Невеличка настільна лампа освітлювала спальну кімнату. Макс лежав у ліжку, почувши кроки, підійшов до стіни, намагався сховатися від світла. Надія переступила поріг.
О, як йому важко від неї відірвати очі! Зачарувала….
Зелений еротичний пеньюар з застібкою спереді, по талії в густо зібрані клинця, ледь- ледь прикривали стегна. Верхня частина пеньюару оздоблена люрексовою ниткою, переливалася від світла.
Здивована пустим ліжком, тільки спромоглася сказати,
-А ти…
Він ззаду обома руками обійняв її, розвернув до себе,
-Злякалася… я тут.
Зазирнув у її очі… в них світилися іскри любові, до уст доторкнувся устами. Солодкий довгий поцілунок.
-Чому тремтиш, моя чарівна пташечко, ти солодка… моя мрія і надія!
Гарячі руки положили її на ліжко. Різко рукою, вона впоспіх виключила настільну лампу.За мить опинилася в теплих, ніжних обіймах.
А в голові ніби туман… серця закоханих билися в одному ритмі.
Життя, як ріка, плило спокійною течією…
У січні місяці, після Водохреща Надія і Макс одружилися. На весіллі гуляли самі ближчі друзі з роботи та родина. Мати Надії, хоч і обіцяла приїхати на весілля та хвороба на грип завадила приїзду. Подружжя приймало вітання по телефону.
На час ремонту в квартирі, молодята переїхали до Ельвіри. Усі свята зустрічали за великим круглим столом. Микола Миколайович й Маргарита з Віктором теж були частими гостями.
Щоденні клопоти, робота, дім, вечірні посиденьки з пахучим чаєм - щасливі хвилини життя. Надія з Максом планували влітку провести відпустку на березі моря. Але пандемія коронавірусу сovid - 19 порушила всі плани. Ельвіру терміново визвали в Ізраїль, люди які винаймали її квартиру переїхали в Америку. Їй таки повезло, вона іще встигла вилетіти до локдауну. Не знала коли повернеться, то ж вести справи в перукарні довірила Надії.
Через якийсь час, вірус уже прогресував і в Україні . В перукарні кількість клієнтів набагато зменшилася. Ельвіра часто дзвонила до Надії, цікавилася справами на роботі, давала поради.
У житті, як на довгій ниві, все трапляється на шляху. Кожного дня, доля дає людині нові випробування і вона має з ними справитися.
Надворі осінь… уздовж дороги напівголі тополі, за ними цвинтар. Надія йшла в чорній хустці. Холодний вітер разом з краплями дощу бив у обличчя, воно мов скам’яніле.
Макс і Маргарита стояли поруч, Він протягнув руку,
-Надійко пішли…
Вона звела на нього затуманені від сліз очі,
-Залиште мене саму…будь ласка.
Кілька кроків по стежці, по змішаному з багном пожовклому листю, підійшла ближче до могили,
-Тату, ми так мало часу провели з тобою.Та я вдячна долі, що хоч якийсь час змогли побути разом. Ти пробач, навіть не попрощалися, нам й подивитися на тебе не дозволили. Я хочу тобі подякувати за те, що я тебе ближче пізнала, тепер у мене є сестра. Ми поріднилися, то ж не хвилюйся. Я слово даю - Маргарита не залишиться сама, ми її завжди підтримаємо.
А час летів,….важкі випробування позаду.
Макс і Надія теж перехворіли на ковід, але в легкій формі.
Перед Новим роком скасували карантин, Ельвіра повернулася додому.У цей же день, на таксі поїхала на цвинтар, до могили Миколи Миколайовича поклала білі хризантеми. Біля могили, син дав їй змогу побути самій. Бачив, з яким болем у очах вона дивилася на фото (що було на хресті). Вона плакала…
-Нехай поплаче… нехай. Їй стане легше на душі- подумки заспокоював себе Макс - Все треба пережити, тримайся люба, я ж не маленький, бачив, як ви любовно відносилися один до одного.
Вона поверталася від могили, він із смутком дивився на неї - Ой матусю, ти так піддалася, де поділася твоя жвавість? А може щось болить та мовчиш? Але ж не скажеш…я тебе знаю.
Додому поверталися мовчки…. вийшли із таксі, син взяв її під руку,
-Мамо, я оце звернув увагу, біля могили Миколайовича лишили місце для могили, може прах дружини переховають?
- Та ні, вона похована біля батьків у рідному селі. Рита розказувала, так мати перед смертю захотіла.
Вона зупинилася, прямим поглядом дивилася в його очі, продовжила,
-Послухай сину, ми не безсмертні, думаючи про це, хочемо там знайти спокій,зустрітися з тими кого любиш, цінуєш у цьому житті. То моє місце..
-Та ти таке вигадала. Щось дуже зарано думки про смерть.У нас іще багато справ,тож тримаймося матусю.
І знову мовчки, наче кожен при своїх думках, по східцях підіймалися до квартири.
Нарешті дочекалися вихідного дня… за столом зібралася вся родина.
В голосі Ельвіри чути веселі нотки,
-Ну от я вдома та чи це тут мій дім чи там?! Інколи так буває. Ви хоч і молоді, але молодці без мене справилися. Та мабуть скоро, знову прийдеться летіти .
На її обличчі розпливлася привітна усмішка,
-Може б усі разом на тиждень чи два в гості, що скажете? І мені би там було веселіше….
Враз, всі один з одним переглянулися. Надія прошепотіла чоловікові,
-Ні- ні, ти що, я звідси нікуди не поїду, навіть і думати про це не хочу.
Він підтримав її,
-Ні, ну що ти мамо… ми цього не планували.Твоє право жити тут, чи там, вибирай де тобі краще.
-Тут діти, така справа. Мене слава Богу ковід оминув та й я, як туди прилетіла, відзразу зробила щеплення. Не знаю плітки чи ні та в колі друзів йдуть розмови про події на нашому сході. Ніби розпочалося загострення. Кажуть, що росія піде війною на Україну.
Син мовчав. Маргарита не стрималася, емоційно сказала,
-О-о-о… вони, що там блекоти об’їлися?
Надія рукою товкнулася чоловіка,
-А ти чого мовчиш?
Він поклав руку на її плечі, злегка обійняв,
-Все може бути, ті іроди на все здатні.Та не хвилюйтеся, все буде добре.
Після зимових свят, Ельвіра знову була в Ізраїлі.
Морозні дні і ночі втрачали силу, спить земля під пухким снігом. Старий лютневий місяць опускався до край неба. За вікном ледь іскрився сніг, ніч поступово відступала, в небі народжувався світанок.
У спальній кімнаті Надія порушила тишу, їй не спалося. –Ой, такий цікавий сон наснився - От би з мамою поговорити, спитати до чого все те, що бачила? Макс міцно спав. Боячись його розбудити, тихо встала, навшпиньках зайшла в іншу кімнату.
Раптові звуки насторожили її – Тю, це ж не може бути грім! Чи десь щось зірвалося?!
Миттєво привідчинила кватирку, здалеку лунали дивні звуки, ніби взриви.
-Ой, Боже! Це те, про що говорила свекруха?! Кинулася будити чоловіка.
-Максе! Максе проснись! Послухай які знадвору чути звуки,- відчиняючи вікно, схвильована, рукою торкалася його руки.
Відкривши очі, зірвався з ліжка,
-Зачини вікно! Це снаряди зриваються, хіба не чуєш?
Звуки вибухів почастішали….
Задзвонив телефон Макса. Перед тим, як відповісти,
-Почекай Надю, це з роботи…
З телефона лунав чоловічий голос. Вона зрозуміла - невтішні новини. Він уважно слухав, то червонів, то блід, очі стали великі, погляд замислений.
Нарешті заговорив,
-Все таки ця погань полізла, от нелюди. Я через пів години буду з вами. Па- па!
Зібрався швидко - за лічені хвилини. Заспокоїв, поцілував дружину і швидкою ходою вирушив до офіса.
Важко сприйняти слово –війна.
Надія почувалася безпорадною, що робити далі, не вкладалося в голові.
Минуло буквально кілька секунд… дзвінок від матері,
-Доню, що там у вас?
Вагалася, не знала, що сказати. Та врешті випалила,
-Макса визвали на роботу…
-Ой доню, біда! Це ж війна! З Харкова тітка подзвонила, літаки, вертольоти, як зграї воронів літають, скидають бомби. Каже росія почала наступ, ворожі танки пруть, уже перетнули кордон.
-У нас грохіт було чути здалеку, вже тепер ближче.
-То їдьте до нас, ми ж далеко від кордону.
-Я не думаю, що Макс погодиться, а я самого не залишу. Навіть і думати про це не буду. Згадай, як ти колись казала,- Куди голка, туди й нитка.
-Ти пам’ятаєш доню. Це добре, хоч інколи про мене згадуєш. Ми ж стільки років уже не зустрічалися.
-Та нічого мамо, може скоро й зустрінемося. Я сьогодні проснулася, такий цікавий сон бачила. Може зумієш розгадати?
-Ну-ну, що за сон?
-Ми з Максом в магазині придбали костюмчик для хлопчика. До чого це?
-Ой, доню, це ж на поповнення сім’ї. Будете мати синочка.
-Але ж я не вагітна!- заперечила їй.
Вона почула тремтіння голосу, відчувала якими зусиллями мати стримує сльози,
-Час покаже. Це гарна новина. Донечко, думаю тобі зараз краще не хвилюватися. Якщо будеш при надії, бережи себе і дитинку. Щодо приїзду, поговори з чоловіком, воно б так було спокійніше.
-Мамо, може це не надовго, не варто зриватися з місця.Та й свекрухи немає, нині я відповідаю за перукарню.
Попрощавшись з мамою, замислилася – А що, як і справді війна надовго, сумніваюся, щоб він погодився туди поїхати.
Звичайно, війна внесла корективи в життя сім’ї, родини.
Після відмітки у військкоматі, Макс відправився у офіс. В ньому планували зробити центр підтримки волонтерів.
Війна… майже щоденні вибухи, тривога, зажура, біль за загиблими – це лякало Надію. На якусь мить потішилася - Добре, що вчасно виїхала з росії. Щоб на мене чекало там? Ой, чи змогла б я виїхати?
Хоч Макс і рідко з’являвся вдома та долі дякувала, що зустріла його.
Так, їй було кого чекати, заспокоювала себе. - Максе нам є заради кого жити, ось приїдеш і я тобі все розкажу.
В середині березня війська РФ завдали ракетних ударів по аеропорту. По місту лунали сирени автомобілів швидкої допомоги. В цей час, в квартирі Надія була одна, з’являлося відчуття покинутості, відчаю, страху. Закутана в плед, дивилася у вікно, відчувала образу на весь світ. Плакала навзрид, хотілося кричати-
--Та зупиніться! Що ви коїте? О, Боже, зглянься ж на Уккраїну, допоможи вигнати рашистську орду з нашої землі!
Ії вкотре огортав сумнів - Як йому сказати, що в нас буде дитя, хіба зараз на часі?
Минув місяць… на фронті важкі бої. Макс вдома майже не ночував. Все частіше, прийде на годину - другу і знову спішить, бо є завдання, треба везти продукти й ліки. Надзвичайно страшно, одній просинатися від вибухів, під час повітряної тривоги, ховатися в коридорі.
Згодом, неподалік від будинку, самі мешканці району власноруч відновили бомбосховище. Одного разу, Макс звідти і забрав її, по дорозі додому, уважно подивився на неї,
-Тобі важко, бідненька, бачу ти схудла, поблідле обличчя. Я тебе розумію одна в квартирі....
-Та ні я не одна, ми удвох.
-Не зрозумів. Що Маргарита часто приходить?
-Та ні вона ж з Віктором у лікарні біля поранених чергує. Зараз лише по телефону спілкуємося й то рідко.
-То хто ж той інший, чи інша, хтось знайомий?
-Та ні, воно зі мною. Я не знала, як тобі сказати. Зараз у такий важкий час, але, як скажеш так і буде.
-Та кажи, що за таємниці?
У нас буде дитятко, я думаю, що хлопчик.
Вирячивши очі,він зупинився, хмикнув, провів п’ятирнею по своєму чорному волоссі,
-Це що правда?
-Так, уже дев’ять тижнів. Я не знала, як до тебе підійти і чи ти хочеш цю дитину.
-Ти що з глузду з’їхала! Це ж продовження роду, які можуть бути сумління?! Це ж наша дитина! І не важливо, чи дівчинка, чи хлопчик, основне у нас буде справжня сім’я. Ти не уявляєш, як цю новину сприйме мама, вона ж так давно цього чекає.
Усміхнений, відразу дзвонив до Ельвіри,
-Мамо терміново повертайся, мені потрібна твоя допомога. Надійка вагітна, а я…- ти ж сама розумієш, весь час на роботі.
Голос Ельвіри, - Питань немає, я уже закінчую з документами на приватність квартири. Через пару днів у нотаріуса оформлю продаж й буду повертатися. Ну давай, тримайтеся там! Ти ж підтримай Надю,уявляю, як їй зараз важко. Ну па-па.
Додому добератися Ельвірі прийшлося через Німеччину і Польщу, на дорогу витратила більше тижня. По приїзду, опікувалася невісткою. В магазинах непоганий вибір продуктів, тому жінка з задоволенням купувала м’ясо, овочі, фрукти, гранатовий сік. Прийшовши додому, не раз говорила,
-Надійко, оце дивися, щоб усе з’їла, я хочу, щоб мій онук народився справжнім бутузиком. Буде пухкеньким, матиме силу, он бачиш який мій Макс та ти ж фото бачила. Який же він там гарнесенький.
Спекотне літо… пекельно на фронті. Місто і передмісття потерпало від ракетних ударів, багато поранених, є загиблі. Тривожні дні і ночі. В людей розчарування, безнадія. Не раз у бомбосховищі лунали слова » Коли ж все це закінчиться? « Але в той же момент, у очах людей не меркнула надія - ворога буде подолано.
З міста багато людей виїхало за кордон, а дехто поїхав на захід України. Мати Надії, неодноразово запрошувала до себе, але ніякі умовляння не подіяли.
Одного разу, Надії з свекрухою, майже дві доби довелося просидіти в бомбосховищі. Жінка бачила, як невістці, в такому стані важко. Намагалася її не покидати, відволікала від новин про війну, розповідала про своє життя. Після нічного ракетного удару, ніби все затихло. Нарешті пролунав відбій повітряної тривоги і люди поспішили до виходу. Вони теж підіймалися по східцях. Надія йшла попереду, за нею свекруха, чатувала кожен її крок.Та враз помітила, як вона ніби стримуючись, хилилася навзнак, заволала,
-Допоможіть!
На щастя, на сходинку нижче за Ельвірою, йшов високий, худорлявий чоловік, років шестидесяти. Його руки, як граблі впіймали Надію. Сказав тихим виснаженим голосом,
-Ну- ну, все добре, не хвилюйтеся, я її тримаю.
Не поспішаючи виніс її з бомбосховища. Свекруха забідкалася,
- Треба визвати швидку, я зараз. Та в цю мить Надія відкрила очі,
-Ми вийшли? Чомусь у голові зашуміло, втратила орієнтацію, чого б це?
Після цього випадку Надія знаходилася під наглядом лікарів, навіть відбулася бесіда з психологом.
-Дякувати Богу все обійшлося – заспокоювала її свекруха. Он, приймай вітаміни, те що відбувається не сприймай близько до серця. Війна уже майже пів року, то ж ти маєш звикнути. Зрозумій мене, ми жінки, все маємо витримати. Знай, за дитину не тільки ти відповідаєш, а я теж. Якщо щось станеться, мені син не пробачить.
За вікном пізня осінь… Якось ввечері до них завітала Маргарита з Віктором. Після вечері, жінки залишилися за столом, пили чай. А Макс з Віктором спілкувалися на балконі. У них були серйозні обличчя, Надія розхвилювалася - Невже знову поїде на кілька днів, мені ж скоро народжувати. Я ж так хочу, щоб він був поряд, підтримав мене.
Для неї цей вечір тягнувся довго, мала бажання наодинці поговорити з чоловіком. Готуючись до сну, уже вийшовши з ванної кімнати, вона підслухала телефонну розмову чоловіка,
-Вікторе, ти ж розумієш куди цього разу я їду.Я не відмовлюся, де ти бачив. Якщо до пологів не приїду, прошу тебе, ти ж у лікарні, посприяй щоб все було добре.
Раптово почув кроки дружини,
-Ну все – все, ти мене зрозумів. Па-па.
Вона хотіла його запитати, про що спілкувався з Віктором, адже минула всього година, як вони розпрощалися. За мить, він устами торкнувся її чола,
-Сонце моє, цієї ночі мене можуть визвати. Ти лягай спати без мене, а я тут, на дивані приляжу. Не хочу тебе турбувати.
- І скільки днів тебе не буде?
-Та хто ж знає. Як буду на місці, якщо зможу подзвоню.
Минуло три дні… Зранку Надія відчувала, що настав час народжувати. Ельвіра збирала речі,
-Так спокійно! Як я тебе вчила - основне вірити, що все буде добре. Слухай лікарів, не бійся, не соромся. Не надумай істерити, може піднятися тиск, цим і собі нашкодиш, і дитині.
Уже в лікарні Надія спитала свекруху,
-Може хоч вам Макс дзвонив ?
-Якби дзвонив,чи ти б не чула,чи я б не сказала? Ти не хвилюйся і думай про дитину! Знай, багато залежить від тебе і проси Бога, щоб допоміг.
Ввечері зовсім близько лунали вибухи снарядів…. у бомбосховищі лікарні Надія народила хлопчика. Згодом … свекруха була біля неї,
-Це ж яке щастя, в мене є онучок Михайлик. Янгелятко ти наше. Бабусене сонечко, тепер мені є заради кого жити.
Надія зі сльозами на очах дивилася на неї -Яка ж це радість стати матір’ю, а може і я буду така щаслива, як вона, коли матиму своїх онуків. А Макс… о любий Максе , де ж ти ? Ми тебе так чекаємо!
Далі буде
ID:
997618
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.11.2023 14:23:02
© дата внесення змiн: 02.11.2023 15:42:14
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
ЦЕ Ж СТІЛЬКИ ПРАЦІ, МОЛОДЕЦЬ!