Через тиждень, з пологового відділення, Надію забирали Маргарита й Віктор. Щаслива Ельвіра, в онукові душі не чаяла.Обіймала й цілувала невістку, дякувала за онука. Взяла на руки, защебетала біля нього, як пташка,
-Ой ти мій бутузичок, ой, ти мій маленький.
Зиркнула на невістку й до онука всміхаючись,
-Будеш, як бабуся, старанний, хитренький! Дай Бог по житті, щоб доля на вдачу…
Враз по щоках потекли сльози радості,- Ото бабця така і чого я плачу?!
Невістка дивилася на неї- Оце ж треба такого,видно дуже хотіла мати онука. Добре, що вона є, щоб я без неї робила.
В дитячій кімнаті спав Михайлик. Ельвіра з невісткою готували вечерю. Надя голосно до неї,
Я кілька хвилин назад подзвонила до Віктора, думаю, може є якісь новини від Макса. А він мене в розмові тільки заспокоює, якби щось сталося,то уже б усі все знали. Запевняв, що скоро повернеться.
Ельвіра намагалася приховати своє хвилювання,
Сказав повернеться,значить повернеться, як будеш себе накручувати, у грудях молоко пропаде.Ти стала матір’ю, то ж зараз більше думай про сина.Он краще горішків з’їж та чаю випий попий, молоко буде ситнішим.
Надія ж позирала на неї, дивувалася, стільки мужності у цій жінці. Адже за плечима нелегке життя,чоловік весь час десь, як подумати майже одна виховувала сина. Згадала маму,у горлі тиснуло, ледь стримала сльози - О Боже, тільки не дай мені таку долю, як у рідної неньки. Я хочу, щоб мого сина виховував рідний батько.
Минуло десять тривожних днів… від Макса ніякої звістки.
Ранковий телефонний дзвінок від Віктора, збентежив Ельвіру,
-Я тут! Ти маєш якісь новини?
-Так, не хвилюйтеся, можна сказати все нормально. Але це не телефонна розмова, я на чергуванні, приїдьте поговоримо.
По коридору, вздовж ліжок з пораненими, Ельвіра йшла назустріч Віктору,
-Добрий день, давайте поговоримо в палаті.
Вони зайшли в одну з палат, у ліжку лежав поранений Макс.
Побачивши сина, вона розплакалася. Віктор заспокоїв її,
-Тітко Ельвіро, його прооперували, із стегна вилучили кулю.
Вона ледь стримуючи схлипи, тихо спитала, -То де ж він був?
-На завданні був, з другом у назначене місце відвезли продукти, ліки. Друг залишився там, тож додому повертався один. З кулемета рашисти обстріляли мікроавтобус. Потім хтось кинув гранати і все затихло. Опритомившись, він зрозумів, що поранений у стегно правої ноги. Міцно перев’язав її і два дні поспіль самотужки добирався до наших. Це він перед операцією мені розповів. Коли нам його привезли, я сам, аж розплакався, правда від радості. Живий, значить все буде добре! Зараз нехай поспить, відпочине. Ви Надю підготуйте. Я уявляю, які в неї і у вас були думки, поїхав і ніякої звістки. Але це ж війна…
-А телефон при ньому? Ми стільки раз дзвонили, в недосяжності.
-Напевно загубив…та добре що сам повернувся. О, доречі я його привітав із народженням сина. Щоб ви бачили. який він був щасливий!
Напередодні Нового року, Макса виписали з лікарні. Біля дверей, з сином на руках, його зустріла дружина. Щасливі обличчя, сльози радості, обійми, поцілунки.
-Коли вся сім’ в зборі, мені й поранення легше перенести – сказав він поцілувавши сина в чоло і продовжив,
-Надю дякую за сина,а він справжній бутузик, я в дитинстві теж таким був.
Хлопчик ледь скривився, він помітив,
-Ну-ну Михасику, подай голос, щоб я почув, як ти плачеш.
Надія заперечила,
-Не треба, щоб плакав, йому пора їсти.
Ельвіра взяла сина під руку,
-Давай я допоможу, нога дуже болить?
-Та так, трохи. Мені повезло, основне кістку не зачепило, це добре.
З передової мало втішних новин. Вдень і вночі мешканці міста в тривозі, часто лунають сирени, не вщухають вибухи ракет. Люди вимушені ховатися у бомбосховищах, але й багато хто, ігноруючи загрозу, залишався вдома. Часто в холоді і без світла й без води.Хоч дуже скрутно, в страху, недоспані ночі, але не втрачали віри в сміливість, стійкість, мужність воїнів. Які відчайдушно захищали незалежність України, вірили в перемогу!
Новорічна ніч… по кімнаті розносився звук з телевізора. Лунало «Новорічне привітання Зеленського». Їхні погляди були прикуті до екрана телевізора. Вони прислухалися до кожного його слова, відчували тривогу, як йому боляче за Державу. Від деяких почутих слів, ніби куля пронизувала все тіло, щеміло під серцем, холола душа. В той же час, у ньому бачили впевненість, що у цій жорстокій війні Україна вистоїть.
За столом Ельвіра не втрималася,заплакала. Надія відразу накрапала їй заспокійливих ліків,
-Мамо випийте. Може вам краще не слухати?
-Та ні, я тримаюся. От тільки думаю, коли ж закінчиться ця війна?
Сидячи в кріслі, Макс хоч і уважно слухав промову та все ж почув слова матері,
-Закінчиться, іще трохи, от побачите, скоро наші вояки підуть у наступ, добряче дадуть оркам прикурити.
-Дав би Бог – прошепотіла Ельвіра, перерехрестилася і продовжила,
-Нам би Михайлика похрестити..
-Та не зараз, думаю краще хай трохи підросте,- заперечив Макс.
Надія, встаючи із-за столу, запитала,
-Максе ти, щось пип’єш?Може трохи перекусиш?
-Так , хочу випити за чисті душі, що злетіли в небо. Шкода хлопців, я ж багатьох знав.
Наступного ранку, Надія готуючи сніданок, звернулася до чоловіка, -Може ми б таки поїхали в Борислав?
-Ти, що смієшся, в таку пору з дитиною в потязі?!Хто знає, що може нас чекати в дорозі. Та й ти ж бачиш, до нашого мікрорайону, дякувати Богу, ракети недолетіли. Он чув, ніби системи ППО мають встановити.
Вона тільки схвильовано поглянула на нього й здвигнула плечима.
-Моя люба, зрозумій, я після Різдва повертаюся в центр.Їздити вже не буду, але там і іншої роботи достатньо. Давай цю тему закриємо до літа.
Чотирнадцятого січня о п’ятнадцятій тридцять російська армія завдала ракетного удару по багатоповерховому будинку. Ця новина швидко облетіла все місто. По телефону Макс повідомив, що є загиблі і поранені, серед них є діти, додому прийде через пару днів.
Ельвіра переодягала Михайлика,
-Боженько спаси і помилуй нас і мого онучка.
Поцілувавши в чоло,
-Михасику мені про війну краще не думати, хай я помрію, підростеш, ми з стобою будемо вчити англійську мову.Правда мій хлопчику, я тебе буду водити до школи. Нам би тільки війну закінчити.
Надія взяла сина,
-Мамо, все буде добре1
Жінка розплакалася,
-Яке добре?! Тож не люди, а нелюди, що ж вони творять?!
Надія зо дві години її заспокоювала, після ліків свекруха заснула.
А їй зовсім не спалося, задрімала на декілька хвилин, щось снилося, але пригадати не змогла.
Уже зранку удвох на кухні пили чай. Раптово задзвонив свекрухин телефон.
-Цікаво і хто ж це мені зранку телефонує?- підняла здивовані очі.
-О, Оля Волошина дзвонить, мабуть думає, без неї перукарню відкриємо.
З телефона звучав чоловічий голос,
-Я вибачаюся, ви родичка Волошиній?
-Ні роботодавець. А ви хто? Що щось сталося?
-Ми рятувальники,з під завалу дістали тіло жінки, при ній цей телефон. П’ять номерів обдзвонили, ніхто не відповідає. Може ви знаєте кому можна передзвонити?
Очі Ельвіри блиснули і мало не вискочили з орбіт, несподівано зблідло обличчя. З закритими очима, сказала ледь чутно, хриплим голосом,
-Мою Олю вбили…
Вона, як сиділа так і похилилася на стіл грудьми. Надія злякалася, розгубилася, в цей час заплакав син. Тремтячими руками, на телефоні набрала номер.
- Максе мамі за столом стало погано, поблідніла, негайно приїдь.
-Ти швидку визвала?
-Я відразу тебе набрала. Зараз викличу.
Буквально за десять хвилин Макс був вдома, маму поклав на ліжко.
Чи йому так ввижалося,чи було таке бажання побачити, здавалося її уста ледь- ледь тремтіли. Він прислухався до дихання, на руці намагався почути пульс, але все було даремно.
Швидка приїхала, аж через пів години, лікар попередньо спрогнозував зупинку серця через обширний інфаркт.
Надія перебирала речі, в чому поховати свекруху. В купі рушників знайшла конверт, віддала чоловіку, стояла поруч.
Його очі червоні, підпухлі від сліз, з болем дивилися на лист,
«Дорогі мої! Ви прочитаєте цей лист, коли я вже відійду у інший світ. До вас маю прохання, поховайте мене поруч з Миколаєм Миколаєвичем, ми з ним про це домовилися. Може там зустрінемося і не раз зіграємо в шахи. Думаю Рита про це має знати. Не плачте за мною! Я достойно прожила життя. Пам’ятайте мене веселою, охайно одягненою, з акуратною зачіскою. Бережіть один одного! Цінуйте життя! Я вас люблю, прощавайте!
Ельвіра.»
Надто важко втрачати рідних… Макс ходив, як тінь. Надії хотілося кричати, розридатися. Але тримаючи на руках сина, стримувала себе,знала, що може у грудях пропасти молоко. Тому коли був Макс вдома стримувала себе, більше мовчала.Та все ж через тиждень, після поминального обіду, коли всі розійшлися, дала волю сльозам,- Мамо,ти ж мене стільки всього навчила, чому ж так рано покинула нас? Чому мене доля звела з такою чудовою людиною і вже тебе забрала. Це у всьому винна війна, той безлаберний народ, що прийшов з мечем на нашу землю.Їй би іще жити та й жити, як і тим воїнам, що захищали нашу рідну землю! Я обіцяю, все життя підтримувати Макса. Мамо, я щиро тобі вдячна , що ти була в моєму житті й подарувала свого сина, якого я дуже кохаю.
Одного вечора Рита зайшла до Надії,
-Я так забігла на кілька хвилин.Ти, як поставишся до того , щоб до мене переїхав Віктор?
- А причому тут я?! Це, як ти нього відносишся? Я бачу він закоханий .
- Так , пропонує разом жити, а згодом одружитися.
-А що твоє серце каже?
-Ой каже, від почуттів, аж голова крутиться. І так безсонні ночі від вибухів, а тут іще думки про нього,хвилююся де він, як він. Здається, я без нього і дня не можу прожити.
- Тож це кохання… вирішувати тобі. Але все добре зваж ! Я тобі бажаю тільки добра.
Приблизно через тиждень Віктор перебрався жити до Маргарити. Тепер вони стали частішими гостями. Допомагали з придбанням продуктів, навіть інколи бавилися з Михайликом. Хоч Надія і Рита від різних матерів, але все ж відчували спорідненість душ.
Тільки після сорока днів після смерті матері, Макс інколи став всміхатися і то в основному до сина.
З весною прийшли кращі новини з фронту, люди поверталися в рідне місто. Хоч і російські окупанти не зупинялися, стали частіше атакувати дронами - камікадзе. Лунали заяви, попередження та погрози щодо другої потужної хвилі вторгнення. Все ж місто жило своїм життям, при можливості, люди ходили на роботу. Після вибухів займалися прибиранням руйнувань. Дехто самотужки намагався зробити хоч якийсь ремонт, не мали бажання покидати рідний будинок, чи квартиру.Адже українці вірили у перемогу України у війні.
Літо видалося спекотним, в повному розумінні слова. І сонце безжалісно підсмажувало російських вояків, і наші воїни піддавали вогню, поступово відтісняли ворога.
В сім’ї все частіше відбувалися розмови, про закінчення війни. Смуток за матір’ю поступово віддалявся, душевний біль вщухав. Останнім часом, з роботи чоловік приходив у гарному настрої. Надія наважилася завести розмову про поїздку в Борислав. Тримаючи сина руках , почала здалеку,
-Ну що новенького у вас?
Він всміхнувся до неї, перевів погляд на сина,
-Ану Михасю, скажи мамі, що в нас усе ладком.Тож нехай більше нічого не запитує. Бо це секрет…
Беручи сина на руки, поцілував її в чоло,
-Ой,люба моя, знаю про що ти хочеш запитати.Та я уже й сам інколи думаю, коли ми вирвемося. Звичайно хотілося б теплою погодою. Нам обіцяють підкинути пару помічників, але покищо ніяк не виходить.
Її очі змінилися, наповнилися радістю,блиском,, сказала веселіше,
-Я оце думаю, може ми, як будемо іхати, Риту з собою візьмемо? Неодноразово, вона натякала, що була б рада познайомитися з моєю сім’єю.Хотіла б побачити, як живуть люди на заході України.
-То в чому причина? Якщо з роботою все владнає,чому ні? А Віктора теж хоче взяти?
-За це я її не запитувала, не знала ж, що ти скажеш.Та й якось незручно, питати, ми іще й самі не знаємо коли поїдемо.Мама часто запитує та я ніби не чую, переводжу розмову на інше.
Обома руками, він підняв малого догори,
-Ану синку, скажі мамі, що ми бабці зробимо сюрприз. Щоб не хвилювалася, не дуже витрачала гроші на застілля, правда,синку.
Притулив його до себе, сказав тихіше,
-Бабуся Ельвіра мріяла познайомитися з свахою та на жаль.
За вікном осінь… Рита й Надія з візочком прогулювалися по алеї. Назустріч йшов Макс, трохи сердито,
-Ну й ви «молодці», не боїтеся?! Як сирена залунає, що будете робити?
Надія миттєво почервоніла, змовчала. Рита ж кивнула рукою,
-Не кричи, це я винна. Я їй кажу, хоч на хвилин десять, можна дитину на люди вивезти? Не накаркай, не сварися, слава Богу вже кілька днів тиші.
-Ви оце залиште мені Михайлика, а самі пройдіться по магазинах. А то ніби щебечете хочете поїхати в Борислав, а подарунків не купили.
Надія обійняла його,
-Максе! Любий, що справді поїдемо?
-До нашого полку прибуло двоє хлопців після поранення, так що поїдемо. Через пару днів знатиму на які дні можна буде придбати квитки. Та знай, в мене десять днів відпустки, а потім додому і ніяких умовлянь.
Вона поцілувала його в щоку,
-Та це ж просто чудово! Дякую!
На платформі біля потяга метушня, чути гучні уривки фраз. Прохолодний вітер злегка торкався обличчя…. розчервоніла Надія поспішала за чоловіком. Макс на руках ніс Михайлика,той раз –у- раз здригався, відкривав очі, в непорозумінні, куди це його несуть.І знову закривав їх, адже вдома, в обідню пору, він завжди міцно спав. Віктор з двома валізами, подав квитки провідниці. І вже подавав сумку Маргариті, яка нічого не сказавши, уже була в тамбурі.
За клька хвилин потяг відправився. В купе пару годин тиші… згодом сімейна вечеря. Надія пишалася чоловіком, він чимось нагадував свекруху. Кожному приділяв увагу, намагався допомогти. А щодо сина та до неї, то можна було тільки мріяти мати такого дбайливого батька й чоловіка.
***
В купе уже всі сплять… Надія з думками біля вікна.
Раптово світло вдарило в очі. Це ліхтарі відволікли від думок. Чітко почула монотонний стук коліс потяга. За вікном темно - Оце так задумалася! Мамо, їще кілька годин і ми зустрінемося. Я міцно - міцно обійму тебе і все розповім про своє життя. Потішися, мені Бог дав добру долю. Я вірю, що закінчиться ця страшна війна. Наші відчайдушні, мужні, сміливі воїни обов’язково здобудуть перемогу. Я дуже хочу щоб під мирним небом наші серця і душі переповнювала радість. І кожен день приносив хвилини щастя.
03.11.2023р
ID:
997770
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 04.11.2023 12:57:32
© дата внесення змiн: 04.11.2023 20:08:20
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Майстерно і цікаво 
