Пам'яті мого друга -
художника, поета
Миколая Стряпана.
На кладовищі тихо в всяку пору,
Ворони навіть, галки не галдять.
І очі дивляться так часто вгору,
То знов додолу, де усі мовчать.
О скільки тайн заховано у землю,
Зійшли на нуль незвідані світи...
Я бачу силуети світлі й темні, -
Вони колись щось мали на меті.
Приходить час, коли уже нічого
Не зачіпає душу, не торка,
Коли вже просиш одного у Бога, -
Хай буде у життя хода легка
Та хоч для когось, - для дітей, для внуків...
Невже Всевишній нас не поміча ?
Ми молимось, ми простягаєм руки,
Та де ж ота негаснуча свіча,
Що світить у Вселенській ночі?
І душі, як метелики летять...
А жити довго-довго хто не хоче?
І, слава Богу, є кого спитать,
Бо все життя земне, немов, на грані.
(Армагеддон приходив стільки раз.)
Побачити б вечірню зірку й ранню
Й промовить на прощання: "Все гаразд..."
Зворушливо...
Вічна пам"ять людині, яка залишила добрий слід на землі!
