Marika

Мы ведь в ответе…

В  полночь  апрель  зажигает  спичку  и  пишет  дымом:  «Давай  же,держись!».
Тонкой  струей  сигарета,  в  легких  горчит  табак/пустота.
В  полночь  порою  так  хочется  к  черту  послать  свою  и  чужую  жизнь,
В  поезд  -  прочь  ото  всех  и  никем  в  ад/чистилище/небеса.

Только  скребутся  призраки/память,  и  лезут  печалью  немой  в  глаза,
Ласково-стыло  под  ребра  впиваясь  холодным  тупым  клинком.
Только  с  утра  от  похмелья/горя  ноет  опять  и  опять  голова,
Только  под  сердцем  вдруг  теплое  что-то,  что  отпустить  не  готов.

И,  затерявшись  средь  боли/мыслей,  сдался  бы  сразу/в  сей  миг/уж  давно,
Канул  во  тьму/небытье,  но  досада:  теплые  пальцы  в  руке.
И  зазвенело  набатом  в  ушах:  "Я  же  в  ответе  сейчас  за  нее  -
Ту,  что  доверчивой  птицей  подбитой  здесь  припадает  ко  мне".

В  полночь  апрель  зажигает  спичку,  знаю  -  ты  так  же  не  спишь  в  эту  ночь,
Молча  глядишь  в  темноту,  ожидаешь,  комкая  простынь/слова.
И,  затушив  сигарету/мысли  снова  к  тебе  -  мир/себя  превозмочь...
Мы  ведь  в  ответе  -  ты  помнишь,  солнышко?  -  мы  ведь  в  ответе  за  нас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576675
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.04.2015

Забывай

Узнавай  ее  в  каждом  городе,  в  каждой  улице  узнавай...
Бейся  в  стены,
царапай  души  и  вены,
до  удушья  и  до  забвенья
за-бы-вай.
В  сотнях  глаз  и  сердец  немых,  будто  в  окнах  чужих  квартир,  не  она  -
наконец,  услышь.
Не  ищи  ее  в  стуже  крыш.
Ведь  исчезла,  твой  мир  круша,  -
У-мер-ла.
Не  ищи  ее,  позабудь,
вдаль  уносит  ее  тот  путь.
Слышишь,  прошлое  не  вернуть,
ты  живой  -  только  в  этом  суть  -
так  живи.
Белый  снег  занесет  следы,
боль  вкуется  в  седые  льды.
Вот  дожить  бы  нам  до  весны!..
Позабыть,  как  лихие  сны.
Растерзать,  растерять  во  тьме
все  вопросы  и  мысли  все.
По-мо-ги.
Забывай  ее  с  каждым  городом,  с  каждой  улицей  забывай...
Буря  стихнет,  и  все  пройдет.
Посмотри,  кто-то  тихо  ждет,
Без  укора  тебя
любя,
Без  слезинки  с  тобой
горя,
Без  причины  твой  крест
неся,
Свет,  поддержку,  тепло
даря.
Ради  ждущих
иди  вперед.
Ради  Солнца
зови  рассвет.
Ради  счастья
борись  с  бедой.
Ради  вас...
Поверни  домой.

Забывай  ее,  забывай,
только  любящих  не-те-ряй...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575033
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 17.04.2015

Донька Бога і Сонця

Донька  Бога  і  Сонця
Серед  вітру  і  стін...
Захлинусь  від  свободи,
Згину  в  куряві  слів.
Поклонюся  Дажбогу,
Помолюся  Христу
І  єдину  дорогу
Серед  сотень  знайду.
Піді  мною  стежина,
Наді  мною  зірки.
І  єдина  хвилина
Довжиною  в  роки.
Білим  снігом  на  віях,
Сонцежаром  в  очах,
Як  іскринка  —  надія.
Чорним  паростком  страх.
В  швидкоплинності  міста,
В  предковічності  гір
Я  легенди  намисто
Нанизаю  зі  слів.
І  тихенько  посію
У  забутій  ріллі
Під  язичницьким  небом
В  християнській  землі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2015

Кошачьи боги

Кошачьи  боги  не  видят...  Кошачьи  боги  не  слышат,
Как  ночью  по  целой  планете
Рыдают  кошачьи  дети.
А  боги...  Ты  знаешь  -  не  слышат...  Закрыты  глаза  их.  Излишне.
И  только  кометы,  как  вишни.
Цветут  на  лазоревых  крышах.

Кошачьи  боги  не  видят...  В  забытой  и  пыльной  Вселенной
Там  кто-то  становится  снегом
В  рассвете  холодном  и  белом.
Богам  все  известно  извечно.  Да  мимо  пройдут  непременно...
Как  мантра,  все  тленно.  Не  вечно.
До  крика,  до  хрипа  изменно.

Кошачьи  боги  исчезли.  Из  мира,  где  чтят  равнодушье.
Не  место  им  в  темных  подвалах,
В  углах,  где  с  едою  отрава,
Где  чьи-то  последние  вздохи  из  телец  почти  что  воздушных...
В  кроваво-хрустальной  эпохе
Не  место  им  здесь,  безоружным.

Кошачьи  боги  сбежали.  От  трасс,  что  измазаны  кровью...
С  лесов,  что  костьми  под  ногами,
От  тех,  кто  со  злыми  глазами
Страданьем  чужим  наслаждаясь,  убийство  назвали  любовью...
Я  тоже  сбежать  уж  пыталась,
Да  сердце  не  бьется  спокойно.

Забыла,  как  зиму  любила.  Зимой  ведь  по  целой  планете
Кошачьи  боги  не  видят...
Не  слышат,  закрыты  в  обидах...
Но  только,  ты  знаешь,  давеча...  В  холодный  лазоревый  вечер
Тихонько  садятся  на  плечи
И  плачут.  Да  слезы  не  лечат...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572063
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 05.04.2015

Скрипачка смерти

Смерть  не  отразится  в  зеркалах,
Не  коснётся  моего  плеча...
Я  забыл  давно,  что  значит  страх.
Лишь  усталость  плещется  в  глазах
И  печаль.
Знаешь,  я  тебя  бы  проклинал...
Только  изменить  уже  нельзя...
Ты  меня  спасала  -  я  не  знал.
Ты  меня  сгубила,  колдуна,
Да  любя.
Скрипки  льется  тоненький  напев.
И  надежда  плещется,  как  сталь,
Что  увижу  в  ситцевом  плаще
Я  скрипачку  нынче  по  весне.
Нет...  А  жаль...
Вот  уж  больше  доброй  сотни  лет
Я  скитаюсь  зверем  по  мирам,
Ища  среди  звезд,  людей,  планет
Ту,  из-за  какой  покоя  нет
Во  веках.
Может  был  и  сам  я  виноват.
Только  уж  теперь  одна  мольба:
Девочку  со  скрипкой  повстречать,
Вечной  жизни  поломать  печать
Навсегда.

Был  когда-то  я  такой  как  все...
Сколько  ж  весен  снегом  отцвели!
Кудри  вились  златом  по  спине...
Ну  а  видел  я  одну  во  сне  -
Дочь  слуги.
Вроде  не  красавица,  но  все  ж...
Россыпью  веснушки  по  лице,
Карий  взгляд  -  в  нем  пламенный  мятеж
И  душа  так  искренне  настежь
Но  не  мне.
Вместе  с  ней  сиротами  росли  -
Мор  забрал  ценнейшее  у  нас.
Вереницей  пестрой  вились  дни,
Так  далеки  теплые  огни
В  темный  час!
Девочку  к  себе  взял  старый  граф.
Как  родную  он  ее  любил...
А  однажды  в  замок  скрипача,
Чтоб  учил  он  музыке  дитя,
Пригласил.
Я  же  -  подмастерье  колдуна  -
Все  шептались  тихо  за  спиной,
Что  отец  родной  мой  -  Сатана
И  что  страшный  мор  -  моя  вина,
В  злости  той.

Раз,  когда  цвела  в  дворе  сирень,
Я  на  спор  с  мальчишками  пошел,
Что  из  сада  графа  в  белый  день
Принесу  жасмин,  что  льда  светлей
И  красней.
Только  сквозь  ограду  я  прошел
(Это  я  тогда  уже  умел)
Слышу:  голос  -  нежный  перезвон,
Скрипки  звонкий  сочный  полутон
Средь  лилей.
И  пошел  тихонько  я  на  звук.
И  увидел  девочку  в  тени.
Звуки  колдовские  из-под  рук...
Сердца  дивный  свился  перестук
В  той  тиши.
Хрустнула  вдруг  ветка  под  ногой.
Обернулся  я  уже  бежать,
Вдруг  девчонка  крикнула:  "Постой!
Раз  пришел,  так  поиграй  со  мной.
Не  сбегай!"

Спор  в  конце-концов  я  проиграл,
Но  зато  получше  что  обрел:
Каждый  вечер  в  сад  я  приходил
И  не  понял  как  в  один  из  дней
Полюбил.

Годы  шли.  Девчонка  все  росла.
Скрипка  пела  звонко  на  балах.
В  городе  девица  не  одна
В  красном  платье*  в  церковь  уж  пошла  -
Влюблена.
Только  вот  скрипачка  что-то  ждет.
Длинная  аж  до  колен  коса...
Бросит  взгляд  -  с  ума  тебя  сведет.
Подойдешь  же  ближе  -  будто  лед...
Холодна.
Я  тогда  уже  был  колдуном.
Да,  признаться,  внешностью  хорош
И  умел  без  зелий  и  без  слов
На  любую  я  любви  оков
Наложить.
Только  с  ней  как  раньше  мы  друзья.
Отвергает  взгляды  и  цветы...
И  забыты  встречи  у  ручья.
У  нее  то  гости,  то  дела...
Черт  дери!

Раз  собрался  с  духом  и  решил
Я  прозрачно-ясным  летним  днем,
Что  терпеть  метанья  нету  сил  -
Просто  к  замку  графа  поспешил
За  венцом.
Только  на  дорожку  я  ступил,
Вижу:  вон  скрипачка  в  сад  идет:
С  тонкой  черной  шалью  на  плечах,
Рядом  с  нею  -  престарелый  граф
Без  забот.
Только  преклонится  я  хотел,
Как  девчушка  жутко  закричит:
"Стражники  у  врат  себе  без  дел,
Здесь  же  вор,  укравший  лошадей
Вон  стоит!"
Суд  недолгий  -  бросить  в  каземат.
Стражникам  бочонка  два  вина.
На  двери  простенькая  печать...
Глупые!  Чтоб  ею  удержать
Колдуна?!.

Стены  рвались,  будто  полотно,
Я  же  зверем  загнанным  рычал.
В  мыслях  билось  только  лишь  одно.
"Разве  все  кануло  в  небытие?"  -
Повторял.
Отлетели  стражники-шуты
Где  же  им  тягаться-то  со  мной?
Я  же  выл  от  темной  пустоты,
Что  в  груди  пожгла  слова-мосты
И  покой.
Рвался  я  к  лукавице  своей
Все  сказать,  что  в  сердце  запеклось.
Чем  же  не  сказала  мне  скорей?..
Я  бы  понял  -  просто  в  жизни  сей
Не  сошлось.

Вон  стоит.  Роскошная  коса.
Слезы  почему-то  на  лице...
Хрупкая,  и  карие  глаза.
Я  забыл  уж  все  свои  слова,
Кругом  от  бессилья  голова
В  темноте...
"Что  случилось?  Плачешь  почему?
Знаю  -  не  хотела  предавать.
Так  зачем  же?..  Чем  же  не  сказать?
Словом  для  чего  же  убивать?..
Унижать?.."
Но  молчала.  В  звонкой  тишине
Лишь  шепнула  тихо:  "Уходи...".
Гулкий  топот  туфель  по  тропе...
Я  уж  было  кинулся  за  ней.
Вдруг  в  тиши...

Знаешь,  в  тот  ужасно  длинный  миг,
Что  смотрела  ты  в  мои  глаза...
Я  сперва  не  понял:  что  за  крик?..
И  с  мечом  седой  стоял  старик
Отчим-граф.
Лепестки  янтарно-красных  роз...
Капли  крови  яркой  на  траве...
Мне  казалось,  будто  не  всерьез.
Только  вот  дорожки  твоих  слез
На  лице...

Вспыхнула  огнем  у  сердца  боль  -
Я,  как  будто  скошенный,  упал.
Ухмыльнулся,  стоя  надо  мной
Граф  и  вытер  меч  плаща  полой
Моего.
Не  спеша  к  тебе  он  подошел,
В  русы  косы  руку  запустил,
Чопорности  сбросив  груз  оков,
К  замку  без  манер  и  лишних  слов
Потащил.
Я  лишь  мог  в  бессилии  наблюдать...
С  кровью  силы  мага  утекли...
И  проклятья  следом  посылать,
Имя  в  гневе  сипло  повторять
Да  скулить.

Ты  послушной  куклою  ушла
Я  ж  хрипел,  в  агонии  горя
Как  безумный,  полз  я  по  следах
Чтобы  лишь  одно  тебе  сказать
Как  же  сильно  я  тебя  любил...
Только  не  осталось  больше  сил....
Взор  застыл.
Видел  я:  бескровная,  как  мел
смерть  моя  спешила  уж  ко  мне
Только  ж  я  спросить  тебя  хотел...
Только  ж  я  сказать  тебе  хотел...
Не  успел.

Солнце  вдруг  сгорело  в  небесах...
Стала  боль,  как  будто  не  моя...
Неземная  в  бледной  красоте
Дева,  холодней  кристаллов  льда
Позвала  в  седые  небеса
Да  к  себе.
Я  и  руку  ей  уж  протянул...
Но,  разбив  в  осколки  темноту
Звуков  отдаленных  нежный  гул
Деву  от  меня  вдруг  оттолкнул
В  пустоту.
И  от  боли  корчась  на  земле,
Вдруг  увидел:  девочка  моя.
Скрипка  в  окровавленной  руке.
И  кинжал  на  помятой  траве.
Вся  дрожа...

До  сего  никто  так  не  играл.
Музыка  на  клочья  та  рвала.
Каждый  звук  в  ней  силой  опалял.
И  смычок  нал  струнами  летал,
Как  стрела.
Даже  смерть  заслушалась  в  тот  миг
И  в  очаровании  святом
Не  смотря  на  мой  беззвучный  крик
Обернула  свой  хрустальный  лик
И  пошла  сквозь  стебели  гвоздик
За  тобой.
Скрипка  взвилась  птицей  в  небеса.
Улыбнулась  на  прощанье  мне
Девушка  с  глазами  янтаря,
Смерть  мою  с  собою  уводя
Навсегда.

Потемнело  вдруг  в  моих  очах...
А  когда  в  сознанье  я  пришел:
Лента,  что  запуталась  в  кустах,
Окровавленный  кинжал  в  цветах...
Лишь  тебя  я,  не  смотря  на  страх,
Не  нашел...

Хоронили  графа  в  тот  же  день.
Коли  же  к  подвалу  добрались,
Тридцать  молодых  совсем  парней
Мертвых  и  замученных  нашли
На  земли.
А  в  темнице  кости  скрипача
Средь  одежды,  платьев  и  знамен.
Наконец-то  понял  я  тогда,
Почему  была  так  холодна
Ты  со  мной.

Как  бы  знала,  девочка  моя,
В  тот  кроваво-черный  проклят  день
Собирался  я  убить  тебя.
Если  вдруг  откажешь  быть  моей.
Так  ничьей!
Как  бы  знала,  стала  бы  спасать?..
Вечностью  окованы  вдвоем...
Снова  брошусь  я  тебя  искать,
На  лохмотья  все  миры  порвать
До  основ.
Только  скрипки  смолк  уж  перезвон.
Где  найти  -  во  сне  хоть  подскажи,
Девочка  с  глазами  темной  ржи,
В  дне  веселом  в  темной  ли  ночи
Прошепчи.


Смерть  не  отразится  в  зеркалах...
Я  б  тебя  в  проклятьях  утопил...
Я  бы  опустил  тебя  до  дна,
Если  б  так  безбожно
не  любил...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571813
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 04.04.2015

Весна-наречена

А  Весна-наречена  в  зеленім  вельоні*
Бісеринками  снігу  розшила  поділ.
І  в  волосся  вплела  первоцвіти  і  долю,
І  в  запасці  наткала  орнаменти  снів.

А  Весна-наречена  в  промінні  форзицій**,
Помережана  вітром  сукенка  небес...
Заквітчалися  сонцем  сполохані  птиці  -
Від  цілунку  Весни  раптом  Лютий  воскрес.

А  Весна  розсміється  так  весело,  дзвінко,
Бо  закони  природи  коханню  —  ніщо,
І  у  пасма  сріблясті  смарагди  барвінку
Заплітає,  морозячи  руки  у  кров.  

А  весна-наречена  ослухавшись  Літа
Під  вінець  без  вагання  і  страху  пішла...
І  обернеться  Лютий  усміхненим  Квітнем,
Бо  кохання  для  нас  завше  творить  дива.


Вельон*  -  фата

Форзиція**  –  рід  невеликих  дерев  і  чагарників,  котрі  квітнуть  ранньою  весною  яскравими  жовтими  квітками.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2015

Стальной

Ласки  твоей  ощутить  лишь  мгновенье...
Серым  котенком  уснуть  на  руках.
Теплым  и  сизым  уютным  виденьем
Тенью  мышастой  осесть  на  плечах.

Только  уж  сталью  окрысилось  небо...
Только  уж  пеплом  сгорели  слова.
Некому.  Некому!  Некому...  Слабой...
Стала  я  слабой.  Простите  меня...

Ярко  на  пальце  серебряный  перстень.
Мама  просила:  "Сними,  не  терзай".
Я  ж,  задыхаясь,  шептала:  "Бессмертен".
Рвала  на  клочья  "прости"  и  "прощай".

Призрачно-серый  -  тебя  не  согрею.
Смерть  посребрила  уста  и  висок...
А  у  тебя  -  желтый  крестик  на  шее...
А  у  меня  -  на  цепочке  кольцо...

Шаровым  цветом  вдруг  мир  озарится.
Сизой  голубкой  взлечу  на  карниз...
Солнце,  скажи,  что  ночами  там  снится?
Пули  и  "Грады"  меж  смехом  реприз?

Небо  свинцовое  сыплет  не  звезды
В  дымчатом  аде,  в  забытой  войне...
Птицей  за  грань  оступится  не  поздно...
Милый,  послушай,  а  можно...  к  тебе?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571590
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 03.04.2015

Янтарный

Мы  не  успели  слов  любви  произнести...
И  плащ  упал  листом  осенним  на  пол.
Считало  солнце  золотые  дни.
И  час  за  часом  желтым  воском  капал.

Кровать,  цветы...  И  больше  ничего.
В  плену  зрачков  искристых  и  глубоких.
Медовых  глаз  твоих  я  пью  вино...
И  губы  так  греховно  одиноки...

Искусны  пальцы,  вздохи  и  слова
В  забытом  Богом  номере  отеля.
И  каплями  янтарного  вина
Послание  пишу  на  белом  теле.

А  поезда  все  мчатся  в  никуда...
В  рассвета  медь  и  в  золото  заката.
И  вечер  тот  растает  без  следа.
Колес  вдали  прощальные  набаты...

Мы  не  успели  слов  произнести...
Да  разве  нужно  -  в  той  случайной  встрече?..
И  мне  остались  желтые  цветы
И  тот  янтарный,  будто  солнце,  вечер.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571588
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.04.2015

Доиграй

Рьяно  в  карты...  Скидаешь  еще  до  конца  игры.
Проиграла...  Могла  же,  могла  отыграться!
Только  вновь  сбегаешь,  стерев  за  собой  следы...
Только  вновь  сбегаешь,  желая  в  игре  остаться...

Рьяно  в  карты...  Да  нету  совсем  тузов.
И  смеется  джокер,  улыбка  его  знакома.
И  в  безумном  танце  шестерок  и  дам,  вальтов
Там  твоя  победа  так  долго  тобой  искома.

Только  что  ж  ты  трусишь,  поджав  боязливо  хвост?
Проиграла.  Больно.  То  время  давно  постыло.
Ну  а  жизнь  проходит.  И  это  уже  всерьез.
И  игра  проходит.  А  ты,  как  стена,  застыла.

Может  будет  плохо  тебе,  как  тогда,  опять.
Может  и  придется  в  слезах  начинать  сначала.
Только,  стиснув  зубы,  все  ж  партию  доиграть
Надо.  Стоит  риска  -  пойми  же  -  твоя  награда.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571446
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 02.04.2015

Субботнее утро

Остановись,  мгновенье,  ты  прекрасно.
Суббота.  Утро.  Солнце.  Выходной.
В  постели  повалятся  -  кайф  и  счастье.
И  кот  мурчащий  дремлет  под  рукой.

Привычный  топот-грохот  с  коридора  -
Котята  вновь  затеяли  возню.
По  звуку  -  нету  вазы  из  фарфора...
И...  Точно!  Сбили  чашку  уж  мою.

Об  кресло  точит  когти  кто-то  нагло.
На  звук  я  брошу  тапком  -  лень  вставать.
Маруська  со  стола  скидает  справно
Печенье  для  зарвавшихся  собак.

Рычит  сиреной  Краса  на  карнизе.
Прибила  бы,  досада  -  высоко.
Вдруг  сам  собой  включился  телевизор...
Дан,  слезь  с  пульта,  опять  ты  за  свое!

Лежу.  Но  нет.  Старания  напрасны.
И  в  уши  попрошу  мне  не  орать!
Достало.  Кто  хозяйка  здесь?  Зар-разы.
Не  сдамся  хоть  сегодня,  твою  мать!

Я  уж  привыкла.  Давняя  закалка.
И  все  уловки  ваши  я  стерплю.
Вам  не  помогут  ор  и  перепалки...
Черт!  Ну  зачем  когтями  по  лицу?!

*  *  *

Остановись,  мгновенье,  ты  прекрасно...
Шесть  тридцать.  Кошки.  "Есть!".  "На  двор!".  "Играть!".
Надеяться  кошатникам  напрасно
В  субботу  дольше  строка  полежать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571444
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 02.04.2015

Сапфировый

Поцелуй  ещё  -  губы  страстью  налиты...
Под  дождем,  что  синее  небес.
Пусть  прохожие  смотрят  -  их  души  закрыты
Сизой  болью  ненужных  божеств.
А  мы  смертные  просто...  В  сапфировом  платье...
Васильки  расцветают  в  глазах...
Я  тобой  задыхаюсь.  В  грозы  водопаде.
И  забытые  совесть  и  страх.

Мы  умчимся  за  город  к  лазоревым  волнам.
Только  чайки,  песок,  да  вода...
Голубеет  вдали  тихий  берег  безмолвный.
Акварелью  вверху  небеса.
Мы  исчезнем  для  всех  в  тонкой  дымке  заката.
Ночь  надежно  секреты  хранит...
Голубая  луна  освещала  когда-то
Тени  наших  интимных  молитв.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571020
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.04.2015

Кричи

коли  тобі  боляче  та  до  смерті
коли  спопеляє  сонця  зоря  а  ніч  так  до  відчаю  крижана  -
кричи
листами,  словами,  душею
так  щоби  всі  почули
їм  плювати
повір
у  них  робота,  проблеми,  діти
а  ти  кричи
коли  твої  очі  не  бачать  радості
коли  твої  руки  забули  тепло,  а  серце  відлуння  ударів/щастя
гучніш
вони  не  зрозуміють
оглухли  ген  до  початку  світів
коли  ще  сонце
Жило
на  небі/у  твоїх  грудях
коли  ще  небо
Було
ясно/просто  сапфіровим
а  ти
просто  кричи
очима,  жестами,  серцем
своєю  німотою
цей  світ  
давно  вже  зійшов  з  розуму
цей  світ  
такий,  як  і  ти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571019
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.04.2015

А знаешь?. .

А  знаешь,  я  знаю,  как  это.  Песком  раскаленным  воздух.
В  агонии  одиночества.  Когда  всё  до  крика  поздно.
А  знаешь,  как  биться  в  коконе  страхов  своих  и  ошибок.
Свиваться  змеей  растоптанной  при  виде  чужих  улыбок...

А  знаешь,  как  больно  в  пламени  холодных  очей  смеяться
И  душу  свою  разбитую  с  осколков  сложить  пытаться.
А  знаешь,  в  толпе  безликие  слова  собирать  и  фразы
И  в  крике  немом  несбыточном  посланий  слать  перифразы.

Душится  плачем  и  вечностью,  в  ладони  ловить  контрасты,
Средь  близких-чужих  запутавшись,  терять  иль  не  видеть  маски...
А  знаешь  тут  есть  два  выхода:  проснуться  или  привыкнуть.
Да  только  врата  закрытые  и  некого  здесь  окликнуть.

И  лишь  надежда  прогоркшая  рвет  душу  в  седые  клочья.
И  снова  всеми  забытая  не  сплю  аспидовой  ночью.
А  утром,  в  сарказме  спрятавшись,  пропали  ласка  и  жалость.
И  лишь  улыбка  циничная.  Простите.  Такой  уж  стала...

А  знаешь,  я  вру  бессовестно,  ведь  я  пустотой  больная
В  агонии  невесомости...  А  знаешь?..  Да  все  ты  знаешь...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570756
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 31.03.2015

Запуталась

Запуталась,  забылась,  как  ребенок...
Мечты,  желанья,  мысли  и  слова...
И  в  коконе  ухмылок  и  иголок
Заметьте  же...  Услышьте  вы  меня!

Запуталась.  До  глупости  нелепа.
Подстреленным  зверьком  прижмусь  к  земле.
И  раны  зажили,  да  только  где-то
Сломалось  что-то  важное  в  душе.

Запуталась.  Но  вы  уж  не  серчайте,
Что  вместо  слов  отравой  вновь  плююсь.
Косые  взгляды  следом  не  кидайте...
Я  не  хотела...  Честно,  я  клянусь!

Запуталась.  Спасите  же.  Молю  вас!
Послушной  буду.  Тихой  и  смешной.
Без  памяти.  Без  масок.  И  без  грима.
Не  отпускайте  в  мир  хрустальный  мой!


Устала  бегать  я  в  порочном  круге.
Устала  ранить  без  причин  всерьез.
Запуталась...  Застыла  на  пороге.
Не  "там"  -  не  "здесь",  ни  "дальше"  -  ни  "вернусь"...

Устала  я...  Но  снова  камнем  в  небо.
Там  ангелы  без  крыльев  и  сердец.
Я  быль  и  небыль  вновь  сплетаю  в  ребус.
С  надеждой  взгляд  сквозь  тени  новых  встреч.

Запуталась,  забылась,  потерялась...
С  мольбой  немой  опять  смотрю  в  глаза.
Я  жалкая.  Надломленная  стала...

Спасите  же...
Поймите
Вы
Меня...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570752
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 31.03.2015

Разбитые люди

Разбитые  люди  так  ранят  острыми  сколками...
Разорваны  в  клочья  души  -  так  душат  в  тиши.
Мы  рвались  от  слов,  были  где-то  мы  слишком  тонкими.
В  заклеенных  окнах  лишь  всхлипы  наши  слышны.

Ломались  от  взглядов.  Простите,  уж  слишком  хрупкие.
Рыдали  без  слез,  потеряв  путеводную  нить.
И  наши  проступки  навеки  в  сети  недоступные.
Но  мы  же  сильнее.  И  к  черту  всё  -  нас  не  сломить!

Разбитые  люди...  Играть  интересно  и  весело.
Разорваны  души...  Давай,  наизнанку,  больней!
И  вместо  тебя  недобитое  жалкое  месиво...
Но  мы  выживали,  назло  становясь  им  сильней.

Взрослели.  Умнели.  Цинизмом  покрылись,  как  панцирем.
Клыками,  когтями,  как  спелой  травой  поросли.
И  души  скрывали  в  глухом  неизведанном  карцере.
И  чувства  таили,  душили,  сжимали  внутри.

Взрослели.  Умнели.  Учились  быть  злее,  нещаднее.
Царапали  стены  в  бессилии  сотен  смертей.
Смеялись.  Теряли  абстрактное  что-то  и  важное.
Срывались.  Кричали  в  лицо  мировой  пустоте.

Менялись.  До  боли.  До  рук,  что  сводило  агонией.
Колючки  ухмылок,  как  маски,  цвели  на  лице.
Да,  мир  -  он  такой.  Захлебнувшись  от  злобной  иронии,
Мы  в  тех  превращались,  кто  брал  нас  не  раз  на  прицел.

Разбитые  люди  так  ранят  всё  острыми  сколками...
Отчаявшись  выжить,  сжигают  скорей  все  мосты.
Бросаются  фразами  едкими,  резкими,  колкими...
Да  просто  устали  смертельно  от  злой  пустоты.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570660
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.03.2015

Художник

Мой  ангел  упал  однажды,  отбросив,  как  мусор,  крылья,  а  нимб  его  на  перроне  стащили  воришки  в  ночь.  Мой  ангел  давно  обязан  рассыпаться  звездной  пылью,  да  только  он  стольким  должен,  -  ты  веришь?  -  должен  помочь.  Мой  ангел  забыл  заветы  банальные  и  смешные,  всего  лишь  один  оставил  -  до  одури  жизнь  любить.  Мой  ангел  искал  ответы,  но  снова  слова  постылы  -  без  перьев  так  сложно  все  же  в  предвзятом  сем  мире  жить.

Мой  ангел  в  потертой  куртке,  измазанный  весь  пастелью,  он  ловит  мечты  и  звуки  на  белом  своем  холсте.  Мой  ангел  живет  не  в  небе,  а  в  доме  сыром  панельном,  где  крики  пьянчуг-соседей  -  шрапнелью  от  тонких  стен.  Мой  ангел  с  курносым  носом,  с  глазами  ночного  неба  сжимает  в  ладони  теплой  все  то,  что  сказать  не  смог...

"Спасибо  тебе",  -  шепну  я  за  этот  нелепый  ребус:  зачем-то  судьба  свела  нас  в  сплетении  ста  дорог.

Мой  ангел  святой,  но  падший  -  не  верит  совсем  он  в  Бога.  Икона  его  -  улыбка  в  глазах  и  сердцах  детей.  Прости  же  мне,  мой  хороший.  Другая  тебе  дорога.  Грешна  я  -  плевать  на  бога!  -  не  верю  теперь  в  людей.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570659
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.03.2015

"Повернена свобода"

В  напівпорожній  аудиторії  пахло  олією,  скипидаром  і  пилом.  Хтось  би  сказав,  що  аромат  тут  як  в  лікарні.  Проте  вона  вже  давно  навчилися  вирізняти  цей  специфічний  гіркувато-пряний  запах  з-поміж  інших.  Чи  подобався  він  їй?  Алька  гірко  всміхнулася.  Колись  цей  запах  означав  для  неї  свободу.  Тепер...  Тепер  це  були  звичні  сірі,  не  зважаючи  на  барвистість  фарб  на  палітрі,  дні,  ночі,  що  зливалися  в  одну  в  постійній  відчайдушній  спробі  наздогнати  непокірний  час,  безконечні  постановки  і  пленери,  що  не  приносили  вже  тої  первозданної  радості  божества,  що  творить  новий  світ  з  нічого,  бо  й  сам  світ  виходив  сірим  і  мертвим.  

Бездушним.  

От  і  зараз  -  картина,  що  виринала  з-під  її  рук  була  звично  посередньою.  Анатомічно,  наче  й  правильною,  та  й  композиція  непогана,  але  чогось  не  вистачає.  Чогось...  до  біса  не  вистачає!  Алька  зробила  ще  декілька  мазків,  тоді  плюнула  і  відкинула  пензля.  Глухо  стукнувши,  той  покотився  підлогою,  заплямлюючи  багатостраждальний  паркет  олією.

 -  Не  виходить?  -  чорнявий  натурщик  з  майже  ассирійським  профілем  -  навіть  невеличка  кучерява,  як  і  волосся,  борідка  присутня,  -    зісковзнув  зі  старого  покривала  барви  вицвілого  граната  і  зацікавлено  глянув  на  планшет.  Секунду  постояв,  вивчаючи  роботу,  тоді  врешті  відвів  погляд  і  запитав:

 -  Ну,  і  що  тобі  [i]знову[/i]  не  подобається?

Алька  декілька  разів  відкрила  і  закрила  рота,  підбираючи  слова  і  врешті  випалила:

 -  Все!

Хлопець  різко  здвигнув  плечима  -  чи  то  знервовано,  чи  то  просто  з  нерозумінням.  Змірив  дівчину  оцінюючим  поглядом:

 -  Тобто  сьогодні  ти  вже  малювати  не  будеш?  -  і  взявся  стягувати  давно  обридлу  тогу.

 -  Буду,  але...  -  Алька  зам'ялася.  Що  але?  До  неї  раптом  повернеться  те  п'янке  почуття  свободи,  ті  крила  за  спиною,  вона  враз  все  виправить  і  напише  шедевр?  На  що  вона  надіється?

 -  Коротше,  я  піду  куплю  щось  перегризти,  -  він  стояв  в  одних  боксерках  і  невдоволено  розглядав  вишневу  пляму  на  джинсах.  -  Це  останні,  до  речі.

 -  Пробач,  -  зовсім  не  вибачливим  тоном  буркнула  Алька.  Скоріше  звинувачуючим.

І  коли  це  вона  встигла  їх  забруднити?

Хлопець  зітхнув  і  взявся  натягувати  зіпсутий  одяг.  Алька  зачаровано  слідкувала,  як  на  смуглявих  плечах  перекочуються  м'язи.


Це  почалось  рівно  тиждень  тому.  Алька  тоді  не  встигала.  Легковажний  "загул"  завершився  зовсім  нелегковажними  проблемами,  що  грозили  перетворитися  в  незарах  і  виліт  з  академії.  І  якщо  етюди  з  натюрмортами  вона  принаймні  могла  передерти  з  фоток  або  чужих  робіт,  то  з  постановкою  у  грецькому  стилі  була  справжнісінька  запара.  Викладач  -  пристарілий  і  буркотливий  вусатий  чолов'яга  затявся  -  доки  не  буде  роботи,  намальованої  з  натури,  тут,  в  академії,  під  його  пильним  наглядом,  оцінки  їй  не  бачити.  Всіх  своїх  друзів-родичів-знайомих  Алька  встигла  розлякати  ще  на  першому  курсі,  а  випадкові  жертви,  як  на  зло,  відчували  щось  неладне  в  її  палаючому  божевільним  фанатизмом  погляді.  Тож  коли  дівчина  вже  зовсім  зневірилася  знайти  модель  і  змирилася  з  думкою,  що  їй  таки  доведеться  забрати  документи,  в  її  житті  раптом  з'явився  Макс.  Студент  театрального,  актор  місцевого  театру  і,  за  сумісництвом,  постійний  натурщик  академії.

Не  те  що  хлопець  раптом  ні  з  того,  ні  з  сього  вирішив  допомогти  незнайомці,  ні.  Просто  з-за  кордону  на  два  тижні  приїжджали  його  батьки,  що  вже  три  роки  безуспішно  намагалися  затягнути  непутящого  синочка  до  себе.  А  оскільки  толкових  заперечень  у  Макса  не  залишилося,  спроба  могла  стати  цілком  успішною.  І  тоді  у  хлопця  визрів  план.

Алька  зітхнула,  виринаючи  зі  спогадів.  Ось  уже  тиждень  вона  слухняно  грала  роль  закоханої  по  вуха  особи,  Макс  натомість  позував  їй  по  вечорах.  Угода,  всього  лиш.  І  умови  тільки  дві:  Альчина  -  що  вистава  обмежиться  поцілунками  та  сюсюканням  і  Максова  -  їхні  "стосунки"  завершаться  рівно  через  тиждень,  з  від'їздом  батьків.

Тепер  вона  вже  й  сама  не  була  певна  -  чи  так  вже  й  хоче  порвати  ці  дивні  взаємини?  З  Максом  було...  легко.  Якось  так  по-дитячому  легко,  коли  між  вами  немає  ще  ні  зобов'язань,  ні  яких-небудь  інших  ниточок,  що  пов'язують,  беруть  у  полон,  не  дають  вільно  дихати...  З  ним  просто  хотілося  бути.  Безпричинно.  Годинами  стриміти  в  душних  аудиторіях,  змальовуючи  кожну  рисочку,  вдавати  -  та  чи  вдавати?  -  безмежно  закоханих  на  людях,  вимурзувати  одне  одного  морозивом  і  слідкувати  за  його  грою  на  сцені  з  першого  ряду...

З  ним  було  добре.

Тому  то  вона  так  відчайдушно  прагнула  відтворити  на  полотні,  доки  ще  не  пізно,  того  Макса  -  не  мертвий  і  сірий  привид  -  а  справжнього  його.  Живого.  І  вперше  наскільки  злилася,  що  нічогісінько  не  виходить.  Тому-то  і  попросила  сьогодні  ключ  від  майстерні  і  дозволу  залишитися.  Тому  то  й  була  наскільки  невдоволена  собою.


Хлопець  повернувся,  коли  Алька  саме  задумливо  крутила  в  руках  пензля,  підправляючи  глибокі  складки  на  тканині.

 -  Мрієш?  -  вирвав  дівчину  із  роздумів  його  голос.  Коли  вона  підвела  голову  неї  вже  летів  гамбургер.  -  Лови!

 -  Прокляття!  -  з  несподіванки  та  вкотре  впустила  нещасний  пензлик  і  той  хляпнувся  просто  на  світлі  капрі,  залишаючи  лискучу  пляму.  -  Чорт  би  тебе  побрав,  Максе!

 -  Кров  за  кров!  -  весело  зареготав  той  і  кинувся  навтікача,  на  ходу  відкушуючи  від  свого  гамбургера.  Алька  не  стала  тратити  час  на  пошук  клятого  пензля,  а  просто  пацнула  рукою  по  палітрі,  вимурзуючи  пальці  і  долоню  в  олії  і  рвонула  слідом.  Десь  на  третьому  колі,  точніше  зигзагу  серед  мольбертів,  статуй  і  бюстів  її  нога  раптом  за  щось  зачепилася  і  дівчина  з  зойком  полетіла  вперед.  Макс  з  розвороту  кинувся  її  ловити  проте  не  встигав,  не  встигав,  не  встигав  і...

 -  Ауч,  -  хлопець  скривився  і  злизнув  язиком  крапельку  яскраво-червоної  крові  з  розбитої  губи,  коли  грохіт,  що  його  здійняла  своїм  падінням  Алька,  трохи  стих.  Вони  сиділи  серед  купи  мольбертів  і  дівчина  з  кожною  миттю  все  більше  розуміла,  наскільки  сильно  болить  щелепа.  Та  й  не  дивно  -  так  гримнутися!  Зар-раза,  а  в  житті  все  зовсім  не  те,  що  у  фільмах!

 -  Зуби,  -  простогнала  Алька,  -  цікаво,  чи  вони  ще  цілі?

Макс  єхидно  всміхнувся:

 -  Хочеш  перевірю?  -  і,  перш  ніж  та  встигла  що  небудь  відповісти,  нахилився  вперед,  скориставшись  її  розгубленістю  швидко  провів  язиком  по  зубах  і  спритно  відхилися,  уникаючи  штурхана.

За  ці  дні  вона  вже  звикла  до  його  витівок  і  сприймала  їх  звично  жартівливо:  загрався.  Проте  на  цей  раз  все  було  інакше.  Можливо  через  металевий  післясмак  крові  на  устах,  можливо  через  хулігансько-мстивий  настрій  через  зіпсовану  одіж,  а  може...  через  те,  що  цей  вечір  в  них  останній?..  Так  чи  інакше,  але  замість  того,  щоби  звично  підколоти  хлопця,  вона  раптом  подалася  вперед  і  поцілувала  -  вже  по-справжньому.  А  він  відповів.

Коли  руки  Макса  проникли  під  сорочку  і  розщібнули  тугі  петельки  ліфчика,  Алька  лише  кинула  погляд    з-під  вій,  під'юджуючи  і  взялася  стягувати  з  нього  футболку.  Хлопець  охоче  їй  в  цьому  допоміг.  Якось  спонтанно  вслід  за  нею  полетіла  сорочка,  легенько  клацнув  "язичок"  застібки  на  поясі,  коротко  вжикнула  блискавка  джинсів...


Останні  промені  багряного  позахідного  сонця  вихопили  в  просторій  аудиторії  два  переплетені  силуети.

Ти  порушила  умову  угоди,  яку  сама  й  поставила,  -  промурмотів  Макс,  між  словами  легенько  покусуючи  Альчину  губу.

 -  Правда?  -  дівчина  перехопила  ініціативу,  і  на  мить  діткнулася  до  його  губ,  смакуючи  кислувато-гострий  присмак  мак-дональсівських  гамбургерів  і  пряно-солонуватий  -  крові.  -  Так  може  і  ти  порушиш  свою?

Мигдалеподібні  очі  лукаво  зблиснули:

 -  Я  вірний  своїм  принципам.  Флінг  і  нічого  більше.

Алька  всміхнулася  -  єхидно  і  трішечки  хижо.  Провела  вимурзаним  у  фарбі  пальцем  по  його  щоці,  залишаючи  карміновий  слід:

 -  Он  як?..  Ну  та  чорт  із  ним!  Термін  нашої  угоди  ще  не  закінчився!  -  вона  раптом  брикнулася,  викручуючись  з-під  чоловічого  тіла  і  вмостилася  так,  що  Максові  бедра  опинилися  поміж  її  ніг.  -  Цур,  я  зверху,  -  розреготалася,  виводячи  на  його  животі  вигадливі  візерунки.

 -  Ах  так?  -  той  вмить  звівся  на  лікті,  другою  рукою  згрібаючи  Альку  в  оберемок  і  ривком  підтягуючи  до  себе.  Їхні  очі  опинилися  близько-близько.  Дівчині  перехопило  дихання.  А  наступної  миті  спритні  пальці  побігли  по  спині  вниз,  змушуючи  її  мимоволі  затремтіти.  Язик,  дражнячись,  обвів  контур  губ,руки  ж  помандрували  далі,  спустилися  небезпечно  низько,  від  чого  в  Альки  по  нервах  наче  пробігли  легенькі  електричні  розряди,  а  внизу  живота  зробилося  нестерпимо  гаряче  і  млосно.  Вона  інстинктивно  подалася  вперед,  обхопила  руками  Макса  за  плечі,  майже  впиваючись  в  нього  нігтями.  Покусувала  його  за  мочку  вуха,  цілувала,  вже  не  ніжно,  як  раніше,  а  жорстко,  до  синців  лице,  шию,  груди,  відчайдушно,  шалено.  Його  ласки  теж  стали  грубшими,  злішими,  нетерплячішими,  проте  він  все  не  спішив  -  то  прихоплював  пальцями  її  соски  і  пестив,  м'яв,  стискав  майже  до  болю,  то  враз  кидався  вниз  і  гладив  внутрішню  сторону  стегон,  то  захоплював  сухими  гарячими  вустами  ключиці  і  груди.  Алька  прикушувала  губу,  намагаючись  стримати  стогін,  що  луною  розносився  напівпорожнім  приміщенням,  звивалася,  дряпалася,  припадала  до  його  губ,  перебирала  темні  кучері,  мурзаючи  їх  фарбою,  пучками  торкалася  лопаток,  живота,  шепотіла  щось  недоладне  та  безглузде.  А  потім  жага  накрила  їх  повністю  і  вона  вже  й  не  пам'ятала  нічого  до  пуття:  скрики,  доторки,  жар  чужого  тіла,  що  раптом  стало  частиною  власного...


Вони  лежали  просто  на  підлозі  майстерні  і  куталися  в  червоне  покривало,  що  раніше  слугувало  фоном  для  постановок,  а  тепер,  невідомо  як,  стало  їхньою  ковдрою.  Голова  Альки  зручно  покоїлася  в  Макса  на  плечі.  Русі  вії  тремтіли,  так  і  прагнучи  заплющитись.

 -  Ма-аксе,  -  протягнула  дівчина  і  потерлася  об  його  щоку  головою,  наче  велика  кішка.

 -  А?..  -  ні  сил,  ні  бажання  говорити  вже  не  зосталося.

 -  Завтра  я  змушу  тебе  збрити  цю  кляту  бороду,  -  прошепотіла  вона  віддихуючись,  та  щасливо  всміхаючись.  -  Цілуватись  заважає.

 -  Завтра  не  буде,  -  стомлено  мовив  Макс  і  в  очах  його  застрибали  бісики.  

Алька  ж  відповіла  йому  лукавим  поглядом.


А  потім  вони  заснули  серед  мольбертів,  пензлів  і  тюбиків  з  фарбою,  голі-голісінькі,  ледь  прикриті  гранатовим,  поточеним  міллю  покривалом.  І  якби  хтось  зараз  тихенько  зайшов  і  глянув  на  їхні  кумедно    переплетені  тіла  ,то  сказав  би,  що  це  була  найкраща  постановка.  Але  натомість  прийшов  ранок.


А  згодом,  коли  строгий  вусатий  викладач,  хмурячись  і  тикаючи  вузлуватим,  старечим  пальцем  в  ґанджі  на  її  роботі  розпинався  про  світлотінь,  основи  анатомії  і  незавершеність,  вона  посміхалася.  Ховала  шию  зі  слідами  вчорашніх  цілунків  за  червоною  шаллю,  а  руки  вкриті  різнобарвними  плямами  -  в  рукавах  кофти  і  посміхалася,  немов  ідіотка.

Завтра  не  буде.  І  секс,  і  цілунки,  і  ласки,  то  легкі,  ніжні,  а  то  зовсім  інші,  відділені  від  звіриної  грубості  тонкою  межею  "майже",  як  і  ніч  -  ілюзорна,  примарно-ірреальна,  -  закінчилися,  розчиняючись  разом  з  ним  та  світанком.  Але...  


Широкі,  сміливі  мазки  пензля  розітнули  незайману  білизну  полотна.  Алька  оцінююче  зиркнула,  на  мить  заплющила  очі,  глибоко  зітхнула...


Через  декілька  годин  на  полотні  розквітав  -  справжніми  живими  барвами!  -  урбаністичний  світанок.  Позолочені  м'яким  золотистим  світлом  теракотові  фасади  будинків:  витончені  віконні  прорізи,  ліплені  фронтони  та  аттики,    білий  руст  по  цоколях;  сизо-багряна  бруківка  та  сірий  асфальт  внизу;  темні  тіні  ліхтарів  -  примарні,  невагомі  і...  напівпрозора,  мерехтлива  фігура  в  далині.  Ось-ось  ступить  крок  і  розчиниться,  зникне  в  легкому  тремтінні  ранкового  видива.

 -  Експресивно,  -  викладач  зацікавлено  схилив  голову,  -  і  досить  -  досить!  -  достойно.  Як  назвете?

Алька  не  роздумувала:

 -  "Повернена  свобода"  -  і  засміялася.

Нехай  у  душі  й  легенько  щемило  від  світлого  суму,  причина  якому  -  дивний  і  легковажний  натурщик,  навіть  якщо  так  -  за  відчуття  крил  за  спиною  це  була  достойна  ціна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570423
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.03.2015

Дзеркальна

Для  права  людини  на  сльози  не  існує  давності.  Так  чому  ж  ти  їх  ховаєш?..
[i]
Вкотре.
[/i]
Я  ж  знаю  тебе  так,  як  ніхто  інший.  Я  бачила  тебе  у  хвилини  щастя,  коли  ти  схожа  на  тепле  сонечко,  твоя  радість  -[i]  твоя  любов[/i]  -  зігріває  всіх  навколо.  Але...  Чи  так  це  важливо?  Адже  я  знаю  тебе  зовсім  інакшу.  Зломлену.  Беззахисну.  З  бісеринками  солонуватих  сліз  на  довгих  віях.
Я  бачила  тебе  в  хвилини  відчаю.
[i]
А  така  "ти"  невідома  більш  нікому.[/i]

Ну  так  що?  Посміхаєшся?  Облиш!  Переді  мною  можеш  бути  сама  собою.  Я  вмію  мовчати.  Точніше  ...

[i]Я  не  вмію  говорити[/i].

Що  там?  Образив  хтось,  еге  ж?  Ні?  Просто  все  знову  безпричинно  фігово?  Вони  не  розуміють?..  Та  як,  чорт  візьми,  вони  повинні  тебе  зрозуміти,  якщо  ти  весь  час  мовчиш?!  Смієшся?  Не  приймуть  вони  тебе  такою,  кажеш?

[i]Не  приймуть...[/i]

А  скільки  [i]ти[/i]  чула  їхніх  проблем?  Скільки  одкровень,  нехай  -  нехай!  -  і  не  мовлених  прямо,  а  вихоплених  з  контексту  окремих  фраз,  випадкових  розмов,  мимовільного  відчаю?  Прямо  тобі  ж  ніхто  не  скаже,  так?  Тому  що,  той,  хто  постійно  посміхається,  чужі  сльози  не  зрозуміє.  Але  це  ж  обман?..  Нам  обом  це  відомо.

[i]Ті,  хто  постійно  сміються,  розуміють  чужі  сльози  як  ніхто  інший.[/i]

А  знаєш...  Може  це  навіть  і  непогано.  Тільки...

[i]Маска  не  натирає?[/i]

Та  годі.  Забудь.  Адже  дзеркала  не  мають  душі?..

[i]Чи  ж  не  так,  дівчинко?[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569571
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.03.2015

Лист

[color="#050952"][i]Привіт.


Дивно  починати  лист  так.  Без  усіх  цих  "шановний",  "дорогий".  Без  купи  безглуздого  офіціозу,  який  тобі  чомусь  наскільки  любий.

Пробач.  Та  один  раз  -  хоча  б  один  раз!  -  я  зроблю  по  своєму.  Бо  сьогодні  я  маю  право.

Я  на  війні,  братику.

Дивній,  безглуздій  війні,  яка  й  війною  не  зветься.  Для  них  не  зветься.  А  для  нас...  Тут  помирають,  братику.  Банально  звучить,  ти  й  сам  це  знаєш,  але  чомусь  -  чомусь!  -  я  повинен  тобі  це  сказати.

Можливо  тому  що  ми  в  "котлі"?

Я  сам  сюди  напросився.  Чи  жалію?  Можеш  вважати  мене  ідіотом,  але  ні.  Навіть  зі  зведеним  курком  -  чужим  курком  -  біля  скроні,  я  не  буду  жаліти.  Такий  ось  я  невиправний  придурок.

Смішно  -  ти  не  був  мені  кровним.  Ми  й  знайомі  з  тобою  всього  то  декілька  клятих  років...

Декілька  клятих  прекрасних  років.

Спасибі  тобі  за  все.  Спасибі  за  те,  що  витягнув  з  того  лайна,  в  якому  я  був.  За  зимові  Карпати  і  світанок  на  Говерлі.  За  Юльку...

До  речі,  як  там  вона?  Ти  бережи  її  пильно,  добре,  братику?

В  мене,  зрештою,  нікого  й  не  було  крім  неї.  Крім  неї  і  тебе.  Та  ще  -  Карпат  і  синього  неба  над  головою.

Нікого.

А  в  тебе  є  сім'я.

Живи.

Заради.

Них.

Адже...

Це  не  твоя  війна.  Пробач.

Пробач  непутящого  молодшого  братика.

Бо...  хто,  якщо  не  ми?


P.s.  Ти,  звісно,  любив  -  завжди  любив,  акуратні,  "правильні",  незапацькані  листи...  Просто  уяви,  що  це  вишневий  сік.

[s]Прощавай.
[/s]
[/i][/color]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569434
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.03.2015

По воді

[i][b]
1.  Чоловік,  що  іде  по  воді[/b][/i]

Порожнеча  не  може  бути  вічною.  Мить  за  миттю,  день  за  днем  свого  існування  порожнеча  стомлюється  від  самої  себе.  І  тоді  вона  стає  чимось.

[i]Моя  порожнеча  стала  морем.[/i]

Коли  я  вперше  потрапила  сюди,  то  злякалась.  Безкрая  дзеркальна  гладь,  ледь  затягнута  кроткими  брижами  -  тут  завжди  панує  штиль,  -  ряд  чорних  кованих  ліхтарів,  що  спершу,  наче  ростуть  із  води,  а  далі  і  взагалі  -  підіймаються  в  небо  незримими  повітряними  уступами,    грубувато  зроблена  дерев'яна  лавочка  з  вигнутими  металевими  підлокітниками,  на  якій  я,  власне  і  сиджу...  Химерне  місце.  Химерне  і  безлюдне.

Спочатку  я  протестувала.  Кричала,  зриваючи  горло,  щосили  била  по  по  дзеркальній  гладі  долонями,  розплескуючи  воду  і  розлякуючи  тишу.  Цей  новий,  незнаний  досі  сюрреалістичний  світ  здавався  мені  чужим.  Скільки  часу  пройшло,  доки  я,  дурна,  зрозуміла,  що  він,  в  принципі,  нічим  і  не  відрізняється  від  попереднього  [i]Ніщо[/i],  в  якому  я  існувала.  Безкрає  блакитне  небо  над  головою,  бездонне  аквамаринове  море  під  ногами,  безконечний  ряд  однаковісіньких  ліхтарів...  Єдине,  що  тут  було  в  єдиному  екземплярі  це  лавочка.  Та  ще  я,  як  однісінька  жива  істота  на  цих  безкраїх  просторах.  Іноді  мені  здається,  що  вона  створена  спеціально  для  мене.

Зараз  я  вже  майже  люблю  це  місце.  Годинами  сидіти  та  вдивлятися  в  мутнувату  смугу  туману  вдалині  -  горизонту  немає  -  та  й  не  було,  певно,  ніколи,  -  плюскатися  в  зимній  воді,  відчуваючи  як  ноги  пробирає  до  кісток,  подовгу  спостерігати  за  лазуровими  хвильками  та  за  бігом  дивного  зеленуватого,  наче  дивишся  крізь  пляшкове  скло,  сонця...

Тільки  от  сьогодні  щось  іде  не  так.  Море,  завжди  спокійне  й  безпристрасне,  раптом  збурилося  і  затремтіло,  як  у  припадку.  Туман  на  горизонті  здригнувся  і  став  розповзатися  все  далі  і  далі,  аж  доки  не  закрив  зеленувате  сонце.    Білі  баранці  хвиль  накидалися  на  лавочку  скаженими  псами,  то  накриваючи  її  шорсткуваті  від  солі  і  вітру  порепані  дошки  ,то  відринаючи,  по-зміїному  шиплячи  від  безсилої  люті.  Я  з  жахом  вчепилася  в  металевий  налокітник  і  молила  про  одне:  лиш  би  мене  не  змило  геть.

[i]А  тоді  з'явився  він.  Чоловік,  що  іде  по  воді.[/i]

Русявий,  худорлявий,  трохи  нескладний  зі  своїми  довгими  руками  й  ногами  легким  танцювальним  кроком  він  ступав  збуреними  хвилями,  уважно  роззираючись  вусібіч  -  ніби  щось  шукав.  А  потім  наші  погляди  зустрілися.

Зелене  і  сіре.  Отава  і  оболок*.  Сірі  як,  захмарене  небо  із  зеленими  промінчиками-травинками  довкола  зіниць,  очі  затягували,  вабили,  гіпнотизували.  І  я  послухалася.  Легко,  майже  несвідомо  зробила  один  єдиний  крок.  Крок  у  безодню.

Лискуча  вода  ледь  спружинила  під  ногами,  як  свіжа  земля.  Чомусь  я  не  здивувалася.  Правильно.  Все  так  і  має  бути.  Це  ж  мій  світ.  І  тут  я  можу  робити  все,  що  забажаю.  Навіть  ходити  по  воді.

Я  розсміялась.  Яка  я  досі  була  дурна.

Чоловік  зупинився.  Він  більше  не  озирався  по  сторонах.  В  сіро-зелених  очах  промайнула  іскра  цікавості.

Підходжу  до  нього  -  спочатку  обережно,  все  ще  боячись  провалитися,  а  потім  і  взагалі  зриваюся  на  біг.  Різко  зупиняюся.  А  що  я  йому  скажу?  Як  його  звати?  Невже  тут  це  так  вже  й  важливо?..  Поцікавлюся,  що  він  шукає?  Безтактно.

 -  Ви  когось  чекаєте?  -  замість  мене  запитує  чоловік.

 -  А  ви...  когось  шукаєте?  -  запитанням  на  запитання  відповідаю  я.

Чоловік  усміхається.  Боже,  яка  в  нього  тепла  усмішка!

 -  Ліхтарі...  Вони  ж  тут,  щоби  освітлювати  шлях?  А  якщо  є  шлях,  то  негоже  сидіти  на  лавочці  і  чекати,  -  він  хмикає,  -  біля  моря  погоди.

 А  потім  розвертається  і...  йде.  

Мить  я  стою  непорушно,  а  тоді...
 -  Зачекайте!  -  захекана,  доганяю  його  біля  найближчого  ліхтаря,  що  є  тут  єдиними  орієнтирами.  -  Можна...  з  вами?

 -  Думаю,  тобі  краще  іти  своєю  дорогою,  -  він  знову  усміхається  з  якимось  ледь  прихованим  сумом.  Не  губами.  Очима.  І  я  розумію,  що  нікуди  його  самого  вже  не  відпущу.

 -  Ні,  -  майже  шепочу.  -  Здається...  я  дочекалася.
 -  Що?

В  цей  момент  я  роблю  те,  чого,  здається,  не  робила  вже  тисячі  років.  Беру  його  за  руку.

Різкий  порив  теплого  вітру  розтріпує  волосся,  припіднімає  низ  легкого  білого  сарафану.  Ліхтарі  раптом  здіймаються  в  повітря,  немов  пушинки,  і  кружляють,  кружляють...  Аж  доки  не  перетворюються  на  сиві  і  пухнасті  парасольки  кульбаб.  А  тоді  зникають.  Туман  розсіюється.

[i]Те  що  було  -  відцвіло.[/i]

Вдалині,  на  горизонті,  що  раніше  був  прикритий  молочним  маревом  видніється  тоненька  смужка  далекої  землі.

Ми  усміхаємось  і,  не  змовляючись,  водночас  починаємо  іти  вперед.  Золоте  сонце  освітлює  нам  шлях,  кидаючи  сліпучі  блискітки  на  воду.

[i]Все  буде  добре.[/i]

[b]
2.  Сказати:  "Спасибі"...[i][/i][/b]

[i]Люди  щодня  знаходять  собі  тисячі  ілюзій.  Вони  вигадують  собі  любов  і  дружбу,  успіх  і  поразки,  радощі  і  проблеми.  Вони  живуть  в  нездійснених  або  нездійсненних  мріях.  І  забувають,  що  світ  -  ось  же,  навколо  них.  Та  ще...  в  них  самих.

Нашою  ілюзією  стало  море  -  синє  привітне  море,  звідки  до  нас  хтось  обов'язково  має  повернутися.  І  ми,  як  уміли  -  хто  в  німому  очікуванні,  хто  в  безперестанному  пошуку  -  проводили  в  ньому  день  за  днем,  ніч  за  ніччю.  Не  в  силах  забути,  поверталися  туди  знову  і  знову.  В  сліпій  надії  вірили  у  краще.  А  тоді...  зустрілися.[/i]


Автобус  сильно  труснуло  на  вибоїстій  дорозі.  Почувся  грюкіт  і  хтось  у  салоні  грубо  вилаявся  -  здається,  його  добряче  стукнуло  гітарою,  що  зісковзнула  з  багажної  полиці.  Я  розплющила  очі,  виринаючи  зі  спогадів.  Зупинка.  Пора  сходити.

Гравій  глухо  захрускотів  під  підошвами  кросівок.  В  ніздрі  вдарив  різкий,  свіжий,  трішечки  гіркуватий  аромат  сухих  водоростей,  гальки  і  легкого  бризу.  Я  швидко  йшла  доріжкою,  що  звивалася  вузькою  гінкою  стрічкою,  круто  повертаючи  за  найближчим  пагорбом.  Перед  поворотом  на  мить  зупинилася,  заплющила  очі  і  на  повні  груди  вдихнула  п'янке  морське  повітря,  наповнене  спогадами.


[i]  -  Хто  ви?  -  голос  був  стомленим  і  трохи  роздратованим.  Тоненьку  вітрівку  сильно  тріпав  холодний  шквал.

Я  невдоволено  відводжу  очі  від  штормового  моря.  Людина,  що  стоїть  переді  мною,  здається  трохи  незграбною  через  свою  тілобудову,  але  її  рухи  -  швидкі,  легкі,  по-зміїному  точні,  руйнують  перше  враження.

 -Ти  мене  хочеш  прогнати?  -  невдоволено  хмурюся.  І  тут  спокою  не  дають.

 -  Так,  це  мій  док,  тут  мій  човен,  так  що  будьте  люб'язні  піти  звідси,  -  роздратування  потроху  перетворювалося  в  лють.

Мутним  поглядом  окинула  незнайомця.  Нахаба!

 -  Я  тут  чекаю,  не  бачиш?  -  огризаюся.

 -  Кого?!  -  чоловік  вже  близький  до  шаленства.  -  Тут  не  місце  для  зустрічі  анонімних  алкоголіків!

У  відповідь  я  просто  вказую  рукою  вперед.  Чоловік  з  нерозумінням  дивиться  на  бурхливі  хвилі.

 -  Вони  обіцяли  повернутися,  -  пояснюю  я.  -  Юра...  завжди  виконував  свої  обіцянки.  Вони  просто  запізнюються.

Мить  чоловік  стоїть  непорушно.  Його  обличчя  практично  повністю  сховане  в  нічній  пітьмі.  Тоді  різко,  майже  грубо  хапає  мене  за  руку:

 -  Ходімо.[/i]


Видихаю  і  рішуче  звертаю.  Стежина  огинає  пагорб  і  мені  відкриваються  затишна  бухта  і  старий  дощаний  док.  Зачувши  мої  кроки  з-за  нього  визирає  вихраста  руса  голова.

 -  Привіт,  -  кидаю  я.

 Він  хмикає,  підходить  ближче  і  чмокає  мене  в  куточок  губ:

 -  Привіт,  -  усміхається.  Тоді  бере  за  руку  і  веде  до  імпровізованого  причалу,  де  на  легких  хвильках  вже  похитується  невеликий  моторний  човен.  -  Судно  подано,  мем,  -  робить  жартівливий  реверанс,  за  що  відразу  получає  штурхана.  -  Ей,  ей,  де  ж  під  ребра?  -  награно  хмуриться.  І  відразу  ж  серйознішає.  -  Взяла?

Я  мовчки  киваю  і  по  черзі  дістаю  з  сумки  три,  трохи  прим'яті  вінки.  Один  із  них  -  білий,  ромашковий  -  разюче  відрізняється  від    решти  двох,  сплетених  з  кульбаб  та  незабудок.  На  мить  затримую  його  в  руках.

Ромашки...  Коли  я  вперше  побачила  її?  Ромашкову  дівчинку...


[i]Ми  йдемо  галасливою  набережною.  Широкі  сходи  уступами  збігають  до  входу  в  міський  порт.  Обабіч,  на  верхній  сходинці  стоїть  дівчинка  літ  п'ятнадцяти.  Звичайна  дівчинка  -  не  дуже  худа,  з  русявим  волоссям  і  золотистими  очима.  Єдине,  що  відрізняє  її  від  решти  людей  -  великий  ромашковий  вінок  на  голові.  

 -  Руся!  -  Ромка  налітає  на  неї  з  розгону,  ледь  не  збиваючи  з  ніг,  і  повисає  на  шиї.  -  Ти!  Пливеш!  З  нами!

 -  Що?  -  очі  дівчати  округлюються.

 Я,  усміхаючись,  простягаю  їй  білет:

 -  Ось.  Я  не  зможу,  а  Ромка  сказав,  що  ти  дуже  хотіла  побувати  на  кораблі.
Моя  рука  застигає  в  повітрі.  Схоже,  дівчинка  ще  не  до  кінця  повірила  у  своє  щастя.

Повагавшись  мить,  вона  обережно,  ніби  якусь  велику  і  дуже  крихку  дорогоцінність  бере  непримітний  клаптик  паперу  .  Від  здивування  й  радості  дівчинці  навіть  мову  відняло.  Я  сміюся,  цілую  чоловіка,  чмокаю  сина  в  чоло:

 -  Ну  все,  мені  пора,  -  махаю  рукою  на  прощання,  -  повертайтеся  вчасно,  добре?  -  вже  збираюся  йти,  проте  дівчинка  раптом  підскакує  до  мене  і  зупиняється,  мабуть  не  знаючи,  що  сказати.  

-  Дякую,  -  врешті  видобуває  із  себе  слова.  -  Справді,  дуже  дякую,  -  змовкає,  нервово  мнучи  в  руках  білет.

Я  знову  усміхаюся.  Миле  дівча.  І  коли  Ромашка  встиг  з  нею  познайомитися?

 -  Нема  за  що.  Розважайся,  -  я  ще  раз  махаю  рукою  своїм  хлопчикам,  розвертаюся  і  йду  геть.  Чую  ще  як  щось  весело  щебече  Рома,  як  Руся  говорить,  що  біжить  попередити  брата...  Хороша  вона.  Жаль,  що  сирота.[/i]


Гул  мотору  ввірвався  в  звичне  шурхотіння  хвиль.  Я  сиділа  і  ледь  діткалася  ліктем  його  руки.  Солонуватий  вітер  приємно  обвівав  лице,  сонце  заплутувалося  в  русих  пасмах,  сіро-зелені,  зазвичай  насмішкуваті,  а  тепер  затягнуті  поволокою  задуми,  трохи  сумні,  очі  вдивлялися  в  золотисту  сонячну  доріжку,  що  бігла  за  горизонт.  Очі,  за  які  я  душу  готова  продати.  Ха..  

Подумати  лише  -  спершу  ми  ніяк  не  могли  поладити.


[i]З  трудом  розплющую  очі  і  дивлюся  в  стелю.  Спогади  про  минулі  два  тижні  повертаються  повільно  і  уривками.  Дзвінок...  Люди  -  заплакані,  істеричні  або  ж  зібрані  і  стиснуті,  немов  тугі  пружини,  готові  в  будь-який  момент  зірватися...  Очікування  -  тягучо-нестерпне...  Чорна  хустка.  Два  простуваті  хрести,  обкладені  пишними  вінками...  Труни  порожні  -  їх  так  і  не  знайшли...    Букет  волошок  -  єдиний  живий  тут...  Години  -  болісно-порожні...  Надія  -  шалена,  на  грані  божевілля...  І  тихе,  ледь  покрите  брижами  море  -  десь  там,  біля  серця,  на  місці  ранішньої  порожнечі  й  байдужості...  Пляшка  його  віскі,  дорога  і  свіжий  морський  бриз...  Старий,порепаний  і  весь  якийсь  теплий  док  з  такою  ж  лавочкою  обіч...  Під  час  припливу  вода  плещеться  під  нею...    Роздратований  незнайомець...

 -  Прокинулася?  -  а  ось  і  він.  -  А  тепер  вставай  і  забирайся.  Мені  пора  йти,  -  розвертається  і  виходить  з  кімнати.  -  Швидше,  -  лунає  його  голос  вже  з  коридору.

Сідаю  на  ліжку,  абсолютно  розбита.  Йти  не  хочеться.  Думати  не  хочеться.  Нічого  не  хочеться.  Мені  плювати,  хто  він,  хто  я,  що  чинити.  Я  просто  покірно  роблю,  так  як  кажуть.

Частинка  моря  під  серцем  болить  і  ниє.  

Підводжуся  на  ноги,  байдуже  ковзаючи  поглядом  по  кімнаті.  І  каменію...

На  столику  обіч  ліжка  лежить  складений  вчетверо  аркуш,  а  ще...

...там  я  бачу  її.  Дівчинку  в  ромашковому  вінку.  На  рамку  акуратно  наклеєна  смужка  вузької  чорної  стрічки.[/i]


Земля  давно  вже  зникла  в  лазурових  хвилях.  Всюди  -  попереду,  позаду,  по  обидва  боки  від  нас  -  лише  море.

 -  Що  це?  -  вказує  на  пакет  в  мене  на  колінах.

 -  Спогади,  -  просто  відповідаю  я.  -  Зрештою,  колись  потрібно  їх  відпустити.

Він  мовчки  киває.  Тут  слів  не  потрібно.
[i]

-  Мамо,  мам,  ти  що  -  не  зможеш  поїхати?  -  білявий  хлопчисько  літ  п'яти  танцює  нетерпляче  навколо  мене,  сірими  оченятами  зазираючи  просто  в  душу,  -    Мам...  -  очі  стають  благальними.

 -  Ромашка,  ти  ж  розумієш,  в  мами  робота,-  я  зітхнула.

 -  Ма-ам,  ми  ж  домовлялися,  -  очі  сина  наповнюються  слізьми.

 -  Ром,  -  присідаю  так,  щоби  опинитися  з  ним  на  одному  рівні,  -  зрозумій  є  речі,  які  від  мами  не  залежать.

 -  Але...

 -  Ромка,  послухай,  я  куплю  тобі  того  трансформера  ,  добре?  Пам'ятаєш  ти  його  тоді  так  хотів?  А  наступного  разу,  я  обіцяю...

 -  Знаю  я  твої  обіцянки,  -  син  зривається  на  ноги  і  вибігає  з  кімнати.

З-пів  хвилини  я  стою  непорушно,  роздумуючи,  що    робити.  Тоді  рішуче  беру  мобільний,  щоб  відмінити  зустріч...  

-  Ма-а,  -  скошлачена  голова  Ромки  визирає  з-за  відкосу,  -  а  ти  точно  купиш?

Телефон  повертається  в  сумочку.

 -  Звичайно  куплю,  -  широко  всміхаюся.  -  Так  ти  згідний  поїхати  лише  з  татом?

 -  Так,  але...  -  син  хитрувато  шкіриться.  -  Зробиш  ще  дещо?[/i]


Нарешті  серед  безкраїх  ціанових  хвиль  мій  погляд  вихоплює  червону  пляму.  Самотній  буй  колишеться  на  білявих  бурунах.  Для  когось  він,  застиглий  посеред  океану,  -  безглуздя.  Для  нас,  та  для  нас  подібних  -  надгробний  камінь.  Пам'ятний  знак  загиблим  під  час  корабельної  аварії  декілька  років  тому.  Спогади  тугим  клубком  звиваються  довкола.

[i]
Мій  новий  знайомий  стоїть  в  коридорі  і  задумливо  вертить  в  руках  якусь  коробочку.  На  мене  йому  байдуже.  Не  озирається  навіть  тоді,  коли  я  підходжу  впритул.

 -  Ви  в  море?  -  промовчав,  але  по  тому,як    він  здригнувся,  розумію  -  вгадала.  -  Візьміть  мене  з  собою,  -  розумію,  що  так  ось  просити  незнайому,  нічим  не  зобов'язану  мені  людину,  та  ще  й...  перед  якою  я  винна  на  все  життя...  прото  нахабно  і  безтактно.  Проте  я  чомусь  мусила  це  сказати.

 -  Ви  мені  і  так  вчора  всі  плани  перепсували.  Забирайтеся,  доки  я  сам  вас  не  викинув,  -  він  лютий.  Дуже.

 Най  буде,  що  буде...

 -  Це  я  віддала  твоїй  сестрі  квиток.[/i]


Врешті-решт  він  глушить  мотор.  Добралися.  Я  мовчки  беру  перший  вінок  і  прив'язую  його  до  буйка  довгою  червоною  стрічкою:    "Спіть  спокійно,  мої  хороші"...  Він  бере  з  моїх  рук  другий:

 -  Пам'ятаєш,  як  ми  припливли  сюди  вперше?  -  дивиться  з  тією  до  болю  знайомою  смішливо-сумною  іскоркою  в  очах.

 -  Аякже.  Тоді  ще  був  жахливий  шторм.  Я  думала  Богові  душу  від  страху  віддам,  -  я  поморщилася.

Він  розреготався.  

 -  А  я  тебе  тоді  вбити  був  готовий.  Пристала,  як  п'явка,  -  видавив  крізь  сміх,  утираючи  сльози,  що  виступили  на  очі.  -  А  в  мене,  до  твого  відома,  вже  були  серйозні  плани  на  життя.

 -  Точніше  на  смерть?  -  я  невесело  всміхнулась.

[i]
Через  три  роки  я  дізналася,  що  аркушик,  який  лежав  біля  фотокартки  мав  стати  посмертним  листом.[/i]


Він  посерйознішав.  Дістав  сигарету,  закурив.

 -  Цікаво,  хто  ж  таки  тоді  більше  іншого  врятував?  -  сивий  димок  повільно  вився  вгору.

-  Що  було  перше  -  курка  чи  яйце?

Він  знову  пирхнув:

 -  І  то  правда.

Велика  біла  чайка  скрипуче  і  різко  проячала  в  небесах.  Ну  що  ж  -  пора  казати:  "До  побачення?"..


[i]Море,  яке  стало  для  нас  найгіршим  катом.  Море,  яке  виявилось  єдиним  нашим  спасенням.[/i]


Я  опустила  руку  в  теплу  воду  за  бортом  і  задумливо  почала  там  плюскалася.  Скільки  ж  всього  з  тобою  зв'язано,  зрадлива  вода.  Скільки...

 -  Їдемо?  -  вириває  мене  зі  спогадів  він,  вже  збираючись  завести  човна.  Останній  білий  віночок  цвіте  серед  пінистих  брижів.


[i]Море  забрало  в  нас  найцінніше.  Море  подарувало  нам  одне  одного.  Я  вже  ніколи  не  зможу  його  пробачити.  Але...[/i]


 -  Зачекай.  Я  дістала  з  пакету  дивну,  футуристичну  і,  на  мою  думку,  страшненьку  іграшку.  Трансформера,  якого  так  хотів  син.  Прив'язую  до  нього  ще  одну  стрічку  і  причіпляю  її  до  буйка.


[i]Здається,  саме  зараз,  я  вперше  зможу  сказати  морю:  "Спасибі".[/i]


Три  вінки  самітно  погойдуються  на  солоних  хвилях.  Вдалині  затихає  рев  мотору  невеликого  човна.  Сонце  повільно  хилиться  до  заходу,  вихоплюючи  його  силует  та  дві  ледь  помітні  постаті...
[i]

Завтра  новий  день.[/i]


__________________________

[b]О[/b]болок  -  (поет.)  хмара

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567718
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.03.2015

За секунду до смерті сходить сонце

За  секунду  до  смерті  приходить  холод.

Він  з'являється  на  кінчиках  пальців,  легкий  і  непомітний,  мов  іній  погожого  зимового  ранку,  спершу  і  не  прикрий  зовсім,  та  потім  густішає,  схоплює  долоні  тоненьким  льодком,  повзе  вище,  до  ліктів  і  плечей.  Крижанана  кірка  стає  товстішою,  сковує  тісними  латами  тіло,  пробирається  все  далі  і  глибше...  А  тоді  вона  досягає  грудей.

Серце  починає  битися  хаотично  й  розпачливо,  наче  хоче  вирватися  з  клітки  ребер  раз  і  назавжди.  Тіло  зводить  болісною  судомою.  Повітря  гусне  в  грудях,  наче  палюча  магма,  забиває  трахею  і  бронхи,  ні  вдихнути,  ні  видихнути,  ні  закричати...

Тоді  з'являється  вона.  Вона  стоїть  у  мене  в  головах  і  просто  мовчки  дивиться  в  лице.  Її  блакитні,  наче  крижинки,  пусті  очі  не  виражають  нічого.  Її  руки  холодніші  навіть  за  лід,  що  скував  мене.  Її  дихання  -  подув  північного  опівнічного  вітру.

Її  ім'я  -  Смерть.

Вона  мовчки  посміхається  і  повільно  простягає  руку.  Напівпрозорі  пальці  все  ближче  і  ближче,  і  коли,  здається,  надії  вже  зовсім  немає...

За  секунду  до  смерті  сходить  сонце.

Пробігає  теплими  пальчиками  по  руці,  гострим  променем,  що  впивається  трохи  вище  ліктя  розбиває  крижаний  панцир,  акуратно,  майже  ніжно  поправляє  ковдру...

-  Пульс  сто  двадцять  на  шістдесят-  чую  я,  як  тільки  моє  серце  знову  починає  битися,  повітря  повертається  у  свій  звичний  стан,  а  біль  відпускає.  -  Реанімували.

Сонце  зітхає,  чи  то  полегшено,  чи  навіть  щасливо,  забирає  за  вухо  мідне  пасмо,  що  вибилося  з-під  білої  шапочки,  швидко,  майже  невідчутно  проводить  долонею  по  моїй  щоці...  і  зникає.  Лише  дрібний  стук  невисоких  каблучків  все  ще  звучить  десь  на  грані  згасаючої  свідомості.

Я  знову  засинаю,  обіцяючи  собі,  що,  як  тільки  я  видряпаюсь,  -  а  я  обов'язково  видряпаюсь  -  з  цієї  триклятої  коми,  то  скажу  їй,  наскільки  вона  тепла.  Наскільки...  жива.  А  поки  що...

[i]За  секунду  до  смерті  приходить  холод.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566735
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.03.2015

Я (не) сильна…

 -  Наталіє  Аркадіївно,  зустріч  з  партнерами  о  дванадцятій  тридцять.    Перед  тим  планерка  і...  До  речі,  на  коли  буде  готова  звітність  за  минулий  місяць?  А,  ще  -  там  ваш  Орленко  знову  наколобродив,  то  треба...

Чорт.  Би  вас.  Всіх.  Побрав.  Що  я  тут  роблю?  Де  квіти?  Привітання?  Де  запрошення  на  каву,  щоб  тобі?!  Вона,  взагалі-то  попереджала.  Кафешка,  поний  фарш.  Щоб  їм...

 -  ...О,  на  рахунок  вашого  запрошення...  Наталю,  ви  ж  розумієте  -  важливі  партнери,  німці,  не  можна  втрачати  такий  шанс...

Ні,  вона  то  розуміє.  Все  вона  розуміє.  Не  розуміє  одного  -  якого  ...  тендітна  жінка  має  пахати  понаднормово  на  рівні  з  мужиками,  та  ще  й  у  свій  власний  день  народження.

 -  ...а  ви,  як  начальник  такого  великого  відділу  повинні  знати  що...

Ясно.  Начальник.  На  все  у  них  одна  відмовка  -  начальник.  У  відрядження  до  чорта  на  роги  -  начальник.  Звіт  за  дві  ночі  -  начальник.  Відпустка  раз  на  три  роки  -  теж  начальник.  Ді-ста-ло.  Все  дістало.

 -  ...  одже,  домовились.  Ваш  день  народження  відсвяткуємо  в  суботу.  Все,  через  п'ятнадцять  хвилин  чекаємо  вас  в  конференц-залі,  -  шеф  стартував  з  місця,  ніби  кросс  здавав.

 -  Ем...  Віктор  Валерійович,  в  суботу  я  зайнята,  -  слабо  пискнула  я.
 -  Що,  що?  -  він  на  мить  загальмував,  наче  схоплений  за  повідок  гончак,  а  тоді  знову  рвонув,  набираючи  темп.  -  Неважливо.  Після  наради  скажете,  -  і  зник.

Ну  ось.  Так  завжди.  Неважливо.  А  що,  якщо  раптом  важливо?  Що,  якщо  [i]для  мене  [/i]це  важливо?!  Чому  це  раптом  те,  що  Люська  з  кадрів  хоче  тістечко  з  малиною  -  важливо,  а  її  бажання  провести  вихідні  з  родиною  -  неважливо?  Вона,  що  -  гірша  від  якоїсь  Люськи?  Чому  довкруж  Люськи  завжди  крутиться  чи  не  половина  чоловічого  колективу  фірми,  а  з  нею  розмовляють  як  солдати  на  стройовій?

 Мимоволі  загнала  під  повіки  непрохані  сльози.  Сльози  вперто  заганятись  не  хотіли,  а  навпаки  -  солоними  змійками  ковзнули  по  щоках.  Чорт.    Довели  таки...

Я  щосили  прикусила  нижню  губу,  щоб  не  розревітися  і  попрошкувала  в  туалет.  На  очі  якось  невчасно  потрапила  русява  шевелюра.

 -  Орленко!  -  молодий  хлопчина  аж  присів.  -  Ти  що  знову  наробив?!

 -  Ем...  Карнети  не  здав.  Виб-бачте,  Наталіє  Аркадівно,  -  і  що  він  такого  цікавого  на  стільниці  знайшов?

 -  Заблокували?  -  рявкнула  коротко.
 -  Так.  Але  я...  

 -  Орленко,  -  шовковим  голосом  тихо-тихо  прошипіла  я,  -  ти,  звісно  [i]все  [/i]виправиш,  -  хлопець  швидко  закивав  головою.  -  І  завтра...  Зрозумів  -  [i]завтра[/i]  -  розблокуєш  видачу.

 -  Так  точно,  -  здається,  він  зараз  мені  честь  віддасть.  Чорт,  і  чому  я  знову  все  роблю  не  так?..

Весь  офіс,  здається,  дивиться  на  нас.

Як  мене  це  дістало!

* * *

Вилітаю  в  коридор.  Дріботіння  власних  каблучків  гулко  відлунює  в  крижаній  тиші.  Рвучко  відкриваю  непомітні  двері.  Хапаюся  руками  за  край  умивальника  і  судорожно  схлипую.

Ну  що  ви  всі  мовчите?  Що,  ніхто  не  поставить  знахабнілу  маґеру  на  місце?!  Я  ж  знаю,  як  ви  мене  ненавидите.  Ну  ж  бо  -  трощіть  маски!  Рвіть  десятки  шкур  до  голої  плоті!  Калічте  мене!  Нищіть!  Убивайте!  Копирсайтеся  в  душі!  Давайте  ж  -  наживо!  Шукайте  найболючіші  струни!  Ну!

Що  -  нікому  не  стане  сміливості?..

Я  не  сильна!  Я  -  не  сильна!  Я  не...  Чорт  би  вас  побрав...  
[i]
Побачте,  врешті-решт  мене...  справжню.[/i]

Дзеркало.  Цинічна  усмішка.  Крижані  очі.  

[i]"Ти  сама  хоч  віриш  у  свою  брехню,  люба?  Віриш?.."  .[/i]

Вдих-видих.

Правильно.  Поправити  макіяж.  І  пасма  із  зачіски  вибилися.  Істерики  нікого  не  прикрашають.

Тобі  ще  дочку  піднімати.  [i]Він[/i]  пошкодує,  що  покинув  двох  таких  прекрасних  дівчаток.

Ну  що,  кришталева  леді,  вперед?..

[i]Я    [s]не[/s]    сильна...[/i]

* * *

До  біса  все.  Завтра  у  відпустку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566732
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.03.2015

Вальс

Вальс  круговертю  несе  мов  бурхливий  нестримний  потік...
Хто  залишився  собою,  не  зникнув,  хто  вижив,  не  втік  —  
Танцюй.
Скрип  інвалідки,  мигтіння  шовків,  голос,  веселий  сміх
Хто  не  зламався,  хто  вийшов  зі  своїх  світів,  хто  зміг  —  
Вальсуй.
В  світі  жорстокому  болі,  байдужості,  зради  і  сліз
В  очі  відкрито  поглянь,  усміхнися    в  житті  а  не  в  сні  —  
Веди.
І  не  важливо,  які  ми  і  хто,  що  буде  іще,  що  було.
Зараз  ти  є,  ти  летиш  з  вітром-птахою,  плаття-крило  -  
Живи.
В  спину  хтось  плюне:  "Каліка"  і  усміх  холодний  як  сніг,
Ти  не  зважай  регочи  всім  недолям  на  зло  і  на  сміх  —  
Забудь.
Знаєш  —  мені  наплювати,  що  скажуть  про  тебе,  про  нас  —  
Ми  задорослі,  замудрі  для  сліз  і  дитячих  образ.
Лиш  будь.

Вальс  круговертю  несе  мов  бурхливий  нестримний  потік...
Я  задля  тебе,  кохана,  і  лиш  завдяки  із  життя  та  не  втік.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565274
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2015

Вовченя

Одного  разу  люди  впіймали  щеня.  Впіймали,  побили,  поламали,  поглумилися.  Людям  було  весело.  Людям  було  прикольно.  Люди  сміялися.  Люди  тішилися  своєю  зверхністю.

Клітка  -  єдине,  чого  достойне  поламане  собача.  Дурне  собача.  Одне  із  тисячі.

Одне  лише  вони  проґавили.

Я  не  цуцик,  люди.  Я  вовченя.

Шкандибати  на  переламаних  лапах.  Битися  об  пруття,  обдираючи  до  кровавих  ран  шкуру.  Дряпати  підлогу  слабкими  кігтиками,  впиватися  дитячими  ще  зубами  в  ненависні  ґрати.  І  ненависні  горлянки.  Хай  на  них  і  не  залишиться  ні  найменшої  подряпинки.  До  хрипу,  до  червоного  туману  в  очах,  до  багряної  піни  на  губах...

Трощити  клітку.  Трощити  тих,  хто  колись  до  неї  запроторив.  Хто  навчив  задихатися...

Бігти,  збиваючи  лапи  і  душу...

Геть.  Туди,  де  за  горизонтом  підіймається  біле  сонце.  Тільки  от...  Скільки  б  ти  не  біг  -  не  досягнеш  його,  братику...

Вити.  Ховатися  поміж  чужого  листу  і  чужих  сердець.  Зализувати  рани,  згорнувшись  клубочком  в  якомусь  темному  закапелку.  Ганятися  за  сонячними  зайчиками  та  місячними  стрілами.

Викачуватися  в  попелі,  щоб  злитися  з  ніччю.  Зливатися  зі  снігом,  щоб  хоч  на  мить  стати  світлом.  Битися  в  агонії,  не  в  силах  щось  змінити.

Сіре  назавжди  залишиться  сірим.

Свіжа  шерсть  сховає  старі  шрами  на  гладкій  шкурі.

Нові  люди  будуть  приходити  і  зникати  у  примарному  мерехтінні  досвітку.  Ти  не  пристанеш  до  них  -  згірклий,  оскалений,  навчений.  Ти  не  здатен  грати  за  їхніми  правилами.  Нові  зграї  будуть  проноситися  повз  перелітними  птахами.  Та  не  покличуть  тебе  із  собою  -  поламане  собача  не  достойне  стати  диким  вовком.

Ти  залишишся  один.

Сивим  привидом  блукатимеш  світами  та  сузір'ями,  рахуватимеш  кілометри  і  години,  нападатимеш  на  тіні  минулого  й  тікатимеш  від  теплих  сполохів  далеких  вікон  і  очей...  Привчатимеш  себе  до  думки,  що  повітря  -  не  пісок  і  не  вогонь.  Воно  не  обпалює  легені,  не  забиває  задушливим  попелом  горло,  не  вбиває.  Звикатимеш:  за  пазухою  у  незнайомця  не  завжди  камінь,  а  в  словах  -  не  обов'язково  отрута.

Огризатимешся  на  ласку  та  сторонитимешся  дотиків.  Під  шовковистою  шерстю  так  легко  намацати  струпи.  Твої  слабкості.  Вчитимешся  радіти  далекому  промінню.  Чисте  сонце  -  не  для  побитих  щенят.  Воно  спопеляє.

Спостерігатимеш  здалеку,  як  хтось  смієшся.  Потихеньку  почнеш  -  несміливо,  на  грані  слуху  -  сміятись  разом  із  ним.

Все  не  так  вже  й  погано.

Щоб  бути  з  людьми  не  обов'язково  грати  за  їхніми  правилами.  Щоб  бігти  зі  зграєю  не  обов'язково  бути  вовком.  Щоб  радіти  світлу,  не  обов'язково  рватися  над  небо.

Для  щастя  не  потрібен  дозвіл.

Тільки  от...  Ти  так  і  залишишся  дурним  собачам.  Недовірливим,  стриманим,  колючим...  Наївним.

Вовченям,  яке  виє  на  місяць,  в  надії,  що  хтось  відгукнеться.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565079
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.03.2015

Кішка

[i]"Добрий  ранок,  моя  одинокосте!
Холод  холоду.  Тиша  тиш."[/i]


Кішка  стомилася...  Не  те  що  їй  було  сумно.  Вона  й  сама  до  пуття  не  знала,  що  це  за  почуття,  хоча  знайома  з  ним  вже  давненько...  Просто  на  душі  якось  так  паршиво.  Хочеться  забитися  кудись  у  тихий  і  темний  куточок,  згорнутися  в  тугий  клубок  і  просто  забутися.  Хочеться  кричати,  дряпатися  і  кусатися.  Хочеться  зникнути...розтанути...розсипатися  на  сотні  мільярдів  атомів,  щоби  не  бачити,  не  чути  не  відчувати...  Хочеться...  Хочеться  дихати...  Жити,  чорт  забирай,  хочеться!  Та  в  легенях  тільки  пісок  і  розпечене  до  білого  повітря.

Кішка  нап'ється  до  втрати  притомності,  надіючись  хоч  би  на  мить  забути  хто  вона  і  що,  проте  клятий  мозок  крізь  затуманену  алкоголем  свідомість  все  одно  кричатиме  про  благорозумність.  І  вона  як  завше  не  зможе  ослухатись.  Лиш  бродитиме  бездумно  поміж  знайомих  чужих  облич,  та  так  і  не  посміє  пристати  до  них.  Кішка    занадто  довго  була  одна.

Вона  знову  начепить  нахабну  усмішку  і  піде  вперед.  Не  помічаючи,  що  давно  вже  топчеться  на  місці.  Сама  собі  зводитиме  стіни  і  сама  ж  буде  їх  долати.  Дике  нескорене  звірятко.

Кішка  сильна.  І  це  її  трагедія.

А  в  душі...  В  душі  вона  смертельно  стомилася.  Стомилася  бути  одна.  Чи  все  ж?..

Гіркувато-пряний  запах  кави...  Ні  з  чим  не  сплутаєш...  Твоя  гостя  завше  його  приносить.  Чи  навпаки  -  то  аромат  приваблює  її?..  Ти  й  досі  не  знаєш.  Та  все  ж  наллєш  їй  терпкувато-чорного  напою  в  чашку  зі  смішними  баранцями,  підсунеш  крісло  і  сядеш  поряд.  Мовчки.  Як  належить.

Дощ  тарабанить  по  шибках.  На  кухні  самотньо  сидить  дівчина.  Дві  чашки  кави  зі  смішними  баранцями  парують  на  столі.  І  нікого...  Нічого...  Та  раптом?..

[i]Ну  здрастуй,моя  Самотносте.  Чи,  швидше,  моє  Божевілля?..[/i]

Тиша.  І  лише  кішка  загадково  зиркає  зеленим  оком.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509048
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.07.2014

Не спи…

Ми  з  тобою  —  спина  до  спини.  
Десь  суха  зламалася  гілка...  Чи  постріл?..
І  я  знов  шепочу:  "Не  спи".
Ти  ж  мене  запрошував  в  гості.

Ми  з  тобою  спина  до  спини.
Були...  І  липким  чимось  вкрились  пальці.
І  хтось  знову  так  дивно  кричить.  Це  ти.
Та  всі  звуки  в  шаленому  танці...

І  повітря,  мов  сонце,  згора.
До  тла.  І  в  легенях  лишається  попіл.
І  зосталися  тільки  пусті  слова...
І  лякає  твій  тихий  спокій.

І  я  знову  спина  до  спини...  Не  ти...
Це  до  крові,  до  болю,    до  хрипу.
Кулеметною  чергою  рву  нитки,
Що  в  душі  пов'язали  дикість.

І  нехай  проклене  мене  чорт  і  Бог
І  нехай  я  для  вас  тварюка.
Я  стрілятиму.  Я.  За  нас...  За  двох...
Гріх  і  кров  —  то  на  мої  руки.

А  вві  сні  шепочу:  "Не  спи...  Не  спи..  
Чорт,  та  рано  тобі  засинати!"
Хтось  чекає  мене  десь  там.  Комусь
Вже  немає  кого  чекати...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501588
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 27.05.2014

Осіннє сонце

Осіннє  сонце,  наче  апельсин...
Рудою  кров'ю  заливає  небо.
І  ми  шукаєм  тисячі  причин.
Робота,  діти,  справи,  пізно,  треба...

Осіннє  сонце  квапиться  цвісти.
Багряна  хризантема,  синє  небо...
І  ми  знаходим  тисячу  відмін
Тих  слів,  які  нам  стали  без  потреби.

Осіннє  сонце  ступить  в  заметіль...
Хтось  на  дивані  слухає  новини.
Про  тих,  хто  промовчати  не  зумів.
Про  тих,  хто  просто  знає,  що  повинен.

Осіннє  сонце  хмари  затягли...
Вкрива  зима  багрянцем  сірі  плити.
А  ти  мовчи.  Ти  просто  промовчи.
Навіщо  щось  казати-говорити?..

А  ти  кричи.  У  горлі  стане  крик...
В  сліпих  очах  осіннє  сонце  гасне.
Свобода,  до  якої  ти  не  звик.
Минуле,  що  розкраяло  сучасність.

Осіннє  сонце  взимку  розцвіло.
Гарячими  серцями  розігріте.
А  ти  мовчи.  Та  скільки  ще  мовчать?!
А  на  могилах  в'януть  свіжі  квіти...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501542
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.05.2014

Розцвітають тюльпани (слова до пісні на випускний)

Розцвітають  барвистістю  сонць  юнозорі  тюльпани.
І  в  озерах  калюж  відбивається  плесо  небес.
І  обпившись  тепла  розгоряються  вишні  ледь  п'яні...
Наші  долі  колись  переплелися  міцно  навхрест.


П-пів:

Пухом  кульбаби
Розлетемося  в  світи.
Лети
В  надзоряне  небо.
Світ  повен  зваби,
Див,  таємниць,  новизни...
У  сни
Вкрадуся  до  тебе.

Пухом  кульбаби
Нас  рознесе  травовій.
І  мрій
Барвисті  прогнози...
Що  було  з  нами
Ти  забувати  не  смій.
Надій...
Сміх,  дружба  і  сльози...


Навстріч  до  сонця  і  щастя...
Може  уже  й  назавжди.
Тільки  ці  роки  минулі
Ти  у  душі  збережи.


І  удачам  я  вдячна,  що  крила  мені  дарували.
І  невдачам  вклонюсь,  що  дали  їм  і  силу  і  міць.
Нам  летіти  —  не  йти  —  у  небесні  незвідані  далі...
Нам  шляхи  прокладати  нові  до  незнаних  зірниць.

П-пів.


Розквітають  на  лицях  усмішки  і  сльози-росинки.
Розцвітають  тюльпани  і  в  душах  палають  вогнем.
Зупинися  на  мить,  зупинися  ти  хоч  на  хвилинку.
Подивися  на  все,  що  лишається  за  рубежем.

П-пів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501369
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2014

Сірокрилий (вірш)

А  демон  малює  крила
У  сніжно-білий
Торішнім  снігом,
Та  все  дарма.
І  тільки  стікають  пір'ям
Патьоки  сірі  
І  в  божевіллі
Чия  вина?..
А  демон  злетів  би  в  небо...
Так  мало  треба  —  
В  руках  у  тебе
Одна  зоря.
Ти  рвав  би  їх  цілі  ґрона...
Та  зорі  гаснуть  в  долонях
І  ранять  руки  до  крові.
І  кров  —  вода.
А  демон  стомився  просто.
У  Всесвіті  вічним  гостем.
Пустий.  В  його  високості
Вогні  чужі.
І  все  молився  до  когось,
До  чорта,  а  чи  до  Бога.
Та  тільки  німа  дорога.
Слова  пусті.
А  демон  забув  контрасти.
І  знову  поплутав  маски.
Так  мало  тепла  і  ласки...
Холодні  дні.
Не  знає  чорне  і  біле.
По  грані  ходить  невміло.
І  все,  що  так  наболіло
Схова  в  душі.
Іскряться  у  небі  зорі.
І  крила  такі  прозорі.
І  знову  синь  неозора
Тебе  п'янить.
І  ти  все  вище  і  вище.
До  мрії  далі  і  ближче.
Тут  не  спитають:  "Навіщо?".
Тут  вічність  —  мить.

А  десь  під  небом  далеким  -  
Книжки,  коньяк,  сигарети...
І  пам'ять  знову  не  стерти.
Тривожна  тьма...
І  знов  безсоння  карає...
"..До  Пекла,  а  чи  до  Раю?..".
Покірно  тебе  чекає
Твоя  Зоря.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501244
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2014

Сірокрилий

[i]А  демон  малює  крила
У  сніжно-білий
Торішнім  снігом
Та  все  дарма.  
І  тільки  стікають  з  пір'я
Патьоки  сірі
І  в  божевіллі
Чия  вина?..[/i]


     Сьогодні  ти  знову  малюєш  свої  крила.  Позичив  у  зими  трохи  торішнього  снігу,  брудного  і  злежаного.  Зціпив  зуби  і  малюєш.  Божевільний.  Все  одно  в  результаті  вийдуть  всього  лиш  брудна  вода  і  мокрі  пір’їни.  Та,  зрештою,  чи  маю  я  право  осуджувати  тебе?

     Ти  зривав  зірки  з  небесного  дна,  такі  живі,  теплі  і  м’які.  Але  вони  гасли,  щойно  торкнувшись  твоїх  долонь  і  розсипалися  на  друзки,  впиваючись  в  тіло.  Я  й  досі  пам’ятаю  ті  осколки,  багряні  від  крові.  «Чому  не  викинув  їх,  а  приніс  сюди?!.»  -  лаялася  я,  витягуючи  зоряні  скалки  з  глибоких  ранок.  Ти  лише  всміхався  і  говорив,  що  кров  –  то  вода.  І  що  ніхто,  хто  хоча  б  раз  тримав  зірку  в  руках  вже  її  не  викине.  Навіть  якщо  це  просто  уламки.

     А  одного  разу  ти  сказав,  що  стомився.  Стомився  бути  вічним  гостем  у  Всесвіті.  Всюди  й  ніде.  Вигнаний  із  пекла,  недопущений  до  раю…  І  секунди  довжиною  в  вічність.  

     А  що  я  могла  порадити?  Шепотіти  молитви  з  пустими  очима  і  душами,  які,  зрештою  в  наших  устах  стають  такими  ж  пустими  та  безглуздими?  Чи  далі  вдавати  ,  що  все  чудово,  сміятися  та  зубоскалити?  Так,  клоунів  люблять  майже  всі,  але  чомусь  так  швидко  забувають.  І  тоді  я  просто  налила  коньяку  –  терпкого  й    пекучого,  що  обпалював  горло  і  зігрівав  нутрощі.  Не  серце.  Для  нього  потрібні  інші  ліки.  

   А  зранку,  коли  я  мовчки  мучилася  від  похмілля,  ти  пішов.  Куди?  Може  знову  полетів  над  хмари  до  зірок  шукати  ту  свою  єдину?  А  може  й  ні…  Не  відаю…  Тільки  лишив  записку.  Суху,  коротеньку.  Я  її  зачитала  вже  до  дір.  І  пір’їнку,  що  випала  з  твого  крила.  А  може  не    з  твого,  а  з  голубиного?..

   Так  чи  інакше,  але…

 [i]…«Я  повернусь»…[/i]

     Прилітай,  Сірокрилий.  Я  буду  чекати.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501161
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.05.2014

Розквітає весна

Воскресають  дощі  у  блакитних  очах  небес.
Воскресають  серця  полум'яним  світанням  сонця.
І  мереживом  слів  переплетених  душ  гротеск.
І  мереживом  зір  клинописний  вітраж  віконця.
Розквітає  життя  свіжим  цвітом  пустих  розмов.
Розквітає  любов  веселковим  вінком  півоній.
Серед  сотень  обмежень,  кордонів,  завад  і  змов
Розцвітає  весна.  А  для  неї  немає  законів.

У  повітрі  так  щемко  запахло  бузковим  зелом…
І  крадеться  кохання  на  лапках  пухнастих  вербичок.
І  згораємо  вщент,  як  шалені,  ми  знову  і  знов.
І  встаємо  із  попелу  в  сталості  давніх  празвичок...
Все  біжить  тротуарами  капосна  юна  вода…
Вітерець  чорне  листя  торішніх  думок  розворушить…
Серед  зради  і  сліз,  серед  горя,  і  смерті,  і  зла
Розквітає  весна  в  розіп’ятих  утисячне  душах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413867
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2013

Звичайне диво

Прокурені  під’їзди  вдихають  сигаретний  згірклий  дим
І    сонце  у  тумані  пливе,  неначе  запізніла  осінь.
Весна,  така  несміла,  вплітається  в  буденність  звичних  див
І  десь,  за  синім  містом  нечутно  опадають  сизі  роси…

Так  свіжо  й  неповторно  сопрано  птиці  раптом  пронеслось.
Згубилося  у  хорі  машинних  монотонних  баритонів.
І  золотом  монеток  квіткове  плем’я  ясно  розцвілось
Серед  торішньотравних  погаслих  недоспіваних  симфоній.

Весна,  така  несміла,  іде  серед  покльованих  снігів…
А  десь  у  темнім  небі  палають  зорі  пір’ячком  жар-птиці…
І  лиш  кудись  на  північ  з  валізою  хурделиць  і  вітрів
Зима  спішить  на  поїзд  до  всіх  морозів-хуртовин  столиці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412202
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2013

Піщинка

І  сонце  у  небі  кометою,
І  час  перелякано  стрілкою…
Учора  була  я  планетою,
Сьогодні  знов  стала  піщинкою…

Вже  дощ  помирає  краплиною…
Веселка  упилася  барвами…
Сьогодні  я  стала  піщинкою…
А  вчора  літала  над  хмарами.

Яскраве  —  це  сіре  під  маскою.
А  сіре  —  не  дружить  з  фальшивістю.
Учора  я  стала  враз  казкою.
Сьогодні  –  немає  сміливості.

Учора  —  для  когось  я  мріяла,
Назвалась  чиєюсь  усмішкою…
Учора…  Учора  я  вірила…
І  ніч  тихо  ластилась  кішкою.

Сьогодні  вже  будні  підкралися.
Сьогодні  —  забуті  всі  істини.
І  тільки  лиш  мрії  зосталися
На  грані  реальності  —  містики…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402537
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2013

Самотність

Самотність  завіє  очі  дрібненьким  піском
Невидимим.
І  ти  по  бруківці  ідеш  тоненьким  містком
Сновидою.
Самотність  розмиє  сльозами  рядки
І  вулиці.
І  тільки  на  серці  порвались  нитки…
Забулося.
Самотність  не  знає  жалю  і  брехні…
Все  правдою.
Висушує  ріки  і  гасить  вогні
Незламної.
І  тільки  тихенько  сміється  до  мрій
Незнищених.
Шепоче  до  хворих  хронічно  надій
Полишених.
І  тільки  в  маршрутці  на  вухо  тобі
Провиною.
І  в  цім  ти  сама,  —  лиш  сама!  —  є  собі  
Причиною.
Самотність  завіє  дрібненьким  піском.
А  спогади…
Колючим  жорстоким  терновим  вінком…
І  здогади…
Самотність  нечутно  з  тобою  іде,    
Причинною.
І  в  ній  —  в  пустоті  —  тільки  ти  —  знаєш  все!  —
Є  винною.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401153
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2013

Лютнева пристрасть

Повітря  прикинулось  димом
І  пухом  лягає  на  вії,
І  так  еротично-звабливо
Оголена  липа  зоріє.

Тріпочуть  від  пристрасті  клени,
Що  листя  давно  погубили,
І  згадують  юність  зелену
Дуби-дідусі  листокрилі…

А  вітер  —  коханець  зрадливий
Голубить  зиму-чародійку,
І  сніг  так  невинно  красивий
Гордині  моїй  ставить  двійку.

І  тільки  колючі  ялиці
Дрімають  в  смарагдових  шубах,
Ховаючи  в  голчастій  глиці
Образу  —  довічну  їх  згубу…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2013

До дня святого Валентина

Сердець  гороб'ята  у  грудях
І  сніг-конфетті  із  небес.
В  тумані  повітря  повсюди
І  руки  і  долі  навхрест.
Цілуйте  коханих  як  вперше,
Як  в  миті  останні  любіть.
І  хай  найжорстокіше  серце
Коханням  спалає  умить.
Нехай  завірюхи  прогнози
Не  в  душах,а  лиш  надворі.
І  хай  найлютіші  морози
Жаги  лиш  розпалять  вогні!
Жар-птицями  зорі  огняні
В  долоні  хай  діткнуться  вам
Кохайте  і  будьте  кохані
І  тіштеся  вашим  життям!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400588
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2013

Не рахуй хвилини…

Жовто-гаряча  пустеля  —  
Зім’яте  простирадло…
Ти  привідкриєш  двері…
Сукню  кудись  безладно…
Очі  безкраї  в  очі…
Губи  так  близько-близько…
Десь  зацвітають  ночі  
В  закутках  темнолисто…
Руки  сплелися  разом…
Душі  й  тіла  єдині…
Місяць  горить  алмазом…
І  не  рахуй  хвилини...
В  череві  шалу  міста,
Серед  вогнів  і  диму,
Крапельками  намиста
Пристрасті  піт  ледь  зримий…
Ти  не  рахуй  хвилини…
Вперше  це  як  востаннє…
Стеля  до  неба  лине…
Щиро  наге  світання…
Ну  а  в  туманах  вікон
Співу  птахів  розмаєм
Квітне  веселколико
Блока  весна  безкрая.
Тільки  вишневим  соком,
Кров’ю  на  простирадлах
Пишемо  ненароком
Душі,  що  нам  не  владні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400335
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2013

Кіматне літо

Я  прокидаюся  зранку  під  ненависне  дзенькотіння  будильника,  вислизаю  із  затишно-сонного  тепла  ковдри  і,човгаючи  різношерстими  капцями(проте  це  я  помічу  лише  згодом),  йду  на  кухню.  Сліпуче  електричне  світло  сполоханими  зайчиками  розбігається  зусібіч  і  миттю  заливає  кухонні  нетрі  неприродно  яскравим  сяйвом.  Мружу  незвиклі  очі,  намагаючись  щось  розгледіти.  Так  і  є  –  він  вже  тут.  Сидить  за  столом  у  так-сяк  накинутому  на  плечі  халаті  і  попиває  ранковий  чай.  І  так  самісінько  як  і  я  невдоволено-сонно  мружить  очі  –  холодних  зимових  ранків  не  любить.  Я  усміхаюся  йому  і  легенько  киваю  головою  –  замість  ранкового:  «Привіт…».І  він  ледь  помітно  піднімає  кутики  вуст  мені  у  відповідь.

* * *

 Струмінь  холодної  води  б’є  в  обличчя,  змиваючи  залишки  дрімоти.  Швиденько  натягую  теплого  светра...  По  тілу  відразу  розливається  густе,  з  ароматом  прального  порошку  й  шерсті  тепло.  Хороше…  Кривляюся  власному  відображенню  і,  розсміявшись,  вибігаю  геть…

* * *

 Він  перехоплює  мене  в  коридорі  й  різким  рухом  подає  чашку  з  моєю  улюбленою  –  чорною,  без  цукру  –  кавою.  Весело,  трішечки  несмішливо  позирає  на  мене  капосними  очима:  «Ну  як  –  догодив?».  І  відразу  ж  його  погляд  стає  набурмосеним  і  вдавано  ображеним:  «Мій  чай  не  рухай…».  Я  знову  заходжуся  сміхом:  «Але  ж  він  не  в  моєму  смаці  –  солодкий!».  І  дарма,що  я  вчора  пів-чашки  випила…  Пів-чашки  опівденно-гарячого,сонячного  напою  з  присмаком  щастя,  скошеної  трави  і,  ледь-ледь,  -  свіжої  річкової  води,в  якій  так  приємно  похлюпатися  літнього  дня.  Замріяно  підіймаю  очі  і…  стикаюся  з  його  небесно-блакитним,як  незабудки  поглядом.  «Що,  сумуєш?..»,  -  «Ні,  чому  б  це?...».  А  за  вікном  ясно-білою  риссю  скрадається  зима,  засипаючи  власні  сліди  крижаними  шерстинками  сивих  небес…

* * *

 Сніг,  сніг,  сніг…  Синій  і  блакитний,  сірий  і  бузковий…  Сніг  кольору  ультрамарину  і  голубиного  пір’я,  густого  оксамиту  ночі,  моря  і  конюшини  в  садку…  І  зовсім  сірий,  брудний,наче  затоптаний  дорогий  килимок,  який  десь  в  глибині  ще  зберігає  залишки  колишньої  розкоші…  Такий  різний  і  такий…холодний…  Наче  прекрасна  крижана  казка…  Прекрасна,  але  мертва…  Чому  мені  сумно?..  Хіба  ж  не  я  створила  і  цей  різнобарвний  сніг,  замети,  наче  пісочні  бархани,  ці  фантастично-химерні  узори  на  шибках  трамваїв,  які  їздять  лише  для  мене  одної?..  Хіба  ж  не  завдяки  мені  вальсують  в  повітрі  під  музику  шаленої  віхоли  сніжинки,  схожі  на  дитячі  витинанки,  хіба  не  мені  дзвенять  кришталевим  віттям  дерева,  виблискуючи  на  крижаному  сонці  сліпучими  самоцвітами,  хіба  не…
З  тихим  шелестом  лягають  на  землю  сніжинки…  Ледь  чутно  насвистує  вітер…  І  більш  нічого…  І  нікого…  Лише  моя  самотня  постать  серед  безмежного  красивої  і  безживної  Вселенної…  Це  мій  світ…  моя  пустеля…

* * *

 Щось  тепле  і  шерхувате  діткнулося  до  щоки.  «Ти?!.  Але  навіщо?..  Навіщо  я  тобі?..  Цей  світ  не  для  тебе  –  ти  знаєш!  Ти  просто  не  виживеш  серед  морозу  й  хурделиць!».  Не  слухає.  Лише  сміється  своїми  небесними  очима,  мовляв:  «Яка  дурна!..  Не  виживу?..  Я?..».  І  тягне  мене  за  руку  у  затишок  теплого  дому.

* * *

 Кашляє…  «От  дурне!..  Я  ж  казала  –  це  не  для  тебе!..  Іди  собі!..  Іди!..Знайди  інше  місце  для  життя  –  ти  ж  можеш!..  Знайди  іншу  людину,серце  якої  не  замерзло  в  прозору  крижинку!».  І,  роздратована,  вибігаю  з  кімнати.  Ідіот!

* * *

 Сиджу  і  тримаю  його  з  а  гарячу,  як  розпечене  сонце,  руку.  Сонце,  яке  ти  так  любиш.  «Чому  ти  не  пішов?..  Я  ж  проганяла  тебе!..  Чому?..».  Намагається  видавити  усмішку:  «Так,  ти  проганяла,але…  ти  ж  насправді  не  хотіла  цього…  Ти  знаєш  правила.  Не  зможеш  спровадити  мене,  доки  сама  по-справжньому  цього  не  захочеш.».  І  заливається  хриплим,  гавкучим  кашлем.

* * *

 Іду  безживною  вулицею  і  люто  підкидаю  ногою  снігові  грудки.  Але  ж  ти  правий.  Я  не  зможу  прогнати  тебе,  доки  сама  цього  не  захочу.  А  ти  добровільно  не  підеш.  Прокляття!  Чому  ти  таке  вперте?!..  Так,  я  знаю  правила.  Я  знаю,  що  з  тобою  стане,  якщо  ти  залишишся.  Так,  справді  –  вогонь  топить  лід.  Але  коли  льоду  забагато,  вогонь  помирає.  Я  це  знаю.  Але…  Не  можу  знайти  сили,  щоби  прогнати  тебе  по-справжньому…  І  в  мене  немає  більше  тепла,  щоб  подарувати  тобі  сонце.  Прокляття!..  Чому  все  так?..  
 Глибоке  чорне  небо  пронизує  мене  кинджалами  гострих  зір.  А  місяць,  немов  їхній  офіцер,  байдуже  позирає  вниз.  І  від  цього  погляду  стає  нестерпно.  

* * *

 Холодним  вихором  вриваюся  до  кімнати.  Жбурляю  сумку  на  диван.  «Геть!..  Чуєш  іди  геть!..  Я  хочу  цього!..  Хочу,щоб  ти  пішов!..  Хочу!...».  Він  повільно,  ніби  не  вірячи,  повертає  голову.  Його  блакитні  очі,  бліда,  аж  сіра,  як  той  сніг  надворі,  шкіра,  контрастні  плями  гарячкового  рум’янцю  на  щоках…  Міцно  примружуюсь,  затуляю  вуха  долонями,  щоб  не  бачити,  не  чути…  Знаю  –  одного  погляду,  одної  нотки  його  голосу  досить,  щоб  я  передумала…  Втратила  впевненість.  Мені  нічого…  Я  вже  давно  крижинка…  Але  я  не  хочу,  щоби  через  мене  гинули  інші.  Не  хочу…    
Привідкриваю  очі,не  в  силах  терпіти  більше  невідомого.  Він  стоїть  біля  вікна,спиною  то  мене.  Наче  відчувши  погляд,  повертає  голову.  Його  неприродно  чорні,наче  птахи  в  ясному  небі  зіниці  зазирають  у  душу.  І  коли  мені  більше  несила  терпіти  цей  погляд,  відвертається.  І  стає  примарним  крижаним  узором  на  замерзлій  шибці…  

* * *

 «Що  це  таке?  Що  це,  Багіро?  Я  помираю?
Ні,  Маленький  Братику,  це  просто  сльози…  Сльози,  які  бувають  у  людей…  Тепер  я  знаю,  що  ти  –  людина  і  що  ти  вже  не  дитинча  більше.  Віднині  джунглі  закриті  для  тебе…  Хай  течуть,  Мауглі.  Це  лише  сльози…».  Букви  у  книзі  розпливаються  і  мерехтять.  Рукою  стираю  зрадливу  вологу  з  очей.  Правильно…  Все  правильно…  Я  сама  прогнала  себе  зі  свого  світу…  Вже  тоді,  як  вперше  впустила  його  за  поріг  власної  душі.  І  так  і  не  зуміла  стати  частинкою  іншого……  Правильно.  «Хай  течуть,Мауглі.  Це  лише  сльози…».

* * *

 А  надранок  я  знайшла  надворі  першу  проталинку  в  багаторічному  крижаному  панцирі  моєї  землі…  Таке  вже  було  –  рівнодушно  думаю  я…  Давним-давно…  Коли  моє  серце  ще  здатне  було  щось  відчувати.  Нічого,  скоро  її  засипле  снігом,  вкриє  льодом  і  все  стане  як  раніше…  Як  раніше…  Як…  «Не  хочу!».  Слово  виривається  з  уст  перш  ніж  я  встигаю  зрозуміти,  що  саме  сказала.  Злякано  затуляю  долонями  рота.  Та  що  ж  це  таке?  Що  зі  мною?..  І  в  цей  момент  я  вперше  зрозуміла,  що  ні  –  не  буде  все  так,  як  і  раніше…  Ніколи  вже  не  буде.

* * *

 «Ти  права.».  -  «  Що?!».  Пробую  різко  розвернутися  на  каблуках,  але  не  втримуюсь  на  ковзкому  льоду  і  падаю  у  глибокий  сніг  обабіч  стежки.  «Ти?!...  Але  ж  ти…  Гад!»    -  в  цей  момент  мені  хочеться  побити  і  поцілувати  його  одночасно.  «В  ставай.  -  хмикає  він,  -    Замерзнеш.»  І  простягає  руку.  Зриваюся  на  ноги,мов  ошпарена:  «Я  сама!  -  звідки?  звідки  ти  взявся?    -  Я  ж  просила  тебе  забиратися  звідси!».  -    «Ага,  -  задоволено  усміхаючись  говорить  він,  -    Я  вже  майже  і  пішов…Але  потім…передумав.»  І  він  демонстративно  байдуже  починає  розглядати  щось  високо  в  небі.  «Краєвиди  тут  хороші…  Хмарки…»    Що?!..  Хмарки?..  Які  ще…Стоп!  А  до  чого  тут  взагалі  хмарки?..  Він  же  на  мене  п'ялиться,  імбіцил  такий!  І  взагалі…  Він  що…  Він:  «Передумав?!  -    так  він  весь  цей  час  був  тут?!    -Ти…  Я…  Ти  чого  раніше  не  приходив  придурок!!!  Ой!..»  -  злякано  затуляю  рота  руками.  Щось  я  останнім  часом  говорю  багато  і  не  те.  Видно  лице  у  мене  в  цей  момент  ідіотське  до  неймовірності,  бо  він  починає  раптом  весело  сміятися…  Як  я  скучила  за  цим  сонячним  сміхом!.  «Ходімо»,  -  просто  говорить  він,  утираючи  очі.  І  простягає  мені  руку.

* * *

 «Па-па!..  Я  пішла!..».
 Веселі  горобці  скачуть  по  замерзлому  гіллі.  Мимохіть  кидаю  жменю  пшона  в  годівницю:  «Їжте!».  Зиркаю  на  білі,несмілі  підсніжники,що  сторожко  вистромили  із  холодної  ще  землі  гостре  зелене  листя  зі  списом-пуп'янком  –  чи  не  розцвів?  І  біжу  –  вперед,туди,де  на  небокраї  загорається  золотаво-рожевувате  сяйво  холодного  зимового  ранкового  сонця.  Вперед.  І  хай  скільки  разів  я  не  зірвуся  ,  то  нічого  –  я  більше  не  буду  ховатися.  А  десь  там,  безмежно  далеко  і  безмежно  близько  у  глибокому  м'якому  кріслі  сидить  він  з  чашкою  гарячого  чаю  в  руці  і  з  надією  дослухається  до  прогнозу  погоди  –  чи  не  пообіцяють  тепло?  Не  бійся.  Воно  обов'язково  буде.  Просто  зараз  ще  не  час…  Не  час...  Колись  я  обов'язково  подарую  тобі  справжнє  сонце.  Скоро…  А  поки  що…

* * *

 Десь  ,  безмежно  далеко  і  безмежно  близько  у  глибокому  м'якому  кріслі  сидить  він  і  п'є  теплий  чай.  Моє  кімнатне  Літо…  У  глибині  моєї  душі...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398496
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.02.2013

Не пишуться вірші…

Не  пишуться  рядки...  Не  пишуться...
Розбіглися  слова,  
У  піджмурки  ця  гра...  
І  тільки  почуття  
залишаться.

Розпалися  світи  на  атоми...
Де  були  я  і  ти,
Тепер  не  віднайти...
Лише  порожні  сни,  
Як  кратери...

Забуті  фрази  всі...  Лиш  спомини...
Мереживо  краси.
На  спектр  кольори  —
Веселкові  мости  
Й  відгомони.

Терпкий  вологий  дим  —  уста  твої...
Тепло  і  лід  долонь.
І  ліхтарів  вогонь.    
Легенький  нарис  скронь.
Зірки  нічні...

Забуті  всі  думки...  Не  стало  враз...
Лиш  силует  у  тьмі...
Чужі  віки  чи  дні...
Ми  —  фенікс  у  вогні.
Час  зник  для  нас.

Не  знайду  більше  рим  сполоханих...
Покинуті  вірші,
Я  зрадила  собі.
Лише  тепло  в  душі  —
Закохана.

Не  пишуться  вірші...  Не  пишуться...
Одні  лиш  тільки  ми,  
Сердець  ясні  псалми  
прекрасні  і  німі  
Залишаться...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380869
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2012

Мертве місто

Місто.  Покинуте.  Знищене.  Злякане.
Дивиться  більмами  вікон  на  світ.
Спогади  тінями  бродить  примарними…
Скільки  пройшло  з  плином  Прип’яті  літ?

Зайчик  на  лавці  чекає  хазяїна.
Вицвіла  плюшева  шерсть  вже  давно.
Місто-руїна  у  вітру  питається:
«Чом  таке  сталось?..  Нащо  воно?.»

Десь  там  реактор  темніє  на  обрії.
Чорне  прокляття  святої  землі.
І  полиново,  мов  з  інею  зроблені,
Димом  сивіють  поля  і  сади…

Школа  старенька…  Книжки,  парти,  зошити…  
Он  і  указка  забута  лежить…
Лиш  не  дзвонити  у  школі  тій  дзвонику…
Учнів  не  бачити  парті  оцій…

Десь  в  бур’янах  ще  ховається  церквочка.
Дивом  не  знищив  радянський  режим…
Ну  а  у  ній,  наче  диво  малесеньке,
Образ  пів  стертий  дощами  висить.

Звідки  ж  ти  взявся?  Час,  вітер,  метелиця…  
Діва  Марія  глядить  з  полотна…
Наче  руками  вкрива  грішну  землю  цю…
Вічна  як  мрія,  незламна,  жива.

Місто  засне.  Тільки  дикою  птахою
Скрикне  в  надії  молитву  до  зір…
Ну  а  вві  сні  буде  знову  сміятися,
Жити  в  сновиддях  барвистих  своїх.

Люди  там  ходять,  всміхаються,  сваряться,
Граються  діти,  пустують  коли…
Все  як  колись…  Враз  проснеться,  оглянеться…
Краплі  дощу  з  неба  впадуть  слізьми…

Так  і  живе  місто-привид  з  минулого.
Спогадом  тінню,  руїною,  сном…
Тільки  все  мріє,  що  згадки  із  булого
Знов  оживуть  в  ньому  людським  теплом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333367
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2012

Гіркий полин

Полином  заростає  стежина…
А  колись  був  широкий  шлях.
Дикі  трави  шумлять  на  нивах…
Дикі  квіти  цвітуть  в  садах…

Завтра  знову  тут  зійде  сонце
Як  і  безліч  років  тому.
Знову  навстіж  відкриєш  віконце.
Знову  стрінеш  свою  весну.

Ковила  розцвілася  в  косах.
Та  й  до  діда  прийшла  зима…
А  весна  мов  дівчатко  босе
По  безлюдних  біжить  містах.

А  тобі    —  все  весна  та  давня…
Чорним  димом  зайшлась  земля.
І  розмови  всю  ніч  до  рання:
«Радіація?..  Дивина…

Ні  почути  її  ні  побачить…
Чом  же  галасу  скільки  зняли?..»
І  автобусів  в  села  нагнали…
І  кричать  щось  собі:  «Вивози!»  …

«Це  не  страшно.  Ми  ще  вернемось»  -  
Заспокоював  стиха  син.
У  палаті  в  новій  лікарні
За  пів  року    він  догорів.

Ну  а  потім  вони  повернулись
В  рідну  хату,  де  все  жили…
«Радіація?..»  —  лиш  всміхнулись…
Час  минув…  Скрізь  тепер  полини…

Ластівки  все  вертають  додому…
Звив  на  хаті  гніздо  чорногуз…
Станеш  ти  перед  образом  Божим:
«Отче  наш,  ти  ще  нас  не  забув?..»…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333365
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2012

З 8 БЕРЕЗНЯ УСІХ ПОЕТЕСС КЛУБУ!!!

Жіноче  свято    кішкою  ступає,
І  березень  нам  робить  реверанс,
Усіх  жінок  весняний  день  вітає...
А  мрії  нам  виконує  пегас!
Для  всіх  поеток  сонечко  сіяє.
Талан  у  двері  стукає  до  нас,
Кохання  пташка  перша  наспіває,
А  світ  буде́  яскравим,мов  вітраж,
Хай  сонця  промінь  запалить  усмішки,
Цілунки  розцвітуться  на  вустах,
І  хай  життя  майбутнього  сторінки
Барвисті  будуть,  як  новий  коллаж!
І  щоб  усяка  —  дівчинка  чи  жінка  —  
Із  гордістю  по  світу  цім  ішла.
Бо  ми  ж  богині,  музи,  королівни,
Ми  —  тиха  гавань  і  міцна  стіна,
Ми  для  мужчин  —  розрада  і  утіха,
Ми  —  матері  численних  поколінь…
Зі  святом  вас!  І  хай  лунає  дзвінко
І  гордо  слово  жінка  звідусіль!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=320238
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2012

Бездушна траса

Присвячується  всім,  хто  постраждав  через  людську  байдужість  і  злобу.
                       
   Тим,  кому  не  встигли...  
                                   Чи  не  захотіли  вчасно  допомогти...
                                                                                                                 Врятувати...
     Безіменним..
                         Тим,  хто  мав  імена...

                                                               Вічно  живим  у  чиїхось  серцях...  

Кров  її  холола  на  асфальті
Нерухомо,  привидом    журби…
Упиваючись  бальзамом  фальші
Мчали  геть  машини,  поїзди…
Не  людина.  Нащо  їм?  Навіщо?
Мертва  вже.  А  чи  жива?  То  хай…
І  прийма  їх  совість  компроміси:
«Завтра  в  церкві  милостиню  дай».
Перехрестя  траси  й  залізниці.
Мчать  машини…  Їдуть  поїзди…
Майже  мертва…  Тільки  от  зіниці,
Очі  лиш  живі,  такі  живі!
В  них  відбиток  сонця…  щастя…  трави́…
Біль…  хазяїн…  рідний,  ще  її…
Холод  і  під’їзд…  чужі  квартали…
І  машини  рило…  світ  в  крові…
Раптом  хтось  таки  змилосердився.
Скрежет  гальм…  Відраза  на  лиці…
Номер,  під  ошийник  що  кріпився.
«Так…  Алло  ,  чувак,  собака  твій?
А…  Вже  ні?  Та  так,  уже  нічого…
Най  здиха?  Окей.  Забить?  Та  ні...»
(Бо  і  так  провин  уже  у  нього),
Більш  гріхів  не  треба  на  душі
Кинув  трубку  у  штани  від  Nikе-у:  
«Вибачай,  собако,  треба  йти…  »
А  її  та  спина  в  чорній  майці
Більш  болить  ніж  рани  всі  страшні…

Мчать  авто…  Собака  на  узбіччі…
Згасли  очі.  Більше  не  живі…
Може  хтось  на  цій  бездушній  трасі
Спиниться…  Та  вже  не  помогти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=319959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2012

Триплет кохання*

Триплет  кохання:  довіра,  дружба,  любов.
Все  так  буденно  і  все  чомусь  так  казково.
Сніг  на  долонях  білим  стає  вином
І  ні  про  що  ця  важлива  така  розмова.

Триплет  кохання:  довіра,  дружба,  любов.
Слів  вже  не  треба  —  всього  лиш  сяючі  очі.
Ми  затанцюєм  танець  шалений  утрьох  —  
Я,  ти  і  вітер,  що  пісню  свою  шурхоче.

Триплет  кохання  в  генах  закоханих  душ.
В  азбуці  серця  літери  всі  переплутав.
Слово  байдужість  хитро  крутнулось  мов  вуж  –  
Стало  тобою,  —  тим,  кого  вже  не  забути.

Триплет  кохання  —  дивна  хвороба  на  двох.
Ліків  немає,  наче  потрібні  нам  ліки!
Руки  тремтячі,  мовби  вогонь  грає  кров,
Подих  гарячий,  щастя  в  зіницях  без  ліку…

Триплет  кохання,  що  ж  ти  із  нами  зробив?..
Сонячний  зайчик  стрибне  в  долоні  крізь  хмари.
Сміхом  розпатлав  вітер  заметів  приплив,
З  бризок-сніжинок  творить  тумани-примари.

Триплет  кохання  —  радість,  чи  подив  і  сум.
Ранку  серпанок,  ночі  духмяні  дарунки…
Хто  ще  кохання  перше  своє  не  забув,
Той  вічно  юний…  В  пам’яті  доки  цілунки…



 ТРИПЛЕР(триплет)(франц.  tripler  –  потроювати,  від  лат.  triplex  –  потрійний)  –  1)  Назва  багатьох  систем,  пристроїв,  процесів,  яку  вживають  замість  слова  «потрійний»;2)  В  біології  -  порядок  з  трьох  амінокислот  у  коді  ДНК,що  кодують  один  нуклеотид,який  і  називається  триплетом  або  кодоном.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=316597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2012

Вечір у старому саду

Веселкою  підперезалось  небо,
Неначе  стрічку  кинув  хто  ясну.
А  нам  нічого  більш  тепер  не  треба.
А  може  й  треба…  Зараз  не  збагну…
Усе  чудове:  сонце,  неба  висі  
І  вишні  в  мисці  у  старім  саду…
Ведуть  танок  метелики  барвисті…
І  літній  дощ,  що  грається  в  росу…
Все  так  незвично,  дивно  і  казково…
Цвірінькають  на  гілці  горобці…
Без  слів.  Мовчи.  Тут  зайвим  буде  слово.
Лиш  твої  губи…  вишні…  горобці…
Без  слів.  Цілуй.  Гарячими  вустами…
Росинка  тепла  впала  на  щоку...
Ти  знаєш:  ні  на  що  б  не  проміняла
Той  вечір  у  старенькому  саду.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315354
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2012

Крилата

Убита.  Розтоптана.  Зламана.  Крила-рани…
Найкраща  й  найгірша  з  істот  на  землі  неземних.
Як  би  ти  змогла  —  полетіла  б  услід  за  вітрами.
Та  де  ж  ті  вітри?..  Заховались  у  душах  чужих.

Убита.  Розтоптана.  Зламана.  Біс  чи  янгол?
Та,  зрештою,  янголом  був  і  диявол  колись.
Розгублена.  Стомлена.  Злякана.  Йдеш  по  грані.
Шукаєш  себе  й  не  знаходиш  у  своїй  душі.

Межа.  Як  струна.  Не  зірвись.  Ну  чому  ж  не  злітаєш?!
Забула  про  крила?  Чи  просто  вже  стала  як  всі?
Ти  янгол  чи  біс?  Гра  з  вогнем.  Чорне  з  білим  мішаєш.
А  як  же  інакше?  Признатись,  ми  всі  не  святі.

Ідеш.  Крик  юрби.  Як  кинжал.  Ну  й  набрид  тобі  галас!
Тоненька  мотузка,  мов  місячний  промінь  сія.
Іди.  Ти  дойдеш.  Ти  злетиш.  Лиш  би  ти  не  зірвалась.
В  буденності  порох  осколками  зір  не  лягла.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309797
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2012

Просто осінь

Листки  календаря  летять  у  Вирій  
Услід  птахам,  що  линуть  на  курорт.
І  кличе  осінь  сіроокі  зливи,
Яким  за  це  не  треба  нагород.
Годинник-грамофон...  Стару  платівку  
Поставить  строгий  дядько  мудрий  час.
Історія  записує  на  плівку  
Життя,  яке  хтось  вигадав  до  нас.
І  вітер-злодій  в  кленів  та  берізок
Тихцем  краде  листочки-портмоне.
Осколки  старовинного  сервізу  
В  обгортці  з  хмар  в  калюжі  враз  жбурне...
І  тільки  сонця  золота  тарілка,
Надтріснута  морозами  ночей
Промінням  зачепилася  за  гілку  
Щоб  в  небі  залишитися  ще  день...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298314
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2011

Передружба уже, та ще недокохання…

Недопите  вино…  
Недостиглий  портвейн…
В  недолугім  кафе  вип’ю  разом  з  тобою.
Недомріяну  думку  у  нім  утоплю.
Похлинуся  на  мить  недоказаним  словом.

Неясні  почуття…
Недосмуток-сльоза…
Недосвідчені  дні,  недосміх,  незітхання…
В  недочорних  небес  ясні  зорі  не  ті…
Недоладні,  сердиті,  колючі,  примарні…

В  непрозоре  вікно
Ловлю  образи  мрій.
Недодощ  недомокрий  змиває  їх  з  шибок.
Я  у  ванні  свій  дощ  з  душу  пущу  на  мить
І  з  душі  позмиваю  неясні  прогнози.

А  вві  сні  пустота.
Недосон,  нежиття…
В  зір  мій  кігті  встромляють  колючі  троянди.
Підкажи  ти  мені  в  недобілій  цій  тьмі
Зрозуміти  тебе  чи  мені  ще  удасться?..

Некрилаті  дзвінки,
Есемески,  листи…
Хто  зробив  їх  такими  —  чи  розум,  чи  серце?..
Недоспіваний  вірш,  недоказане  «я»…
Недозріле  кохання  із  его  у  герці…

Недошептаний  крик…
Недозболений  сміх…
Недостворений  світ,  недорадісне  щастя…
Я  стомилась  уже  від  «недо»  цих  і  «не»…
Бо  і  душу  мою  ти  зумів  недовкрасти.

Ти  мій  лікар  і  кат…
Лютий  ворог  і  брат…
Недоспалений  рай,  незадимлене  пекло…
І  між  нами  це  все  —  передружба,  та  ще  
Не  кохання…  Навряд  нею  стати  їй  вдасться…

Келих  повний  до  дна…  
Не  допити  вина…
Трута  недолюбов  не  для  нас…  Ми  це  знаєм…
Але  все  ж  шепочу  недоправду  свою
Хоч  і  знаю  –  тебе  більше  недокохаю.

Чуєш  —  «Досить!!!..»  —  кричу.
У  душі  шепочу.
Твої  очі  —  як  з  казки  криві  ті  дзеркала.
Я  дивлюся  у  них,  мої  фрази,  думки
Враз  стають  недосяжні,  фантомні  примари…

Недопите  вино…
Недостиглий  портвейн…
Це  наш  рок,  наша  доля  і  наше  прокляття…
Але  все  ж  я  його  ще  ковточок  зроблю,
І  на  день  цей  продовжу  солодке  страждання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297054
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2011

Про любов

[b]*  *  *[/b]
Дві  долі  так  тісно  сплелись,
Два  серця,  як  одне  вже  б'ються,
Два  вірші  піснею  злились,
А  душі  дві,  як  діти,  сонячно  сміються.

[b]  Я  не  живу...[/b]

Я  не  живу,  а  існую,
Не  бачачи  очі  твої...
Пальцями  мрії  малюю
На  запотілім  вікні.

Я  не  люблю,  а  кохаю....
І  у  космічній  тьмі,
Наче  комета  згораю
Чуєш  мене  чи  ні?..

[i]Теж  старезні  (7  клас)  вірші.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295616
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2011

Протилежності

Ми  —  два  океани  —  
Піску  і  води.
Разом  нам  ніколи  не  бути.
Ми  -  дві  паралелі,
Яким  не  зійтись,
Дві  мрії,  яким  вже  не  збутись.
Ми  -  різні  галактики,
Різні  світи.
Несхожі,  як  зорі  у  небі.
Розійдемось  двоє,
Як  ті  кораблі...
Про  зустріч  благати  не  треба.
І  знову  у  душу
Вкрадеться  журба.
Про  давнє  тихцем  нагадає.
Яка  ж  я  і  досі
Лишилась  дурна:
Ненавиджу,  але  кохаю.

[i]Старий,  як  світ  вірш,  написаний  в  7  класі.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295594
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2011

Стрілецька пісня

Слова  пісні,  написана  на  прохання  однієї  знайомої  вчительки.  Є  декілька  огріхів,  але  ще  поки  не  знаю,  як  змінити  

Ще  тільки  весна  розгорялась…
Лиш  перший  підсніжник  розцвів.
Боролись  за  волю  держави
Вкраїнські  стрільці  січові.
Гула  на  зорі  канонада
І  крики  чужинців  з  Москви,
Їх  пісня  глушила  завзята  …  
Співали  вкраїнські  сини.

Та  пісня  дзвінка,  наче  жайвір
Над  гори  летіла  стрімкі.
Про  волю,  про  правду  крилаті
Підносила  в  небо  думки.
Та  пісня  смілива  і  горда
Будила  поснулі  серця,
Кайдани  одвічні  покори
В  душі  розбивала  вона.

Гармати  шалено  ревіли,
Земля  потопала  в  огні.
Схилилась  сама  Україна  
В  молитві  святій  за  синів.
А  після  кривавої  битви  
При  ватрі,  при  мирній  зорі
Співали  ту  пісню-молитву,
Щоб  Господь  поміг  їм  в  борні.

Та  пісня  дзвінка,  наче  жайвір
Над  гори  летіла  стрімкі.
Про  волю,  про  правду  крилаті
Підносила  в  небо  думки.
Та  пісня  смілива  і  горда
Будила  поснулі  серця,
Кайдани  одвічні  покори
В  душі  розбивала  вона.

І  довго  бої  ще  гриміли…
В  смерекові  коси  землі
Вплелись  сиві  пасемця  диму,
А  сльози  …  в  волосся  батьків.
Не  всі  повернуться  додому.
Лиш  зорі  засяють  нові.
Та  слави  не  знищить  нікому.
Не  зникнуть  стрілецькі  пісні.
 
Та  пісня  дзвінка,  наче  жайвір
Над  гори  летіла  стрімкі.
Про  волю,  про  правду  крилаті
Підносила  в  небо  думки.
Та  пісня  смілива  і  горда
Будила  поснулі  серця,
Кайдани  одвічні  покори
В  душі  розбивала  вона.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287213
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 19.10.2011

Осіння замальовка

І  сипле  сонце  промені  холодні,
І  чисте  небо  дивиться  удаль.
Цвірінькне  стиха  пташечка  самотня...
І  знову  стихне...  В  світі  сподівань
Земля  лежить  і  сплять  пожухлі  трави...
Палахкотять  осіннії  заграви,
Десь  затихають  звуки  пісні  літа
І  тихо-тихо  птахою  над  світом
Летить  красуня-осінь  златокрила...
За  нею  сон  на  шовковистих  крилах.

Краплинами  стікає  з  гілок  листя,
Розлилось  море  по  землі  сяйливе...
І  барабанять  сльози  падолисту...
На  тротуар  лягає  світла  злива.
Гуляє  вітер  з  півночі  проїздом
Осіннім  старовинним  тихим  містом...
І  кутаються  в  гриви  леви  люті,
У  камені  холодному  закуті...
І  лиш  де-де  у  хризантемах-квітах
І  айстрах  заховалось  тепле  літо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287210
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2011

Осінній парковий етюд

Я  люблю  старі  парки,
Де  давно  вже  ніхто
Не  згрібає  зі  стежок
Пожовклеє  листя,
Де  доріжки  вузькі,
Де  співає  вербі
Колискову  веселий
Гульвіса-вітрисько...

Клени  тихо  шумлять
Небесам  в  вишині,
Птахам-хмарам,  що  линуть,
До  сонця  ясного,
Стару  казку,  яку
У  годину  ясну
Трьохсотлітні  дуби
Шелестіли  дорозі.

Під  ногами  листва  —  
Ковдра  тепла  землі,
Золотий  листопад
Сипле  зорі  під  ноги.
Загубились  у  них
Літні  ночі  і  дні,
Сонця  промінь  гарячий
Заблукав  у  тривозі.

І  в  погаслій  траві
Осінь  плаче  сумна
І  збира  намистинки  роси
По  дорозі,
Павутинку  із  хмар,
Нитку  ясних  заграв...
Тихо  дні  все  низає
На  стежини  й  дороги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2011

Робота вітру

Вірш-жарт  (не  в  тому  сенсі,що  смішний,а  що  написаний  від  нічого  робити).  Писала  ще  минулого  літа,  під  час  тої  аномальної  жари,  коли  дуже  хотілося  дощу.  Якщо  хтось  хоче  почитати  щось  серйозне,  може  далі  не  читати.

Літо.  Спека.  Небо  ясне.
Хмар.  Нема.  І  сонце  пече.
Трави.  Жухнуть.  Коник  співа.
Птаха.  В  небі.  І  та  не  літа.

Зливи.  Просить.  Спрагла  земля.
Вітру.  Веселого.  Кличе  вона.
Лине.  Вітер.  З  далеких  країв.
Пісню.  Співа.  Без  мелодії  й  слів.

Вітер.  Пастух.  За  собою  веде.
Тисячу  хмар.  Що  нам  дощ  принесе?..
Грім.  Гримить.  Блискавицю.  Сія.
Воду.  П’є.  Спрагла  земля.

Вмилось.  Сонце.  Дерева.  Поля.
Голубе  небо.  Блакитна  вода.
Сад.  Блистить.  Діамантом  роса.
Пташка.  Вітрові.  Славу  співа.

Він  же.  Знай  собі.  Далі  летить.
Без  слів-мелодії.  Пісню  свистить.
В  нього.  Вітру.  Робота  така.
Дощ.  Принести.  Туди,  де  нема.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286927
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2011

Легенда про хмари

Гонить  Вітер  із  дня  на  день
Хмари  по  небесній  арені
І  співає  своїх  пісень  
Про  поля  і  ліси  зелені.

Вільний  Вітер,  бродяга,гультяй
Все  ганяє  хмари  по  світу.
Він  злодюжка,  веселий  шахрай.
Тихо  вкрав  у  нас  сонячне  літо.

Хмари  все  собі  небом  пливуть,
Вітер  всі  таємниці  їх  знає.
Хмари  —  душі,  їх  можна  почуть,
Як  послухать,що  вітер  співає.

Душі  тих  безіменних  солдат  —
За  ніщо  у  борні  полягали,
Душі  хлопців  і  душі  дівчат  —  
За  ідеї  чужі  полягали.

Душі  тих,  кого  голод  косив
У  прокляті  роки  ті  тридцяті.
Тих,  кого  вели  на  розстріл
За  думки  їх  сміливі  крилаті.

Душі,  що  зрозуміть  не  змогли  —
Защо  вбили  їх,  защо  вмирати?..
Відповідь  все  шукають  вони,
Та,  напевно,  їм  того  не  взнати...

Будуть  вічно  душі  сумні
Над  цим  проклятим  світом  літати…
Будуть  плакати  уночі…
Взимку  снігом  на  землю  лягати…

Тихо-тихо  шумить  трава…
Посіріла  осіння  просинь…
Тільки  хмари  пливуть  в  небесах…
Вітер-Гермес  молитви  їх  носить…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286844
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.10.2011

Початок

Листя  з-під  ніг,
Як  перший  сніг,
Перша  журба,  радість  і  сміх,
Перша  сльоза,  перші  думки,
Перші  слова,  перші  стежки,
Перша  любов,  дружба  одна,
Перші  сварки,  перша  біда,
Ненависть  перша  і  зрада  одна,
Перший  мій  світ,  єдине  життя,
Перший  мій  крок,  падіння  і  біль,
Перший  мій  злет  –  злет  в  височінь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286827
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2011

Кольорова зебра

Голубіє  небо  голубиним  пір’ям
І  у  синю  далеч  дивляться  сади…
Все  таке  буденне,  все  таке  знайоме…
Вогники  далекі,  крапельки  роси…
Звичні  сірі  лиця,  клопоти  щоднини,
Місяця  в  віконці  голубий  ліхтар…
Сонце  вже  холодне,  і  старий  будинок,
І  пожухлі  трави,  й  клапті  сірих  хмар…

Все  таке  буденне,  все  таке  знайоме…
І  набридлі  фрази,  стерті  до  дірок  …
Остогидла  сірість,  хочеться  вже  дива…
Крила  в  вітру  взяти,  спритність  —  в  ластівок…
І  помчать  далеко,в  веселкові  далі,
Де  немає  місця  сірості,  сльозам…
Але  ластів’ята  полетіли  в  Ірій,
Своїх  крил  не  схоче  дати  вітрюган…

Може,  краще  в  руки  взяти  пензлик  мрії,
Барв  світанку,  квітів,  соковитих  трав,
Осені,  веселки,  сонця  і  надії
Та  в  палітрі  сміху  фарби  розмішать
І  життєву  Зебру  звичну,чорно-білу
Барвами  казково  тими  розписать?..

Позбирати  в  парку  листячко  осіннє,
Пір’я  в  хмар  позичить,  у  небес  —  блакить…
Волею  святою  освятити  працю,
Крила  змайструвати,  вірою  скріпить,
Приладнати  Зебрі,  підкувать  удачею,
У  життєві  далі  швидко  понестись…

Буду  мандрувати  на  крилатій  Зебрі…
З  вітром  позмагаюсь,  з  часом  поборюсь…
І  усі  невдачі,  і  усі  проблеми  
На  барвистій  Зебрі  я  переборю.  


Хто  читав  мій  самий  перший  вірш,  що  з'явився  на  цьому  сайті,  помітив,  що  перший  рядок  у  нього  і  "Зебри"  збігаються.  Справа  в  тому,що  початкаво  я  його  почала  писати  так,але  не  вийшло.  О  сьогодні  знайшла  свої  старі  чернетки  і  вирішила  спробувати  допрацювати  (дописано  від  слів:  "Остогидла  сірість,  хочеться  вже  дива"  —  включно).  Тему  трохи  змінила.  Вийшов  не  ідеал,  але  й  не  найгірший  мій  вірш.  Виставляю  на  ваш  осуд.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286519
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2011

Веселка

Був  сірий  день.  І  сіре  було  небо.
І  сірий  дощ  із  сірих  хмар  все  лив.
На  сірому  асфальті  сірим  пір’ям
Лежав  давно  вже  звичний  сірий  пил.

Сіріли  навкруги  ряди  будинків
І  темно-сірі  шапки  ліхтарів.
Тополі  й  клени  вбрані  по  осінньому
В  куртки  брунатно-сірих  кольорів.

Бруківка  сіра  бігла  під  колесами
Маленького  сіренького  авто.
Брудний  трамвайчик  деренькоче  весело  і…
Звично,  сіро,  як  в  старім  кіно.

Сіренькі  люди  тротуаром  бігають,
Свій  сірий  погляд  тягнуть  по  землі.
І  різнобарвно-сірі  парасольки
Ростуть  довкруж  неначе  ті  гриби.

Проблеми  сірі  всюди  обговорюють,
Розмови  звичні  різно-сірих  мас…
Думок  намисто  в  сірості  розсипане
Збирають  у  брудних  калюжах  фраз.

Спіткнеться  погляд  сірий  в  сірим  місиві…
Усі  буденно  втупились  униз…
Й  ніхто  не  бачив,  як  в  священній  близькості
Промінчик  Сонця  і  Гроза  злились.

Вони  раділи  пристрасно  і  весело,
 Вони  дітьми  сміялись  в  вишині…
І  Злива  розродилася  Веселкою  —  
Молодшою  сестричкою  Весни.

Та  розцвіла  натхненно  так  і  віддано,
Усім  світам  даруючи  красу,
Що  аж  дерева  тихо  поклонилися,
Вшановуючи  вроду  ту  святу.

Вона  горіла,  сірість  розганяючи…
Маленьке  диво  у  безмежжі  днів…
Її  життя,  що  промайнуло  спалахом,
Було  дорожче  тисячі  віків.

Вона  пишалась…  Небо  дивувалося…
Гордились  Промінь,  матінка-Гроза…
А  вільний  Вітер  раптом,  наче  скований,
Застиг  поміж  пожухлих  сірих  трав…  

Вона  сміялась…  Вітер  грався  косами…
Стрічки  між  хмар  пухнастих  розвівав…
І  цілував,  і  пестив  личко  росами…
Пісні  свої  найкращі  дарував…

Вона  жила…  А  того  й  не  помітили.
Ніхто  свій  погляд  в  небо  не  підвів…
Були  собі  у  звичній  сірій  сірості,
В  пріснім  болоті  остогидлих  днів.

Вона  —  маленьке  диво  серед  тисячі.
А  диву  для  кого́сь  потрібно  жить.
А  в  цій  земній  буденній  сірій  тисняві
Є  парадокс  —  чудес  тут  не  зустріть.

Вона  поникла  тихо  від  байдужості…
Поблідла…  Зникла…  Наче  й  не  було…
О  люди,  ну  чому  в  життєвій  ницості
Байдужістю  вбиваєте  красу?!..

Розклали  ви  давно  вже  все  на  атоми.
У  правила  і  формули  тісні
Втиснули  світ.  І  диво  —  просто  явище.
І  душі  —  це  гіпотези  пусті.

Нема  Веселки…  Лиш  строкаті  стрічечки
Упали  в  трави  парків  і  садів
І  айстрами  барвистими,  мов  свічечки,
Засяяли  у  сірості  світів…

Нема  Веселки…  Тільки  вільний  Вітер
Із  кленів  і  тополь  куртки  здира
І  вириває  сірі  парасолі,
Щоб  Правди  Дощ  з  вас  порох  позмивав…

А  потім  буде  пестить  айстри-квіти…
А  потім  полетить  в  чужі  світи…
Нема  Веселки…  І  від  болю  й  люті
Він  заспіває  пісеньку  журби…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=286501
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2011

Хризантеми

Хризантеми  в  саду  вбрали  листя  в  росу,
Заквітчалися  променем  сонця,
Взяли  пломінь  в  вогню,  в  снігу  барву  ясну
Та  й  пишаються  коло  віконця.

Ще  недовго  цвісти.  Пройдуть  тижні  чи  дні
І  морози  жорстокі  ударять.
Посріблять  пелюстки,  поморозять  листки,
Квіти  схиляться  та  й  повмирають.

А  як  ні,  то  дощем  до  землі  вас  приб’є
Чи  жорстока  рука  постинає.
В  вазі  коло  вікна  вас  поставить  вона
Милуваться,  поки  не  зів’януть.

І  в  останній  ваш  час  ясний  промінь  на  вас  
В  шибку  гляне,  та  вже  не  зігріє.
Промайне  у  очах  час,  де  зорі  для  вас,
Хмари,  дощ,  вітер,  сонце  і  зливи…

Потім  викинуть  геть  не  потрібні  їм  вже,
З  брудом,  пилом,  сміттям  вас  змішають.
Обірвуть  пелюстки  і  потопчуть  листки,
Чом  сльозинка-роса  не  спитають…

Хризантеми  в  саду  вбрали  листя  в  росу…
Недомріяні  сонячні  мрії…
Розцвіли  ви  чому  в  цю  жорстоку  пору?..
Літа  спогад,  остання  надія.

Вам  цвісти  би  тоді,  коли  сонце  в  росі
Умиває  гаряче  проміння…
Вам  би  там  розцвісти,де  немає  зими,
Де  ніхто  не  розтопче,  не  зірве…  

Хризантеми  чому  тремтите  на  вітру?..
Чи  від  холоду,  а  чи  від  страху?..
Може  знаєте  ви  —  недожить  до  весни?..
Може  вітер  сказав  вам  чи  птаха?..

Хризантеми  цвітіть,  ви  не  бійтесь,  горіть.
Без  надії  таки  сподіваюсь,
Що  зумієте  ви  допалать  до  весни
Бо  краса  просто  так  не  вмирає.

Хризантеми  цвітіть,  ви  не  бійтесь,  горіть…
Я  теплом  своїх  рук  вас  зігрію…
І  в  найбільший  мороз  буде  гріти  для  вас
Тепле  сонце  моєї  надії.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2011

Сучасна казка (Із щоденника космічного мандрівника)

Кажуть  десь  далеко  у  Всесвіті  
За  мільярди  мільярдів  верст
Є  планета.  Зветься  Чудесною.
Й  справді  —  безліч  на  ній  чудес.

Тут  всі  сузір’я  давно  вже  розпродані.
Сонце  Еос  зветься.  Якийсь  стариган
Його  придбав.  Й  доведеться  народові
За  сяйво  Еос  платити  щодня.

Бо  це  несучасно  і  не  рентабельно,  
Щоб  щось  комусь  не  належало.
За  Сонце  платить  буде  правильно.
Закон  це,  а  не  обмеження.

Тут  не  тягнуть  у  майбуття  
Архаїзми  відсталі  минувшини.
Та  й  навіщо  в  сучасне  життя
Пережитки  забутої  вотчини?!

Тут  забули  уже  давно  
Ті  брехливі  життєві  істини,
Що  за  гроші  не  купиш  всього.
Це  давно  вже  відносять  до  містики…

Бо  за  гроші  тут  купиш  усе.  
Правда  й  честь  на  прилавках  лежать
І  помірна  на  них  ціна  —    
Тридцять  срібних  пара  одна.

Тут  кохання  на  ланцюзі
Продають  за  маєток,  за  дім,
Тут  на  вітер  кидають  слова,
Тут  купують  думки  за  безцінь…

А  он  в  тому  торговім  ряді
Магазинчик  на  розі  стоїть.
Знайдуть  модниці  тисячі  шкір
Відповідно  до  плину  століть.

Чи  кричати:  «Ура!!!..»  —  королю,
Чи:  «Ганьба!!!..»  —  (бо  вже  інші  часи)
Шкіру  легко  тут  можна  знайти,
Є  фасони  на  різні  смаки.

А  у  тому  кутку  з-під  поли  
Продаються  різні  таланти.
Маєш  грошей  багато  —  плати
І  одразу  співак  естради.
А  підкинеш  ще  сотню-дві  —  
Композитор  і  музикант  вже.
Чи  художник-експресіоніст  —
Пара  клякс,та  зате  цікаво.

І  поллються  гроші  рікою  —  
Не  проходь  ти  нас  стороною.

Поряд  з  ними  стоять  ще  якісь.
Очі  бігають  наче  у  злодіїв.
А,знання  продають.  Дивись.
Вибирай  собі,  милий  добродію.

—  Аналітиком?..
—  Чи  політиком?..
—  А  чи  лікарем?..
—  Режисер?..
—  Підходіть-но  сюди,  не  бійтеся  —
Ми  професію  підберем…

Там,  по  центру  торгової  площі
Правосуддя  купують  собі.
Якщо  маєш  великі  гроші
Правда  завше  твоя  буде.  

А  он  в  тому  кутку  ворожки.
Ну  й  багатий  у  них  тут  крам!
Людські  долі  у  срібних  обгортках,
І  краса  для  царівен-жаб…

І  для  тебе  тут  диво-щастя,
І  для  ворога  твого  біда…
І  сміються  ворожки-циганки,
Гроші  тихо  в  руках  їх  дзвенять.

                               *          *            *

Також  красива  природа  тут  дуже.
Он  небо  рожеве,  бузкові  хмарки…
Ну  а  на  море  поглянь-но  друже  —  
Золоте  море,  срібні  буруни…

Тільки  халепа  —  море  це  мертве.
В  ньому  ні  рибка  одна  не  живе.
Річка  тече  туди.  А  зветься  Етна.
Це  з  чудесянської  плач  означа.

Річка  солона  й  гірка  дуже-дуже…
Ну  а  від  того  мертва  вода.
Про  річку  ту  дивну  говорять  люди,
Що  то  річка  сліз,  то  й  солона  така.

                         *        *          *

Оголошення  вітром  зірвало.
Ану  глянем.  «Курси  життя.
Курс  навчання  —  два  тижні.  Станеш  
Ти  в’юнкіш  за  вужа  і  в’юна.

Вчимо  також  іти  по  трупах
До  поставленої  мети
Й  підколодною  бути  зміюкою.
Кого  треба  —  тихенько  вкусить.

А  до  кого  в  довіру  втертися.
З  ким  —  у  мирі-злагоді  жить…
Бо  ж  планета  Чудесна  вертиться
І  ти  також  вертітись  навчись».

                               *      *        *          

А  ясно  все.  Це  —  курси  виживання.
Без  них  тепер  Чудесній  не  прожить.
Їх  безліч  тут  розкидано  ще  з  рання…
Ой!  Що  то  за  споруда  там  стоїть?!

Паркан  високий…  І  немає  вікон…
Лише  якісь  щілини,  мов  бійниці…
Колючий  дріт…  Та  волі  світлий  вітер
Тут  крила  поламає!  Це  в’язниця?!

Табличка  на  дверях.  Ні,  не  в’язниця.
Це  божевільня.  І  примітка  знизу:
«Усі  без  вийнятку  тут  лиця
Є  небезпечні  для  суспільства

                                 Оскільки:

1. Без  міри  чесні  і  сміливі
           І  в  очі  все  нам  говорили.

2. Ні  разу  у  своїм  житті
           Ще  не  давали  хабарі.

3. Не  торгували  ще  собою.
           Й  самі  справлялися  з  бідою.

4. Самі  освіту  здобули.
           І  не  крутились  як  в’юни.    

5. Коли  спиталися  ми  їх:
         «Що  найцінніше  на  землі?».
         Вони  сказали:  «Правда  щира,  
         Кохання,  честь,  усмішка  мила…».
         Й  ні  слова  «слава»,  «влада»,  «гроші»
         Не  було  в  нашім  діалозі.

Спираючись  на  факти  ці  
Поважні  медпрацівники
Із  певністю  говорим  всім  —  
Несповна  розуму  вони.

Їхні  ідеї  схиблені
Небезпечні  для  нашої  нації
І  тому  всі  нижче  представлені
Підлягли  зразу  ізоляції».

Далі  список  іде…  Невеликий…
Щоб  із  десять  людей  тут  набралося.
Для  чудесної  рідкість  велика  —  
Нездорових,шалених  немає  вже.

                   *        *          *

А  що  там  он  стоїть  в  далині?!
Не  дивуйтесь  —  це  Білий  Дім.
Тільки  щось  отой  Білий    Дім
Більше  схожий  на  Білий  Хлів.

Йдуть  до  дому  бара…  Ой!  Посли.
Президент  і  міністри  стоять.
Я  і  ближче  хочу  підійти,
Та  боюсь  зрозуміють  не  так.

Охоронці  здорові  оті  
Вже  позиркують  косо  сюди…
Ой!..  Показують  щось  мені…
Треба  звідси  швидко  іти…

                   *        *        *

Ще  багато  сказала  б  я  вам,
Та  щось  море  оте  золоте
Дуже  сліпить  очі  мені…
Та  й  стомилась  я  тут  уже.

Та  іще  якийсь  дивний  пан
Окуляри  мені  продає…
Окуляри  рожеві…  Та  нам
Треба  звідси  швиденько  тікать.

Прощавайте,  а  я  в  зореліт.
Прощавай-но,  плането  чудна.
Є  і  кращі  від  тебе  світи,
Хоча  ти  і  сучасна,  нова.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=284073
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.10.2011

Людина без емоцій…

Була  собі  людина  без  емоцій.  Була  —  бо  мало  б  хто  сказав:"Жила".
Сміялась  -  на  губах  не  видно  сміху,  ридала  -  без  сльозинки  на  очах.
Вона  любила  дуже  танцювати,  та  не  при  всіх,  а  перед  дзеркалом,  одна,
Вона  уміла  пристрасно  кохати  й  не  показать  нікому  почуття.
Вона  нікому  в  очі  не  дивилась,  бо  в  тих  очах  її  маленький  світ
І  в  людях  розбиратися  не  вміла,  ну  а  найменше  у  своїй  душі.
Вона  була  ні  мишкою  ні  тигром,  а  так  -  ніхто  у  цій  життєвій  грі.
А  мрії  -  це  її  життєва  пісня,  Самотність  -  друг  мовча́зний  на  Землі.
Вона  боялась  падати  і  то́му  ніколи  не  літала  до  зірок,
Вона  багато  в  світі  не  пізнала,  бо  страх  життя  її  печальний  рок.
Вона  хотіла  буть  комусь  потрібна,  вона  б  йому  віддалася  уся.
В  її  душі  любов  жила  у  клітці,  цілюще  і  убивче  почуття.
Вона  не  вміла  зовсім  ображатись,  вона  була  для  інших  дивина.
Вона  така  дурненька  і  наївна,  вона  боялась  й  прагнула  життя.
Вона  хотіла  безліч  справ  зробити,  та  це  так  і  залишилось  в  думках.
Вона...  Вона  людина  без  емоцій...  З  іскринкою  в  замислених  очах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283558
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2011

Дощ

За  вікном  дощ.  У  душі  дощ.  Усмішка  глянцева  на  губах.
Чи  знає  дощ?  Чи  знає  хтось?  Що  у  тебе  в  думках?
Сміх  на  устах.  Смуток  в  очах.  Хто  ти  і  як  тебе  звать?
Маска  лиця.  Як  нежива.  Щоб  не  помітив  печаль
Нетрі  думок.  Сотні  стежок.  Вже  заблукала  у  них.
Хто  ти  була?  Звідки  прийшла?  Де  ти,  куди  тобі  йти?
В  пастці  світів.  Дум,  почуттів.  Стомлене  хиже  звіря.
Між  двох  вогнів.  Підраховуєш  дні.  Краплі  з  небесного  дна.
Час  не  спинить.  Швидко  летить.  Якби  могла  повернуть!..
Змити  дощем.  А  чи  вогнем.  А  чи  про  все  це  забуть.
Час  не  спинить.  Швидко  летить.  Все  позабудеш  колись.
Дощ  по  вікні.  Дощ  у  душі.  Ніч,  а  хтось  досі  не  спить...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283557
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2011

Лелечий плач

I

Війна…  І  вдарило  слово  шрапнеллю.
Блакитному  небу  так  сонце  пекло.
Руїнами  вулиць  у  тиші  смертельній
Гуляв  чорний  вітер  і  сіяв  скрізь  зло…

Жита  половіли  —  нікому  збирати.
Зерно  осипалось  у  попіл  у  кров…
Ця  осінь  була  така  дивно  багата.
Й  гаряча…  Від  сліз,  від  гвинтівок,  розмов…

І  ліс  сколихнувся.  Осколками  листя
Із  зранених  гілок  враз  бризнуло  вниз.
І  смерть,  і  життя  тут  так  міцно  сплелися.
Померти  —  не  програш,  життя  —  ще  не  приз…

Гула  канонада…  Далеко,  де  захід.
Цей  відгомін  бою  вітрисько  приніс.
І  осені  юній  і  дивно  багатій  
Вплелись  пасма  диму  у  золото  кіс.

Гула  канонада.  Далеко  на  захід
Полинув  той  бій  чорним  круком  в  степи…
А  вітер  летів  розтривоженим  птахом…
А  вітер  кричав  щось  про  мирні  часи.

Ревіли  гармати  на  обрії  сизім.
Чорніли  скелети  обвуглених  хат.
І  мертво  тяглася  столочена  нива.
Лелека  підбитий  на  ниві  лежав.

Він  би  ще  злетів  в  небеса  оті  чисті,
Та  сили  у  крилах  уже  не  було,
Він  би  ще  домріяв  ті  мрії  злотисті,
А  сонце  чомусь  так  пекельно  пекло.

Він  би  ще  злетів.  Але  сили  не  було.
Товариші  вже  десь  далеко,  не  тут…
І  може  вони  вже  навіки  поснули.
Удаль  полетіли,  у  вічну  весну…

А  може  ще  б’ються.  Далеко,  де  захід
І  звідки  гармати  так  гучно  ревуть…
Лелеки,  лелеки,  товариші  —  птахи,
І  як  ви  змогли  та  про  мене  забуть?!..

Покинули  в  полі…  Живі  а  чи  мертві.
І  як  ви  могли  та  самі  відлетіть?!..
Лелеки,  лелеки,  верніться  до  мене,
Лелеки,  лелеки,  мене  заберіть.

А  я  ж  так  вам  вірив…Товариші-птахи…
Верніться  лелеки,  мене  заберіть…
Верніться  лелеки…У  рай  чи  у  пекло….
Бо  пекло  тепер  не  страшне  вже  мені.

Він  в  небо  поглянув,  в  розстріляне  небо.
І  раптом  заплакав  росою  зірниць.
І  очі  заплющив.  І  тихо  полинув
Над  яснії  зорі,  до  сонця,  увись.

І  тільки  схилився  поламаний  колос
На  груди  йому,  вбитий  смутком  війни.
І  тільки  заплакало  небо  не  вголос.
Лиш  хмари  укрили  блідий  небосхил.

                                                       
                                                       II      

А  потім  ще  довго  гриміли  гармати
І  квіти  червоні  на  грудях  цвіли.
Заснуло  багато  щоби  вже  не  встати.
Заснули  за  щастя,  за  волю  вони.

А  потім  ще  довго  хтось  плакав  тихенько
Над  фото  старим,  що  в  скарбничці  лежить.
І  довго  поля  ще  родили  не  зерня,  
А  кулі  й  гранати  —  листівки  війни.

А  потім  ще  довго  розорені  землі  
Багряними  маками  буйно  цвіли.
І  линули  тихо  у  чистому  небі
Лелеки,  своєї  землі  журавлі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=240236
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 10.02.2011

Осіння казка

Златокоса  наречена  з  срібним  сумом  заручена  —  
Осінь  йде,  мов  королева,  по  землі.
Їй  услід  на  срібних  крилах  лине  Вітер  норовливий,
Пір'я  ронить  білим  снігом  по  землі.

Небеса  вдяглись  у  вбра́ння  з  хмар,  дощу  і  сподівання,
З  теплих  снів  аж  до  наступної  весни...
І  лиш  пісня  все  не  стихне  —  дзюркотить  струмочок  стиха
Між  пожовклої  осінньої  трави.

Всі  дерева  вже  поснули,  біди  й  радощі  забули,
В  царстві  тихому  Орфея  вже  вони.
Тільки  сосни  та  ялини,  наче  в  спомин  теплій  днині,
У  зелених  одежинах  сплять  вони.

Срібняком  у  небі  зблисне  круглий  місяць,  знову  зникне.
У  бездонній  хмар  перині  заховавсь...
Лиш  співає  стиха  Вітер,  ходить  Осінь  все  по  світу
І  Землі  шурхоче  Листя  колискову  Трав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238116
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2011

Всім, хто втратив найдорожчих присвячується…

Вони  не  пішли,  вони  тут,  поруч  з  нами,
Тихо  шепочуть  поради  вітрами,
Ніжно  нас  пестять  весняними  грозами,
Пишуть  листи  веселковою  прозою,
Палко  цілують  промінчиком  сонячним,
І  усміхаються  нам  через  соняшник,
Мрії  свої  зірочками  виписують,
Шумом  березовим  нас  заколисують...
Ну  а  коли  ми  тихенько  заплачемо
Листям  осіннім  нам  сльози  втиратимуть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2011

Червоні маки (пам'яті героям Крут)

Червоніли  під  Крутами  маки...
Розцвіли  на  холоднім  снігу...
Вони  йшли,  щоб  за  Київ  вмирати,
Та  у  серці  плекали  весну...

Пломеніли  жаринами  квіти...
Як  ті  мрії  у  юних  серцях...
А  вони  були  майже  ще  діти...
А  вони  так  любили  життя!!!

Розцвітали  під  Крутами  маки...
Догоряли  свічки  їхніх  доль...
Не  злякались...  Ішли,  як  солдати
Під  град  куль,  під  пекельний  вогонь.

Триста  зір  спалахнуло  у  небі...
Триста  мрій  назавжди  відбули...
Триста  впало  в  червоні  замети...
Триста  їх  до  останнього  йшли...

Ще  не  соколи,  а  соколята...
А  в  серцях  —  недитячий  вогонь...
Ви  вбивали...  Не  вбили  їх,  кляті!
Вони  в  душах  народу  свого...

Ви  самі  розпалили  заграву...
Ви  роздмухали  гарно  її...
Ви  самі  собі  пастку  зладнали,
Ви  згоріли  у  тому  вогні!

                 *    *      *

Червоніли  під  Крутами  маки...
Вітер  тихо  у  неба  питав,
Що  за  зорі  засяяли  раптом?
Чом  багряним  тут  сніг  запалав?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237674
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 29.01.2011

Річка

Я  в  дитинстві  захована...
У  дитинстві  сховалась  навіки...
Білим  громом  налякана
Заховалась  в  густім  спориші...
Сріблом-сяйвом  гаптована
Зеленаво-блакитная  стрічка
Моїх  кіс,  що  заплуталась  
В  гомінкім  комиші.

Я  в  дитинстві  і  в  юності...
Завше  буду  для  тебе  тим  світом,
Де  балакали  хмари  
У  небі,  неначе  живі,
Де  шукає  Русалочка
Золотого  гарячого  літа,
Де  сховали  цвіт-папороть
Широкі  мої  береги.

Я  у  мрії  і  спогаді...
У  думках  твоїх  хвильки  хлюпочуть
І  ведуть  в  край  дитинства,
В  країну  чарівних  дощів.
Де  під  кожним  камінчиком  
Гномик  хатку  зробив  й  всьому  світу
В  ночі  зоряні  носить  барвистії  казочки-сни.

Я  назавжди  залишуся...
Ув'язніть  ви  мене  хоч  під  землю
І  зрівняйте  горбисті  зелені  мої  береги.
Я  назавжди  залишуся
В  мрії,  спогаді,  думці  і  серці...
Край  дитинства  і  юності
вічно  житиме  в  твоїй  душі...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237522
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2011

Байдужим

Скільки  світлих  надій  
Потонуло  у  вирі  буденності...
І  на  звалищі  мрії  убиті  лежать...  
Скільки  вбили  ви  їх!!!  
І  порожніми  аргументами
Ви  стріляли  в  серця...  
Сміхом  ран  завдавали  страшних...

Скільки  зламаних  доль...
Чобітьми  все  топтали  і  нищили...
Кидав  вітер  безсилий
Осколки  чужого  життя  вам  в  лице...
Звикли  йти  ви  по  трупах...
І,  нікчемні,  щоб  стати  вищими  
Забували  про  совість,  про  правду  і  честь...

Скільки  болю  і  сліз...
Ви  все  бачили,  ви  все  відали...
Та  проходили  повз,
Бо  що  вам  до  чужої  біди???!!!
Маски  з  каменю,  риси  ідола,
Серце  мертве  і  душі  пусті...  

"Ми  не  винні  ні  в  чому..."  —  думали...
Але  кожен  ваш  погляд  пустий
Смертним  вироком  необдуманим
Залишався  в  чиємусь  житті!!!

                     *      *      *

Небо  плакало  синім  дощиком...
А  ви  йдете-йдете  по  житті...
Чужі  долі  ви  лиш  покалічили,
Та  згубили  душі  свої!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=237516
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2011

Весняна сюїта

Мій  заквітчаний  світ,
Моя  сонячна  доля...
Вечір  гляне  услід
Крізь  ажури  півоній...
Заспіває  душа  
Веселкову  сюїту...
На  веранді  Весна
Жде  гарячого  Літа...

З  оксамиту  небес
Жаровиця  зірвалась
І  під  ноги  мені
Діамантом  упала...
Може  то  й  не  зоря
В  темнім  небі  сіяла,
Просто  мрію  свою
Я  в  долоні  впіймала...
             
               *    *    *  

І  шепоче  Весна
До  гарячого  Літа
Ті  ласкаві  слова
Весняної  сюїти...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236530
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2011

Мрія

Голубіє  небо  голубиним  пір'ям
І  летять  хвилини,  наче  навісні...
А  мені  учора  тихим  надвечір'ям
Синій  птах  пір'їну  залишив  в  душі.
 
Розтривожив  душу  криком  журавлиним,
Зорепадом  срібним  в  долю  увірвавсь,
Й,  стрепенувши  крильми,  раптом  ввись  полинув.
І  розтанув  в  сяйві  західних  заграв.

Лиш  лишив  дарунок  —  чу́дну  ту  пір'їну
Зіткану  із  неба,  із  зірок,  вітрів,
З  місячного  світла...  І  тепер  й  хвилини
Не  дає  спокою  той  вогонь  в  душі.

Ой  ти  диво-пташе,  де  тебе  шукати?
Вище  хмар  полинув  до  ясних  небес...
І  чумацьким  Шляхом  піду  я  блукати,
Сірим  небокраєм  в  пошуках  чудес.

Ой  ти  казко-пташе,  звідки  прилетів  ти?
Із  яких  галактик,  із  яких  зірок?
Ти  лишив  не  пір'я  —  ти  залишив  мрію,
спокій  мій  розвіяв  крильми  ластівок.

Нічка-чарівниця,  зорі-жаровиці,
Хай  зіб'ю  я  ноги,  та  до  них  доб'юсь.
Обдерусь  об  терня  на  життя  дорогах  —  
Від  своєї  мрії  я  не  відступлюсь!

Небокрай  бузковий  і  сіріє  небо.
Перший  промінь  місяць  кине  на  поріг...
Лиш  горить  пір'їнка  —  з  мрією  у  серці
буду  крокувать  я  по  своїм  житті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236526
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2011