Життям іду я вже не перше літо –
Немало їх лишилось на сліду.
Здавалося, царює мир у світі,
Тож все, про що я мріяла, знайду.
Я довго йшла і втому проганяла.
У срібло одяглось моє чоло.
Зозуля літ щедренько добавляла.
Радів за мене рід мій і село.
Стрічала ранки в сивій росяниці,
Із сонечком новий будила день.
Раділа веснам, першим громовицям,
Й порі, що літо бабине пряде.
Так глибшала в душі добра криниця.
Не знала, що війна ось-ось гряде,
Що небо Боже буде в блискавицях,
А в землі наші горенько прийде.
Лютневий день все поділив нам навпіл:
На «до» і «після»… Спокій відняла
Росія й загребущі її лапи
Творили пекло з міста і села.
І почорніли дні для українців.
Їх душі не раділи і весні.
Знали: не купиш волі за червінці…
Свердлили мозок думи навісні.
Весна вдяглася в траурну хустину,
Купалось літо в кров'яній ріці.
Вже й осінь стріла не одну дитину
В труні й сльозу утерла на щоці.
Шукали душі більш безпечні ніші,
Бо небо Боже плавилось в вогнях…
І хати почорніли найбіліші,
Коли вогонь ракети не минав.
Нарешті ворог клятий утікає,
Десь забуваючи накрадене добро.
Народжується день новий над краєм,
І світла додає йому Дніпро.
13.09.2022.
Ганна Верес Демиденко
Патріотично, Аню, з надією!
