Ана Пест

Сторінки (2/118):  « 1 2»

"Я не могу писать, я разучилась…"

Я  не  могу  писать,  я  разучилась.
Ни  рифмы  нет,  ни  ритма  -  ничего.
Наверно,  нужно,  чтобы  я  влюбилась,
И  чтоб  страдала  я  из-за  него.

Чтоб  целый  день  я  только  улыбалась,
И  говорила  только  лишь  о  нем,
А  по  утрам,  чтоб  с  мыслью  просыпалась
О  том,  что  будем  навсегда  вдвоем.

Без  устали  его  чтоб  целовала,
Запутываясь  в  ласковых  словах,
Чтоб  к  каждой  первой  юбке  ревновала...
Тогда  взмахнули  б  музы  два  крыла.

И  снизошло  тогда  бы  вдохновенье,
И  понеслись  бы  рифмы  во  всю  прыть.
И  каждый  миг  -  уже  стихотворенье.
Поэтам  ведь  положено  любить.

Любила  бы  я  нежно  и  безумно,
И  ревновала  б  к  каждой  первой  я
И  сцены  бы  устраивала  шумно
За  каждый  взгляд  не  в  сторону  меня,

Потом  в  слезах  просила  бы  прощенья,
И  верила  б,  что  можно  все  вернуть,
Чтоб  быть  счастливою  одно  мгновенье.
Ну  а  потом...  немножко  обмануть.

А  разве  может  долго  длиться  счастье,
Написанное  лишь  карандашом.
Я  плакала  б,  когда  бы  он  прощался,
И  выла  бы,  когда  бы  он  ушел.

Тогда  бы  вновь  взлетела  моя  муза,
И  рифмы  возродились  бы  опять:
В  любви  и  боли  -  горестном  союзе.
Поэтам  ведь  положено  страдать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=213069
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.09.2010


О сущности любви…

История  из  дневника.
Хроника  одного  года.

14  мая  200…г.,  вторник,  город  N.
IV  пара:  русская  литература,  лекция.

О  сущности  любви…  Интересно,  знает  ли  кто-нибудь,  что  значит  любить?  Такое  размытое  понятие.  Любовь.  Её  нет.  Нет  любви.  Есть  только  лишь  влюблённость.  Она  может  быть  нежным  трепетным  чувством,  может  быть  дикой  и  страстной,  но  это  не  любовь.  Нет.  Я  не  хочу  такой!  Я  дышу  одна.

19  мая  200…  год,  воскресенье,  город  N.

Наша  задача:  не  обращать  внимания  на  сюрпризы  судьбы.  Тогда  всё  в  жизни  будет  гладко.  Очень  часто  человек  сам  придумывает  себе  проблемы.  А  мне  кажется,  что  я  никогда  не  стану  взрослой.  Я  –  человек  без  возраста,  без  прошлого  и  будущего.  Я  живу  лишь  одним  мгновением  настоящего.
Почему  я  не  родилась  птицей?  Мной  бы  любовались  или  слушали  бы  мои  песни,  или  просто  не  замечали  бы.  Зато  у  меня  были  бы  крылья.  Самые  настоящие.  Может,  всё-таки  в  будущей  жизни  я  буду  птицей.


30  мая,  четверг.  Мой  город.  Моя  Мечта.

Скажи,  Мечта,  ты  можешь  услышать  тысячу  звуков?  Мне  иногда  кажется,  что  я  могу.  Это  совсем  не  трудно.  Надо  просто  хотеть  их  услышать.  И  вот:  со  звоном  упадёт  последняя  капля  надежды  и  вольётся  в  чудесную  симфонию  тысяч  звуков…  Радоваться?  Не  знаю,  Мечта.  Наверное,  лучше  слушать  и  жить,  как  раньше.
До-ре-ми-ре-до…  Хочу  в  них  утонуть.  Но  я  умею  плавать.
Молчи,  Мечта!  Мы  с  тобой  хотим  разного.  Ты  вдруг  захотела  мелодии,  а  я  –  жизни.
Значит,  ты  не  моя  мечта.  А  чья  же?  И  где  моя?

12  июля  200…  год,  пятница.  День,  удавшийся  вполовину,  даже  больше.

Как  выглядит  судьба?  Какие  у  неё  глаза?  Может  и  душа  у  него  такая  же  нежная  и  ласковая,  как  на  первый  взгляд?  Вдохнуть  бы  её  и  стать  с  ней  одним  целым,  раствориться  во  взгляде  и  …  не  знаю.
Что  за  глупости  у  меня  в  голове?  Мне  даже  думать  о  таком  нельзя.

13  октября  200…  год,  воскресенье.  Планета  Безнадёжность,  город  N.

Сколько  городов  N  в  нашем  мире!  И  в  каждом  существую  я.  И  ты.  Друг.  Любимый.  Или  брат?
Сегодня  наш  город  наводнил  холод,  обнял  все  дома,  и  с  ветром  шныряет  по  улицам.  А  мы  зажались  в  тёмные  щели,  чтобы  хоть  каплю  согреться.  Ты  где-то,  а  я  здесь.  И  нам  холодно.  Мы  не  можем  друг  друга  согреть.  Мы,  наверное,  живём  в  разных  измерениях.  Я  осознаю  это,  я  понимаю.  Ну  сердцу  всё  равно.  Оно  ликует  от  одного  пожатия  руки  и  лёгкого  прикосновения  губ.  Где  мне  найти  тот  город  N,  в  котором  есть  Надежда?

17  октября  200…  год,  четверг.  Общага.  Свеча  горела  на  столе,  свеча  горела.

Такое  чувство,  что  света  нет  во  всём  мире  и  он,  мир,  погрузился  во  тьму.  Чувствуешь  себя  первобытным  человеком,  между  холодом  и  темнотой.
Если  бы  не  близкие  звуки  гитары,  можно  было  бы  почувствовать  себя  оторванным  листом.  Их  сейчас  так  много.  Я  не  думаю,  что  какой-нибудь  кленовый  или  тополиный  лист  чувствует  себя  одиноко.  Хотя  он,  возможно,  несчастнее,  потому  что,  смешавшись  с  другими  листьями  и  вчерашним  дождём,  он  стонет  на  продрогших  тротуарах,  втаптываемый  в  асфальт  тысячами  подошв.
А  я  просто  не  позволю  себе  быть  безучастной  и  безвольной,  и,  тем  более,  топтать  себя  ногами.

12  ноября  200…  год,  вторник.  Ступени  ночи.  Темнота.

Жарко.  Душно.  Умереть  от  недостатка  воздуха.  Хочу!  Хочу!  Хочу  я!  Нет!  Хочу  жить.  Любить  и  страдать.  Хотеть  и  уметь.  Но  нет!
Я  каждый  день  по  чуть-чуть  схожу  с  ума.

22  декабря  200…  год,  город  N.  Сон…  или  Реальность…  или  Исполнение  Мечты.

Я,  наверное,  нашла  тот  затерянный  город  N,  который  так  долго  искала.  Нашла  во  сне.  В  таком  реальном  сне,  что  помню  всё,  каждое  мгновение.
Или  это  была  реальность?  Явь?  Но  она  была  настолько  нереальной,  что  больше  походило  на  сон.
“Как  в  сказке…”  Да,  всё  произошло,  как  в  сказке.  Он  прав.
Наконец  я  нашла  тот  город  N,  нашла  грешную  Надежду  и  насладилась  сумасшедшей  Мечтой.
Как  долго  я  её  ждала!!!

11  января  200…  год,  суббота.  Ожидание  чего-то.

Неуловимая  дрожь  ожидания  сотрясает  всё  внутри.  Чего  ждёт  всё  моё  существо?  Или  кого?
Как  тяжело,  как  страшно,  как  смешно,
И  не  понять,  как  же  могло  случиться,
Когда  играя  в  чувства  хорошо,
Ты  всё-таки  осмелилась  влюбиться.
Как  девочка,  как  первоклассница,  как  пятнадцатилетняя  пацанка  влюбилась.  Влюбилась  в  того,  в  кого  никогда  не  должна  была,  на  кого  и  заглядываться  не  имела  права.  Не  везёт  мне  в  этой  жизни  с  любовью.  Она  умирает,  не  успев  родиться.  А  это  только  зарождается.  И  я  боюсь  её  потревожить.  Хотя  знаю,  что  должна  задушить  её  в  самом  зародыше.  Но  не  могу,  я  люблю.

14  января  200…  год.

Плохо,  когда  у  кого-то  есть  ключ  от  твоей  тайны.  Когда  ты  узнаешь  об  этом,  то  обрывается  всё  внутри  при  мысли,  что  кто-то  извне  мог  открыть  в  неё  двери,  потревожить,  обесчестить  и  сделать  из  тайны  сплетню.  Как  бережно  я  её  храню,  как  боюсь  за  неё.  Хочу,  чтобы  о  ней  знали  все,  но  в  то  же  время  осторожно  прячу  за  маской  безразличия.  А  как  тяжело  это  делать,  когда  любишь.

16  января  200…  год.  За  границей  тишины,  у  подножия  вечности.

Я  тебя  люблю!
Я  тебя  люблю.
Я  тебя  люблю…
Одни  и  те  же  слова.  А  как  по-разному  они  звучат.  Из  одних  уст  они  были  оглушительнее  грома,  из  моих  –  играющие,  как  будто  бы  в  прятки,  а  из  тех,  из  которых  хотела  бы  услышать,  их  не  было.  Но  они  были  в  глазах,  в  звуке  голоса…  Что  они  со  мной  делают,  эти  глаза!  Голос  запутывает  в  свою  липкую  паутину,  мне  не  вырваться  из  неё,  и  я  сойду  с  ума  от  нежности.
А  сама  свожу  с  ума  других.  Зачем  я  так  играю?  Как  кошка…

18  января  200…  год.

“…  ты  даже  не  представляешь,  что  делаешь  со  мной…”
“…  я  не  мог  заснуть  всю  ночь,  думал  о  тебе…”
“…  я  пришел  поздравить  тебя  с  Новым  годом…”
“…  ты  очень  красивая  сегодня,  нет,  ты  красивая  всегда…”
“…  с  тебя  двадцать  семь  поцелуев…”
Всё  это  обо  мне.  Я  мечтала  о  куче  поклонников.  И  вот  они  есть,  а  я  не  ощущаю  счастья.  А  всё  из-за  той  грешной  любви.
“Что,  солнышко?
С  тобой  лучше,  чем  с  женой.  И  почему  я  не  встретил  тебя  раньше?..
Ты  представляешь,  он  уже  так  вырос!  Ему  скоро  уже  4  месяца.  Время  так  быстро  пролетело,  что  я  даже  не  заметил.”
Хорошо,  что  ты  его  любишь.  Я  так  рада  этому.  Я  тоже  его  люблю,  хотя  ни  разу  и  не  видела.  Я  люблю  потому,  что  люблю  тебя,  а  это  твой  сын.
Я  хочу  ребёнка.  Хочу  сына.  Хочу  сына  от  тебя.

23  января  200…  год,  четверг.  Глубокая  полночь  эльфийского  королевства.

Был  лишь  короткий  миг  желанного  свидания.

28  января  200…  год,  вторник.  Цепочка  воспоминаний,  будоражащих  душу  и  тело  одновременно.

Какое  было  число?  Не  помню.  Кажется,  это  была  суббота.  Самая  обычная  суббота,  похожая  на  все  остальные,  но  в  то  же  время  не  такая,  потому,  что…  Несколько  мгновений  этой  длинной,  кажущейся  бесконечной,  субботы,  незаметно  переходящей  в  воскресенье,  принадлежали  только  нам.
Я,  маленькая  прозрачная  льдинка,  мгновенно  растаяла  в  его  страсти  и  сама  стала  ею,  страстью,  жарким  пламенем,  крепко  зажатым  в  холодных  ладонях  зимней  ночи,  скрывающей  нас  от  всего  мира.  Есть  только  я  и  он,  и  пламя,  видимое  только  нам  двоим  –  сумасшедшая,  дикая  страсть.
Какие  жадные  поцелуи!
Какие  жаркие  прикосновения!
Какие  неземные  ощущения!
Это  и  есть  любовь?
Хочу  кричать.  Кричать,  чтоб  весь  мир  услышал,  что  я  счастлива,  что  я  люблю…
Предательский  рассвет  донёс  до  нашего  сознания  посторонний  звук,  разрушивший  нашу  идиллию.
Ты  куда?  Любовь!  Ты  как  Fata  morgana.  Ты  во  мне.  Ты  везде  и  ты  нигде.  Мне  тебя  было  мало.  Мало.  Мало.  Мало!..

12  февраля  200…  год,  среда.

Прямо,  как  предсказал  Б.  Пастернак.  Заснежный  февраль,  только  не  метёт  во  все  пределы.  На  столе  горит  свеча.  И  падают  два  башмачка  со  стуком  на  пол…  И  я  одна.  Смешно  и  неромантично.
Да,  в  нашей  жизни  романтика  осталась  только  лишь  в  стихах,  а  на  самом  деле,  как  говорится:  “Душа  хочет  шампанского  и  ананаса,  а  организм  требует  водки  и  огурца”.  Какой  я  стала  приземлённой.  А  всё  после  того,  как  у  меня  сломали  крылья.  И  мне  сейчас  кажется,  что  я  больше  не  полечу.  Где  твои  крылья,  которые  нравились  мне?
Какое  счастье  иметь  крылья!!!
А  я  поддалась  искушению  и  не  подумала  о  том,  что  их  уже  не  вернуть.  Как  я  хотела  бы,  чтоб  он  увидел  меня  парящей!  Но  кто  его  знает,  что  жизнь  завернёт.  Может,  я  вернусь  к  настоящей  жизни,  воскресну.  Я  ведь  кошка,  а  у  кошки  девять  жизней.

15  марта  200…  год.  150.  Пустота  вокруг:  в  душе,  в  сердце,  в  мыслях.

Что  рождает  любовь?
Нежность.  Нежность,  как  цветок  подснежника,  такая  робкая  и  хрупкая,  но  она  есть.
Страсть.  Сумасшедшую,  не  прирученную  страсть,  встающую  на  дыбы  от  неправильного  обращения.
Измену.  Грешную,  сладкую,  пьянящую.
Странные  сны  с  детским  лепетом,  чередующимся  с  детским  смехом  и  невинным  детским  плачем.
Как  хочется  верить,  что  эта  любовь  настоящая.  Не  просто  дружба,  страсть  или  влечение,  а  именно  любовь.  Трепетная,  всепоглощающая.
Но  я  знаю,  что  так  не  будет  никогда.  Потому  что  семья  есть  семья,  а  я  остаюсь  в  стороне.  Можно  подумать,  что  я  несчастлива.  Нет,  я  счастлива,  когда  вижу  его,  когда  нахожусь  с  ним  рядом,  когда  могу  покрепче  прижаться  к  нему,  когда  задыхаюсь  от  страсти,  когда  во  рту  пересыхает  от  изнеможения,  когда  я  сама  могу  сделать  его  счастливым,  в  эти  минуты  я  счастлива.  Минуты,  максимум  часы,  самого  настоящего  счастья.  Когда  бы  я  его  ещё  испытала?  Горько  и  больно  представить,  что  скоро  всё  должно  прекратиться.

20  марта  200…  год,  четверг.  Счастье,  растерянность,  нежность,  боль  смешались  и  остановились  где-то  в  горле.

Утром  я  этому  не  поверила.  Почему-то  даже  стало  страшно.  Когда  же  это  подтвердилось,  я  летела,  как  на  крыльях.  Я  опять  умею  летать!!!  Вот  оно  женское  счастье!  А  потом  я  растерялась:  что  мне  делать  дальше?  Я  так  этого  хотела,  но  справлюсь  ли  я  одна?  К  нему  я  чувствую  сейчас  безграничную  нежность,  а  одновременно  и  боль  от  предстоящей  разлуки.  Мы  ведь  вместе  последний  день.  Нет,  плакать  я  не  буду.  Мне  нужно  решить  до  утра.
Поймёт  ли  меня  мама?

9  апреля  200…  год,  среда.  Вторая  середина  казни.  Пахнет  гибелью,  как  цветами.

Сейчас  лучше  всего  идти  с  закрытыми  глазами,  тогда  не  видишь  ничего  и  никого  и  ,  кажется,  проще  дышать.  И  не  видя  окружающего,  ты,  может,  и  не  сойдёшь  с  ума,  дожив  до  конца  света.
А  любовь,  умерев,  родится  сыном!

15  апреля  200…  год,  вторник.  Страшный  суд.  Приговор.

Она  сказала,  что  она  счастлива.  Она  без  работы  и  без  зарплаты.  Она  без  учёбы  и  без  диплома.  Она  без  любви  и  без  мужа.  Но  у  неё  пульсирует  нечто  крошечное  и  живое  под  сердцем.  Она  любит  и  она  счастлива.

8  мая  200…  год,  четверг.  Возвращение  к  жизни.  Медленное  и  болезненное.

Почему,  когда  только  начинаешь  любить,  то  непременно  теряешь?  Как  это  больно  и  как  тяжело  понять,  что  всё  закончилось  и  всё  потеряно.
“Работай  кулачком.  –  Укол.  –  Теперь  спи.”
Холод  подступает  к  горлу.  Сумасшедший  вихрь  или  скорый  поезд  –  все  проблемы  пролетают  мимо.  Откуда-то  вынырнули  лица  в  белых  колпаках  и  какие-то  чужие,  далёкие  голоса.  В  нереальном  мире,  во  сне.  Слабость,  головокружение,  пустота.
Я  его  убила.  Или  кто?  Потеряла  своей  неосторожностью  то,  что  любила  больше  жизни.

9  мая  200…  год,  пятница.  Ночь  одиночества.  Пустяки.

Была  ли  любовь?  Почти  уверена,  что  была.  Пять  месяцев  она  существовала  молча.  Но  одна  декабрьская  ночная  сказка  всё  изменила.  Теперь  она  жила  грехом  и  страстью.  Пока  не  переродилась  в  живое  существо.  Она  ожила  одновременно  с  горькой  потерей  и  умерла  несколько  мгновений  назад.  Навсегда.  Она  вытекла  вместе  со  слезами  и  оставила  меня  с  тупой  болью.  А  я  в  неё  поверила,  в  любовь.  Не  хотела  её  терять  ни  в  каком  обличье.
Сейчас  о  ней  отзываюсь  с  холодом  и  иронией.  Я  просто  не  хочу,  чтобы  все  знали  какой  болью  это  отзывается  в  моей  душе.

19  мая  200…  год,  понедельник,  город  N,  улица  Роз.

Ничего.  Всё  хорошо.  Просто  хорошо  и  всё.  Разве  могут  быть  проблемы,  когда  ничего  нет?  Когда  всё  умирает  и  ничего  не  хочется.  Ни  любить,  ни  страдать,  ни  плакать,  ни  умереть  –  ничего.  Я  нашла  тот  город  N,  я  была  в  нём  счастлива,  только  Надежда  умерла.  Странно,  а  говорят,  что  Надежда  умирает  последней,  а  я  её  пережила.  Удивительно  ещё,  что  не  чувствую  ни  потери,  ни  утраты.
Есть  я.  И  это  уже  хорошо.  Как  это  хорошо!  Значит  Надежда  вернётся.  Как  я  надеюсь  на  это…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=213031
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 27.09.2010


"Потяг Київ-Одеса…"

Потяг  Київ-Одеса.
Вже  позаду  перон.
І  понесли  колеса
Півпорожній  вагон.

Ти  самотньо  сиділа,
І  під  стукіт  колес
Задзвонила  мобіла:
Надійшло  sms.

"Ну  давай  повернемо
Знову  перший  наш  крок..."
Провідник  просить  чемно
Показати  квиток.

Замість  ліжка  і  ванни  -
Цей  вагон,як  візок.
Замість  казки  кохання  -
Стільниковий  зв*язок.

Півдороги,  півночі,
Півзабутий  роман.
Ти  виводиш  рядочки
На  блакитний  екран:

"Я  без  тями  кохаю.
Тільки  іншого  вже."
А  вагон  пригадає
Цей  давнішній  сюжет.

Твій  засмучений  messeg
Полетів,  наче  птах.
Потяг  Київ-Одеса
Свій  продовжує  шлях.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212940
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2010


"Де ти, моя Доле, згубилася?…"

Де  ти,  моя  Доле  згубилася?
Куди  твій  прокладений  шлях?
Лишила  мене,  щоб  я  билася
Без  тебе,  мов  зв*язаний  птах.

Кому  твої  очі  засяяли
І  дарять  усмішки  вуста?
Без  тебе  я  стала  звичайною
Без  віри  й  надії  в  життя.

До  кого  приходиш  незванною
У  снах  та  у  мріях  ясних?
Мене,  наче  квітку  ізламану,
Лишила  в  житті  без  весни.

Мені  ти  давно  вже  судилася
В  якихсь  недосяжних  світах.
А  ти,  моя  Доле,  згубилася  -  
Без  тебе  долаю  свій  шлях.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212936
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2010


Наречена

Ой,  ти  русява  наречена  –  
                                                                                                                 Сяйво  смутку  золочене,  
                                                                                                                 Ти  прийшла  до  мене  вчора  уві  сні.
                                                                                                                 Наречена  моя,  Ладо,  
                                                                                                                 Наречена  іде  садом
                                                                                                                 Опівночі  тай  на  білому  коні.
                                                                                                                       Пісня  з  репертуару  EL  Кравчука


******
В  цей  момент  вона  була  дуже  вродливою,  схожою  на  русалку.  Величезні  сині  очі  були  наївно-звабливими,  пухкі,  майже  дитячі  губи  наче  прагнули  поцілунку.  Місячне  світло,  пробиваючись  крізь  вербове  листя,  надавало  обличчю  неприродної  блідості,  а  довгому  русявому  волоссю  зеленуватого  відтінку.  Довершував  схожість  з  водяною  дівою  вінок  з  білосніжних  лілей,  здобутих  ним,  Ярославом,  з    темної  річкової  води.
-  Ти  надзвичайно  гарна!  –  прошепотів  він.
Руслана  сором’язливо  опустила  довгі  чорні  вії.
Вони  сиділи  під  старезною  вербою,  що  схилила  своє  гілля  майже  до  землі,  а  з  одного  боку  –  просто  у  воду.  М’який  білий  пісок  був  іще  гарячим,  не  встиг  віддати  ночі  свого  тепла.  А  невеличкі  острівці  смарагдової  трави  тішили  своєю  прохолодою.  День  вже  минув,  ніч  ще  не  настала,  а  вечір  міцно  обіймав  їх  своїми  серпневими  чарами.
Він  хотів  її,  проте  боявся  втратити  контроль  і  все  зіпсувати.  Адже  вона  була  така  тендітна,  ніжна  і  дуже  полохлива,  мов  пташечка.  Якщо  впустить  її  зараз  через  необережність,  то  вже  ніколи  не  отримає.  А  він  просто  не  міг  цього  припустити.
Ярослав  вже  цілий  місяць  обхажував  її,  робив  все,  що  вона  хотіла,  виконував  будь-які  її  забаганки.  Він  був  занадто  терплячим.  Тепер  настала  черга  Руслани.  Треба  лише  бути  обережним.  Дуже  обережним.
З-за  дерев  линули  жваві  гітарні  звуки  та  веселий  сміх.  Там  Саня  готував  шашлик,  Сніжана  та  Любка  накривали  поляну,  а  Ромка  бринькав  на  гітарі.  Всі  були  зайняті.  Хоча  трохи  посміювалися  над  парочкою,  що  усамітнилась  на  березі.
Місячне  сяйво  мусило  створювати  романтичний  настрій,  ледь  чутний  плюскіт  та  тихий  шелест  очерету  мали  навіювати  ніжні  думки.  Але  Ярославові  така  дурня  в  голову  не  лізла.  Його  вабило  її  гнучке  тіло,  ненадійно  сховане  під  джинсами  та  короткім  топом.
Несподівано  для  себе  Ярослав  знову  згадав  ворожку.  «Заходь,  хлопче,  мені  є  що  тобі  сказати,  -  бурмотіла  стара  відьма.  –  Шукаєш  щастя?  Воно,  як  марево.  Одружишся  скоро.  Вже  восени.  А  чи  знайдеш  щастя  тоді?  А  ще:  повернеться  до  тебе  минуле  блідим  обличчям…  –  вона  помовчала  хвилинку,  а  далі  продовжила.  –  І  на  останок  дам  тобі  пораду:  смійся  частіше,  проте  не  насміхайся,  адже  сміється  довше  той,  хто  сміється  останнім.»
«Що  це  несла  та  стара?  –  вкотре  подумав  Ярослав.  –  Зрозуміло  лише  про  весілля.  Хоча  й  це  маячня.  У  мене  ще  дах  при  мені,  щоб  добровільно  в  петлю  лізти.  Хоча…  Це  ж  просто  ідеальний  привід…  Руслана  вже  сьогодні  буде  моєю!»
Несподівана  геніальна  думка  сяйнула  в  його  голові,  наче  блискавка.  Він  обережно  торкнувся  витонченої  долоні  дівчини.  Та  одразу  підняла  на  нього  очі.
-  Пам’ятаєш  ворожку,  кохана?  –  він  намагався  надати  лагідності  голосу,  щоб  той  не  видав  його  збудження.
Руслана  мовчки  кивнула  і  в  очах  її  ледь  помітно  пробігла  тривога.
-  Знаєш,  що  вона  мені  наворожила?  –  в  очах  дівчини  ковзнула  цікавість.  –  Я  навіть  боюся  сказати,  щоб  не  наврочити.  –  він  міцніше  стиснув  її  долоню,  а  вона  підбадьорила  його  легким  рукостисканням  у  відповідь.
-  Вона  сказала,  що  я  восени  одружуся.  –  з  глибини  очей  Руслани  піднявся  страх,  змішаний  з  жалем.
-  Ти  чого  злякалася,  дурненька?  –  він  лагідно  притиснув  її  до  грудей.  –  Це  ж  чудово!  Ми  тоді  взагалі  зможемо  не  розлучатися.  Ніколи.  Ти  хочеш  цього?  
За  неї  відповіли  щасливі  жаринки  в  очах  і  напіввідкриті  вологі  губи.  Він  цілував  її  довго  і  ніжно.  Щоб  повірила.
Її  тіло  було  струнким  і  незайманим,  піддатливим  в  його  вмілих  руках.
Десь  далеко  весела  компанія  їла  шашлик,  пила  чи  вино,  чи  горілку  і  голосно  кричали  пісні  під  захриплу  гітару.  А  тут  було  лише  небо  і  річка,  верба  і  вінок  з  лілей,  що  стали  німими  свідками  їхньої  пристрасті,  їхнього  полум’я,  їхнього  кохання.

******
Шалений  поривчастий  вітер  безжально  зривав  з  дерев  останнє  буре  листя  і  так  само  безжально  вирвав  з  рук  Руслани  парасольку,  якою  вона  намагалася  прикритися  від  несамовитого  дощу.  Вона  бігла,  не  знаючи  куди.  А  дощ  наздоганяв  її  і  боляче  бив  по  руках  і  обличчю,  пальто  намокло  і  стало  зовсім  важким.  Вітер  теж  наздоганяв  і  діставав,  здавалось,  до  кісток,  штовхав,  жбурляв  Руслану,  як  зім’ятий  лист.  Вона  знову  бігла:  тікала  від  вітру  й  дощу,  від  себе  й  від  горя,  тікала  не  розбираючи  дороги.
У  скронях  з  неймовірною  силою  пульсувала  думка:  «Кохання  –  згуба!  Кохання  –  згуба!  Кохання  –  згуба…»
Образ  старої  ворожки  виплив  з  пам’яті  так  живо,  наче  це  було  лише  вчора.  Вона  тоді  довго  мовчки  дивилася  на  дівчину  чи  просто  крізь  неї,  а  потім  заговорила:  «Ти  ще  така  молода,  дитинко.  Тобі  ще  жити  й  жити,  кохати  і  дітей  народжувати.  Проте  бережися,  щоб  не  засліпило  тебе  примарне  кохання  і  не  кидайся  в  нього  з  головою.  Те  кохання  –  то  згуба  твоя.»
-  Кохання!  –  закричала  несамовито,  впавши  на  коліна  і  притуливши  руки  до  грудей.  –  Кохання!  Ти  моя  згуба!
Дівчина  знесилено  сіла  прямо  на  холодну  землю,  що  розкисла  від  осінніх  злив.  Її  губи  без  упину  рухались,  але  з  них  не  зривалось  жодного  звука,  величезні  сині  очі  безтямно  бігали,  як  у  загнаної  тварини.
В  якусь  мить  її  погляд  усвідомлено  зупинився.  Вона  сиділа  на  залишках  колись  смарагдової  трави,  а  просто  перед  нею  вітер  розтріпував  безвільне  гілля  тієї  самої  верби  та  піднімав  чорні  хвилі  на  річковій  воді  –  Руслана  через  якийсь  злий  жарт  долі  знову  опинилась  біля  того  самого  місця.
Вона  закричала,  ні,  завила,  приєднуючи  свій  голос  до  дикої  пісні  вітру,  сльози  рікою  потекли  змішуючись  з  дощем.  
Саме  тут  він  казав,  що  кохає,  що  одружиться  восени.  З  нею.  А  після  того  вже  жодного  разу  до  неї  навіть  не  заговорив.  Хоча  часу  не  гаяв:  таки  одружився.  Цього  ранку.  Дівчина  та  на  п’ятому  місяці.  Гучне  було  весілля.  Півсела  гуляло.
«Якби  він  знав,  що  я  теж  вагітна?»
Руслана  прийшла  чомусь  під  хату,  де  грали  весілля,  постояла  з  парасолею  під  забором,  наслухалась  звуків  чужих  веселощів  з  весільного  шалашу,  наковталася  сліз,  і,  побачивши,  як  він  виходить  з  молодою,  злякалась  сама  не  знала  чого,  побігла,  втекла.  І  ось  вона  знову  тут,  під  вербою.
Згрібаючи  руками  слизьку  холодну  землю,  вона  пронизливо  кричала:
-  Земле!  Земле!  Ну  чому  ти  не  розступилася,  не  поглинула  мого  кривдника  в  ту  мить?  Навіщо  була  такою  теплою  і  надійною?
Піднявшись  з  колін,  Руслана,  хитаючись,  підійшла  до  верби  і  прихилилася  до  її  стовбура.
-  Вербо!  Вербо!  –  звернулася  вона  до  дерева.  –  Для  чого  ти  ховала  нас  від  усього  світу?  Ти  просто  була  його  спільницею!
Відштовхнувшись  від  верби,  Руслана  підійшла  до  самої  води.  Хвилі  накатувалися  прямо  на  її  ноги,  застрибуючи  до  неї  в  чоботи.  А  вона  навіть  не  помічала  цього.  Просто  здійняла  до  неба  викупані  в  багнюці  руки  і  прокричала:
-  Небо!  Небо!  Чому  не  пролилось  тоді  рясним  дощем?  Чому  не  попередило  ані  громом,  ані  блискавкою,  що  те  кохання  –  обман?
На  березі  знаходилося  кілька  прив’язаних  човнів.  Рибалки  в  таку  погоду  відпочивали.  Руслана  залізла  в  один  з  них,  що  був  майже  у  воді.  Хвилі,  як  живі  розбивалися  об  його  борти  і  з  силою  розгойдували.  Вона  сіла  на  самому  носі  човна  і  простягла  руки  до  води.
-  Водо!  Річко!  Хвиле!  Чому  мовчали,  чому  навіть  не  здригнулися  від  його  солодких  брехливих  слів?  Навіщо  дозволили  йому  зірвати  ті  лілеї,  щоб  він  уквітчав  ними  свою  перемогу  і  мій  сором?
Руслана  обернулася,  щоб  вилізти  з  човна,  але  той  вже  був  за  кілька  метрів  від  берега.  Дівчина  не  розгубилася:  на  дні  човна  лежали  весла,  проте  вставити  їх  в  пази    їй  ніяк  не  вдавалося,  чи  то  від  холоду,  чи  то  від  хвилювання.  Та,  схопивши  одне  весло,  вона  встала  і  почала  завзято  гребти  ним  до  берега.  Це,  на  жаль  не  допомогло:  до  берега  вона  не  наблизилась,  а  човен  загойдало  ще  сильніше.  Розставивши  ширше  ноги,  вона  спробувала  зберегти  рівновагу,  але  чергова  хвиля  сильно  штовхнула  його  та  перевернула.  Руслана  намагалася  схопитися  за  борт,  та  задерев’янілі  від  холоду  пальці  не  слухались,  пальто  стало  надто  важким  і  тягнуло  на  дно.  Вода  накрила  її  з  головою.  Бовтаючи  у  воді  ногами,  вона  намагалася  скинути  чоботи;  розстібувала  пальто,  просто  відриваючи  ґудзики,  ламаючи  нігті  на  руках.  Коли  це  їй  майже  вдалося,  її  ноги  у  чомусь  заплуталися.  Розплющивши  очі,  вона  помітила,  що  знаходиться  просто  у  заростях  лілей.  Руками  намагалася  розірвати  міцні  стебла,  що  сплутали  її  ноги.  Не  було  вже  сил  стримувати  дихання,  та  вона  все  ж  продовжувала  свої  марні  намагання  визволитися  з  річкового  полону.  В  цю  мить  вона  побачила  дівоче  обличчя,  що  з  цікавістю  роздивлялось  полонянку.  Дівчина  мала  зелені  очі  та  довге  зеленкувате  волосся.  Своєю  несподіваною  і  фантастичною  появою  дівчина  налякала  Руслану  більше,  ніж  перевернутий  човен,  ніж  стебла  лілей,  що  тримали  її  ноги,  -  і  вона  закричала.  Це  був  останній  крик  в  її  житті.  Великою  бульбашкою  він  разом  з  життям  зірвався  з  губ  і  сплив  на  поверхню.  А  тут  над  сумною  долею  дівчини  ридав  разом  з  вітром  листопад,  а  осінь  проливала  свої  холодні  рясні  сльози.

******
Сьогодні  Ярослав  вже  вкількасоте  посварився  зі  своєю  дружиною,  тому  запрошення  Ромки  та  Санька  на  природу  було  рятівним  кругом,  можливістю  не  залишатися  вдома  з  мегерою-Маринкою.  До  того  ж  погода  цього  червневого  дня  була  пречудовою:  сонце  по-літньому  припікало,  а  на  небі  –  ні  хмаринки.
Галаслива  компанія  поволі  рухалася  до  річки.  Саньок  ніс  м’ясо  на  шашлик  і  шампури,  поряд  крокувала  його  незмінна  Любка  з  ковдрами.  Роман,  закинувши  на  плече  гітару,  однією  рукою  тримав  торбу  з  їжею,  а  другою  обіймав  маленьку  струнку  Оленку  з  10  класу.  В  Ярославовім  пакеті  багатообіцяюче  дзвеніли  кілька  пляшок  з  горілкою  для  хлопців  і  вином  для  дівчат.  А  перед  ним  виписувала  довгими  ногами  та  апетитними  сідницями,  вдягненими  в  коротесенькі  шорти,  однокласниця  Оленки,  Дарина.  Вона  звабливо  поглядала  на  нього  з-під  довгих  нафарбованих  вій,  проводячи  кінчиком  язика  по  пухким  губам,  щедро  змащених  яскраво-червоною  помадою.  Її  довге  біляве  волосся  грайливо  підстрибувало  в  такт  ході  разом  з  пишними  грудьми,  вдягненими  лише  в  купальник.
Ярослав  любив  жінок.  Любив  за  те,  що  всі  вони  були  різні:  юні  та  недосвідчені,  доступні  та  розпусні,    ніжні  та  пристрасні,  заміжні  та  незалежні.  Марину  теж  любив.  До  весілля.  А  після  того,  як  її  мати  прийшла  із  заявою:  або  одружуйся,  або  сідай  за  зґвалтування  неповнолітньої  –  інтерес  до  неї  зійшов  нанівець.  
Марина  на  другому  місяці,  її  галаслива  сварлива  мати,  думка  про  те,  що  скажуть  люди,  небажання  опинитися  на  зоні  –  і  ось  він  одружена  людина.  Пізніше  він  сто  разів  про  це  пошкодував,  бо  подружнє  життя  виявилося  справжнім  пеклом.  Маринка  швидко  перетворилась  на  справжню  Медузу  Горгону,  якою  була  її  матір.  Вона  сварила  його  за  все:  що  з  роботи  пізно  повертався,  що  гроші  не  всі  приносив,  що  до  дитини  був  неуважний,  що  кохатися  з  нею  не  хотів,  що  зраджував  наліво  і  направо.
А  що  було  йому  робити?  Дивлячись  на  Марину  у  халаті  та  домашніх  тапках  з  нечесаним  брудним  волоссям,  у  нього  не  просто  бажання  не  пробуджувалось,  а  з’являлась  якась  відраза.  Тому  він  і  бігав  до  коханок.  До  того  ж  він  вже  не  був  упевненим,  що  Олеся  –  його  дочка.  Ще  й  Маринка  підігрівала  ситуацію,  натякаючи  на  загадкового  можливого  батька  дитини.
Цей  недільний  ранок  не  був  виключенням  у  їхньому  подружньому  житті.  Розлючена,  як  фурія,  Маринка  кричала  на  Ярослава,  обкладала  його  відбірним  матом  за  те,  що  його  сорочка  знову  пахла  духами,  з’явилися  плями  від  помади;  дерлася  на  волаючу  Олесю,  що  від  переляку  і  від  голоду  не  могла  заспокоїтися;  била  посуд,  розкидала  речі…  Поки  не  пролунав  рятівний  дзвінок  від  Ромки.
День  видався  на  славу:  соковитий  шашлик  під  горілочку,  пісні  під  гітару,  купання  в  каламутній  воді  (адже  пляж  був  переповнений).  А  потім  сиділи  на  галявині,  далеченько  від  юрби,  нанизали  на  шампури  сардельки,  пекли  картоплю  та  запивали  все  горілкою.  Надвечір  звідкись  з’явився  магнітофон.  Дівчата  спочатку  голосно  й  фальшиво  підспівували  якійсь  новомодній  співачці,  а  потім  влаштували  танці  із  стриптизом.  На  довершення,  коли  вже  темрява  стала  відвертішою,  хлопці  розтягли  дівчат  по  кущам.  
Десь  у  темряві  хихотіла  Любка  і  час  від  часу  лунало  й  Сашкове  гоготання,  а  з  іншого  боку  спочатку  чувся  плям  кіт  цілунків,  а  потім  долинули  Оленчині  стогони  під  Романовим  натиском.
Ярослав  же  пестив  гаряче  тіло  юної  розпусниці.  Заплющивши  від  бажання  очі,  він  шалено  цілував  її,  кусав  її  жадібні  губи.  В  голові  у  нього  був  вогонь.  Чи  то  від  горілки,  що  затуманила  мозок,  чи  то  від  пристрасті,  що  рвалася  назовні.  Розплющивши  очі,  він  крізь  вії  подивився  на  коханку  і  трохи  не  зомлів:  на  нього  дивились  сині  волошкові  очі,  зеленкувате  в  місячному  сяйві  волосся  розсипалось  по  смарагдовій  траві,  а  поряд  лежав  вінок  з  лілей.  Ярослав  різко  відштовхнув  Дарину  й  марево  –  і  сів.  У  нього  перед  очима,  наче  в  пришвидшеному  кіно,  промайнув  увесь  минувший  рік:  Руслана  у  вінку  з  лілей,  Руслана  у  труні,  Марина  у  весільній  сукні,  Марина  у  халаті  б’є  посуд,  стара  відьма-ворожка  і  знову  Руслана  в  труні,  наче  жива.
-  Ярику,  що  сталось?  –  капризно  спитала  Дарина,  наполегливо  сунувши  руку  йому  у  штани.
Той  з  огидою  відкинув  від  себе  руку  дівчини,  наче  то  була  рука  мерця  чи  привида.  Проте  то  була  Дарина  з  довгим  білявим  волоссям  та  ображено  скривленими  губками.  Вона  напівлежала  перед  ним  у  запрошуючій  позі.  Але  бажання  його  розвіялось  зовсім,  як  і  хміль  в  голові.
-  Нічого  не  сталося,  -  кинув  він,  намазав  поряд  сигарети  та  запальничку  і  закурив.  
Руслана  була  неймовірною:  вродливою  і  тендітною,  як  квітка.  Він  довго  намагався  їй  сподобатись,  але  не  міг  чомусь  причарувати  її  ані  своєю  блискучою  посмішкою,  ані  солодкими  словами.  Вона  ховалась  у  мушлі  зі  своїх  чеснот  і  тим  здавалась  ще  більш  недосяжною,  ще  більш  бажаною.  А  потім  несподівано  відкрилася  –  але  втративши  незайманість,  вона  не  втратила  своєї  цноти,  своєї  чистоти.
Після  того  Ярослав  про  неї  вже  не  згадував,  адже  з’явилась  вагітна  Маринка,  нові  проблеми,  весілля,  та  й  Руслана  про  себе  жодного  разу  не  нагадала.
А  потім  її  знайшли  у  річці.  На  третій  день  після  його  весілля  витягли  її  рибалки.  Ледве  визволили  її  тіло  з  заростів  лілей.
Ховали  всім  селом.  Ярослав  дивився  на  Руслану  в  труні  і  відчував,  що  вона  в  цю  мить  живіша  від  живих  –  і  не  розумів  цього  відчуття.
Потім  ходили  чутки,  що  вона  була  вагітна,  що  втопилася  від  нещасливого,  невзаємного  кохання.  В  якусь  мить  у  нього  з’явився  щем  у  грудях  і  незрозуміле  відчуття  провини.  А  далі  закрутилося,  затягло  буденне  життя  –  і  вилетіли  з  голови  та  з  серця  будь-які  згадки  про  Руслану.
А  сьогодні  –  як  блискавка:  виринуло  з  минулого  примарне  обличчя.  Тільки  зараз  Ярослав  зрозумів,  що  весь  час  шукав  її,  Руслану.  А  коли  знайшов,  не  зрозумів  того,  не  тримав  обома  руками  –  і  втратив  назавжди.  А  з  того  часу  в  кожній  жінці  підсвідомо  намагався  віднайти  ті  ідеальні  риси,  притаманні  лише  цій  тендітній  дівчині:  хотів  побачити  в  очах  щиру  відданість,  мовчазне  безтямне  кохання,  відчути  сором’язливу  пристрасть  несміливих,  невпевнених  торкань.  Але  в  жодній  жінці  не  існувало  того  живого  вогню,  тієї  справжності,  що  була  в  Руслані.  Всі  вони  вродливі,  чудові  коханки,  але  в  той  же  час  були  зовсім  неприродними,  якимись  штучними,  як  ляльки.  Ось  і  Дарина  привернула  його  увагу  своєю  несправжньою  красою:  вибілене  у  блонд  волосся,  розмальоване  обличчя,  стильний  відвертий  одяг  –  шедевр  лялькового  мистецтва.
Ярославові  стало  огидно.  Йому  захотілося  опинитися  десь  далеко,  подалі  від  цієї  малолітньої  хвойди.  Він  кинув  недопалок  і  встав.  Дарина  намагалася  вхопити  його  за  руку,  та  не  вийшло.
-      Ярику,  ти  куди-и-и?  –  незадоволено  протягла  вона.
-  Відлити,  –  процідив  крізь  зуби  навіть  не  обернувшись  Ярослав  та  пішов  у  темряву  між  деревами.

*****
Темрява  була  м’якою  і  теплою,  як  оксамит.  Крізь  листя  не  пробивався  жоден  промінчик  місячного  світла.
Ярослав  продирався  крізь  зарості,  навіть  не  уявляючи,  куди  прямує.
Десь  недалечко  дзюрчав  струмочок,  кумкали  жаби,  а  здалеку  доносився  шелест  очерету  і  дихання  ріки.  Ярослав  навіть  зупинився,  щоб  послухати  цю  потаємну  пісню  ночі.  Щось  чарівне  було  в  ній,  воно  заповнило  собою  все  навкруги,  і  Ярослав  відчував  ті  чари  кожною  клітинкою  свого  тіла.
Пісня  ставала  дедалі  голоснішою.  Ярослав  не  розумів,  про  що  співається,  але  відчував  щось  тепле  та  приємне  десь  всередині,  що  гріло  йому  душу.  Пісня  вабила  його,  притягувала,  як  магніт,  і  він  пішов  просто  на  неї.  В  якусь  мить  він  зрозумів,  що  то  не  очерет  шелестить,  а  дівчина  співає,  ба  ні,  дівчата.  В  їхніх  голосах,  здавалось,  і  жила  ота  сама  ніч:  у  них  мовчки  насупилась  темрява,  зітхав  вітерець,  танцювало  місячне  світло,  ділилося  таємницями  листя  з  очеретом,  дзвенів  зливаючись  з  рікою  струмочок.  Пісня  линула  звідусюди,  навіть  з  самого  серця,  а  в  той  самий  час  –  нізвідки.  Вона  кликала  його,  вела,  керувала  його  діями,  його  рухами,  його  думками.
З  мороку  під  деревами  він  ступив  на  залиту  місячним  промінням  галявину,  що  поступово  переходила  у  пляж.  Чудове  місце:  онде  і  верба  –  улюблена  місцина  закоханих…  а  он…  
Пісня  линула  звідси.  Просто  на  березі  кілька  оголених  дівчат  водили  хоровод.  І  співали,  співали  такими  прекрасними  неземними  голосами,  які,  здавалось,  могли  належати  лише  янголам.  Їхні  стрункі  тіла  здавалися  прозорими  у  місячному  сяйві,  довге  волосся  мало  якийсь  неприродній  відтінок,  а  голову  кожної  вінчав  розкішний  вінок  з  лілей.
Чомусь  Ярославові  не  здалося  дивним  те,  що  дівчата  в  таку  пору  і  в  такому  вигляді  танцюють  якісь  ритуальні  танці.  Головне,  що  вони  кликали  його.  Пісня  змінилася,  тепер  голоси  просто  шелестіли,  дзвеніли,  плюскотіли  в  його  голові,  в  його  серці:  «Коханий  наш,  іди  до  нас,  ми  вже  давно  чекаємо  на  тебе…».  І  він  пішов.
Всі  вони  були  вродливі,  одна  гарніша  за  іншу  і  кожна  казала,  що  кохає  тільки  його.  Ярослав  стояв  у  колі  дівчат  і  пильно  роздивлявся  кожну,  наче  сподіваючись  побачити  оте  щире  кохання  у  їхніх  очах.
-  Коханий,  чи  не  мене  ти  шукаєш?
Ярослав  обернувся:  перед  ним  була  Руслана.  Жива  і  прекрасна,  вона  чарувала  його  глибиною  своїх  величезних  синіх  очей.  Він  анітрохи  не  здивувався,  адже  він  знайшов  її,  знайшов  своє  кохання,  свою  мрію.
-  Я  ніколи  тебе  не  забувала,  коханий.  Я  знала,  що  ти  врешті  решт  прийдеш  до  мене,  тому  й  чекала.  Завжди.  Кожен  день,  кожну  ніч.
-  Обирай  одну  з  нас,  –  промовляли  дівчата  своїми  чаруючими  голосами,  перебиваючи  одна  одну.  –  І  та  кохатиме  тебе.  Обирай,  адже  ми  всі  чекали.  Ми  всі  кохаємо  тебе…  обирай  свою  ДОЛЮ!
Ярослав  знову  по  черзі  глянув  на  всіх  дівчат.  А  погляд  все-таки  затримався  на  Руслані.  В  очах  її  так  само,  як  і  колись  світилось  кохання,  щира  відданість  та  безмежна  ніжність.  Але  чогось  там  невловимо  не  вистачало,  і  Ярослав  ніяк  не  міг  пригадати,  чого.
Він  легко  й  швидко  притягнув  її  до  себе.  Його  руки  ковзнули  по  ніжній  шкірі,  а  губи  нетерпляче  знайшли  її  вуста.  Та  не  відчув  він  ані  жаданого  полум’я  обіймів,  ані  пристрасті  поцілунків.  Замість  них  якась  примарна  прозора  прохолода.
Її  руки  непомітним  рухом  факіра  розстібнули  його  сорочку  та  прослизнули  під  неї.  Ярослав  застиг  в  очікуванні,  щільно  притуляючи  до  себе  кохану.  Але  несподівано,  замість  ніжних  пестощів,  він  відчув  лоскіт.  Ярослав  розсміявся,  намагаючись  визволитись  з  лагідних,  проте  незвично  сильних  рук  дівчини.  Вона  сміялася  разом  з  ним  і  продовжувала  лоскотати.  А  він  відчув,  що  до  нього  протяглися  руки…  руки…  руки…,  які  лоскотали  його  з  якоюсь  фанатичною  пристрастю.  Тепер  сміялися  всі:  їхній  дзвінкий  веселий  сміх  став  страшним  і  навіть  погрожуючим.  Та  він  цього  не  помічав,  звивався  у  руках  звабниць  та  не  міг  відірвати  очей  від  Руслани:  спочатку  в  її  очах  з’явився  хижий  блиск,  щось  звіряче  проявилось  в  її  янгольському  обличчі.  Він  знову  пригадав  образ  у  труні.
Ні!  Це  не  Руслана!  Ярослав  намагався  вирватись  з  ціпких  рук,  звиваючись  вугром,  але  ці  демонічні  вакханки  не  бажали  втрачати  свою  здобич.  А  міцніше  за  всіх  його  тримала  та,  яка  щойно  була  Русланою.  Вона  постарішала  за  лічені  секунди.  Тепер  це  вже  відьма-ворожка  стискала  його  своїми  сухими  клешнями,  здавалося,  що  вона  хоче  вирвати  з  нього  всю  душу.  Її  старечій  моторошний  регіт  звучав,  як  вирок.  З  тим  реготом  усю  Ярославову  душу  пройняв  невимовний  жах.
-  Забув  мене?  –  її  старий  беззубий  рот  на  диво  чітко  вимовляв  кожне  слово.  –  Ні,  бачу,  що  не  забув.  Не  знайшов  щастя  –  і  знову  прийшов  до  мене.  Але  слова  мої  забув:  насміхався  –  тому  не  сміятися  тобі  останнім!...  –  вона  голосно  зареготала.
У  Ярослава  вже  не  було  сил  пручатися.  Страх  перед  цими  скаженими  фуріями  кудись  відступив.  Перед  ним  знову  була  Руслана,  що  дивилась  на  нього  відданими,  закоханими  очима.  Вона  підхопила  його  розм’якле  тіло  і  поклала  на  траву.
-  Нарешті  ти  мій,  коханий,  –  солодко  сказала  вона.
Ярослав  лише  дивився,  він  був  надто  слабким,  щоб  відповісти.
-  Тепер  я  ні  з  ким  тебе  не  ділитиму…  Я  –  твоя  ДОЛЯ!..  –  її  вуста  торкнулися  його  тріпочучи  губ,  і  довгим  поцілунком  вона  випила  з  нього  життя  до  останньої  краплі.
Закінчивши  цей  своєрідний  обряд  вінчання,  дівчата,  весело  сміючись,  побігли  у  воду,  одна  за  одною  пірнаючи  та  не  спливаючи  на  поверхню.
У  літньому  світанковому  тумані  розчинилася  темрява  ночі.  Першим  сміливим  променем  сонця  народжувався  новий  день,  перший  день  після  Русалчиного  Великодня.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212711
рубрика: Проза, Езотерична лірика
дата поступления 25.09.2010


Для полного счастья

Признаюсь  тебе,  милый  мой,  по  секрету,
Ведь  тайн  от  тебя  у  меня  еще  нету.

Скажу,  чего  мне  не  хватает  для  счастья:
Ста  граммов  конфет  и  немножечко  ласки,

Еще  не  хватает  влюбленного  взгляда
И  замка  воздушного…  из  шоколада,

И  с  неба  звезды,  еще  лета  зимою,
Прогулок  совместных  под  полной  луною.

Хочу  я  алмазную  брошь  золотую,
И  кофе  в  постель  по  утрам  с  поцелуем,

Мартини  с  лимоном  и  пачку  печенья,
И  белые  розы  на  мой  день  рожденья.

Услышать  хочу  комплиментов  побольше,
Подарков  хочу  из  России  и  Польши,

Из  Франции,  Англии,  Кубы,  Канады…
Хочу  под  окном  каждый  день  серенаду.

Мне  так  не  хватает  одёжек  сверхмодных,
Мне  осенью  мало  хорошей  погоды.

Эх,  много  чего  не  хватает  мне,  милый,
Чтоб  быть  в  полной  мере  от  жизни  счастливой.

Но,  знаешь,  как  это  обычно  бывает,
Мне  чаще  всего  лишь  тебя  не  хватает.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212710
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.09.2010


Легенда про мистецтва

Один  імператор  в  далекій  країні
Мистецтво  любив  над  усе.
Мистецтвом,  вважав,  правлять  боги  й  богині,
Воно  ж  людям  радість  несе.

А  якось  спитав  в  імператора  тихо
Старий  сивоусий  Мудрець:
“Скажи  мені,  добра  людино,  на  втіху,
Яке  є  найкращим  з  мистецтв?”

Всю  ніч  міркував  імператор,  а  вранці
Він  рішення  мовить  своє:
“Зібрати  найкращих  митців  у  палаці
Представити  вміння  своє!”

Зібрались  найкращі  митці  звідусюди:
Художник,  письменник,  співак,
Музика  виконує  вільно  етюди,
Танцює  ансамбль  гопак,

Актор  декламує  свої  монологи  –
Це  ж  кращі  із  кращих  митців!
І  їм  не  потрібна  чужа  допомога,
Тому  що  вони  –  фахівці.

“Не  знаю,  старий,  –  імператор  промовив,  –
Тут  стільки  життя  і  краси  –
Танцюють,  співають  –  немає  такого,
Щоб  кращим  було  за  усі.”

“Так,  гарно  співають,  танцюють  прекрасно...
Я  мову  веду  до  чого.
Не  був  би  митець  той  митцем  першокласним,
Якби  не  навчили  його.”

А  там,  де  сидів  сивоусий  Мислитель,
Пройшов  через  парк  навпростець
Самотній,  старий  та  усміхнений  вчитель,
Дивитись  виставу  мистецтв.

Мудрець  перевів  на  учителя  погляд.
У  того  –  в  усмішці  печаль.
Тремтять  зачаровано,  просячи  волі,
Щасливі  сльозинки  в  очах.

“Ось  так  і  мої  десь  розвіялись  в  світі,  –
Подумав  учитель  собі.  –
Будують  будинки,  вирощують  квіти,
А  я  перший  поштовх  зробив.”

Мудрець  повідомив,  що  варто  ще  жити
Дорослим,  старим  і  малим
Допоки  святеє  мистецтво  НАВЧИТИ
Існує  на  нашій  землі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212662
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 24.09.2010


Краплинка світла

Світлані  Підопригорі

Серед  сірих  однакових  буднів  зими
Ти  стала  частинкою  літа.
І  поміж  туманів  сліпих  і  німих
Малою  краплинкою  світла.

Барвистим  метеликом,  променем  чистим,
Духмяним  подихом  вітру
І  тихим,  ледь  чутним  шелестом  листя,
Ти  стала  частинкою  літа.

Купальським  вогнем  і  дівочим  віночком,
Букетом  із  сонячних  квітів,
Веселкою  в  небі,  сріблястим  струмочком  —
Ти  стала  частинкою  літа.

Блакитним  небом  умитим  дощами,
Блідою  ромашкою  в  житі  —
Єдина,  вродлива,  тендітна,  кохана  —
Маленька  краплиночка  світла.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212661
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 24.09.2010


Ты рядом, любимый…

Как  прошлого  миг,  ты  из  шумной  толпы
Появишься  вдруг  –  и  пройдешь  снова  мимо,
А  сердце  взорвется  безумием  пылким:
Любимый,  любимый,  любимый,  любимый!

Остыли  давно  те  крылатые  чувства
В  них  круглогодично  мороз,  снег  да  иней,
Но  стоит  лишь  памяти  сердца  коснуться,
Растает  оно  теплым  словом  «любимый»!

Не  раз  уже  слёзно-чумазую  осень
Нещадно  давили  резиной  машины,
Но  сердце  с  дождём  в  унисон  произносит:
«Ты  рядом  со  мною,  ты  рядом,  любимый!»

Как  трудно  уснуть  в  темноте  одинокой.
Во  сне  я  шепчу  то  заветное  имя.
Чужой  ты  давно  и  давно  ты  далёкий,
Но  в  сердце  остался  навеки  любимый.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212359
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 23.09.2010


О, мить прекрасна…

О,  мить  прекрасна,  вічна  й  швидкоплинна!
Ти  мить  краси,  а  не  смертельна  битва.
Перед  тобою  стала  на  коліна
Нещасна  й  горда  жінка  –  Україна
В  своїй  спонтанній,  зоряній  молитві.

О,  мить  прекрасна,  вічністю  забута,
Ти  мить  безкрая  скіфської  свободи,
А  за  тобою  лине  степом  смуток,
І  вже  земля  в  кайдан  чужий  закута  –
То  є  неволя  вільного  народу.

О,  мить  прекрасна,  мудрість  твоя  сила.
Ти  мить  велична  князя  Ярослава.
А  землю  вже  за  мить  орда  місила,
Монгольська  смерть  без  жалості  косила,
Братерський  розбрат  і  безславна  слава.

О,  мить  прекрасна,  лицарська  епоха!
Ти  мить  козацьких  бойових  походів,
Але  з  тобою  поряд  йдуть  до  льохів
Панщинне  лихо  і  злиденний  подих,
В  полон  турецький  йде  дівоча  врода.

О,  мить  прекрасна,  Кобзарева  мрія!
Ти  мить  обробки  діаманту  мови.
В  наступну  мить  вже  зміни  буревії  
Розіб’ють  вщент  народнії  надії
На  вільну  думку  й  вільне  рідне  слово.

О,  мить  прекрасна,  з  попелу  розквітли  
В  тобі  надія,  віра  і  кохання,
Та  у  майданних  сутичках  політик
Забув  прадавні  мудрі  заповіти,
Перетворив  життя  на  існування.

О,  мить  жадана,  боляче  сучасна,
В  твоїх  долонях  –  Всесвіту  майбутнє!
І  я  прошу  тебе,  не  зупиняйся,  
Бо  саме  цим,  о,  мить,  ти  є  прекрасна,
І  саме  цим,  о,  мить,  ти  незабутня!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212354
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.09.2010


Заклинание

Абракадабра!..
Заколдую!
Ночь  мне  поможет.
Глухая,
Беззвездная,
Пустая!
Ветер  поможет.
Резкий,
Жестокий,
Холодный!
Земля  поможет  мне.
Черная,
Мрачная!
Огонь  поможет.
Живой,
Горячий,
Яркий!
Вода  поможет.
Таинственная,
Угрюмая,  
Непостоянная!
Любовь  поможет  мне
Пламенная,
Верная,
Настоящая!
Соберу  их  воедино.
Закружу  в  бешеном  колдовском  танце.
Пущу  эту  страшную  силу
В  бездну  твоей  души.
Затуманю  твое  сознание.
Заполню  собой  твои  мысли.
Очарую!
Околдую!
Заклинаю,  будь  моим!..
Люби…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212153
рубрика: Поезія, Езотерична лирика
дата поступления 22.09.2010


Легенда про музиканта

У  давні  часи  жив  собі  один  бідний  музикант.  Звали  його  Іво  Лег’є.  Єдиним  скарбом  Іво,  що  супроводжував  його  завжди,  були  лише  старий  потертий  яскраво-жовтий  сюртук  і  флейта.  Ідучи  містом  з  нею,  він  нікого  не  залишав  байдужим.  Біля  нього  завжди  збиралося  безліч  глядачів.  Він  лише  підносив  флейту  до  губ  –  і  в  її  звучанні  чувся  веселий  сміх  і  тужливий  плач,  вона  дзвеніла  струмочком  навесні  й  шелестіла  вітром  в  очереті.  Надзвичайно  грав  молодий  музикант!  Своєю  музикою  він  змушував  людей  мріяти  й  радіти,  дарував  лише  найкращі  почуття  та  емоції.  І  всім  навкруги  хотілося  його  слухати  і  слухати.
Одного  разу  повз  площу,  де  грав  Іво,  проїжджала  багато  убрана  карета.  Порівнявшись  з  музикантом,  карета  зупинилась,  і  на  чарівні  звуки  флейти  з  віконця  визирнула  надзвичайно  гарна  дівчина.  Зустрівшись  з  нею  поглядом,  Іво  знітився,  проте  флейта  –  вірний  друг,  передала  його  почуття.  «Ти  найпрекрасніша!..  –  співала  флейта.  –  Ти  –  наче  ранкова  зоря!  Ти  –  ніжність  східного  вітру!  Ти  –  свіжість  роси  на  світанку!  Ти  –  кохання,  кохання,  кохання…».  Кілька  секунд,  зачарована  дівчина  слухала,  а  потім,  всміхнувшись,  кинула  на  мостову  золоту  монету.  За  мить  карета  умчала,  а  флейта  протяжно  заплакала,  змушуючи  ридати  всіх  навкруги.
Кохання  до  прекрасної  незнайомки  переповнило  юнака.  Проте  він  розумів,  що  дівчина  ця  знатного  роду,  а  він  лише  жебрак.  Але  ще  ніколи  він  не  грав  так  гарно,  як  зараз.  В  кожному  акорді  жило  його  кохання,  ніжне  і  палке  водночас,  піднесене  та  …  невзаємне.  
Відомі  титуловані  музиканти,  які  чули  гру  Іво,  були  вражені  його  талантом.  І  незабаром  його  запросили  грати  в  театрі,  а  ще  минуло  трохи  часу,  став  Іво  музикантом  королівської  опери.  Тепер  він  був  відомим,  всіма  визнаним  метром.
Єдине,  чого  не  схотів  він  змінити,  це  свій  старий  потертий  сюртук.  «Мене  люди  пізнають  за  ним.  І  де  б  я  не  виступав:  в  королівській  опері  чи  на  площі  в  центрі  міста,  люди  побачать  мій  жовтий  сюртук  ще  здалеку  і  прийдуть  послухати  мою  музику».  А  флейта,  як  і  завжди,  була  найкращим  другом,  який  розумів  його.  Варто  було  лише  торкнутися  –  вона  розливалась  в  мелодійній  симфонії  почуттів.
На  одному  з  концертів,  у  королівській  ложі  він  знову  помітив  її,  ту  прекрасну  незнайомку  з  карети.  Він  не  міг  відірвати  від  неї  очей,  і  грав  в  цю  мить  лише  для  неї.  «Я  так  довго  тебе  шукав,  -  линули  флейтовою  мелодією  почуття.  –  Ти  стала  ще  гарнішою!  Ти  як  травневий  світанок!  Ти,  наче  лілея  під  місячним  світлом!  Ти  –  сонячний  промінь  після  дощу!  Ти  –  кохання,  кохання,  кохання…».  Йому  аплодували  стоячки,  викликали  на  біс,  на  сцену  летіли  квіти,  записки,  проте  він  бачив  лише  єдину  троянду,  що  впала  йому  до  ніг  з  королівської  ложі.  Поки  він  нахилявся  за  нею,  незнайомка  знову  зникла.
За  кілька  днів  Іво  грав  на  весільному  балу  в  королівському  палаці.  Це  король  одружував  свого  старшого  сина,  спадкоємця  престолу.
Під  веселі  звуки  флейти,  заходили  до  святково  убраної  зали  молодята.  Молодий  був  у  білому  костюмі,  гаптованому  золотом,  з  короною,  прикрашеною  перлами  та  діамантами.  Він  всміхався  своїй  вродливій  супутниці.  А  молода  була  схожа  на  янгола  у  своїй  білій  оксамитовій  сукні,  оздобленій  коштовним  камінням.  Вона  пливла,  як  ранковий  туман  над  землею.  І  тільки  щастям  і  коханням  світилося  її  обличчя.
Побачивши  наречену,  Іво  навіть  не  здригнувся,  тільки  флейта  заспівала  тужливіше:  «Ти  –  кохання!  Ти  –  метелик,  підхоплений  вітром!  Ти  –  жаринка  в  беззоряній  ночі!  Ти  –  перлина  в  глибині  океану!  Ти  –  кохання,  далеке  кохання…».    Ще  жодного  разу  його  флейта  не  звучала  так  несамовито,  пристрасно  й  натхненно.  
Весілля  продовжувалося.  Ніхто  не  помітив,  як  вийшов  з  зали  музикант  в  жовтому  сюртуку.  А  він,  зімкнувши  зуби  і  міцно  стиснувши  в  руці  флейту,  йшов  вглиб  ночі.  У  душі  вирувало  безліч  почуттів,  щоб  випустити  їх  на  волю,  підніс  Іво  до  губ  флейту,  але…  та  від  сильного  стискання,  вона  тріснула  й  зламалась  надвоє.  З  уламка  найвірнішого  друга  роздався  страшний  звук,  наче  якийсь  розлючений  звір,  намагався  вирватись  з  флейти  на  волю.  «Оце  і  в  душі  моїй  так  само…»  -  думав  Іво,  і  вперше  в  житті  заплакав  без  своєї  флейти.
У  залі  та  в  саду  всі  здригнулись,  почувши  той  дикий  звук.  Проте  скоро  про  це  забули.  
З  того  часу  ніхто  вже  не  бачив  музиканта  Іво  Лег’є.  Тільки  раз  на  рік  навесні  почала  прилітати  у  місто  яскраво-жовта  пташка  і  чарувати  усіх  своїм  флейтовим  пересвистом,  що  закінчувався  неприємним  різким  звуком.  Нагадавши  про  себе,  пташка  зникала  десь  у  лісі.  Старі  люди  кажуть,  що  то  Іво  Лег’є  відвідує  рідні  місця.  Недарма  ж  звуть  ту  пташку  іволгою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=212152
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2010


На екзамені

Останній  дзвоник  –  як  сигнал,
Щоб  раптом  не  спинитись.
І  все,  чого  ти  ще  не  знав,
Одразу  знадобиться.

Ти  на  екзамені  сидиш
І  згадуєш  ти  марно,
Як  вчив  колись  якийсь-то  вірш,
Як  шпори  клав  у  парту,

І  як  підручник  відкривав  
На  сто  якійсь  сторінці,
Білет  і  номер  прочитав,
А  далі  –  темне  місце.

І  перед  вчителем  тепер
Несеш  пургу  у  вічі,
Як  десь  якийсь  міліонер
В  якомусь  жив  сторіччі,

І  як  професор  десь  якийсь  
Робив  експерименти,
Згадав,  що  знаєш  ти  англійця,
Якогось  Секонд  Хенда.  

А  ще  почув,  як  шепотів
З  останньої  хтось  парти,
Що  хтось  Америку  відкрив
І  переніс  на  карту,

Ще  бурмотів  про  сім  планет,
Які  ще  свого  часу,
Як  боги  влізли  в  Інтернет,
Здається,  в  восьмім  класі.

Згадав,  що  Тангенс  там  якийсь  
Змагався  із  Ампером,
На  честь  Ньютона  зветься  мис
Й  хімічні  полімери.

І  ти  з  упевненістю  це  
Учителю  втираєш,
А  той  хитає  олівцем,
Неначе  ти  все  знаєш.

Тож  будь  упевненим  таким,
Частіше  посміхайся,
Бо  знати  можеш  на  «один»,
Збрехати  ж  –  на  «дванадцять».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211956
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 21.09.2010


Пускає весна у свої володіння…

Пускає  весна  у  свої  володіння
Теплу,  погожую  днину,
Разом  з  весною  земля  вся  радіє  –  
Це  народилась  дитина.

Травень  розливсь  ароматом  бузковим
Та  з  солов’ями  цвірінька.
Просто  сталося  диво  казкове  –  
Це  народилась  жінка.

Ніч  розпустила  місячні  коси  
І  розстелилась  туманом…
Серце  зустріло  любов  на  дорозі  –  
Це  народилась  кохана.

Вітер  розвіяв  пелюстки  тендітні,
Квітне  суниця  й  ожина.
І  розцвітає  чаруюча  квітка  –  
Це  народилась  дружина.

Всесвіт  освячує  нашу  планету
Криком  гучним  немовляти.
Муза  й  натхнення  великих  поетів  –  
Це  народилася  мати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211933
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.09.2010


Балада про кохання.

Ось  з’явилось  перше  листя,
Розцвітають  квіти  –
Це  прийшов  у  наше  місто
Королевич  Квітень.

Він,  крокуючи  степами,
Роздивлявся  всюди,
І  милуючись  садами,
Дихав  в  повні  груди.

Серед  тих  садів  зелених
Він  помітив  квітку:
Ні  троянду,  ні  лілею  –
Дівчину  –  сирітку.

Її  очі,  наче  зорі;
А  її  волосся,
Наче  хвилі  в  чорнім  морі
Дрібненько  вилося.

На  її  біленьким  личку
Губи,  як  корали,  –
Цю  дівчину  невеличку,
Наче  змалювали…

Вітерець  тихенько  віє,
Зеленіють  віти.
Квітка  –  дівчина  із  мрії  –
Закохався  Квітень.

І  для  неї  устеляв  він
Стежки  пелюстками,
І  уквітчував  поля  він
День  у  день  квітками.

Цілував  її  волосся,
Обіймав  за  плечі,
Сяяв  він  удень  із  сонцем,
З  місяцем  –  надвечір.

А  та  дівчина  не  знала
Про  кохання  Квітня,
Щирим  серцем  покохала
Хлопця  –  однолітка.

Біла  сукня,  квіти  білі  –
Всюди  безліч  квітів!
Все  скінчилося  весіллям,
Засмутився  Квітень.

І  від  смутку  того  квітень
На  зеленім  листі
Разом  з  дощиком  залишив
З  кришталю  намисто.

Потім  сонце  золочене
Освітило  віти:
За  щасливу  наречену
Був  щасливий  Квітень.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211742
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2010


Я землю знов побачила в цвітінні…

Я  землю  знов  побачила  в  цвітінні.
І,  притулившись  до  сестриці-вишні,
Зізналась  їй  у  низькому  падінні,
У  тому,  що  я  безнадійно  грішна.

І  перед  нею  двері  я  відкрила
В  своє  бурхливе,  пам"ятне  колишнє,
Де  народився  перший  гріх  у  мріях,
Якщо  гріхом  назвати  можна  ніжність.

Де  я  жила  в  очікуванні  дива
Не  день,  не  ніч,  не  тиждень  і  не  місяць.
А  гріх  прийшов  без  сорому  й  красиво,
Якщо  гріхом  назвати  можна  пристрасть.

Душа  моя  піднесено  літала,
А  розум  був  на  диво  чистим  й  ясним,
З  гріхом  на  серці  пташкою  співала,
Якщо  гріхом  назвати  можна  щастя.

Земля  мені  відповіла  цвітінням,
А  вишенька  зітхнула  пелюстками:
Вони  моє  пробачили  падіння,
Бо  грішні  всі,  хто  як  і  я  кохали.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211741
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2010


Ти освідчивсь мені на світанні…

Ти  освідчивсь  мені  на  світанні  
У  ранковій  туманній  імлі.
Нам  здалось,  що  це  справжнє  кохання,
Що  буває  лиш  раз  на  землі.

Місяць  танув  у  небі  повільно,  
Вітер  тихо  наспівував  в  листі,
Він  за  тиждень  призначив  весілля
Надзвичайне,  казкове,  врочисте.

Вмить  тебе  закружляло  у  вирі
Чисте  й  свіже  лиманське  повітря,
Я  ж  в  той  час  опинилась  в  квартирі,
Де  ні  справжнього  сонця,  ні  вітру.

А  за  тиждень  у  час  надвечір’я,
Як  призначили  нам  небеса,
Моє  тихе,  затишне  подвір’я
Полонила  віщунка-гроза.

Я  в  весільний  наряд  убралася
І  вінець  з  блискавиці  наділа,
В  сукню  з  крапель  прозорих  вдяглася
І  від  вітру  отримала  крила.

Я  злетіла  до  тебе  у  хмари
Над  набридлим  квартирним  полоном.
Вечір  сіяв  замріяні  чари,
Грім  зіграв  для  нас  марш  Мендельсона.

І  в  момент  цей  на  кручі  небесній
Зірка  нашого  щастя  розквітла,
В  подарунок  обручки  принесла
З  веселкового  дивного  світла.

Освятило  нас  небо  навіки
У  таємному  храмі  єднання
Тут  для  мене  ти  став  чоловіком
Я  дружиною  стала  й  коханням.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211718
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2010


"Люблю тебе Прибузький краю…"

Люблю  тебе,  Прибузький  краю,
Коли  весна  буяє  цвітом,
Коли  несуть  пташині  зграї
З  чужих  країв  палкі  привіти,
Як  вітер  жменями  збирає
Акації  солодкий  подих,
Як  вишня  знову  розцвітає
Та  в  білім  мареві  кружляє  –  
Весільні  сукні  вводить  в  моду.

Люблю  тебе,  Прибузький  краю,
Коли  в  гостях  у  тебе  літо,
Коли  навколо  все  співає  
Про  сонце,  небо,  степ  і  вітер,
Коли  земля  дощу  чекає,
Коли  від  спраги  в’януть  квіти,
А  хмара  десь  з-за  небокраю
В  твої  простори  поспішає
Стеблинку  кожную  умити.

Люблю  тебе,  Прибузький  краю,
Коли  осінній  вітер  в  полі
Пожовклі  сторінки  гортає
На  кленах,  липах  і  тополях,
Коли  щоденно  мжичка  сіє,
Дощі  народжують  тумани,
І  сірий  смуток  безнадії
Тремтить  на  довгих  сивих  віях
Старого  Бузького  лиману.

Люблю  тебе  Прибузький  краю,
Твої  легкі  зимові  крила  –  
Це  наче  ангели  із  раю
На  снігових  летять  вітрилах.
Люблю,  коли  зима  мінливо
Всіх  обведе  навколо  пальця:
Сьогодні  завітає  злива,
А  завтра  просто  справжнє  диво  –  
Сніжинки  знов  кружляють  в  вальсі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211717
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.09.2010