1
Тихо… ніби й немає війни. Привітне сонце, теплі промені злегка торкалися землі, ранковий блиск роси барвисто переливався по траві.
Чиста блакить віщала гарний день….
Після важкого поранення, після реалібітації, Михайло повернувся в рідне село. Добротна хата, в ній батько й мати і він з ними, як до війни.
Життя інакше, не чути гармат, лише інколи з гучнововця чути звук сирен. Мало хто кудись ховається –уже звикли.-Що має бути, так і буде, - частіше всього, кажуть люди похилого віку. А молодь? Може хтось спитає? Та де та молодь у селі?! Так, декілька родин приїжджих зі сходу. Село далеко від залізничних колій, можна сказати глухе. Ранкову тишу порушує переспів півнів, інколи крики гусей й скавління,чи гавкіт собак.
Часті проблеми з інтернетом, сюди новини приходять з запізненням. Хто першим дізнається, хоч і ввечері, спішить до сусіда, вже по хаті розмови, ніби зібрався рій бджіл. Важкий час, не сидиться поодинці, один одного підтримують, бояться одинокості. Хоч і при свічках, розмови, суперечки, сподівання затягуються до пізньої ночі,тож разом легше все сприйняти.
Михайлові минуло сорок років.
- Не молодий та й не старий, - часто бідкалася мати,- Єдиний син, шкода, та доля щастя не дала.
Після армії, син мав кохання, в двадцять п*ять років одружився, але разом довго пожити не судилося. Лише п*ять років його втішали блакитні ніжні очі, в яких топився, забував про все на світі. А їй було лиш двадцять, одного разу в потязі познайомився . У чотирьохмістному купе їх двоє, слово за слово, уже й бесіда. Віра навчалася в Вінницькому кооперативному інституті на заочному відділенні. Якби один до одного ближче жили,, то напевно б зустрічалися частіше, краще би один одного знали. Два рази на місяць вони зустрічалися в Вінниці, вечорами спілкувалися по телефону,ото тільки й втіхи.На жаль дівчина приховувала біду, мала онкозахворювання.Зізналася через три роки, коли він здивувався,чому не вагітніє, безжальна хвороба забрала її життя.
2
Летіли ясні, погожі дні, чергувалися з прохолодними ночами.
Про минуле сина, вдома намагалися не згадувати. Мати інколи бідкалася, що син залишиться одинаком до глибокої старості. Та батько відразу потерав жилисті руки, скоса зиркав на неї, кашляв. Знала, як не замовкне, то старий гримне кулаком по столі, а лягаючи спати іще й добряче висварить.
Він розумів батьків, уже ж не молодий. Часто від матері чув слова,
-Думай синку !Думай!
А що тут думати? Задавав собі запитання. Сам винен, медсестричка Юля біля тебе ходила, а ти бовдур, хоча би раз її за руку взяв. Соромився, як підліток, особливо коли підносила судно. Відчував, що червонів, як варений рак, весь час очі донизу, ніби щось на підлозі шукав. Не зміг собі пояснити,чому коли вперше її побачив, торохкотіло серце, ніби мало вискочити. А згодом, день за днем, кожен її погляд, як свіжий ковток повітря, йому придавав сил стерпіти біль. Він намагався швидше стати на ноги.- Чорт забирай – в душі себе сварив.Чому здохляк став?
Тож з передової прийшов, а туди слабаків не беруть. Всі загартовані, хто в полі,чи на заводі,чи на фермі працював. Має бути сила! Має бути!
Для нього два тижні видалися надважкі. Привітна Юля- тендітна дівчина , з біленьким личком і білокурим волоссям, підбадьорювала хворих. Про себе він називав її лілією. Її карі очі красивої форми вражали його, заворожували. Воно звичайно, кажуть для кохання різниці в роках немає, але ж. Ото ж, якби не оте « але» - його зупиняло.-Я старий для неї. Коли почав ходити, звичайно шкутильгав, біля неї навіть соромився пройти. Тільки наближався, відразу серце збивалося з ритму.
З ними вона була вдень і вночі,тільки інколи зникала на кілька годин. Михайло намагався позбутися думок про неї, але знову думав і навіть брали ревнощі, коли вона допомагала іншим пораненим.
Минуло іще кілька тижнів… його перевели до іншої лікарні. Він дуже шкодував, що так і не привернув до себе більшої уваги. А одного разу насмілився записати її номер телефона ,уже й навіть наважився підійти та помітив, що нема телефона. Три дні ходив сам не свій. І додому не подзвонити, бо толком не запам’ятав номер, а тут іще й Юля зникла.
В іншій лікарні він пробув майже цілий місяць. За цей час згадав номер телефона до батьків. Але очі Юлі, її мила усмішка часто снилися, а тихий голос заворожував, манив до себе.
3
Михайло повернувся додому. Життя продовжилося у звичному русі, тільки на переміну погоди не мав спокою, відчував нестерпний біль у прооперованій нозі. На жаль жити без ліків не вдавалося.
Одного вечора мати підійшла до сина з телефоном,
-Михасю! Ану подивися, ти ба, з твого телефона дзвонять.
- Давай я сам відповім.
Злегка почервонів, хвилюючись взяв телефон,
-Ало! Я слухаю!
В телефоні чоловічий голос,
- Привіт Михайло! Це я - Максим.
-Який Максим?
- Ну той, що з тобою в одній палаті лежав.
- Ну-ну, а зачекай, це ти розповідав, що тебе поранило на день народження, здається хвалився тридцятник - кругла дата. Не розумію, як цей телефон потрапив до тебе ? Ти ж бачив, я його шукав, усі матраци перевернув.
-А знаєш де загубив?- пролунав сміх.
-У сартирі. Його ранком знайшла санітарка, здала зміну,забула віддати. Прийшла на роботу через добу, а тебе вже в іншу лікарню перевели..
- То чому ж ти зразу не передзвонив моїм батькам?
- Я знав, що ти в лікарні. Не хотів турбувати, бо не знав коли тебе додому випишуть, подумав будуть хвилюватися. А тепер, я уже герой, правда з палицею, але передвигаюся. Мене завтра виписують, думаю в Вінниці на вокзалі зможемо зустрітися, я ж тобі маю телефон віддати.
-А що там, наших багато виписали?
- Так- так, ще Олег залишився, в нього ускладнення, але обіцяють через тиждень – два теж поїде додому.
Мати спостерігала за розмовою, по закінченню, задумливо сказала,
- Як добре, що хлопців виписують, хай би вже якнайшвидше закінчилася війна. А що, ото прямо на день народження поранило?
-Так мамо, на війні всіляке трапляється. Ворожа куля - дурниця, не запитує в кого який день. Знаєш, а Максим такий кумедний, хоч який біль, навіть не скривиться, лише на якусь мить очі прикриє. А говорущий, тут і посміхнеться й якесь слово знайде сказати, щоби підтримати. І розсмішити мастак, та так, що й про болі забудеш. Ото комусь веселун попадеться, вдома ніхто не сумуватиме.
- Синку! Таким живеться легше. Веселий, значить упевнений в собія, а сміливіть в житті багато значить.Це ти, на війні сміливий, а до особистого життя, такий тихий, покірний, як річка в туманні дні.
-Та досить мамо, досить! Знову на свій лад переводиш розмову. Завтра скаже на яку годину маю бути на вокзалі, то добре, що заберу телефон.
За вікном ніч… Михайло довго не зміг заснути. Пригадував Максима з його веселими анекдотами, реакцію і усмішку Юлі, рум1янець на щічках. В очах зірниці, яких напевно ніколи не забути. Вкотре задумався, а мама права про сміливість.Чому не наважився побути наодинці, поговорити? Може боюся відповідальності, здрейхив, як кажуть хлопці. Ох мамо, де ж ту сміливість взяти, коли ті очі так зачаровують, що й слова не скажеш.
Жовтневий ранок… за вікном автобуса легкий туман. Михайло поглядав у вікно - От і осінь, а війна продовжується, важко хлопцям. Але якби я до них туди рвався та мене не візьмуть.
Люди поспіх виходили з автобуса, розходилися в різні сторони. Михайло пересів на трамвай. За вікном, по дорозі деінде під тиском вітру крутилося жовте листя. На якийсь час задумався, порівняв своє життя з листям, яке летіло, ніби шукало де краще прилягти.
В холі вокзалу гучно, люди, як комахи, копошаться, поспішають хто куди. В залі очікування, біля кіоска, Михайло очима шукав Максима. Він сидів у кріслі біля вікна, поруч з ним, обійнявши невеличку чорну сумочку, сиділа Юля. Світлий плаш дуже пасув їй до обличчя! Йому би посміхнутися, але так стиснуло в грудях - аж під серцем защеміло. А може це мені знак, поспілкуємося, може з цього щось і вийде. Може в гості запросити? Важко перевівши подих, йшов до них.
Юля перша помітила його, усміхнена,
- О, подивися хто до нас їде!
Усміхнені обличчя, теплі обійми, рукостискання. Михайло наважився обійняти Юлю,
-А ти, як наша рятівнице?
Її обличчя раптом взялося рум’янцем, у очах блиск, весело відповіла,
-Життя продовжується. Дай Боже перемоги й будемо насолоджуватися життям.
Максим, хитро зиркнув, поклав руку на її плече,
-Ми це… разом продовжимо життя. Їдемо до мене,одружимося.
Михайло зам’явся, намагався відвести погляд, в той же час розумів, треба щось сказати,
-А я подумав вона при роботі, тебе додому доставляє.
-О ні, це я її тепер до себе додому доставляю. Гарна квіточка, хай прикрасить мою оселю.
Оля забрала руку й на ходу…
-Ви без мене поспілкуйтеся, я відійду на пару хвилин.
Приховуючи хвилювання Михайло продовжив розмову,
-От ти умієш скзати! Бережи свою квітку, дивися, щоби ніхто не вкрав, цінуй. Такий скарб треба берегти, як зіницю ока.
-Знаю - знаю, якби ти був молодшим, напевно би теж не прогавив.
Михайло присів на стілець,
-Знаєш у мене іще все попереду. Я ж розповідав про минуле. Було діло, скуштував райське яблуко, виявилося гірким. Але думаю, колись доля буде прихильною до мене. До жінок здатний, тож все попереду.
- Ну добре!- тільки й встиг сказати Максим, як підійшла Юля.
-Ти чув? Здається наш потяг об’явили, маємо йти.
-Та і в мене за годину автобус, поки доберуся до автостанції.
Юля відкрила сумочку, щось шукала. Михайло чекав, хотів, іще раз, зазирнути в її красиві очі. Вона різко повернулася до Максима.
- Нам з камери схову треба забрати валізу, тож прощайтеся побратими.
І до Михайла протягнула руку,
-Мені Максим дещо розповів з вашого життя, тож усе в минулому.Не втрачайте надію, думаю роки не завада. Ви іще знайдете свою половинку, он скільки жінок залишилося без чоловіків. Думаю наші воїни проженуть рашистську навалу, все буде добре!. І ми обов’язково зустрінемося, лише б дочекатися перемоги. Щастя Вам!
Враз приревнував Максим, доволі емоційно відреагував,
-О, яке прощання! Все - все! Пішли, а то й справді прийдеться доганяти потяг. Па-Па Михайле, гадаю ми іще не раз зідзвонимос!.
Він з заздрістю дивився їм в слід .
Думка – метеликом -А вони підходять один одному, навіть трохи схожі.
Та тут наче лезом по душі - А може я й справді бовдур, бо не насмілився позалицятися. Мабуть не доля, потяг повіз квітку в іншому напрямку.
4
Холодний вітер обпікав обличчя, Михайло на ходу зиркав до неба - Напевно вітер навіє дощу…тож осінь, все може бути.
Злегка морозило… він розумів, це від нервів. На кілька секунд зупинився-Отакої! І чого нервувати,треба сприйняти все, їхати додому.
На платформі люди уже заходили в автобус. Неподалік від автобуса стояла низенька на зріст жінка, обіймала хлопчика.
-Ну синку, не плач, заспокойся. Ми вже скоро будемо на місці.
Хлопчик шморгав носом, скоса позирав на Михайла.
- М амо, а це точно наш автобус, може краще в того дядька запитай, а то знову не в той впхаємося.
- Та забудь, забудь про той автобус.Там просто було дуже тісно, тому ми й вийшли.
- Я їсти хочу, ти мені щось купи…
-Та де ж купи, хіба не бачиш, тут нічого не продають, а повертатися, то уже й до ночі не потрапимо до баби Марини, подала носову хустинку і продовжила,-Ти мій маленький герой, не плач, витирайся і пішли.
Михайло спостерігав, як люди поспіхом заходили в автобус. - Добре, що місця вказані, мабуть знову буде багато людей, треба йти. Хлопчик побачив, що Михайло, опираючись на палку, направився до автобуса,
-Мамо давай скоріше,бо усі місця займуть.
Жінка віддала водієві квиток,
-Ми зі сходу, нам на двох і одного місця досить.
Водій - сивий чоловікі, років шести десяти, кивнув рукою,
-Проходьте! От біда, їдуть люди, надіються на краще… охо-хо-хо.
Михайлове місце було поряд з цією жінкою і хлопчиком.
-Це ж треба такого - подумав і звернув увагу на обличчя жінки. Мабуть років тридцять! Та ні , а куди вона їде, каже зі сходу. Цікаво звідки, чи з Бахмута, чи з Соледара, а можливо й з Харківської області, їдуть бідні люди, їдуть світ за очі.
Хлопчик завертівся на її руках,
-Дядьку, а ви що були на війні?
-Так був. А ти напевно тікаєш від війни?
-Це мама, каже поїхали до бабці Марини, може в неї перебудемо, поки війна закінчиться.
-Артуре, синку, щось ти дуже розговорився. Он краще подивися у вікно, не набридай дядькові своїми розмовами.
Вона ледь повернулася до нього. Її очі збили його з пантелику. - Очі… знову карі очі і такі ж красиві, але трохи сумні. З під білого берета виднілося русяве волосся, її обличчя мало втомлений вигляд.
Цікаво в яке село вони їдуть? Михайло злегка торкнувся плеча хлопчика,
-То ти Артур, тепер я знаю твоє ім’я. А скажеш дядькові, скільки тобі років і в яке село ти їдеш?
За сина відповіла жінка,
-Йому шість років. Оце два тижні назад було день народження, саме нас бомбили. Якби мирно,то може б і відсвяткували. А тут бачите яке святкування, без хати залишилися, два тижні по автобусах, по вокзалах.
Михайло розумів, як жінці боляче про це говорити, більше нічого не запитував. Цікаво, до якої це тітки Маринив вони їдуть. В селі всіх знав, тут народився, виріс, безвиїздно мешкав, хіба що служба в армії.
Автобус часом покачувало, хлопчик заснув. А Михайло думками був у кожній сільській хаті, все намагався знайти бабу Марину.
Ото лишенько, чого відразу по своїй вулиці не шукав. Немає в нас баби Марини, уже три роки, як пішла в інший світ. Думки, як вітряки, подумки сам до себе - Чекай голубе, ану згадай, хто в тій хаті живе. Згадав, як мати бідкалася про переселенців, що посилилися в тій хаті. Ото буде розчарування, куди ж піде з дитиною?
До кінцевої зупинки, їхало кілька односельчан. Михайло, щоби не заважати, пересів на друге місце.Думав допомогти жінці, адже малий добре угрівся, солодко спав.
Нарешті автобус під’їхав до зупинки… водій запропонував усім вийти.
Жінка по чолі гладила сина,
-Артуре… ми приїхали!
З закритими очима, хлопчик щось бурмотів . Михайло стояв поруч,
-Я вам допоможу, візьму на руки..
-Ні - ні, що ви, він не такий легенький, як здається.
Відкривши очі, малий зразу здійнявся на ноги,
-Що приїхали?
-Так! От молодець що пробудився, пішли! - похвалила мати.
Михайло відразу взяв його за руку ,
-Знаєш Артуре, уже темніє, пізно шукати бабцю, до мене в гості підеш?
Малий задрав голову, безтямно кліпав очицями,
-Мамо,а може й справді, пішли, я такий голодний, там же нас нагодують. Хоч я йзігрівся, а в животі, аж шкварчить.От би гаряченького борщу поїсти.
Малий так швидко говорив, що вона й не могла слова вставити, жестом руки давала зрозуміти щоб замовк. .
--Та ви не сваріться на дитину! У народі існує приказка, що вустами дитини дієслов істина. В такому віці ми теж були щирими та мабуть просто цього не пам’ятаємо. Може скажете, як вас звати і погодитися на запрошення?
Артур від радості підстрибнув,
-Мою маму всі звуть Ольгою! Ну пішли, пішли!
Жінка озирнулася - А воно й справді, в таку пору по селу блудити не кращій варіант, але з осторогою сказала,
-А що ваша дружина скаже, діти?
-У мене вдома батько й мати, думаю гостей радо приймуть . Хата у нас добротна, велика, є де відпочити і телевізор можна подивитися.
5
Несподівані гості порушили звичне життя його сім’ї. Познайомившись, батько позирав на Ольгу, задоволено нарізав хліб, а мати ставила на стіл вечерю. Артур зразу познайомився з котом, тримав його на руках і дивився мультики. Вечеря видалася тихою, кожен смакував їжу і занурювався в думки. Тишу інколи порушував Артур, він був задоволений, щось шепотів до Ольги, тулився і позирав на Михайла.
Після смачної вечері, виморений Михайло, але задоволений поїздкою й знайомством, міцно заснув. А Ольга, лежачи в ліжку, в душі відчувала глибокий затишок - До добрих людей попала, а що далі? Напевно довіритися долі, а там час покаже.
Батькам довго не спалося, обговорювали день, втішалися гостями.
Пройшло три дні. Сонячний ранок… переспів півнів. Михайло хазяйнував біля кролів. Батько тер на велику терку кормовий буряк і кидав курям, хитро позирав на сина, наважився поговорити,
-Слухай, Михасю… нехай вони декілька днів поживуть у нас. Я так зрозумів Ольга одна виховує сина. Придивися до неї…
--Тату!
-Що тату? Ти йшов своєю стежкою в житті, тобе ніхто не зупиняв, усе робив, як хотів. Як Віру привіз, ми прийняли , до Військкомату пішов, плакали, але ж не відмовляли. А тепер тобі сама доля пропонує почати нове життя, не вагайся! В твоїх очах я помітив сонячний блиск, коли позирав на неї, мабуть сподобалася. Сину, не замикай серце для кохання!
-Та в неї очі красиві… тому й дивлюся.
-А я хіба кажу погані? Красиві і сама славна жіночка та й хлопчику треба батька. Ти ще молодий, може ладком - ладком та й матимете спільного хлопчика чи дівчинку. Не прибідняйся, в твої роки, ще повні пороховиці.
Михайло гучно закрив клітку, розчервонілий,
-Ой, щось сьогодні тебе так далеко занесло. Напевно себе в двадцять років пригадав.
У відповідь,старий усміхнений до нього, кивнув рукою в сторону відра, в якому лежали кормові буряки,
-Ти не тікай, оті буряки помий, я на потім натру. Слухай, хіба хороше гріх згадати?! Та не будь дівкою, ото до матері вдався. Та в молодості всього боялася, але ж тобі не двадцять. Життя - не ті дні що пройшли, а ті, що залишилися.А ти тільки пів життя прожив, ще все попереду. Подумай, час швидко спливає.
Михайло намагався швидко помити буряки й втекти від батькової моралі. А старий тільки пошморгував носом й задоволено продовжував,
-Ти ото якось будеш мати час, наведи порядки в літній кухні. Я там пічку пропалюю, коли собаці їсти варю, думаю не замерзнеш. І Ольгу запроси, хай допоможе книги перебрати. Якісь, здебільшого радянські пропагандистські, підуть для розпалювання пічки, а якісь можна й залишити.Там технічної літератури багато, кому вона тепер потібна, зараз технології зовсім інакші.
Михайло трохи схвильовано,
-Останнім часом ти мене дивуєш. Як тільки в хаті я та Ольга з сином, ти відзразу намагаєшся малого забрати й швидко зникнути . Чи це спеціально робиш?
-О… мій герою. Чи не помітив, як вона на тебе поглядає?! А до чого я веду, бачу ти й досі недопетрав? Знаєш, прямо скажу. На дивані, що в літній кухні, ми з твоєю мамою провели медовий місяць. На ньому й твоє зачаття відбулося. Хоч важко було, саме цю хату будували, але й на це часу вистачало. Молодість, кохання – майже, як гаряча пора влітку, весь час жага води. Тільки тут все інакше, хочеться пити солод з вуст, від спокуси втрачати розум.
Після такої промови в Михайла урвався терпець. Останній буряк перекинув з руки на руку і різко кинув у відро з водою,
-Та, досить! Різко розвернувся, попрямував до городу.
Думок багато… сумнів краяв серце. Чи правду батько каже про ті погляди? А чи на часі розпочинати нове життя, адже війна? Та чи погодиться іще в нас жити, весь час бідкається, що незручно.
Раптово посипав мілкий сніг та він не помічав його.просто дивився вдалину, ніби там бажав знайти пораду. До нього підбіг Артем,
-Дядьку, бабуся обідати гукає.
Думка, мов стріла – А він би мене за батька прийняв! Увечері весь час поряд, у оченятах блиски радості, тулиться, просить щоби якусь цікаву історію розповів, тільки не про війну. Звичайно в такому віці бачити жахи війни навіть важко сприйняти, наскільки зранена дитяча душа!
Малий уже тримав його за руку, вони поспішили до хати.
6
А час минав...
На третій день від Різдва батьки збиралися поїхати в інше село, до родичів. Батько чекав на рішення Ольги, напередодні він просив, щоб з ними поїхав Артур.
За цей час жінка уже звикла, влилася в цю сім’ю, відчувала, що поряд щирі, добрі люди. В душі таїла секрет, намагалася не показувати, що їй імпонує Михайло.Вд його поглядів губилася та в то й же час надіялася, що він таки зверне на неї увагу. Звичайно, не так, як на матір Артура ,а, як на одиноку жінку, яка не проти пройти з ним життєвий шлях.
З кімнати вибіг Артур,
-Дідусю ура! Мама дозволила, я їду з вами!
Пройшло зо три години, як батьки з Артуром на старенькій «ладі» поїхали в гості. Михайло в літній кухні, уже третій день наводив порядки.
Ольга в хаті… на стіл поставила тарілки для борщу - Ну от, будемо обідати, треба Михайла звати.
Відчинивши вхідні двері хати, декілька раз гукала його, але він не чув. Похапцем, накинула плед, поспішила до нього.
Скриплули двері… Михайло різко піднявся з дивана. Розгублено дивився на неї, в руках тримав декілька фоток.
Вона сміливо зазирнула в них, злегка почервонівши, мовила з милою усмішкою,
-О! Ти, що в дитинство занурився? Який гарненький хлопчик! Це ти?
- Так, це я ! Давай, я їх в альбом покладу.
-Ні, зачекай! Я борщ у тарілки не насипала, в каструлі не остигне. Дай хоч хвилинок п’ять подивитися, мені ж цікаво…
Михайло на якийсь час завмер від її пронизливого погляду. Ледь нахилившись тихо,
-Я цікавий тобі? Дивно, а мені здається ти уникаєш зостатися наодинці.
-Та ні, це ти тікаєш… звичайно, навіщо тобі жінка з дитиною та ще й без приданого.
-Навіщо нам сперечатись- нахилившись сказав він і руками злегка взявшись за її тендітні плечі, посадив на диван, продовжив,
-Твої уста, як маків цвіт… а очі, я в них топлюся, забуваю про все на світі.
Ніжний поцілунок в уста… вона розстала, як роса на сонці.
Більше ніяких слів…. в грубці розмірно потріскували дрова.
На Водохреще вся сім’я ходила до церкви. Освятивши воду, вдома мати застелила стіл вишитою скатертиною, звернулася до Ольги,
-Ти розтавляй посуд, накривай стіл, а я тим часом зніму теплий одяг.
В хаті пахло стравами…. Артур сидів між Ольгою і Михайлом, інколи водив оченятами, посміхався. Батько налив у келихи вина,
-Ну що… сьогодні не гріх пригубити вина,спочатку помянемо наших героїв, що захищають Україну,а вже за другим разом вип’ємо за свято. Бог бачить нас, думаю пробачить.
Після двох тостів, добре закусивши, Михайло підійнявся з стільця, голосно сказав,
- Мамо,тату, ми тут оце, трохи зам’явся та все ж продовжив,
-Ну вирішили побратися, поки що поживемо разом так, а після Провідної неділі одружимося.
Сидічи, Артур обома руками ообійняв Ольгу й випалив,
-Мамо, як це класно, тепер у мене буде батько!
Ольга пригорнула сина, прошепотіла,
-Так синку, в тебе буде батько, тільки ти ж його слухайся!
Батько посміхнувся і продовжив,- У нас буде дружня сімя! І дай Боже нам з бабкою побавити онуків!
В кімнаті всі дружньо дивилися телевізор, Михайло задумливо дивився на Ольгу., на душі тепло і радісно – Ну от, я став на нову стежину в житті, яку мені подарувала доля. Думаю все буде добре, нам би тільки війну закінчити та , прогнати рашистів з рідної землі!
Березень 2023р
ID:
980447
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 17.04.2023 08:24:41
© дата внесення змiн: 17.04.2023 08:49:29
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
ХРИСТОС ВОСКРЕС!
