж самі членистоногі, я крокував з думкою про те, скільки вже людей загинуло внаслідок байдужості комунальників. Минулого вівторка ще один ліфт з трьома людьми розбився вщент, зірвавшись з 7 поверху. Пасажирів, фактично, зішкрібали з підлоги, намагаючись встановити їх особу. Отож, на такій позитивній хвилі, я влетів до ліфта мого друга, і вже почав нашіптувати молитву, коли до кабіни зайшов незнайомий чоловік. Усіх сусідів з під’їзду Костянтина я знав, тож цей незнайомець викликав у мене певне зацікавлення.
Худорлявий, років 40-45 чоловік, нагадував мені прадавню єгипетську мумію, яка пролежала в саркофазі доволі довгий час. Витягнуте, з тонкими рисами лице віяло британським аристократизмом. Чорт забирай! – подумав я тоді. – Він наче живий виплід фантазії Конан Дойла.
Вдягнутий, щоправда, в звичайнісінькі джинси та бавовняний светр під шию, незнайомець запитально покосився. Сливе, чого витрішки продаєш? Невже людей ніколи не бачив! Я відчув себе винувато. Ба й справді. Я й не помітив, як перейшов межу дозволеності. Але мене все ще не покидало відчуття, що щось не так. Знаєте, це наче коли ви щось згадуєте, якусь дрібницю, а потім розумієте, що це не така вже й дрібниця, однак змінити щось зась.
- Ти куди? – врешті порушив тишу незнайомець. Видно, що йому теж остогидла ця занадто розтягнута пауза.
- Я? Я… на п’ятий. А ти?
- Мені вище, на сьомий.
Натиснувши кнопку п’ятого поверху я з полегшенням зітхнув. Цей тип починав мене дратувати, тож хотілося швидше дістатися до квартири свого товариша й по-людські випити пива. Двері зачинилися і старий ліфт рушив угору. Мабуть, равлик і те швидше повзає, ніж це досягнення цивілізації досягає пункту призначення. Атмосфера, яка утворилася між мною та чоловіком зовсім не нагадувала інтимну, тож я волів просто мугикати улюблену пісню (хоча збоку це виглядало безглуздо) і читати «наскельні написи», як свого часу їх охрестила моя вчителька із зарубіжної літератури. Багато поколінь киян лишили на цих стінах клаптики своєї пам’яті. Крім класичних графіті, типу «х…й» або «п…а», булі доволі парадоксальні написи. В одному кутку було написано «Лєна б…ь», а в іншому – «Лєна лудша». Тому пересічному користувачу цього ліфта було доволі важко дійти висновку: хто ж має рацію? Аби вирішити цю заплутану ситуацію, третім маркером була дана відповідь – «Лєна лудша б…ь».
Заглибившись у світ мистецтва, я й не помітив, як кабіну ліфта судорожно труснуло і світло миттєво згасло. Мені стало страшно! Одразу уява витворила картину розпатраного маніяком тіла, яке маленька дівчинка знайшла в одному з під’їздів Києва, йдучи зранку до школи. Я притиснувся спиною до стінки й машинально висунув руки вперед, очікуючи нападу маніяка. Але чоловік і не думав на мене нападати. Мені почулося невдоволене буркотіння і шарудіння по кишенях. Аж ось засвітилося світло! Коли очі звикли до тьмяного блиску ліхтарика, я побачив, що незнайомець аналогічно притиснувся спиною до паралельної стінки й чекає на мої дії.
- Трясця з цими ліфтами! – випалив я, аби розрядити ситуацію. – Постійно ламаються…
- Ти думаєш, це надовго? – поцікавився чоловік, явно розслабившись.
- Не знаю, одна пані просиділа в ліфті 4 дні, доки хтось випадково її не знайшов. – Віджартувався я, але цей жарт наніс дещо інший ефект.
Чоловік сів навприсядки і замислено втупився в підлогу. Було видно, що він щось прораховує, аналізує, однак щось було не так, бо час від часу він нервово починав барабанити по коліну. Зрештою, він піднявся й запитав, чи часто я застрягав у ліфтах. На що я заспокійливо відповів: «Ні!»
Насправді, колись дуже давно, я таки застряг в одному зі старих совкових ліфтів. Саме тоді, мої батьки поїхали на дачу, і я, відчувши широту польоту, затримався допізна. Коли елеватор зупинився, я змушений був провести всеньку ніч наодинці. З того часу я намагаюся більше не затримуватися безпричинно в тому чи іншому місці.
Оскільки нам судилося провести чи не цілу ніч разом, я вже було хотів поближче зазнайомитися зі своїм товаришем по нещастю, − звучить дивно, але так, саме чомусь товаришем, − коли Олег (так його звали) сам звернувся до мене.
Ця розповідь є абсолютно правдивою, звісно, з певною авторською інтерпретацією. Тож, любий читачу, передусім я апелюю до твого співчуття та розуміння, а вже тоді до холодного раціо. Тим не менш не буду забігати на перед і спробую максимально точно передати все до останнього слова, яке того вечора оповів мені Олег.
***
Колись давно в мене був друг. Немає сенсу описувати його характер чи давати оцінку зовнішності, бо ти й сам знаєш, яким має бути найкращий товариш. Я та Андрій були не розлий вода! У дитинстві ми разом гралися в сніжки чи розбивали один одному носи, спільно планували план проникнення до колгоспного саду, який ряснів вишнями та абрикосами, чи до покинутої забудови, де жили привиди. Пішовши до школи (в один клас, звісно), відстоювали честь нашого двору, б’ючи вже носи наших візаві, разом їздили на всеукраїнську олімпіаду з історії, дружньо згодом схиляючи голови для медалей. З настанням дорослого життя, в одному зі старих сирих підвалів, ми дали клятву, що ніколи не зрадимо наше товариство. Хай це буде навіть чергова барбі з американського журналу, який невідь звідки діставали старшаки, чи мільйон рублів, які нам запропонують за зраду один одного. Навіть, якщо на нашу Землю нападуть інопланетні легіони, навіть тоді, ми гордо пліч-о-пліч віддамо життя за наше братерство – ось так цінувалася наша дружба, таку ідеальну модель людських відносин витворили два гарячих юнацьких серця.
Але коли пролунав останній дзвоник, наші шляхи розбіглися. Одного разу подзвонивши в давно знайомі двері комуналки, мені відчинила сусідка й сказала, що Андрій переїхав. Але куди? Він не міг поїхати й словом не обмовившись про нове місце. Тоді я пішов на роботу до тітки Олени, його матері, але там мені теж сказали, що вона переїхала, не лишивши жодних контактів. Мені стало образливо! Чоловічий біль – не жіночий, я не плакав щодня по сто разів, не писав плаксивих рядків у щоденнику, не мудрував, як покінчити з собою. Я просто-напросто закрився в собі, мені стало образливо, що людина, яку я вважав другом – так взяла і зникла. Таким було моє останнє літо без Андрія.
Однак настав час вступних іспитів, я подав документи до Рівненського педагогічного інституту, куди мене забрали з руками й ногами. Тобі відомо, мабуть, що таке бути студентом. Перші недоспані ночі, перші гуртожитські похмілля в обіймах якоїсь старшокурсниці, але все це було таким нетривалим. Мені було самотньо, в мене не було друга. Я почав спиватися, мій письменницький талант, як тоді говорив проф. Любченко, почав танути на дні склянки. Завдяки неймовірним зусиллям, я таки видерся з тенет алкоголю. Здавалося, що все гаразд, проте якраз в середині 90-их, на третьому курсі філології я познайомився з Арсеном. Коли в одному з провулків гоп-стоп вирішив віджати в мене стипендійні гроші, я вирішив стояти до останнього. За ті кошти треба було купити нові штани, заплатити за гуртожиток і роздати ще купу дрібних боргів, які нависли наді мною, мов осіння хмара. Один з гопників дістав метелика й почав вимахувати ним перед моїм носом, інші двоє наступали з боків. Шансу на рятунок не було. Навряд чи хтось би втрутився, при цьому ризикуючи власним життям за босоногого студента, тому я притиснувся спиною до стіни й приготувався до смертельного випаду. Аж раптом пролунав постріл, який, немов чарівна паличка вплинув на грабіжників. Головний вовкувато зиркнув і махнувши рукою, разом з ватагою зник за рогом будинку. Це був Арсен. Чоловік років тридцяти, в добротному костюмі та шкіряних черевиках, якраз ховав вогнепалку за пояс. У мене тоді промайнула думка: чому гопники причепилися до обірваного мене, а не до самодостатнього Арсена. Обтрусивши з моєї спини порох і роблячи вигляд, що нічого не сталося, він подав цупку руку:
- Арсен!
- Приємно! – промовив я.
Арсен оцінливо глянув на мене й нічого не сказавши, тицьнув до кишені спортивки кольорову візитку. Освіту маєш? – запитав він, на що я ствердно кивнув. – Треба буде робота, дзвони. – І чорне пальто зникло все за тим же рогом.
Повернувшись до своєї двомісної кімнати, я роззувся і втомлено завалився на ліжко. Лише тоді прийшло усвідомлення, що я був за крок до смерті. Та ще й якої? Я не помер би, як Махатма Ганді, Джон Леннон або Олександр Пушкін – загальновизнаним і коханим тисячами. Я помер би, як звичайнісінький хробак, якого своїм брудним каблуком розтиснуло життя. Е ні, я не був згідний з таким розвитком подій, навіть, якщо його спланував сам Господь-Бог! Боротьба – ось що тоді виринуло в моїй голові. Боротися за все: за щастя, за достаток, за право спокійно ходити вуличками свого ж міста.
Наступного ранку я подзвонив Арсену. Він не був анітрохи здивованим, коли я прийшов до його офісу на проспекті.
- Сідай. – сказав він. – Що ти вмієш?
- Я пишу.
- Що тобі потрібно?
- Визнання та повага! – напористо пролунала моя відповідь.
- Що ж, ти нам підходиш. Піді мною ходить один редактор, газета-«жовтуха» звісно, однак для старту непогано. Будеш його заступником.
З того часу розпочалася моя епопея в журналістиці. Я писав багато і плідно, їздив на виїзди та працював у редакції. Робота була звичайна, проте цікава. Одного разу, коли я вже майже зайшов у свій під’їзд, до мене подзвонив Арсен. Зазвичай, він не турбував мене після роботи, лише в екстрених випадках. Піднявши слухавки я почув набір слів, які позначали місце зустрічі та чітке прохання взяти відеокамеру. Кенон, який я нещодавно придбав, якраз був зі мною, тож я довго не вагаючись викликав таксі і виїхав на місце. Там вже мене чекала тонована Мазда Арсена. Він наказав мені сісти в авто, що я і зробив, тоді ми рушили геть за місто. Я не ставив зайвих запитань, бо знав, що Арсен нічого просто так не робить. Виїхавши за приміську смугу, ми різко звернули праворуч і проїхали так ще хвилин з тридцять. Машина зупинилася в темних хащах, у яких видно давно не ступала нога людини. Ну що, Олеже? Знімемо невеличке послання нашим партнерам! – всміхнувся Арсен. Я знав лише те, що саме тоді мало статися одне велике злиття двох будівельних компаній: нашої рівненської та луцької. Арсен дістав з машини лопату і легенько стукнув нею по багажнику, там хтось відгукнувся. Тихий надривистий стогін донісся із задньої частини машини, нагадуючи шарудіння миші. Мій товариш відкрив багажник і одним потужним порухом витяг звідти якогось типа зв’язаного по руках і ногах. У того було скривавлене обличчя зі скотчем на роті й заплямований у чомусь костюм. Знайомся, це наш екс-партнер, який вирішив, що він найрозумніший у світі! – відрекомендував нещасного Арсен. – Він хотів більше грошей за підписання угоди, а коли я сказав «Ні!», він вирішив взяти сам. Але я гадаю, що ці гроші йому вже не знадобляться. Арсен розв’язав мотузки і кинув типу лопату. – А ти, Олежику, зніми цю розвагу на відео, відправимо це його колегам у Луцьк, якщо вони вирішать і надалі підсилати до нас своїх пацюків.
Я давно знав, що Арсен бандит, але ніколи не бачив його в дії. Правду кажучи, мені не було шкода цього покидька, бо навряд чи, він би пошкодував мене в ідентичній ситуації. Я дістав касетку й зарядив її в камеру, тоді натиснув на плей. Процедура тривала хвилин з п'ятнадцять, повільно пиха й непорушність нашого гостя вивітрювалася, саме тому, коли Арсен дістав пушку, я подумав, що він просто змусить цього недоумка обісцятися й відпустить на всі чотири сторони, але Арсен вистрілив. Глуха луна полетіла далеко за межі лісу, нам треба було вшиватися. Зібравши всі докази, ми застрибнули в машину й помчали назад до міста.
Мені било гидко. Я не боягуз, але криваве вбивство, свідком якого я став, підштовхнуло мене до переоцінки цінностей. Тут сталася та сама історія! Цього бідолаху настигла доля, яка могла розрахуватися зі мною ще 2 роки назад. Тільки тепер я точно знав, що мені каюк! Арсен зі своїми зв’язками навряд сів би до тюрми, тож я став цапом відбувайл0м. Мені не хотілося решту життя провести в камері зі збоченцями та наркоманами, тому треба було негайно діяти. Я кулею примчав додому, зібрав усі документи й готівку, й у тому ж темпі рвонув до аеропорту. Там якраз був рейс до Києва. А з Києва я вилетів до Варшави, попередньо заплативши сотню баксів одному чоловічку в аеропорту.
Арсен мене не шукав, оскільки я не становив для нього загрози. Перед тим, як викинути пейджер, я написав йому повідомлення, де йшлося про те, що мені не цікаве його майбутнє, але декілька копій відеозапису, я таки лишив. Поживши три дні в Польщі, автотрасою я перебрався до Ганновера, на залюднених вулицях якого, я неочікувано зустрів Андрія.
Старі рани вже майже загоїлися, тому цей хід конем з боку долі мене анітрохи не зачепив. У пам’яті лишилося лише млосне почуття того, що тебе підвели, однак образи не було.
Це трапилося в Das Machwitz Cafe, що на Karmarschstraße. Я за звичкою сів за боковий столик, з якого було видно вулицю та всіх клієнтів, які відвідували цей заклад. Деякі, як-от Ганс Таненбаум, пристаркуватий ювелір, чи Клара Шнайдер, власниця кравецького магазину, інколи впізнавали мене і привітливо махали рукою знадвору. Отож, коли я замовив звичну філіжанку міцною арабіки та тістечко з кремом до кафе зайшов Андрій. Він підійшов і потиснувши руку просто сів на сусідній стілець.
- Ну що, старий друже? Ось ми й зустрілися! – мовив він, взявши ще одне меню. – Як ти без мене?
- Таки зустрілися, я гадав, що цього вже ніколи не станеться.
- Ходімо пройдемося, мені здається, нам є про що поговорити.
Знявши з вішака свій плащ та капелюх я прослідував за Андрієм до виходу, при цьому лишивши на столі п’ять марок кельнеру. Ми направилися до центрального парку, який завжди був велелюдним. Андрій щось серйозно думав, стара звичка чухати носа його видавала. Знайшовши вільну лавку, ми сіли і мій давній товариш почав оповідати.
***
Пам’ятаєш мого батька, він працював далекобійником. Ми завжди чекали на нього з рейсу, мріючи, що з його саквояжу магічним чином вилізе чи то німецька шоколадка, чи то французький круасан. Ми наввипередки мчали до мене додому, коли мати з вікна гукала, що він повернувся. Золоті були часи!
Через декілька днів після випускного, мама повідомила мене про переїзд, ˗ я звісно ж затявся, що нікуди не поїду. Але відтермінувати поїздку було не в моїх силах. Батько забрав нас до Німеччини.
Навіть зараз, після багатьох років розлуки, я вірю тобі, наче брату. Те, що я розповідаю є таємною інформацією, за яку мене можуть прибрати. Не буду багатослівним, ти й сам все зрозумієш.
Приїхавши до Магдебургу, ми оселилися в новій трикімнатній квартирі з дорогою, кайзерівського зразка люстрою, шикарними ліловими шпалерами та старовинними меблями. Я був вражений, у нас ніколи не було такої розкоші в Україні. Звичайна хрущовка з тарганами та Москвич, на який батько доволі довго збирав, були нашим єдиним достатком. Батьки віддали мене до місцевого університету, де була група студентів-емігрантів з Радянського Союзу. Там було щось схоже на іноземну філологію, де вивчалося багато різних мов. Наша родина переживала кризу, все тріщало по швам. Усіх гнітила атмосфера недомовленості, своєрідної таємничості. Мати дуже змінилася: коли батько йшов на роботу (я тоді уявлення не мав, чим він займається), вона могла годинами стояти біля вікна і плакати. Моє серце розривалося, я був дорослим чоловіком, однак нічого не міг зробити. Усі мої питання та втішання мали нульовий ефект, оскільки мама теж нічого не пояснювала. Тому я пішов на крайній вчинок. Одного дня, прийшовши раніше з навчання, дублікатом батькового ключа, я відчинив його кабінет. Це місце було табуйованим, однак іншого вибору не було. Я почав порпатися в шухляді за шухлядою. Уяви, яким було моє здивування, коли я знайшов пістолет і декілька різних паспортів. Ввечері, коли ми вчергове сіли до столу й мати з батьком, наче нічого не сталося, зачали бесіду про виступ берлінського балету, який приїхав у наше місто, я промовив: «Мені все відомо!»
Мати побіліла, немов крейда, а батько люто кивнув у бік сусідньої кімнати. Я встав і вийшов за ним.
Психологи давно довели, що найкращий захист – це напад. Особливо активно такий прийом використовується у світі тварин.
Не давши татові й рота роззявити, я виклав одразу всі свої козирі на стіл, розповівши йому про зброю та документи. Мій монолог розпочався з того, що ми – нещасні, і це його вина. Якби ми не переїхали з України, то все було б гаразд. Зараз же, я втратив друзів, спокій та відчуття впевненості в завтрашньому дні. Мати місця собі не знаходить, позаяк постійно переживає за тебе…
Я дуже добре знав свого батька, він був малослівним і за гарний аргумент вважав фізичне покарання. Але і я вже був не дітваком. Паралельно тому, як моє обурення наростало, його гнів зменшувався, ˗ це читалося в його очах. Годі! – сказав отець, – ми й так зайшли надто далеко. Настав час і тобі дізнатися правду.
Тоді він оповів мені страшні речі. Виявилося, що мій любий татусь ніякий не далекобійник, а спецпрацівник КДБ. У його обов’язки входило відслідковувати та ліквідовувати небажані елементи. Мені здається, що він навмисне оминув слово «вбивати», бо й так мав тягар на душі. Все розпочалося ще до мого народження, моя мати нічого не відала, однак коли правда сплила, на світ вже з’явився я. Спочатку він діяв на території УРСР, тоді, за високий професіоналізм, ареал дій розширився на весь Союз. Аж доки одного дня він не отримав завдання в колишній НДР. За ким і як він стежив, мені не відомо, бо батько постійно оберігав мене, тож знати все було ризиковано. Квартира, в яку ми переїхали, належала колишньому агенту, який провалив завдання. Але з гри такого рівня живими не виходять! Це я зрозумів одразу. За легендою, мій тато був кузеном колишнього власника якоїсь фірми. Він приїхав до Німеччини, аби завершити всі справи небіжчика.
Такою виявилася історія моєї родини. Спочатку, звісно, я був шокований. У моїй голові з доволі не бідною фантазією, укластися не могла ця низка співпадінь і закономірностей, які тепер вибудувалися в логічний ланцюжок. Усі ті люди, поїздки, пікніки сім’ями не що інше, як гарно спланована гра! Сюжети з бондіани перебилися на моє життя, зробивши його абсолютно інакшим.
Однак проживши, таким чином, ще з рік сталася біда, ˗ мій батько не повернувся додому. Ми з матір’ю довго сиділи й чекали звістки. Усі розуміли, що тато міг просто десь поїхати по «термінових справах», однак, зазвичай, він завжди давав про себе знати, чи то телефоном, чи то запискою, яку приносив невідомий гінець. Пройшло майже два дні, перш, ніж ми дізналися страшну новину. Тіло мого батька знайшли в стічній канаві, замотаним в широке біле простирадло. Його застрелили. Мати не витримало цього удару: не встигла ще трава прорости над могилою тата, як мама вже втратила глузд. Я з відчаєм спостерігав, як у блакитиних очах загорався той огник божевілля, від якого палав увесь її розум. Вона, наче сновида, блукала вечірнім Магдебургом, намагаючись щось віднайти. Мабуть, вона шукала втрачене щастя. Інколи мати приходила сама, інколи її приводили поліцаї (на щастя, я завжди вкладав до її кишені домашню адресу та ім’я). Врешті-решт я змушений був віддати її до божевільні.
Час спливав, жодної звістки з Батьківщини я не отримував, таке враження, що вони навіть забули про наше існування. Мені байдуже до грошей, просто хотілося поглянути в очі тому, хто відправляв людей на невидимий фронт, на бійню, з якої, лише вряди-годи, вони виходили переможцями. Лише одного разу, коли я заходив до свого під’їзду, мені здалося, що за мною стежить пара людських очей! Не можна з упевненістю сказати, що це правда, однак таке відчуття було.
Далі були роки пошуків. Я намагався віднайти синього птаха, який колись давно відлетів від нашої оселі. Цей пласт мого життя увінчаний перемогами та поразками, втратами й надбаннями, успіхами та фіаско. Тому, я вважаю, що не варто вдаватися до дрібниць, головне, що ми зустрілися тут і зараз. Нині все йду на поправку, я маю невеличку компанію з перевезень і мені цього досить.
Коли я побачив, як ти заходиш до того кафе, мене, наче громом вдарило. Я не міг повірити, що це ти, мій старий друже. Це було схоже на міраж, однак, нехай йому грець, я радий, що ми зустрілися!
***
Таку чудернацьку історію тоді оповів мені Андрій. Я не знав, як реагувати на всю цю лавину інформації, що ось-ось мала мене розчавити. Та все ж зібравшись з думками, я вирішив підтримати свого товариша. Тут, у Ганновері, далеко від рідного дому, нам пригадався старий вологий підвал, де ми колись клялися кров’ю у вірності… А, як відомо, клятва – непорушна!
Час сипався піском крізь пальці. День за днем ми все глибше занурювалися в атмосферу урбаністичного німецького життя. Там все ще панував дух міщанства, який був таким незрозумілим і бентежним для східного слов’янина. Основи життя, які були канонічними для них – нам видавалися кумедними та смішними. Ми ніколи не приймали ці основи, однак і не спростовували їх. Ми просто йшли своїм шляхом. Все було добре, консалтингова фірма, яку ми заснували, щодня приносила нам нові й нові статки. Ми виходили на новий рівень, який знаменував багату й спокійну старість.
Андрій ніколи нічого від мене не приховував. Наше товариство стало відомим далеко за межі Німеччини. Інші європейські фірми бажали об’єднати свої проекти й фінанси з нашими зв’язками й авторитетом, щоб витворити цілу міжнародну структуру. Це була, звісно, непогана перспектива, але велика гра вимагає великого ризику. Я ніколи не був боягузом, однак у мене не було й жаги до мільярдів. Мене цілком влаштовував розклад, у якому я міг спокійно дожити старості з вродливою дружиною та гомінкими дітлахами, однак Андрій вирішив інакше. Причиною такої переміни стала руда пасія мого товариша Єлизавета.
Ліза, так як і ми, походила з колишнього Радянського Союзу. Усе своє дитинство вона прожила в Краснодарі. Закінчивши школу, поїхала навчатися до Москви, де й сформувалася як особистість. Знаєте, як це буває, коли великі амбіції нічим не закріплені. Тоді людина починає досягати мети дозволеними й недозволеними методами. Я не маю права судити її, навіть зараз, коли все відомо, позаяк вона була коханою мого найкращого друга. Під час навчання Ліза познайомилася з німцем, якого здається звали Барт. Одружившись з ним вона отримала можливість безперешкодно виїхати за кордон. Поживши у шлюбі декілька років і відсудивши частину майна, вона стала вільною пташкою й зосередила свою увагу на пошуках нового годувальника. Цією людиною і став Андрій.
Я ніколи не пхав свого носу в чужі справи, тим паче амурного характеру, проте цей зв'язок загрожував нашій спільній справі. Андрій все частіше прислуховувався до думки Лізи, ніж моєї. Навіть рада директорів не могла вплинути на його рішення. Він почав робити необдумані вчинки.
Влада та багатство мають двояку силу. З одного боку тебе поважають і всіляко догоджають твоїм забаганкам, а з іншого – на тебе чигають з усіх сторін, аби всунути ніж у спину й зайняти твоє місце під сонцем. Любов – це слабкість! Саме тому в мене ніколи не було родини.
Ліза стала яблуком розбрату між мною та Андрієм. Одного разу, я випадково почув, як вона перемовляється по телефону з нашим конкурентом. Не довго думаючи, я притиснув її до стіни й попередив, що якщо вона не вгамується, то цим питанням займуся я. Того ж вечора до мене передзвонив лютий Андрій: спочатку його голос був спокійно-металевим, згодом він почав кричати, в його голосі забриніли нотки погрози. Я назначив йому зустріч. Зустрівшись все в тому ж кафе на Karmarschstraße, я виклав усе, що думаю про Лізу. Я намагався переконати свого товариша в тому, що та хв0йда йому не рівня. Що вона його використовує й бажає тільки грошей. Ні про яке кохання не може бути й мови! У відповідь Андрій сказав одну фатальну фразу: «Ти мені більше не брат.»
Наступного ранку мені подзвонили адвокати Андрія й виклали умови реорганізації нашої компанії. Я був вражений. Справа ледь не всього нашого життя перетворювалася на руїну. Мене охопила апатія. Хотілося, звісно, бути твердим і неприступним, виступити з контрумовою й поставити на місце свого екс-компаньйона та його дівку, проте вже було однаково. Якщо навіть дружба продається, якщо клятва нічого не важить, то смисл взагалі жити.
Через місяць я підписав контракт, де були зазначені основні пункти відступних. Я отримав цілком прийнятну суму, на відсотки з якої могли жити навіть мої онуки. Однак це вже було неважливо. Мені стало тоскно й душно в Німеччині. Всі ці загнані пошуком наживи люди не знали, що таке справжнє щастя. Керовані думкою про те, що їх нація всесильна, вони жили, немов вівці чекаючи моменту, аби потрапити під ніж. Під чий ніж? – запитаєш ти. – Байдуже під чий! – відповім я. Так було в кожну добу: були вівці, а були й вовки. Я зараховую себе до останніх.
Вперше за багато років мене потягнуло на Батьківщину. Я спостерігав за перебігом справ в Україні по телебаченню, але ніколи не хотів повернутися. Тепер, це було моїм єдиним шансом на порятунок. Розпродавши все рухоме й нерухоме майно, після 10 років розлуки, я повернувся в Україну.
Придбавши скромний будиночок на Лівому березі Дніпра, я зажив життям, до якого завше прагнув, ˗ почав писати книги. Нарешті я відчув спокій, який утратився багато років назад, коли я був ще дітваком. Доля показала мені, що шлях людини може, та й має бути тернистим. Не важливо, ким ти був, важливо те, ким ти став. Я вдячний Богу за своє життя. І навіть якби мені запропонували прожити його знову, я прожив би його так само. Звісно, є моменти, які хотілося б змінити, проте не мені судити про ті чи інші речі. Кожен відповідатиме за свої вчинки персонально, в кожного є власний критерій, за яким він робить вибір. Моє ж життя тільки розпочинається, тому загадувати на перед не буду…
***
Кабіну ліфта добряче труснуло і яскраве світло засліпило вже звиклі до темряви очі. Коли мої зіниці розширилися до нормальних розмірів, переді мною стояла абсолютно нова людина. Я вже не відчував колишньої відрази, мене навпаки вабило до цього чоловіка. Олег мовчки дивився на мене, немов кажучи: «От так, чоловіче, ніколи не знаєш, як складеться життя!» Я відчув, що декілька годин проведених разом у ліфті, зробили нас товаришами.
Та ось заблимала кнопка 5-го поверху. Мені не хотілося прощатися, але затримуватися теж не було сенсу. Я чомусь знав, що доля ще зведе нас разом і хто зна, яку загадкову історію я почую від Олега тоді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460671
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.11.2013
Ми розійшлися з тобою кораблетрісно,
В друзки розлетівся колишній шал.
Віддав тобі серце – отримав залізо,
Ззаду у спину зрадливий кинджал.
Маленьке дівчисько з манерами шльондри
Довкола пальця мене обвело.
Спомин лишило на клаптику ковдри,
Багряне абстрактне тло.
Скільки ще буде, їй-богу, не знаю
Таких ось манірних спідниць…
Та жодна не вчує: «Тебе я кохаю!»,
простягши́сь до небес горілиць.
У всесвіті будуть мільярди галактик,
Та я залишуся в одній.
Цинік-романтик, мрійник-романтик,
Що спить на підлозі брудній.
06.11.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458900
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 06.11.2013
У серці іржавий цвях,
Не дістати мені його.
Якось глибоко він застряг,
Груди палить скупий огонь.
Позабути б мені твої очі,
Щоб не снились тонкі вуста.
Чорний ворон над ліжком клекоче
З перевернутого хреста.
За вікном закувала зозуля,
Тільки раз насміхнулась зла.
У скроні застрягла куля,
Розвіявши рештки тепла.
Розійшлися навіки у світі,
Загубилися наші серця.
Та губи твої зігріті
Поцілунком німого співця.
У думці ти носиш єдино
Тихий порух його душі.
Одно лиш на світі – людина,
Любови стрімкий рушій.
11. 10. 2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453863
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2013
Нікому нічого не раджу,
Ніколи не лізу у душу.
Любов - безпонтовий гаджет,
Та ним скористатися мушу.
Всміхнутись привітливо вперше,
Поділитися пінністю шалу.
Наче у травні шершень
Запустити у квіточку жало.
Опісля цигарку ліниво
У вустах затисну́ти сухих.
Най думає, сталося диво,
диво - не диво, та все ж не гріх.
електричка Львів - Здолбунів
14.09.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449201
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 15.09.2013
Багато чи мало,
Чи може байдуже…
Нічого не мали
З тобою, мій друже.
Лиш вірили щиро
У наше майбутнє,
Роки пролетіли, -
Чи маєм щось путнє?
Яскраві вітрини
У променях слави.
Сусіди кретини,
базікала-ґави.
Зухвалі повії,
Що вірять у святість.
Зволожені вії –
Така їхня вартість!
Відсталий вагон,
Життя наше, друже.
Терпкий самогон
Заспокоює душу.
До космосу метр,
що виріс у вічність.
Така наша доля,
Одвічна самітність.
11.08.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445495
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.08.2013
У Європі фемінізм зародився у ХІХ ст., а найбільшого розвитку досяг у першій половині ХХ ст. Одразу виникла величезна мережа розгалужень феміністичних ідей, як-от: радикальний, ліберальний, анархічний, марксистський фемінізм тощо. Найпотужніші ідеологічні школи були засновані у Франції та США. Як зазначає науковець Слюсар: „Одним з висхідних постулатів сучасної феміністської свідомості філософи визначають переконання, що пануючою культурною схемою, культурним архетипом буржуазного суспільства Нового часу служить „патріархальна культура”, чи, як найчастіше вживається у феміністичній теорії, „патріархатна”, пов’язуючи перший термін із значенням „старовинний”, а другий – це виключно те, що пов’язане з пануванням чоловічого в суспільстві.” Ця теза є доволі дискусійною, позаяк, як нам відомо з історії, патріархату передавав матріархат (із культом жінки у центрі), який був заміщений унаслідок нездатності відповідати тогочасним вимогам. Жінка стала берегинею домашнього вогнища і годувальницею дітей у той час, як чоловік узявся за розбудову держави, в основу якої лягла модель його власної сім’ї. Проживши тисячі років людство зрозуміло, що той, певною мірою, диктаторський сімейний лад, який тягнеться із первіснообщинної доби, себе пережив і настала епоха революційних змін. Першою чергою, треба було змінювати свідомість самих жінок, які звикли вже до покори та раболіпства. Оскільки вони у той період не були представленні в органах державної влади, не керували крупним приватним бізнесом, а часто навіть були неосвічені, то феміністична боротьба перейшла у царину літератури, яка ще давала вільний простір для вираження власної думки.
Український літературний фемінізм зародився наприкінці XIX – поч. XX сторіччя. Активну прожіночу позицію на той час відстоювали О. Доброграєва, О. Пчілка, Х. Алчевська, Н. Кобринська, О. Кобилянська. Вони боролися за розширення соціальних та юридичних прав, наприклад: право на освіту, виборче право та інше. Важливим є те, що Україна в той період була розділена між Австро-Угорською та Російською імперіями, і відповідно до цього новітні тенденції до російської частини країни доходили повільніше. Тому першими до справи взялися пані Кобринська та пані Кобилянська. Споконвіку було так, що український політичний процес нерозривно пов’язаний з літературним, бо тільки письменники чи журналісти могли звернути увагу громадськості, висвітлити головні проблеми. Ту саму зброю обрали й українські феміністки, що вирішили боротися за рівноправ’я за допомогою пера та каламаря.
Соломія Павличко у своїй статті „Фемінізм як модернізм” пише про те, що перші класичні повісті Кобилянської „Людина” й „Царівна” започаткували новий етап української прози. Це була проза з життя середнього класу, крім того, психологічна проза, в якій внутрішній сюжет відігравав більшу роль за зовнішній, нарешті, це була проза, що ілюструвала й обстоювала певні нові ідеї, зокрема ідеї емансипації й фемінізму. Тобто саме ті ідеї („ідейний зміст”), який Франко…назвав „неясним” Для Івана Франка фемінізм носив дещо спонтанний характер, позаяк він знав і бачив якою була буковинська жінка – неосвічена, темна, залякана. А щоб займатися державними справами треба мудрість, сила, снага. Не можна було у такий критичний час допустити до правління державою жінку, яка ще більше від чоловіка піддається земним спокусам і плотським утіхам. Будучи людиною глибоко набожною, Франко апелює до Святого Письма і наводить приклад зі Старого Завіту (Книги Буття), де Господь каже до жінки: „Ти в муках родитимеш діти, і до мужа твого пожадання твоє, а він буде панувати над тобою”. Це було карою за те, що жінка спокусила чоловіка і скоїла гріх.
Однак попри усіляку критику вже у 1886 році виходить друком повість Ольги Кобилянської „Людина” присвячена високоповажній Наталі Кобринській. Головна героїня – Олена Ляуфлер, жінка, якій випала місія порятунку сім’ї від голодної смерті. Олена стверджує, що вона подолає соціальну несправедливість (жіноче, робітницьке питання) завдяки знанням, зайнявши місце чоловіка в родині. Деякі демагоги величають Олену Ляуфлер надлюдиною!
Німецький філософ Фрідріх Ніцше у своєму трактаті „Так казав Заратустра” звернув увагу на те, що людина – недосконала хвороблива істота, яка потонула в пороках та фізичних бажаннях. Її не цікавить нічого, крім збагачення та задоволення, яке стає метою життя. Ніцше вдається до переоцінки цінностей, де старозавітні біблійні чесноти стали безкорисними. Добра, чутливості, Бога немає, бо вони – слабкість, а слабкість витворена самою людиною. Не існує ні раю, ні пекла, бо ці площини є фіктивним місцем, куди „тікає” людина від повсякденних проблем та труднощів. Відповідно якщо Бог „помер”, то обов’язки, які до того лежали на його плечах, перевалилися на плечі людини. Під тиском цих труднощів людина загартовується, еволюціонує і стає надлюдиною, істотою здатною самій вирішувати свою долю.
Саме такою надлюдиною постає перед нами Олена Ляуфлер у повісті – сильною, незалежною, освіченою, вищою від усіх, хто навколо неї! Вона покладає на свої рамена вагу відповідальності, яку мусить пронести крізь все життя. Людьми у ніцшеанському розумінні є її батько Епамінондас Ляуфлер, брат Герман-Євген-Сидор, сестра Ірина. Авторка зображає свою героїню такою, що сама здатна вирішити свою долю, їй не потрібен чоловік, аби втриматися на плаву, врятувати сімейне благополуччя. Однак протягом твору бачимо, як „залізо гнеться”, як Олена поступається своїми принципами задля матеріального блага, стає ніким. Наведімо декілька цитат для усвідомлення того, якою була позиція Олени на початку і якою стала наприкінці твору: „Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати? Мізерна гордота моїх родичів? ”, „Се вам відомо, пане докторе. А подружжя без любові се, по моїй думці, брудні відносини. А я не хочу в ніякі такі входити”, „Біда ломить і залізо, а ви лиш людина... – Вона здригнулася і глянула на нього несамовитим поглядом. – Ніколи, пане докторе, – відповіла опісля з супокійною гордістю. – Власне для того, що я людина.” Звернімося тепер до епілогу повісті, де Олена вже стала до шлюбу з Фельсом. Мало того, що вона відступила від усіх своїх моральних принципів, від ідеї емансипації, яка так була важлива для неї. Вона ще й свідомо зрікається кохання (рвучи остатній лист Стефана), яке метафорично постає рубіконом між людиною та твариною. Як казав доктор, пані Ляуфлер стала „звіриною привички” без шансу на реабілітацію.
Таким чином, бачимо, що ідея егалітаризму є нічим іншим, як помилка суспільної думки. Не можна піти проти системи, зламати їй карк, адже ця система укорінена в саму людину. Навіть саме прізвище головної героїні Ляуфлер ( з нім. Lauf. озн. „бігти”. – прим. автора) свідчить про те, що вона тікала від своєї природи, намагалася пригнути вище голови. Для того, аби змінити стан речей, необхідно змінити людство, чого, на жаль, ніколи не станеться. Треба модернізувати та розвивати відносини між людьми так, щоб отримувати з них користь і взаємні переваги, на основі яких відповідно можна буде зробити новий крок до утопічного культурного соціуму.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436006
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.07.2013
У літературі сюжет про Антігону з’явився ще у 5 ст. до н.е. в Стародавній Греції. Відомий драматург Софокл висвітлив у ній проблему, яка була актуальною для його сучасників. Питання вибору між двома законами: законом людей і законом богів.
Пізніше «Антігону» адаптували в добу Бароко (Ж. Расін «Фівіада, або брати-вороги» (1664)) та вже ближче до нас, у 20 ст. (Жан Ануй і Бертольд Брехт). Конфлікт, звісно, лишився перманентним, змінилося тільки тло та персонажі.
У 1992 році польський письменник Януш Гловацький написав п’єсу «Антігона у Нью-Йорку».
Януш Гловацький – американський письменник польського походження. Близько 20 років назад він перебрався до Сполучених Штатів, де і втілив свою «американську мрію». Зараз проживає в Польщі. Праці Гловацького перекладені багатьма мовами світу, зокрема й українською. Переклад зробив Олександр Ірванець.
Трагікомедія складається з двох дій, на сцені присутні чотири персонажі, а саме полісмен Джеймс Мерфі, Саша, Блошка та Аніта. Всі вони є представниками різних країн, поєднує їх – Томпкінс Сквер Парк.
Томпкінс Сквер Парк – це парк у Нью-Йорку, де мешкають безпритульні.
З перших сторінок твору, з появи полісмена, відчувається іронія Гловацького, яка вряди-годи перетікає в сарказм. Джон Мерфі – це антипод «дядечка Сема», який на відміну від свого протоперсонажа є дволиким і брехливим. Він постійно говорить про те, якими важливими є загальнолюдські цінності, водночас з тим заплющуючи очі на все беззаконня, яке відбувається довкола. Його монологи прориваються в момент найбільшого сюжетного напруження, таким чином, даючи змогу глядачу-слухачу проаналізувати зміст слів під акомпанемент бубоніння служителя правопорядку. До речі, монологи полісмена виконують функцію хору, який був невід’ємним елементом античною драматургії.
Загальна картинка розбивається на окремі частинки, долі кожного з персонажів. Текст, наче мереживо з людських доль, які реципієнт розплітає протягом сприйняття.
Саша, єврей, який разом з дружиною емігрував з Росії до США сподіваючись на краще майбутнє. Колись, він був художником, але через абсурдність судження Першого секретаря ЦК КПРС Леоніда Ілліча, який забракував його полотно, маляр втратив шанс на визнання в Росії. По приїзді до Нью-Йорку Саша працював будівельником, а його жінка влаштувалася редактором. Одного разу, Саша робив ремонт в одного професора, теж з Росії, і той запропонував для його дружини підзаробити. Згодом, жінка покинула Сашу. Гловацький висміює на прикладі єврея-емігранта типову східнослов’янську людину, яка постійно каже «А навіщо?» опустивши при цьому руки. Також описується абсурдність існування громадян у Радянському Союзі, які все життя проводять у страху перед режимом. Знаково те, що самі люди й підтримують такий стан речей, будучи боягузами, лицемірами, покидьками.
Інший не менш цікавий антигерой – це Блошка. Поляк, який перебрався за кордон бажаючи змінити свою долю. Він усіма правдами й неправдами намагався закріпитися якомога вище на соціальній драбині, однак через слабкодухість та підлість, він опинився в Томпкінс Сквер Парку. Коли його кохана Йоля приїхала до нього, він навіть її не зустрів, бо соромився – перед тим наговоривши їй три мішки гречаної вовни, – що вона побачить його нікчемність. Блошка постійно вештається за Сашею, бо той, чи не остання чесна людина, яка ще тисне йому руку. Парадокс цього образу в тому, що Гловацький будучи сам поляком, змальовує його вкрай критично. Януш розвіює стереотип про те, що всі поляки гонорові, чесні та незламні, про те, що вони радше загинуть, ніж заплямують свою честь. Виявляється, всюди є бруд!
Аніта, пуерторіканка, яка приїхала з Сан Хуана разом з матір’ю. Через декілька днів, вони влаштувалися на швейний цех. Все нібито було добре, доки мати не померла. Всі зароблені гроші були витрачені на похорон. Тоді Аніта змушена була продати свою честь, аби вижити. Вона вже майже змирилася зі своєю долею, але одного дня зустріла Джоні. Той належав до типу людей, яких називають «аристократами духу», однак в силу певних причин, він став безпритульним. Джон захистив Аніту від двох брудних поліцейських, які хотіли зґвалтувати дівчину. За це йому дали 5 років. Коли Джоні вийшов з тюрми, він «не впізнав» свою любку, позаяк її вже давно затягнув порок. Коли Джоні помер від голоду, його тіло було відправлене на острів Гарт, де знаходиться Поттерз Філд, кладовище для бідняків і бродяг.
Поттерз Філд у перекладі «гончареве поле». Коли Юда зрадив Христа, він зрозумів свій гріх і захотів повернути 30 срібняків, але фарисеї відмовилися брати їх назад, бо на них була кров. Однак вони запропонували викупити землю в одного гончара, де можна було б ховати чужоземців. «Гончар погодився продати їм своє поле, і вони полагодили цю оборудку».
Коли Саша й Аніта копають могилу для двійника Джоні, перший зауважує, що земля в парку, наче камінь. Пуерторіканка будь-яким способом хоче поховати свого коханого, бо він не був чужинцем, він був справжнім американцем, «Джоні таки був людиною»! У кінці, під час «чистки» парку, Аніту таки ґвалтують два полісмени, і вона остаточно божеволіє. Людський світ жорстокий, він давно зіпсувався.
Януш Гловацький написав прекрасну п’єсу травестійного характеру. У ній він висміяв безглуздість, аморальність людських вчинків. Абсурдність системи та державного устрою, не важливо комунізм то, чи капіталізм. Польський письменник підкреслює той факт, що людські цінності, які вважають безцінними - насправді коштують мізер. Якихось нещасних «30 срібняків». Шкода, що світ котиться до бісової матері, а ми лише підганяємо його, забуваючи про наслідки.
Найцікавіше те, що краще життя таки існує, «американську мрію» справді може втілити перший ліпший, просто ніколи не варто здаватися, при цьому нарікаючи на всіх, окрім себе.
П’єсу рекомендую для прочитання всім, хто відчуває потребу змінити своє життя, але ще не знає як.
14.06.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431447
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.06.2013
Розкуйовджений погляд осінній
Віяв мороком з безвісті слів.
І я, без надій релігійних,
Безсумнівно, робив, що хотів.
Грався з людськими серцями –
Розбивав і докупи ліпив…
Була то огидлива праця,
Та по-іншому вже не умів.
Уми я жіночі туманив,
Гадав, поквитатися варт.
Обіцяв написати романи,
Про те, як кохає вар’ят.
Та одного похмурого вечора,
Ідучи самотньо в житті,
Сталася зустріч доречна –
Натрапив на дні золоті.
Розказали про мене багато,
Освітили завулки душі…
Одна лиш біда – пізнувато,
Ховатися від метушні.
Але дивно, я думав, що згину,
Проте, навпаки, весь ожив.
Погнав, як хлопчак, без упину,
Бо дуже за нею тужив.
Прибіг до домівки своєї
Й побачив, що світло горить.
Відчинені двері квартири –
Одна зачарована мить…
Добридень, ви пані шукали?
То її вже давно тут нема.
Ми думали, вам передали –
Після осені завжди зима.
12.06.13
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431172
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.06.2013
Валентин лежав у себе в покоях і важко дихав. Вже близько року він не виходив зі свого сховища – не було сил. Хвороба долала його все більше і більше. Надії на порятунок майже не було.
Страшні тіні повзли довгою чередою від кутка до узголів’я, здавалося, що вони були готові зжерти Валентина разом з одягом, ліжком, кімнатою. Нікчемні створіння! Це задля вас я провів все життя у самотності, для вас я ризикував всім, що мав, а ви… Ви неварті навіть крихти моїх зусиль. Що скажете на своє виправдання, га? Ось ти, ти! У чорному плащі та чудернацьких черевиках. Хіба не ти був готовий запродати душу дияволу, аби дівчина-бакалійниця звернула на тебе увагу. Щодня ти ходив в одну й ту саму лавку і купляв олію, якою був заставлений ледь не весь сервант. Ти купляв ще і ще, аби лише зазирнути у безодню її очей… Я дав це тобі! І що? Через тиждень ти зустрів іншу, жінку дещо старшу від себе самого. Її біле інтелігентне лице, тонкі худі пальці свідчили про аристократію – і ти зрадив. Гадав, що нічого страшного? Поплаче й перестане, ба ні. Вона втопилася того ж вечора, коли зустріла тебе з пані в чорному біля кафе, в яке ти, до речі, її вперше відвів… Кайся же, плач, гори в пеклі!
А ти чого шкіришся, гадаєш, що краща? Ну-ну, не варто кривлятися, хто-хто, а я тебе знаю, як нікого. Пам’ятаєш того юнака, який в’янув за тобою? Ти ще кепкувала, що він як барвінок в’ється коло тебе: куди ти – туди і він. О горе, скільки в вас безтурботності люди! Він відривав від себе останнє, аби догодити своїй любці. Пригадай, як тобі забагнулося букет білих троянд. Чи зважали ти тоді, що він ледь живий від роботи, обличчя зсунулося, щоки запали, лише очі горіли коханням… Але ні, ти хотіла квітів. Що ж, він їх таки купив. Дев’ятнадцять білих троянд! Але для того юнак продав своє пальто. Пізня осінь – смерть не забарилася. Скільки він мучився, як страждав. Але жодного…жодного разу, він не обрікся лихим словом проти тебе, а я не такий добрий. Я проклинаю тебе, дівчино! Карайся, ридай, однак вже пізно…
Божевільні марення заполонили свідомість Валентина. Через усе тіло проходив електричний струм, від якого він час від часу постогнував. Уява малювала жахливі картини, свідомість злилася з підсвідомістю розмиваючи межу реальності. Здавалося, що давно минувші події впадуть на голову бідолашному Валентину і розчавлять його, як слимака. Довкола все крутилося, очі настільки боліли від безсоння, що якби навіть він і захотів, проте не зміг би їх розплющити. Лік дням Вал втратив давним-давно. Та чи був смисл взагалі їх рахувати? Старі ілюзії давно розвіялися, а на їх місце прийшло ніщо! Порожнеча поглинула все, що могла. Ніколи Валентин не міг уявити, що з ним таке станеться. Життя малювалося найкольоровішими барвами, воно пульсувало і п’янило незгірше терпкого к’янті.
О, Тоскано! Як було добре у твоїх обіймах. Жагуче італійське сонце, яке в будь-яку пору пестить тебе своїм ніжним промінням. Тепло від нього розливається по всьому тілу. Кожен атом твоєї душі наповнюється радістю, даючи відчути себе Богом. Господар власного життя, − що може бути краще?
***
Саме тоді Вал зустрів Любов. Вона сиділа під зонтиком в одному з прибережних кафе. Пила якийсь коктейль і кокетливо всміхалася до Валентина, який щойно вийшов з моря. Ніхто його не знав у Тоскані, тож можна було вільно розгулювати вздовж пляжу читаючи людські натури. Він був у захваті, коли траплялося живе не закам’яніле серце, що тріпотіло, немов метелик у долонях. Обливалося кров’ю, соромлячись власних почуттів. Це було справжнє кохання, яке Валентин цінував понад усе.
Любов пронизувала поглядом чоловіка, який щойно з’явився з морської піни. Міцне засмагле тіло вабило своєю силою. Так і хотілося притиснутися до його грудей, обгорнути руками шию, і вмерти… вмерти від шалу! Дівчина спахнула, їй здавалося, що зараз якийсь продавець морозива або газетяр вкаже на неї пальцем і вигукне: «Гляньте, ця дівчина закохалася!» Що тоді буде? Але ні: газетяр пройшов мимо, а продавець далі розв’язував учорашні кросворди, витираючи при цьому піт носовичком.
Валентин був вражений! Ніколи він ще не бачив такої чистої цнотливої душі. Та зір його не зраджував, ця юнка була тут і зараз, між ними була всього-на-всього тонка межа з людських тіл. Вал ніколи не належав до людей, які бояться зробити перший крок. Але це почуття було для нього новим, він не був готовий, а робити якісь вчинки на-гора було не в його дусі. Виникла одразу купа питань, але основним було – як заговорити з цією німфою, яка заворожувала одними лише кутиками вуст, прекрасними зеленими очима.
Але стара добра подруга Валентина доля не покинула його і на сей раз, давши привід зазнайомитися із чарівною незнайомкою.
Один із малих шибеників, яких було хоч греблю гати в Тоскані, поцупив у літньої жіночки клатч, і та, немов сирена пожежної машини прорізала повітря своїм криком. А бодай тебе трясця вхопила, − не вгавала пані, − ловіть, ловіть злодія.
Одразу декілька людей зірвалося, аби наздогнати грабіжника. Зачулися свистки поліцейських і ґвалт перехожих. Народ відчував, що має статися щось грандіозне, має бути видовище. Зграя хортів загнала мале вовченя, і те, опинившись у пастці, наїжачилося і приготувалося до бою. Юрба не вгавала, кожен хотів протовпитися як найближче, щоб стати очевидцем. Нікому навіть у голову не прийшло захистити хлопчака.
Звиклий до перипетій малий спритно бігав між грядками людських тіл, цим самим збільшуючи азарт у переслідувачів, аж, раптом, ноги його підвели і він зарив носом перед якимось чоловіком. Згоріла на сонці літня пані, два спітнілих поліцаї та ще декілька роззяв примчалися до жертви. У цей момент чоловік заслонив шибеника грудьми і мовив: геть! На диво, служителі правопорядку відступили. Валентин підняв однією рукою хлопця, а другою витягнув з-під його пахви клатч і повернув законній власниці. Натовп невдоволено розійшовся так і не зрозумівши, чому це поліцаї так легко відступили від здобичі. Більше не кради, у твоєї матері і так вистачає клопоту! – похмуро мовив чоловік і відпустив здивованого хлопчака.
Валентин побачив у цьому малолітньому грабіжнику душу, яка була наче светр, затерта повсякденністю до того, що вже почала линяти, незважаючи на свій юний вік. Хто зна, що було б, якби він не виріс у сім’ї, де єдиним методом виховання був батьків пасок, а, наприклад, у родині, де цінувалася людська гідність.
Зайнятий роздумами Вал не помітив як опинився біля незнайомки, яка полонила його ще декілька митей тому. Несвідомо зупинившись біля кафе, він поглянув на вивіску, де був розписаний асортимент на сьогодні.
- Це було шляхетно з вашого боку, − почувся приємний мелодійний голос, − якби не ви, то ці нелюди, мабуть, упекли б хлопчака за ґрати. Дивно, як у людей немає серця.
Валентин розвернувся й онімів. Це була вона, юнка з чарівними очима, що кольором нагадували смарагд. Вперше, він не міг знайти слів, аби заговорити з жінкою.
- Я не міг це спостерігати, − витиснув він із себе, − дитя не винне, що змушене красти. У нього є великий потенціал, якщо мати вчасно покине його батька-п’яничку.
- Ви знайомі з цим малюком? – із зацікавленням запитала пані.
- Не те, щоб знайомий, − схаменувся Валентин, − я знав його батьків, коли ті ще почали зустрічатися. Пара була ідеальна, на жаль, бруд та нестатки вбили їх кохання.
- Вип’єте зі мною, − куртуазно всміхнулася дівчина, − до речі, я – Любов.
- Так символічно? – всміхнувся Валентин.
- Так-так, мої друзі часто наді мною кепкують, мовляв, Любов, а любого не маю. Я звісно не зважаю, бо я романтистка, мрійниця, якщо ваша ласка. Вважаю, що серцю не накажеш, хоча багато моїх подруг мене переконують у зворотному.
- Мене звати Валентин. Можеш звертатися на «ти», адже…
- Кохання зрівнює людей! – зашарівшись, закінчила фразу Любов.
- Вона окрилює, а з неба всі люди однакові. – всміхнувся Вал.
Здивований чоловік сів супроти дівчини і намагався розгадати її загадку. Хто вона така? Як вона читає його думки? Ніколи ще так його серце не билося в грудях, як сьогодні. Здавалося, що це не жінка, а чарівниця, яка заворожила його. Вона відняла його волю, тверезість думки та здатність самоконтролю. Все було незвичайним, все було новим. Світ видавався ще яскравішим та милішим, люди стали радіснішими та щасливішими, навіть літня пані не була вже такою грубою та суворою.
Валентин щось відчував, але це було для нього незвичним, навіть диким. Його це вабило і жахало, йому хотілося співати та плакати, а головне – це зупинити мить, вона була прекрасна. Йому одразу пригадалася історія про чоловіка на ім’я Біл. Ця зустріч була давньою, Валентин тоді мандрував Англією у пошуках нових вражень. Йому набридли занадто стримані в почуттях японці та розбещені в шалі французи, − тоді на думку спала стара добра Англія, яку він не відвідував протягом довгого часу. Біл був простим чоловіком, родина його була не заможна, однак не голодувала, тим самим вирізняючись серед інших. Маючи творчу натуру, Біллі багато писав, експериментував із жанрами. Майстерно народжуючи рядок за рядком, він сподівався на успіх, проте той вперто обминав поріг письменницького дому. Вал зглянувся над цим юнаком. Одного вечора, коли Біл сидів у трактирі та попивав дешеве вино, Валентин підсів до нього і зав’язав розмову. Балакали про все на світі, виявилося, що Біллі обізнаний не лише в поезії, а й у житті. Як палко він викривав усі недоліки суспільства, як трощив він хребет людської байдужості та зневаги. Його слова горіла полум’ям, у такі моменти, Біллі переставав бути людиною, він був вище цієї брудної, нажаханої істоти, яка щойно вийшла з печери і не могла прийняти сонячне сяйво, осягнути всієї величі світила. Однак, щоб здійнятися на справжню вершину йому не вистачало крил. Валентин подарував їх Біллі.
Вийшовши з таверни, вони попрямували у напрямку міської ратуші. Вже було пізно, однак де-не-де ще були люди. На зустріч двом молодим чоловікам йшла якась дівчина, вдягнута скромно, вона тримала козубок з фіалками. Валентин наче ненароком зачепив юнку, і та вронила кошик. Запашні свіжі квіти розсипалися на землю, дівчина зніяковіла. Біллі став навколішки і почав збирати розсипаний букет. Валентин непомітно зник.
Лише зараз Вал зрозумів усю тонкість моменту, всю його магію, коли два, до того недоторканих серця, поєднуються в одне єдине, прикипають один до одного, щоб вже ніколи не бути самотніми.
- Проведеш мене додому? – всміхнулася панянка. – Чудова пора для прогулянки. Обожнюю Італію в цей час!
- Де ти мешкаєш? – запитав Валентин. Йому хотілося більше дізнатися про жінку, яка перевернула його єство догори дриґом.
- Неподалік, хвилин 20 пішки. Адже ти не стомився?
- Зовсім ні, я буду радий скласти тобі компанію. Гайда!
Сонце, немов п’яне, почало хилитися до заходу. Ліниво перекочуючись з боку на бік, воно всміхалося всіма своїми променями. Ореол вічності застиг над головою Аполлона, світ був у його руках. Лише поети мали змогу відчути та зафіксувати цей сакральний момент, коли день помирав, а на його поросі поставав вечір, ніжний безтурботний вечір, сповнений запахом квітів, вина та любові. Дівчина невпевнено вчепилася своїми пальчиками в руку чоловіка, а той розмірено, похитуючись, мов під склянкою доброго рому, крокував поруч, час від часу поглядаючи на супутницю. Її обличчя стало ще кращим, контури загострилися, обличчя витягнулося, але це не заважало бути їй найвродливішою істотою, яку коли-небудь носила земля.
Безсумнівно, що боги викрали б її і забрали на небо, аби зробити бранкою, полонити її красу. Але чи можна полонити любов?
- Лишилося два квартали, – і ми на місці. – Прошепотіла Любов. – Ти зайдеш?
Валентин розгублено дивився в це миле непорочне лице і відчував, що варто йому поманити пальцем і вона впаде в його обійми. Варто захотіти, і вона віддасться йому незважаючи ні на що, та він не міг… Занадто багато було людського в його душі, занадто багато він зустрів наслідків, спричинених невдалою грою із почуттями. Біль, страждання, ненависть – ось що породжувала забавка з цією сакральною площиною. Не можна просто взяти «це», треба бути достойним, аби пізнати заборонений плід, зірвати його з вершини. Та й що буде далі? Бруд, буденність, суєта?! Він не зможе дати їй більшого за любов, а цього, на жаль, мало…
- Мабуть, не сьогодні, пробач… – і Валентин стиснувся в одну мізерну точку, якою було «ніщо».
Очі Любові наповнилися слізьми, вона тихо відвернулася. Її плечі непомітно здригалися від гірких поривів. Вона розуміла, що він ніколи більше не з’явиться на її горизонті, лишившись лише у снах. Але як цей випещений нарцис сміє з нею так себе повести? Він – недостойний! Таких, як він сотні, а то й тисячі. Хіба Любов не помічала, як чоловіки бажають її, як їхні ніздрі роздуваються, мов у биків, а очі сповнюються божевільним блиском. Вони готові розірвати і знищити будь-кого, хто стане на їхньому шляху. Але не він… Чим він особливий? Чим цей Валентин вирізняється серед інших? Невже в ньому не домінує це тваринне начало, як і в інших самців? Певно, що ні! У ньому є щось божественне, якась родзинка, що вирізняє його серед маси цих невігласів та бабіїв. Ах, звісно, як вона раніше цього не помітила – у нього є здатність кохати. Це одразу видно по тому, як він ґречно себе веде, як він благоговіє перед жінкою, схиляє голову перед нею, але не принижується, тримається гордо і не вимушено. Він один із мільйона, а може і єдиний у всьому всесвіті.
Любов нічого не відповіла, та й що було говорити. Вона розуміла без слів… Її жіноча натура давним-давно все усвідомила.
Валентин обійняв дівчину і на мить застиг. Вона було найдорожчим скарбом, який він колись тримав у руках… І він вимушений його відпустити…
Від доторку міцних чоловічих долонь Любов оп’яніла. Останнє, що вона відчула, як гарячі паруючі вуста щось прошепотіла на вухо, і як палкий вулканічний поцілунок опік її щоку. Коли вже отямилася, то на вулиці було порожньо. Він пішов…
***
Стіни клаустрофобічно тиснули, страшенно нудило. Серце немов обвила слизька липка гадина і ссала з нього кров. Хотілося кричати, волати, аби все це марево розсіялося, як вранішній туман, проте ні – це була правда.
Валентин відчував на грудях пудовий камінь, який не можна було скинути вже майже рік. Час летів стрілою в незрозумілому напрямку, швидше б смерть! Але ця пані завуальована в чорне не сміла навіть підійти до ліжка. Вона спокійно сиділа в передпокої і, наче пацієнт до лікаря, постійно поглядала на самітній годинник, що висів над Валентином. Зрідка мара важко зітхала й кидала косий погляд на блідого чоловіка, що свічею згорав на краю бездонної вічності. У її погляді не було нетерпіння або сердитості, це було дико, але вона співчувала. Смерть хотіла б зарадити Валентину, але це було не в її компетенції.
- Я мусив це зробити! Я не міг інакше! Боже, нащо ти глузуєш? Зніми з мене тягар, благаю! – мимрив у напівтьмі розбурханий Валентин. – Зніми з мене обов’язок, я ніколи не зможу допомагати людям. Ненавиджу цих створінь, шматки брудної глини…
- Та хто ти, щоб судити?! Схаменися, дурню! Тобі надана найвеличніша честь, найпрекрасніше з покликань – поєднувати людські долі. Кому ще випав такий жереб, га?
- Мені самотно! Не можу стерпіти сього болю, виріж серце, спепели його, розвій у хмарах, не можу більше… − Валентин підтиснув ноги, і з труднощами повернувся до стіни. – Мені байдуже! Хочу забуття…
- Хах, мене не обдуриш, старий друже! Вже занадто ти закоханий у життя. В терпкі липневі ночі, трепетливий доторк дощу, блакитне неосяжне небо, божевільний шал любові!..
Валентин захрипів і розплакався. Чіткі спогади збунтували проти його волі і виринули з полону підсвідомості. Як тільки він їх відпустив, ті одразу здійнялися ввись над самі хмари, і, піддавшись легкому вітерцю, полетіли до далекої-далекої Тоскани! Туди, де Вал вперше відчув, що значить любити. Як це, присвятити себе чомусь вищому, чомусь прекраснішому за буденність та марноту буття. Він пізнав щастя доторкнутися до сутності людського існування, яка за всю історію була надана лише одиницям, справді достойним цього почуття. Весела мелодія задзвеніла у Валентині. Йому здалося, що тисячі струн враз заграли свій наймайстерніший акорд, а тоді порвалися, щоб ніхто не зміг їх перевершити, спаплюжити своїм блюзнірством. Ось, що означало кохати! Побувати сам на сам з вічністю!
Сповнений емоцій Валентин стрибав довкола кімнати, як мала дитина. Підлетівши до вікна, різким рухом він розсунув тюль і завмер, − перед ним постала краса, чиста і неповторна у всій своїй первісності. Нікому зі смертних не відкривалася ця магія, Валентин же зміг її розгледіти і пізнати, що увічнило його і Любов на всі часи. Жодні з людей більше не могли осягнути тієї величі, що побачив Валентин, але на те вони і смертні, аби жити мріями, сміятися та плакати в очікуванні чогось невідомого, в очікуванні свого кохання.
02.04.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418975
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.04.2013
Знову ці тіні. Звідки вони взялися і чого вони хочуть? Гетьте примари минулого, не до вас нині! Досить ссати з мене кров, моє молоде життя. Чого прийшли? Збиткуватися? А бодай вас трясця вхопить! Геть! Чули, що кажу, геть!
Не можу більше пити, але туга роз’їдає мою зранену душу. Нуджу світом, немає задля чого жити. Стара, ще радянська люстра звисає над моєю головою, освітлюючи своїм скупим світлом стіни просто облаштованої хати-мазанки. На стінах висять ікони святих, що своїм суворим оком свердлять діру у моїх грудях, таким чином намагаючись пробудити у мені мене. Давно вже у цьому сосуді порожньо. Пустка нині зяє там, де колись билося гаряче юнацьке серце, разом з мріями, надіями, любов’ю. Відгомоніли давні обіцянки, розбилися об скляне дно старі молитви. Тільки прірва між теперішнім і минулим існує у моїх грудях… У кутку кімнати стоїть ліжко з пружинами, від якого тхне тлінню та часом. Та найбільше місця у цій оселі займає тиша! Нечутно нічого, крім мого сопіння та думок уголос. – Мамо, мамо, ким я стану?.. Відповіді немає. – Мамо, скажіть, яка моя доля?.. – Тут на передній стіні з’являється тінь, яка набирає форми людського силуету і легким порухом осідає навпроти. Мене огортає смертельний жах. Хочеться піднятися, але тіло паралізувало, немов від отрути гадюки – я поволі холону. Ні! Не піддамся, ще хочу жити. Тінь не порушує тиші, лише спостерігає. Поволі мурашки проходять, я вже можу ковтнути ком в горлі, який утворився від жаху та шлункового соку.
- Хто ти?
- Сину…
Серце починає калатати з шаленою силою, пульс у голові підвищується і я чую лише гуп-гуп… сину… гуп-гуп… любий… Але ж тебе вже немає. Я пам’ятаю той журливий день похорон. Цвинтар, купа людей з квітами, і я, що стоїть край могили і зронює краплину за краплиною власної душі. Опісля якісь незнайомці кидають по жмені землі – і все, кінець. Але не для мене… Я все ще стою, випускник одного з найпрестижніших вишів країни, представник культурної та літературної еліти, і мовчу. Вперше у житті мені немає чого сказати. Мільйони слів, які я зв’язував докупи, тисячі фраз, завдяки яким будувалося моє майбутнє в момент обвилися довкола моєї шиї петлею і стиснули її так, що не можна було вимовити і літери, бодай найпростішого звука… Тоді пішов дощ. Мої черевики в’язнули у багні, а я стояв і думав, як ти мною пишатимешся.
Тінь мимоволі здригнулася, її й до того нечіткі обриси почали нівелюватися з візерунками на стіні, і врешті-решт перетворилися в спогад.
Частинка мене померла.
***
Зранку мене будить луна сокири, що рубає дрова. Я здіймаюся наче підтятий з-за столу. Різке запаморочення змушує сісти назад. Непевними кроками я добираюся до вікна, розтуляю штори і враз сліпну, яскраве сонячне світло, якого я не бачив декілька діб, прорізає мене і наче омиває від вчорашнього кошмару. Тихо відкриваю вікно і вдихаю. Запах свіжоскошеної трави вривається до кімнати, миттю очищаючи її від нечистот. Здається, що все позаду, що печаль таки минула і я готовий жити. Давні болі вже не зринуть в голові, породжуючи божевільні думки, які зводяться до одного й того ж.
- Тату, га, тату! А коли пан-вчитель вилікуються, вони вже тиждень у школі не були. Мо’ їм зле? – це сусідський хлопчина смикає свого батька за спід, відволікаючи того від рубання дров. Силкуючись звернути батькову увагу, малий зриває декілька тонких травинок, яких море по всьому двору і підстрибуючи, зачинає лоскотати батьківську шию. Чоловік терпить, але на кінець здається. Весь упрілий від праці, вганяє сокиру в пеньок і повертається до сина.
- От, зараза, і що тобі не сидиться, йшов би книжку почитав чи матері допоміг.
- Я вже прочитав, а нової пан-вчитель не задали…
- Не знаю, чи й зададуть.
- А чому? – засмучено допитується хлоп’я.
- Бо цей вчитель - п’яниця. Тільки й робить, що п’є.
Тут на ґанок виходить мати і суворим тоном сварить чоловіка, щоб той не молов дурниць. Господар сердито слухає, а тоді спересердя плює і йде до хати, вже не звертаючи на нотації дружини. Хлопець розгублено дивиться за тим, як і мати щезає у дверному прорізі, а тоді мить подумавши, кулею летить до стадіону, де зазвичай збирається сільська дітвора.
Мені стає зле. Починає нудити від усвідомлення того, ким, ба ні, чим я став. Зачинивши вікно, повертаюся і простую до шафи на якій висить дзеркало. Невпевнено зупиняюся за декілька метрів, протираю очі та чоло і підходжу. Із задзеркалля на мене лупає очиськами не молоде, сповнене життя обличчя 26-річної людини, а пожовкле, з колами під очима лице напівтіні, яке викликає відразу. Різко мій меланхолійний настрій змінюється на лють. Це відчуття спалахує, і вогняною хвилею спопеляє все моє єство. Бам! – і старе, з різьбленою рамою свічадо падає на підлогу, розлетівшись на друзки. З руки скапує кров, чи не останній доказ мого існування. Дістаю з кишені носовичок і недбало перемотую руку, все байдуже…
***
Все байдуже. Сутеніє. За вікном вже панує темрява, перші зорі з’являються на небі і починають витанцьовувати свій дивний танок. Хоча ні, це радше гра! Саме так! Вони грають у піжмурки: то одна блимне, а поки до неї примчать інші, вже згасне, то друга – і так цілу нічку. Добре їм, у них немає серця, яке б страждало від усвідомлення власної нікчемності. У них немає душі, яка б краялася за чужі болі та образи. Вони повністю вільні у своїм шалі, у своїй небесній стихії.
Сідаю за стіл. Раптово, серед купи кореспонденції, на яку я не відповів та газет, які я не прочитав, знаходжу фото. Воно краєчком виглядає з-під купи макулатури, яку давно слід спалити у печі. Дістаю світлину, мить дивлюся, і на очі, ці сухі від горя та алкоголю очі, навертаються сльози. Намагаюся тримати себе у руках! Завдяки величезним зусиллям таки вгамовую почуття, що нахлинули з минулого і з певною цікавістю вдивляюся в обличчя двох молодих людей, що безтурботно всміхаються з картки. Чоловік зліва – це я. Усміхнений, з рівно випрямленими крижами стою в костюмі та чорному пальто. З правого ж боку стоїть вродлива дівчина з сіро-зеленими очима у чорній спідничці та такого ж кольору піджаку. Її темно-русяве волосся ніжно спадає на тендітні плечі, наче у лісової мавки, прикриваючи білу звабливу шию. Я згадую своє давнє кохання, яке закарбувалося у мені навіки, ставши частинкою моєї природи. Давні проекції розтягують мої потріскані губи у легкій посмішці, м’язи лиця розслаблюються, але мент, і на лобі, між бровами, спливає три глибокі зморшки, схожих на борону після плуга. Перед очима постає темна дівоча постать, і з нотками печалі та смутку в голосі промовляє: «Пробач, але я не можу все покинути… Моє життя тут, а ти… ти будеш бозна де!»
Я у відчаї! Жбурляю світлину і йду до погреба. Вертаюся з пляшкою оковитої. Сідаю за стіл, намагаючись поринути у безвість, забутися. Але годинник на стіні не дає зосередитися. Відбиваючи хвилини, він відбиває у мене охоту до життя. Все байдуже! Думки знову крутяться довкола одного, - що там за межею. Більше не п’ю. Підходжу до ліжка і вставши на коліна, дістаю з-під нього мотузку. Що ж подивимося!..
***
Світає. Перші вранішні пташки починають щебетати свої пісні. Білі волохаті хмари поважно пливуть по небу, бундючно вихваляючись перед сонцем. Здається, що життя повсюди. Чоловіки голять густі чорні бороди, жінки зачісують малих дітлахів перед церквою. Перші весняні промені де-не-де блимають по кучугурах снігу, що лишилися ще із зими. Весело переплигуючи з калюжі на калюжу, вони добираються до напівзруйнованої хати-мазанки, що сиротою стоїть посеред доглянутих ґаздівських осель. Найсміливіший з них проникає до помешкання, і вмить гине. Іншим променям буде наука, адже їм давним-давно було заказано перетинати межу з царством тіней…
09.02.13
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403675
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.02.2013
Мені десять. Сиджу перед старим польським «Ґрюндіком» і плачу. Тато знову прийшов додому напідпитку і починає гримати на маму. Але чому? Мама ж цілий вечір сиділа й чекала: випрала усю білизну, перемила посуд, навіть сама причепурилася, аби батько був задоволений, а він…
Коли я вже майже спав, то почувся легкий шурхіт біля дверей – я і мама стрепенулися. Моє серце одразу стисла гіркота, мама нервово заворушилася. Це означало, що батько вже не може самотужки відчинити двері, і промахується ключем повз шпарину. Далі мертва тиша. Раптом, неймовірної сили удар, але замок витримує… Скільки пережили ці бідолашні двері. Навряд чи, вони сподівалися на таку долю! Коли тесля витесував їх, то вони гадали, що потраплять у добрі руки і будуть служити вірою та правдою. А потрапили до нас… Ще один удар! Мати схоплюється і летить до дверей, бо «він» ще сусідів розбудить. Чую, як повертаються один і другий замок – вхід вільний. З коридору лунають якісь дивні звуки, схожі на пісню, вперемішку з прокльонами. Атмосфера в квартирі змінюється: колишній затишок та добробут втікають з оселі через відкритий портал. Я встаю, і навшпиньки притуляю двері кімнати, у якій знаходжуся – тепер це моя фортеця. Дрижаки пробирають усе тіло, боюся за мамку, бо вона там, за межею безпеки. Ага! Так і є! Це пісня. Батько починає заводити своєї звичної, лише йому зрозумілої мелодії… Значить йому весело! Це вже щось. Він не буде бушувати та лаятися, битися та знущатися, а цілком можливо піде до ліжка та засне мертвим сном. Головне, аби мама не розгнівила його своїм жіночим словом.
О, вона це вміє! Скільки й мені доводилося чути ці гіркі, до болю нестерпні слова, що породжували пекельний огонь у грудях. Скільки разів я клявся і відрікався від спорідненості з нею, а потім приходив, і просив пробачення. Лише жінка вміє так влучно і так боляче підчепити в чоловікові його нерв, його біль. Лише вона вміє побачити, що робиться у серці та душі мужчини з першого погляду…
Пісня все ще лунає, але вже якось не так. До мене підбирається острах. До тієї, і так какофонії, долучається щось жахливе. Нотки в голосі підвищуються, і проста розмова плавно переходить у сварку. Чую, як мати починає нервово, майже істерично ходити туди-назад по кухні, а батько дужче і дужче тягнути останній куплет. Все! Тиша. Пісня кінчилася…
Це беззвуччя розрізає голосний крик матері, а затим і батька. Чую лайку.
Слова ці вже для мене не нові, чув їх і раніше, але стали вони бридкими та мерзенними. Коли тільки їх зачую, одразу затуляю віху і тікаю геть, бо нагадують вони мені про мою минувшину, моє дитинство. Я навіть і не міг уявити, що зможу так зненавидіти слова… Хоча, мабуть, не так слова, а ті асоціації, що виникали у зв’язку з ними.
Крик зростає. Я не можу від нього сховатися, навіть зачинені двері не дають рятунку. Залажу під ковдру і ховаю голову під подушку – стало тихіше. Так проходить декілька хвилин, у голові порожньо, жодна поодинока думка не пролітає у моєму перевтомленому мозкові. Мати! Я прожогом вискакую з-під ковдри і жадібно підлітаю до дверей. Вухом притуляюся до щілини. Добре, какофонія ще триває. Якраз у цей момент прокидається мій молодший брат, спросоння він не розуміє, що діється. Я підходжу до нього й кажу, щоб засинав. – Де мама? – Відповідаю, що на кухні граються з татом. – Чому так голосно? – Така забавка! Хто голосніше, той переміг. – Я теж хочу! – Ні, вже пізно! Обійнявши свого маленького братика, я накриваю його ковдрою, і він засинає. Слава Богу! Міг же каверзувати, а батько не любить, коли його перебивають.
Сварка лунає з шаленою силою, вже навіть сусіди почали тарабанити по батареях. Мені стає соромно. Завтра знову вийду на двір, де хлопці будуть питати, чи це раптом не в моїй квартирі давали концерт. Опущу очі, і закусивши губу стоятиму доти, доки хтось зі старших не припинить кпини, і не покличе мене грати у футбол, тоді я щасливий.
О, ні! Мати таки зачепила батька за живе. Нащо ви, мамо, адже ж знаєте, чим це все зазвичай кінчається. Батько зривається, і відлуння до мене несе звук ляпасу. Мама скрикує і починає плакати. Краще б я на світ не родився, ніж чув ці сльози. За що її бити? Хіба не вона гарує, як віл. Хіба не вона береже домашнє тепло та затишок, яке ти, батьку, так не розумно розбазарюєш? Мати не витримують! Дзенькіт, – немає вже в нас старовинних, ще прадідівських чашок, що були привезені з-за кордону. Моя тривога за матір надає мені мужності. Я привідчиняю двері, проводячи своєрідну розвідку. Сьогодні вони мене не підвели, як минулого разу, заскрипівши якраз у той момент, коли батько замовк. Виходжу, і немов вовченя заглядаю до кухні. Батько, наче той одвічний демон смерті зі своєю щетиною та розкуйовдженим чубом стоїть і курить у вікно. Мати з червоною щокою та запухлими очима сидить на табуретці і тремтячими пальцями перебирає край сорочки. У цю мить, десь з надр моєї душі піднімається ненависть, яку я не в змозі вгамувати. Але страх перед батьком не дає і поворухнутися. Я до болю стискаю свої кулаки, так, що аж кров відступає від них. Раптом мене помічає мама. ЇЇ очі розвидняються від сліз. Скільки в них любові та ласки, скільки того материнського тепла, що не купиш за жодні скарби світу. Вся її природа тягнеться до мене, хоче пригорнути та запестити до смерті, але він тут… Демон ще не спить, він лише зачаївся, аби приспати пильність навколишніх. Янгол махає мені руками, щоб я заховався, аби не втрапив до пазурів мучителя. Я відступаю за ріг коридору. Якраз в цей момент батько докурює цигарку. Йому нудно, тому він шукає конфлікту з мамою. Знову починаються безглузді закиди за коханців, крадені гроші з сімейного бюджету. Які гроші батьку? Коли ти живеш у власне задоволення, забувши про нас, свою родину! Все йде за старим сюжетом. Тиха суперечка починає переростати в шум, а той у какофонію. Моє дитяче єство обурене до коренів душі, до найменших молекул мого «я». Це ж неправильно! Так не має бути! Не витримуючи, я вступаю до кухні…
Батько такий вражений, що навіть не може вимовити моє ім’я ( та чи, взагалі, знав він його колись). Саша! – підказую йому. Він дивиться на мене своїми червоними очиськами, наче бажає спопелити, але мені те все байдуже, аби матері та брата не зачіпав. Підходжу, і встаю між демоном та янголом. Ну що? Хочеш мене вдарити? Вдар. Я сильний, витримаю! Хочеш облаяти? Давай! Що мені твоя лайка… Лише матері не зачіпай, бо вб’ю!
Так стоїмо певний час: демон та янгол, а між ними маленький хлопчик, у якого своя правда. Демон супиться, намагається щось сказати, але чомусь у нього нічого не виходить. Янгол же позаду, обвиває мою шию своїми ніжними, наче пелюстки лотоса руками і мовчить. Проходить мент, і тут демон здається. Втомлений мовчазним двобоєм, він опускає свою кудлату голову і важко чалапає до своєї кімнати. Малий та янгол легко видихають, коли двері зачиняються. – Який ти у мене герой! – говорить вона, цілуючи мене у чоло. – Тепер йди спати, а я приберу гармидер. Я слухняно розвертаюся і йду. Вже біля самого прорізу повертаюся, і кажу таку просту, але важливу істину: Мамо, я тебе люблю!
17 лютого 2013 рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403672
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.02.2013
На полу окурки,
Абрис в пиджаке.
С патефона "Мурка",
Знаки на руке.
В полумраке зала,
Свечка, как звезда.
Прямо из вокзала
Прилетел сюда.
В дом пустой, печальный,
Зеркала накрыты.
Чифирок и чайник,
Образа размыты.
Фото на серванте
Женщины в годах...
Ну же, мама, встаньте,
Я пришел не в снах.
Руки расцелую
Все скажу, как надо.
Долю воровскую
Прокляну я рада.
Тишина дурманит
В дыме табака.
Нервно барабанит
Со знаками рука...
30.01.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399458
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 08.02.2013
Бережи свої губи, квітко,
Їх бажає уже мільйон.
А справжнє кохання лиш зрідка
Мішається в цей бульйон.
Мільйони зірок із неба
Спадають на плечі твої...
У нього ж одна потреба -
Тонути в твоєму вині!
Тонути безслідно одразу
Рятувальний відкинувши круг.
Ковтнути солону обра́зу,
Адже́ для тебе - він друг.
Невинні безодні зелені
До болю різкого сумні.
Страшне покарання для мене -
Тонути в твоєму вині.
15.01.2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2013
Зализала повінь
Димом темний мул.
Місяць загубився,
Чутно тільки гул.
Їду на баркасі,
Тичусь в береги.
Храмами прикрасив
Ті руді стоги.
І печальним криком
В мороці боліт.
Пташка чорнолика
Проводжає пліт.
Покривалом синім
Гай накрив біду.
За твою недолю
Помолюсь, піду.
Автор: Сергей Есенин
Переклав: Олександр Подвишенний 19.12.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386177
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.12.2012
Присвячую Івану Онуферу
Це було його літо останнє,
Літо сповнене щастя й тривог.
Вже ніколи з косою не встане
Мій кумир, сивочолий мій Бог.
Не візьме вже мене на коліна
І байку стару не розкаже...
Ось настала остання година,
Родини незборений страже!
Заточили тебе в домовину,
Ноги й руки сльозами скувавши.
Ти побачиш свою Батьківщину,
Що в мареннях мріялась завше.
Не забуду, дідусю мій милий,
Той науки, що нас научав!
Помолюся тобі трепетливо,
Щоб твій голос довіку звучав.
27.11.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384493
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.12.2012
Приснилась ночью окаянной
Любовь, минувшая до гроба.
И я, рассерженный и пьяный -
В душе клекочущая злоба.
Готовый стерву задушить,
Вцепился хваткою стальною.
Свершилось! Ей уже не жить,
И мне идти своей тропою.
Прошел немного и застыл…
Прости! Прости! Я умоляю,
Кто знал, что мучит грех и стыд,
Что совесть душу разрывает.
Проснулся сонный, лоб в поту,
Рукой хватаюсь за будильник.
Мученье близится к утру,
Ведь я не варвар и насильник!
Но что-то колется внутри,
Стучит и рвется на свободу.
Не быть мне вольным и парить,
А жить в чию-нибудь угоду.
5 грудня 2012 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383166
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 07.12.2012
Кривою лінією пам*ять
Тебе в уяві малювала.
А відтінь фарби фіолету,
Твій ніжний образ заповняла.
Бриніли Геліоса струни
Мелодії осінніх далей...
А ми з тобою такі юні -
Було байдуже до деталей!
Марою вийшла із уяви
І в груди стрельнула із лука.
Для чого була твоя з*ява,
Якщо опісля страшна мука?..
Автор:Олексій Боричев
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380953
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.11.2012
Розірви мене на шматочки,
Віднайди у мені життя...
Натиснути треба на точку,
щоб припинити биття.
Наче Христос віддати
Себе на жертовну скалу!
Кров'ю пошанувати
Преповну любов жалю.
Криком розрізати небо,
Так, щоб всміхнулась душа.
Мені душа вже не треба -
Вона не кохавши пішла...
1 листопада 2012 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374909
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2012
"Черный человек" -
В паспорте записан.
В черном пиджаке
С черными глазами.
Нету ни любви,
Нет воспоминаний...
Памятки мои
Слезами залили!
Он ночами шляется
По кабакам заморским,
Принимает дым
Над клуба́ми воцарив...
Умоляю, смилуйся,
Черный человек!
Разгляди во мне
Добрые дела.
Неужели нету
Даже горстки радости,
Чтоб развеять мрак,
Осветить тебя?
Черный человек
Ворот свой поправив,
Опрокинул взором
Прошлые года.
Заглянул он в детство,
Перепрыгнул в юность.
Да, там было что-то,
Но ушла вода...
Вспомнил о любви,
Сколько раз влюблялся,
До того как облик
Черный приняла душа!
Была и любовь,
Всё на свете было.
Только изменили
Зелёные глаза...
Ты и сам всё знаешь, -
Человек ответил. -
Ты со мною был
В былые времена!
Во времена веселья,
Где шумны банкеты.
В те часы задора,
Полные вина.
А теперь я черный,
Черный, как земля.
Мне одна дорога -
Адские врата.
В раю место счастью,
А не гнусной скорби!
Не посмею я
Ангелам мешать.
Черный человек
Договорил и кончил.
Утомился очень
Сам с собой болтать.
А с приходом ночи
Он заснуть захочет...
Револьвер поможет
Воплотить дела.
Голову иль сердце
Пуля раскурочит,
И страдальца примет
Черная земля.
24.10.2012 Sault Ste. Marie, Canada
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373180
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 25.10.2012
Невыносимая стала ноша,
Эта ноша убьет меня!
Но Сашка ведь был хороший,
Саша любил тебя.
Словно ножик воткнула в сердце
Признание раcчленив...
Но Саша все еще любит,
Романтик, - он так терпелив.
Вот капля за каплею кровь истекла,
Безразличие стало судьбою.
Чтоб видеть себя - не надо стекла,
Саша умер вместе с тобою!
16.10.2012 Sault Ste.Marie, Canada
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371390
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 17.10.2012
Я спрятался под зо́нтом,
Хотел создать уют!
Меня нашли и тут
Человеческие зонды.
Кривые зеркала -
Глаза людской души...
Опасны, как игла,
Затаена в глуши.
Когда бежишь, то оставляешь
Следы намного глубже!
Лицом к лицу встречай опасность,
Не пачкай гордость в луже.
11.10.2012 Sault Ste. Marie, Canada
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370539
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 13.10.2012
Наче крига серце стисла
За Вкраїною, що там,
Де найкраще в світі місто,
Місто Рівне, місто-храм!
За матусею моєю,
Що лелекою курличе...
Сина свого сумно кличе
Із гарячою душею.
За коханою моєю,
Ніжною, мов шовк Дамаску.
Незбагненна, наче вічність,
Привідкриє часом маску.
Та найбільше серце крає
Німота чужих людей!
Тут заморський птах співає,
Бо нечутний соловей...
30.09.2012 Sault Ste. Marie, Canada
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368315
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 03.10.2012
Таємнице, таємнице,
Що ж ховаєш ти в собі?
Наче казка, наче птиця -
Все, що маю - у тобі.
Ти тривожиш і виводиш,
Часом шепчеш та мовчиш...
Сумно плачеш чи смієшся -
Все ж солодка, як киш-миш!
Зазвича́й, ти недосяжна,
Та ця тайна золота...
Непродажна і незламна,
В мене іншої нема.
12.09.2012 Sault Str. Marie, Canada
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368314
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2012
Я перевернув би світ,
Та він і так навколішки!
Я дав би людству полум'я
З сердечної іскри́...
Лиш треба долю щастя
Й всесвітньої агонії мішки.
Колись згадають, може,
Наївного дурного простака.
Але ніхто сказать не зможе,
Що доля та - така й сяка!
Прости ж мене, плането,
Народ мій дорогий...
Людину вознесли, покликали поетом,
Та в світ їй довелось іти самій.
31.08.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361213
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2012
Звон...
Предвещающий забвенье и и покой, -
подумал рыцарь!
Со скакуна, масти, что ни на есть породистой
был свергнут нынче восточным ятаганом.
Я пал в бою и умер за Отчизну,
а это ангелы зовут меня на тризну!
Господь усадит праведных, насытив их живот,
и души поразит своим величием...
Тогда все возгласят:
За Господа! За веру! Матерей! -
и опрокинут кубки,
усы в вино свои вмочивши...
Но звук булата, что искрился от ударов,
и конский плач заставил душу с плотью соединиться!
Собрав остатки силы - направил очи в сторону стенаний,
и сердце кровью облилось...
Лишь ты меня не предал, друг печальный,
отдал, что было - и лег на поле брани.
А та, которую любил, как месяц звёзды любит,
с купцом совокупилась на нашем ложе... Изменница!
И сжав клинок с несметной силой,
что аж костяшки побелели на деснице,
вздохнул и преступил черту -
к воротам рая направляясь.
А звон звенел отчетливей и громче
струясь из укреплений уцелевших.
Он говорил о тех, кто пал,
о славе рыцарей умерших!
22.08.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359481
рубрика: Поезія, Историческая лирика
дата поступления 23.08.2012
Присвячую Івану Слоті
Ось три чверті пролетіло,
Розмінялися літа…
Та міцним лишилось тіло
І незламною душа!
Як то файно, коли рідні
Розсідаються довкіл;
Із онуків та дітей
Непохитний частокіл.
Подивися лишень, діду,
Що за вік ти свій досяг…
Незабаром я поїду,
Понесу у світ наш стяг!
Час жорстокий і примхливий,
Та байдуже на той час…
Якщо був колись ти вільний –
Не піймати йому нас.
Дай же, Боже, діду віку,
Доживе він хай до ста!
Разом, щоб були довіку,
Як би доля не хлиста.
10.08.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357121
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 13.08.2012
Я спав з мадонною,
Та чи це гріх?
Її цнотливістю холодною,
Я весь горів…
Така палка й така самотня
Просила ще і ще…
Мене тримавши за плече
Тягнула в безвісті безодня.
Її вуста від сліз солоні
Тремтіли в порусі німім.
А я розп’ятий на іконі
Вже був не тим, не був святим.
01.08.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354439
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.08.2012
Дві жінки йшли і сторожко озиралися по околиці Галілеї. Їхній шепіт плив по пустельній землі, звертаючи увагу будь-якої живої істоти. Ящірки, які натомилися від безжальної спеки,виглядали своїми стомленими очима з-під каменів, слухаючи розмову незнайомок. Чи то їм здавалося, чи то так воно і було, але жінки були стривоженими, ба нажаханими. Їхнє волосся порозпатлувалося з-під наміток, позаяк вони скрадалися, не бажаючи привернути зайвої уваги. Від швидкого темпу ходи виникла задишка, від якої вони по черзі припиняли розмову, відсапувалися і продовжували сперечатися.
Завернувши в садок, у якому плідно росли фініки та пальми, жінки сіли й задивилися на небо. Яке воно було неймовірне тієї ночі. Круторогий місяць красувався посеред міріади зірок. Наче пастух, він плив між ними, весело всміхаючись кожній душі, яка до нього горнулася. Зорі не світили, а палали, обдаючи вогненним теплом весь світ, який лише де-не-де не спав.
Невеличка водойма з прекрасними ліліями, поглинала у себе небо разом з місяцем та вогниками. Жінки опустили зранені об каміння та гарячий пісок ноги у води, і мовчки сиділи, чекаючи, хто ж перший почне розмову.
Чорнява, з карими очима, тонким носом та такими ж устами жінка, каламутила відображення місяця у плесі – їй було не по собі. Друга, невисока на зріст з такими ж глибоким карими очима, ледь пухкими щоками та високим лобом, тримала в руках глек з миром і сумирно стежила за рухами подруги.
Час спливав, аж раптом десь за міською брамою почувся галас. Важкі кроки варти розірвали тишу, сполохавши все живе. Жінки нервово схопилися, і похапцем сховалися в гущавині саду. Ворота відчинилися і звідти вийшло два десятки легіонерів у повному спорядженні та гострими гладіусами за поясами. Коли курява від маршу вляглася, жінки вийшли з чагарників і сіли під пишною кроною дуба. Мовчання затяглося, тому друга таки наважилася спитати старшу подругу:
- Магдалино, як вважаєш, це справді Він?
Марія відірвала погляд від жовтих крокусів, які простяглися, наче килим по землі, і задумливо сказала:
- Я вірю, що то був Ісус! Адже Він пророкував своє воскресіння по трьох днях розп’яття.
- Я вірила! Я завше вірила в нашого вчителя. Яке чудо. Він напучував нас піти до людей і розповісти їм про Нього.
- Так і зробимо, сестро, так і зробимо.
- Уяви, як зрадіють брати наші: Петро та Андрій, Варфоломій і Пилип – всі вони. Така радість, що аж серце замирає, попробуй Маріє – і жінка приклала долоню Магдалини до своїх грудей. Серце билося нерівномірно та уривчасто.
- Тобі треба заспокоїтися, відчуваєш , яке нині прекрасне нічне повітря!
- Що ти кажеш? Невже ти не рада, що Спаситель повернувся?!
Магдалинине обличчя скорчила болісна гримаса, її стан ще більше похилився, вона заплакала. Плач був дикий та нестримний, жінка впала на коліна, так само, як вона впала ще сьогодні вдень перед своїм Рятівником. Коси накрили бліде зморене обличчя, тонкі худі пальці впилися нігтями в ґрунт, наче намагалися вирвати його із лона Землі.
- Що тобі, сестро, скажи, не таїся від мене?!
- Ти бачила його біль?!
- Ми всі були, коли легіонери вели його на Голгофу. Я бачила його муку…
- Ні, коли він воскрес! Ти бачила його очі?
- Я не розумію тебе, Магдалино! – з певним острахом промовила посестра. Їй здавалося, що Марія втратила розум від розлуки з Ісусом. Ще більше вона боялася, аби старі демони знову не спокусилися на душу, такої нині вразливої жінки.
- Йому боляче, сестро, Він страждає!
- Але ж Він був дома, навряд чи йому болять його рани.
- Не фізичні – душевні! Я знаю цей його погляд. Так він дивився, коли народ обрав Вараву, таким був його зір, коли зрадив Юда!
- Бідолашний Юда, – сказала подруга – диявол спокусив його. Але як Ісус його любив. Нікого він та не вирізняв з-поміж інших, як Іскаріота. Але той поцілунок…
- По заслузі йому! Я була б рада, якби він і досі гойдався ні тій гілці! – люто випалила Магдалина. Її очі пашіли жаром та люттю, таке відчуття, що вона роздерла б самого Тиберія, якби той трапився під її руку.
- Спом’янься, Маріє, що ти верзеш? Вчитель не бажав нікому зла. Згадай, як Він казав, що коли тебе вдарять по одній щоці, то підстав же другу, аби був мир.
- Це милосердя і привело Його до хреста. Якби Він послухав братів Своїх, то не покинув би нас так швидко. Скільки добра Він ще міг зробити!
- Він зробив! І ще зробить, адже слово Його навіки з нами!
- Ох, посестро, як мені важко!
Розпашівшись від довгої мови, Магдалина була схожа на фурію. Її груди різко то здіймалися, то опускалися доти, доки важкий кашель не напосів на них.
Знову тиша запанувала околицями Галілеї. Круторогого місяця разом з паствою вже не було видно за полум’яним сходом сонця, яке виходило по дорозі, якою прийшло дві жінки. Загін відправлений начальником варти якраз повернувся з таємного завдання. Старший легіонер скомандував зупинитися, підійшов до жінок, пильно вдивися в їх стомлені лиця і запитав: «Хто такі?!» У відповідь почув, що це звичайні мандрівниці, які вирішили відпочити в садку, чекаючи відкриття базарних лавок.
Оскільки всі легіонери, зокрема центуріон покинули місто натщесерце, то ніколи було зупинятися на двох якихось жебрачках. Засови брами заскреготали, і дві незнайомки накинувши капюшони, швидко зникли з поля зору.
26.04.12
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333710
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.04.2012
О, милая! Мой идеал прелестный,
За что пред Богом заслужил
Твой нежный взгляд, что словно песня,
И ясный лик, что смерил пыл.
О, ангел! С неба незашедший,
В пучине страсти я тону…
Всё было раньше, было прежде,
Но я избрал из всех одну!
Моя душа! Я за тебя умру,
Всех негодяев разорву на части.
Свой юный век на пыль сотру,
Лишь оказаться в непорочной власти.
17.04.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331075
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.04.2012
Коли ти йдеш о пів на 9 ранку, і бачиш відрізану голову, то це тебе не дуже радує. Спитаєте чому? Все надзвичайно просто, – справа в тому, що вчора ввечері, коли ти повертався цією звивистою вуличкою весь зіщулившись вітру, чи то від шлункових спазмів, які були наслідком передозування алкоголем та іншим лайн*м, то ти чисто-начисто забув про обережність. Капюшон на голові, кола під очима, сухі губи та пришвидшена ходьба – давали одразу зрозуміти, що ти за людина. Всім було байдуже куди поспішав, і чи поспішав ти взагалі, бо ж дома, мабуть, чекала чергова склянка чаю, більше схожого на помиї, проте з яскравою упаковкою і шматок не доїденої з ранку піци. Ні-ні, ви не подумайте, що я не люблю свій дім. Дім – це чудово, особливо, коли він справжній.
Йдучи черговою вуличкою, я вкотре замислився, а що, якби світ не був таким гадючником. Якби кожна ліпша людина, не намагалася викрутити в тебе останні 5 гривень, аби до плюсувати їх до решти видурених грошей, і придбати собі якогось щастя. Щастя – також поняття відносне. Для людей мого віку, щастя було пограти футбол, відпроситися з горем навпіл у мами на дискотеку, чи просто без зайвого напрягу подивитися «Гаррі Поттера». Я ж вважав, що це марна трата часу, смисл у тому, що щастя продається і купується. На кожне щастя – є свій покупець, ми є лише зберігачами грошей, які однаково дістануться комусь іншому . Що ж поробиш: ринкові відносини: гроші-товар – товар-гроші.
Проте гадючник – це реальність, аналогічно зі світовим голодом, проституцією та політикою, а кольоровий світ мрій – це дим, зі щойно допаленої цигарки. Вчора, мене своїми липкими, від жовчі та блювотиння щупальцями, затягнув світ, сьогодні, здається, він все ще мене тримає, але вже з меншою силою, даючи ковток повітря, аби я зовсім не загнувся. Але що найцікавіше, я не хочу виринати з-під його обіймів, бо там ти відчуваєш себе повноправним, там відчуваєш затишок…
Звернувши за поворот типової будівлі, яких десятки у нашому місті, і тисячі по-всій країні, я побачив коронера, який опершись на паркан, нотував щось у своєму блокноті. Сусіди ще спали, тому не всім пощастило побачити скривавлений труп без голови. Голова звісно була…колись…, але тепер вона сумирно лежала за метрів п’ять від тулуба, і дивилася на світ. Я не відчув ні відрази, ні страху, пройшла навіть нудота, з якою я боровся півночі за допомогою активованого вугілля. Мене пройняла цікавість. Не подумайте, що я божевільний, чи збоченець – їх вистачає і без мене. Таким людям ніхто не надав смислу, мені байдуже, тому що, в моєму випадку, навколишнім, смисл надаю я. Така життєва позиція значно полегшує існування, яке і так вже на грані.
Стало цікаво, ким була та людина, і чим вона думала, коли йшла тією самою дорогою, що і я нині. Підозрюю, що це був якийсь роботяга, який повертався додому з хлібом, палкою ковбаси та пляшкою горілки, аби завтра знову пробігтися по колесу, в яке його посадили. Хоча все можливо! Може, він був значним посадовцем, який повертаючись після звичних відвідин борделю, зустрів найманця, який зніс йому голову з в’язів за замовленням власної жінки. Жодна праця не відразлива. Особливо, якщо ці гроші платяться за бездоганно виконану роботу – то чому ж не збагачуватися у такий спосіб?! Збагачення не прагнуть тільки психопати, а психопатів за останніми підрахунками – 6 з гаком мільярдів.
Та все ж, мабуть, чолов’яга взагалі не думав, бо навіщо ламати собі голову, коли за тебе це зроблять інші. Цікаво, а я взагалі думаю? Часом мені здається, що в моїй довбешці відсутні будь-які думки, мене не тривожать жодні емоції, бо емоції – це капкан, в який втрапивши, лишається або відгризти ногу, або застрелитися до бісової матері, адже попит на інвалідів масово впав після останніх президентських виборів. Думка обтяжує, її ж відсутність – це полегшення, за яке розраховуються інші.
- Гей, хлопче, ти що в кіно? Ану пішов звідси! – я і не помітив, як завис в трьох метрах над головою, обмізковуючи побачене.
Нахмурившись від різкого сонячного світла, яке вийшло з-за хмари, і від пики коронера, що погрожуюче покрокував у мій бік, я розвернувся і пішов далі своїм шляхом, який був обраний давним-давно. Спину мені свердлили дві пари мертвих очей скляного відтінку, і в обох них читалася ненависть до світу, який спочатку породивши, обрік їх на той самий фінал.
12 квітня 2012 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329695
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.04.2012
Очеловечь меня, если сможешь,
Если сможешь, поверь в меня!
Так тихо устами ворожишь,
Плюс сводишь меня с ума…
Ввергаясь в туманность ночную,
Теряюсь, как школьник в лесу.
Дугу создавая косую,
Обмануть пытаюсь лису.
Но та смотрит хитро из-под лба,
Каменным взглядом пронзая.
Откуда в тебе эта злоба,
Лисица моя дорогая?!
29.03.12
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326167
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.03.2012
Віч-на-віч сиділи ми з нею:
Я і моє дівча.
- Коли ж ти вже станеш моєю?! -
Та очі зелені мовчать…
Коли ж пригорну тебе щиро,
Без боязні прикрість почуть?
На серці від осуду борозни
Безжально й нестримно печуть!
Мій янгол же сидячи мовчки,
Все далі відходив в туман.
На спогад лишивши дзвіночки
І клапан зажатий в капкан.
28.03.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=325877
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2012
Зажурився Перебендя,
Голову схиливши…
Бо немає більше слави,
Щоб писати вірші.
Русь була – нема Руси,
А нам те байдуже!
Земляк земляка обіймає,
Каже щиро: друже!
А самого аж трясе –
Хоче вкрасти душу…
Помінятися на срібло –
Вгодувати тушу.
Січі–матері не стало,
А кому вона треба?!
Кухоль пива, хліба з салом –
Ось і вся потреба.
Син на батька підіймає
Ніж, щоб поквитаться .
Батько ж п’яний спить–хропе,
Збудить – марна праця…
Ось, що маєм, Всюдисущий,
Така правда нині:
В кого золота найбільше,
Той князь в Україні!
Розплодилася брехня:
Ні кінця, ні краю!
Українця за вкраїнство –
Батогом карають.
Сидить собі Перебендя,
Тихенько мізкує…
За минувшиною нашой,
Дідуган сумує.
Молиться старий до Бога,
А з неба ні слова.
Розлетілися молитви,
Як з зерна полова…
Певно, те, що заслужили,
Те і будем мати.
Поховають на Вкраїні
У чужої хати!..
11 березня 2012 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320904
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 11.03.2012
Тереном вкрите поле,
Де бійня колись була.
Мерцями забиті стодоли,
На дверях смертельна хула!
Я не бачив, я серцем відчув,
Як труситься нині земля.
Туди спрямувався бунчук,
Де бійня колись була.
Херувими і янголи світлі
Місили бісівське гаддя…
А я (не вдягавши ще кітель)
Написав про безцінність життя!
Як Гонта схоплюсь за свячене:
Ні, не за ніж – за молитву!
Не поріжу синів наречених,
Аби виграти просто битву.
Я пісню, мов трунок заграю,
Оспівавши цілісінький світ.
Приспавши криваву зграю,
Навію їм юних снів.
09.02.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317205
рубрика: Поезія, Ода
дата поступления 27.02.2012
Металлический диск пробрался
Дряхлыми пальцами внутрь, за кожу.
Мороз как с цепи сорвался,
Лениво бурча: «заморожу!»
И нет ни тоски, не испуга,
За летом, что быстро прошло.
Заскрипела на клавишах вьюга,
О том, что казалось смешно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317204
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 27.02.2012
Було то колись, чи не було. Бачив те, хто, чи не бачив! Але ще й нині десь живуть старі люде, які цю байку моєму діду і оповіли. Дідуньо розповів це моєму батьку, але що трохи шепелявив, то мабуть і прибрехав. Батько ж був на одне вухо глухий, то й мабуть і не дочув, однак маємо, що маємо, - і оповідку цю я вам переповім.
Колись в одному селі, що в біса на рогах, жили двоє сусідів. Один був багатий, наче його хто до Бога за пазуху запхнув, а другий, бідна голова, не знав, як діткам і в очі дивитися. Бо бувало так, що прийде: дивиться на них, а вони одразу очима на руки та кишені зиркають, якогось бублика чекають. Що й казати, голод не тітка…
Отож багатого звали Микола, а бідного Юхим. Мій дід тоді ще був малим щиглем, наймитував у багатших, аби борошна до хати купити, а по святам (собі й братам з сестрами) півника на паличці чи медяника цукрового. Отоді він оце і бачив, як однієї днини – тільки вже не пригадаю, було сонце чи хмари – стали двоє сусідів, та й давай горщики бити. Микола пузом оперся на хвіртку й каже:
- Оце б ти ліпше, Юхиме, ніж ледарювати, пішов на тік, грошей заробив. Бо на твоїх дітей шкода дивитися! – сказав це, й стоїть задоволений. Ніби – ось він який, шпаркий та дотепний.
- Не до стида, як сорочки нема! – як завжди відповідав Юшко, і зібравши декілька гнилиць, чалапав до хати.
Микола одразу хмурнішав і лаючись щось під ніс, йшов своєю дорогою. Але цього дня, він не хотів пошитися у дурні,тим паче, ще якийсь малий стояв, і жуючи грушку, слухав їхню розмову. То ж і вирішив дошкулити сусіду, більше, ніж зазвичай.
- Агов, Юхиме, зарубай собі на носі, що якщо твій пес до мого кроля підскочить, будеш через нього замість решета борошно просіювати, зрозумів.
А річ була в тому, що Микола мав якогось породистого довговухого, якого він любив і пестив більше, аніж живих людей. А Юхимів пес, як часом внюхає запах дичини, то в нього мов біс вселяється. Хоч йди до батюшки, та й разом з ним Псалтир зачитуй! А оскільки загорожа була міцна, то пес час від часу намагався підкопатися до сусідської домівки, за що отримував на горіхи від господаря та сусіда. Але така вже вдача собача!
Пройшло якось декілька місяців, налетіла осінь холодна, ще врожай до кінця не зібрали, а біла постіль вже заслана. Микола тоді якраз до міста вибрався, бо як він сам і казав: «Пану – панські шати треба!» На господарстві жінка з малими лишилася, та ще декілька наймитів. Та якось змінилася погода, й пішов дрібний дощик. Сидить Юшко на ґанку, постоли в’яже, пісню співає… Аж глядь, а його пес щось у пащеці волочить, та так гордиться, сучий син, хоч медаль йому вішай. Юхим хап його за шкірку, а то кріль сусідський, тільки вже не білий, а чорний від багнюки! Пропав – думає Юхим. Зараз Микола приїде, побачить, яке лихо трапилось, та й у волость поїде, судитися. Взяв він того кроля, зайшов до сіней, опустив до цеберка з водою – й давай небіжчика з милом прати. Пере та й примовляє: будеш ще білісінький, будеш ще чистісінький! Виправ він так-сяк звірину, обсушив на пічці, та й крадькома, немов злодій, підкинув сусіду кроля назад до клітки.
Наступного ранку в Миколиному дворі такий галас здійнявся, наче хто перед Господом представився. Жінки верещать, діти товчуться, Микола сидить, скроні, наче в лещатах затиснувши, гойдається.
Не зносити голови – думає Юхим. Треба йти, зізнатися! Зайшов сторожко на подвір’я та й став, наче вкопаний. Підвів очі Микола й белькоче:
- Сусідо, га, сусідо! Ходіть, сядьте коло мене, дещо вам розкажу…
Підійшов Юхим, сів.
- Не знаю, чи вірите ви в примар, але до мене сьогодні одна завітала!
- Що ж то за трясця? Нічого не второпаю!
- А така, що в мене на днях кріль здох, то мій наймит Грицько його і закопав на задньому дворі. А сьогодні вранці дивлюся, він у клітці сидить, своїми очима мертвецькими на мене дивиться, ще й наче посміхається. Але то півбіди, що сидить…
- А що ж ще? – зо сміху ледь не тріскає Юхим.
- А те, що клітка ззовні зачинена була! Ось що!
02.02.2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312609
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.02.2012
Капелюх. Небосхил голубий.
Черевики. Суха земля.
Руки, в яких голуби,
Ся тягнуть до сонця здаля.
Шолом. Розливається грім.
Куля. Глухе дитя.
Кров’ю заляпаний дім
Відпускає життя!
Довкола ані душі!
Попелище. Бушує хуґа.
Колише тривога кущі…
Із хрестів струменіє смуга.
18.01.12
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307402
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 18.01.2012
Усім знайома картина: з початком нового кліматичного сезону, люди хаотичним натовпом ринулися на базар. Молоді дівчата з чепурними зачісками та маленькими сумочками, дужі хлопці з широкими плечима та ясним поглядом, сімейні пари з купою дітлахів, які наче Круть і Верть роблять веремію і чекають підходящої хвилини, аби випурхнути з-під батьківського крила. Яка дужа нація українців! Яка потужна вона в розквіті свого життя! Скільки захоплення викликає та невпинна енергія, яка струменить із сердець їхніх… Могутня та сильна ця нація – нація непотрібних.
Василь Біденко щоранку прокидаючись у своїй 2-кімнатній хрущовці, першою чергою вмивався, голився, а поки на плиті грівся старий радянський чайник, підходив до вікна, яке ніколи не відчинялося й, хукнувши на скло, дивився на небо. Його душа нестримно раділа, коли на небосхилі не було жодної хмаринки. Коли сонце, лігши на тиху блакить, повільно пливло на спині, весело пускаючи сонячні зайчики, і всміхалося землянам. Він любив, коли старезний клен, який посадив його батько, грайливо шумів за вікном, уплітаючи в свій шелест сотні голосінь птахів, які оселилися в його кроні. Коли чайник закипав, він робив собі міцний зелений чай, адже жоден з відомих людству напоїв так не очищає організм, як чай. Міцно затиснувши в своїх руках металічну чашку, яка перейшла в спадок від нині покійного діда-ветерана, Василь чалапав у другу кімнату й перевіряв саквояж, у якому зберігалися найнеобхідніші речі: протигаз, аптечка, ґумові рукавички та документи. Впевнившись, що все гаразд, ˗ Біденко одним ковтком вливав у себе вміст посудини й вдягнувши свій єдиний парадний костюм, йшов на роботу. Точніше його вели, бо вже як 15 років Василь був сліпим. Величезна вівчарка-поводир вела його до мосту, де він спираючись на перила співав пісень. Зазвичай, це були українські народні пісні, хоча Василь не гребував і російськими хітами. Однак сьогоднішній день був особливий! 26 квітня – єдиний день у році, коли Біденко змінював свій наряд, вдягаючи картатий піджак. Тремтячими руками вдягав значок, який немов обпікав і так обпечені пальці, брав радіо і лише тоді йшов.
Василь ненавидів жебракувати, його гордість щоразу било і трясло, мов кінченого наркомана, однак він йшов. Це було не заради грошей, а заради пам’яті – пам’яті вічних героїв… Василя втомлював гамір ринку – оті дурні теревені, які розводили між собою його «сусідки», продавщиці шкарпетками, дратували прискіпливі торгові агенти стартовими пакетами, які пленталися за тобою ледь не до зупинки, але він любив дивитися на молодь. Оте сильне, велично-горде майбутнє нашої Вітчизни, яке наче кров по венах, струменіло містами й селами України. Василь бачив їх серцем! Колись він віддав зір за них, тепер вони насичували його життєдайною силою. Дарма кажуть, що сліпі – неповноцінні. Вони бачать те, що звичайним людям невидимо.
Цього дня Василь Біденко демонстративно ставав на радіо ногою й співав пісень про героїв. Це були думи та балади, історичні й соціальні пісні, також до його репертуару входили шлягери періоду Другої світової. Але в усіх цих піснях був біль за загиблими героями, які боронили свою землю, клали голови за рідний край. Василь вловлював найменші фрази, які линули до його вух. Часто-густо це були розмови про гроші, на жаль, народ нічого не хвилювало крім грошей. Довга череда, яка тяглася через міст повз Василя мекала, шукаючи збагачення.
День проходив сумирно, розмови точилися довкола все тієї ж теми. Василь випрямивши крижі й напнувши груди, тенором виводив «Ой Морозе, Морозенко». Пісня стелилася хвилями Усті, грізно передвіщаючи щось неминуче. Раптом звук обірвався… Василь підняв голову й пильно спрямував свій погляд в небо. Він чекав! Через три хвилини зачався дощ. Хмари затягли до того чисте небо, й не на жарт спохмурніло. Продавці та покупці засуєтилися і поховалися під наметами чи в ларьках. Першою реакцією Василя був страх. Його тілом пробігло неприємне тремтіння, яке досягши мозку впилося в нього гострими, мов лезо іклами.
***
Спогади паралізували тіло чоловіка. Бігти! Але куди? Сховатися! Але де? Він почав був щось вигукувати, але до нього ніхто не відзивався. У вухах гудів рокіт реактора, руки запекло від полум’я, яке ширилося від операторської, очі під маскою сльозилися від невідомого хімікату.
- Василю! Василю, чорт тебе забирай, тут ще один!
Шалена спека та дикий біль спотворювали реальність.
- Василю, давай сюди носилки, бо зараз ця дівчина Богу душу віддасть! Чуєш!?
- Де вони?
- У коридорі!
- Я… Я… Зараз принесу!
***
Та дівчина не вижила. Коли Василь і Михайло вийшли із приміщення, до них одразу підбігли медики в герметичних костюмах і підхопивши їх попід руки, повезли до лікарні. Єдине, що пам’ятав Василь перед тим, як втратити свідомість, то це величезну чорну хмару над станцією й привітання М.С. Горбачова з грядущими травневими святами, яке пробивалося ще до жевріючої свідомості Василя з радіо карети швидкої допомоги. Все, що дісталося Василю, то це значок ліквідатора й сумнівні пільги, про скорочення яких Біденко почув все по тому ж радіо.
Та не можна вічно тікати від хмари, рано чи пізно вона настигне тебе, як і покійного Михайла. Доля була милостива до Василя Біденка. Чи то через те, що він був чесною людиною, чи то через співчуття, однак він і досі був живий.
Василь зібрався з силами й заспівав: « Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче. За тобою Морозенку, вся Вкраїна плаче.»
Здивований натовп ще довго щось ґелґотів, а Василь співав не на мить не зупиняючись - він оспівував героїв!
Коли дощ скінчився й сонячні промені прорвалися через пелену хмари, сліпий чоловік в супроводі пса-поводиря зі щасливою посмішкою покрокував додому, тепер точно знаючи, що спогади не владні над його минулим.
4 січня 2011 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305184
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.01.2012
Не знав в житті я більших втіх,
Ходив на сповідь аж до глоду,
Піднявши рясу тихо з споду,
Молив за гріх, бо знав, що гріх…
Скропила з-під хреста вода,
Душа до Бога спішно лине.
Вона ж була, немов калина –
Така безжурна й молода…
Докіль її не звабив ніччю –
У келії не поєднавшись,
Як то було з людвою завше –
Пообіцявши щастя тричі.
Пообіцяв, що все покину,
Що в монастир не повернуся!
Прости тепер мене, Ганнусю,
Що відцуравсь тебе й дитину…
Чернецька клятва в’їлась в тіло,
Був храм – тепер лиш попелище,
І вітер дикий ревно свище –
Докіль на Суд не забіліло!
Свічу за покритку поставлю
Й до Бога тихо помолюся:
Прости ж її, мою Ганнусю,
Їй лиха не спошли лиш краплю!
Мене ж картай і не прощай,
Плюндруй, катуй, товчи нестямно…
Щоб не зволік із шиї камінь,
Удруге, щоб не втратив рай.
20 грудня 2011 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=301481
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 21.12.2011
Видно первинне світло,
Поплелись стежками поля.
Збіжжя весняне розквітло,
Ваблячи хлібом здаля.
Попід колоссям стрибнула жаба –
Водогінна зросила труба.
До сходу схилилась кульбаба,
Чи не рано зігнулась хіба?
12.12.2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299630
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 12.12.2011
Стоптанный снег. Слышится вой.
Всё сбудется снова…
Когда-то вернусь домой,
Но встретит ли кто-то?
Распустились внезапно почки,
Клейкая кровь…
Со стержня свалились строчки,
Как дробь.
Солнечный блик на губах,
Прости меня, мам!
Явился опять к тебе в снах,
Но шаг мой упрям.
Умирает мучительно мир,
Из парка доносятся всхлипы.
На сегодня я твой кумир,
Ведь другие кумиры убиты…
12.12.11
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299581
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 12.12.2011
***
Я в Бога вірую, бо я живу…
І синтезую в серці мрію,
Стару, безсилу і криву.
Здійнятись босими ногами
На гору з черепів, кісток.
Перекричати гнів псалмами,
Утерти сльози у небог.
Подарувати світу міф,
В якому правда ще не вмерла,
В якому відрізняти вмів –
Де злидні хижі, а де перла!
Отак й живу в «своїм раю»…
Тягну криву… Та Бог із нею!
Як дасть Господь, то й проживу.
15.11.11
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293382
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 15.11.2011
Бути чи не бути – ось питання.
Що личить дворянину? В умі страждати
Й від несамовитой долі біль терпіти…
Чи руки виставляти проти моря бід,
Йому поклавши край? Заснути, вмерти –
Досить; через сон сказати, що кінець:
Сердечний біль та тисячі життєвих приголомшень
Дійшли фіналу.
І плоть є спадкоємцем! Хіба не це,
Ми щиро хочемо здійснити?Заснути, вмерти.
Ніколи не вставати: можливо й снити?
Ось в цьому й є вся перешкода!!!
Після сну смертельного, які нам сни присняться,
Коли цим колом смертних ми човгать перестанем?
Робити мусим паузи – ось це і є причиною,
Що робить ненависним це суєтне життя.
Хто буде зносити хлисти й зневаги часу,
Гнобителя наругу, насмішку гордія,
Пекельні муки від кохання, закону тяганину,
Нахабство служби й штурханину від буття,
Слабіти на заслуг хворобу,
Зароблених нечесними ділами,
Коли б він звичайним шилом міг віку вкоротити?
Хто б ніс тягар тоді -
В цім буркотливо-стомленім житті?
Та жах перед чимось невідомим після смерті,
Перед країною, з якої ще ніхто не повернувсь:
Гнітить людей, і змушує коритись долі,
Ніж линути ще до невідомих нам місцин!
Відтак сумління боягузами нас робить.
Яскраві кольори відваги стають нудотними,
І заповзятливість високої мети в момент вмирає,
Повертаючись невдало в загублене ім’я події.
Однак тихіш! Офеліє прекрасна! Німфо,
Най у молитвах будуть незабуті всі мої земні гріхи!
Переклав: Олександр Подвишенний 9 квітня 2011 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292400
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.11.2011
***
До циклу «В казематі»
Закатуйте мою душу, -
Я людей благаю!
Бо не можу жити в світі,
Де людей немає.
Поховайте мене швидше
У яму холодну.
Не ховайте моїх віршів,
В них душа голодна.
Не просіть і не благайте,
Я ж не цар, я – смертний.
А по серцю, як нагай
В’ється злоби терен.
Роздирає люті лев,
Патрає, чванливий…
Покидаю вимір цей,
Де постійно зливи.
10.11.11
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292202
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.11.2011
Дякую, Боже, що не покинув,
Що всі провини не скинув на спину.
Що, коли скиглив, тримав за плече,
Що не зоставив, де гаряче.
Спасибі за ласку, турботу, мораль,
За думку примхливу, що наче спіраль!
Спасибі за крила, що дані мені,
За вірші веселі, й за вірші сумні.
Я вдячний за тугу і смерть на коні,
За тих, хто на небі, й за тих, хто в землі.
За друга-яригу і матір, мов зорі,
За натяки скриті й доволі прозорі.
Вклонюся й за долю порізану листом.
Вогнем оповиту, мов давнє намисто.
02.11.2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291692
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.11.2011