Безмежно блакитне небо, розжарене сонцем денним,
І хвилі зелені в піні, лоскочуть пісчану даль.
Самотня дівчисько-леле, з волосс'ям, мов нічка, темним,
Схиливши обличчя в землю, шукає в душі примар.
Примари минулих смутків, страждань і кривавих трунків,
Мов дикі потвори з моря, вилазять у білий світ.
Зруйноване місто привид, колиска дитячих мріянь,
Острогами гострих шпилів, зчиняє несперпний біль.
А приятель - вітер теплий, в обіймах дівчисько пестить,
І зіткане з хмарки плаття, підпушує у бізе,
Три чайки в безодні неба, кружляють, мов спогад древній,
Про віру дитячу кревну у Бога і все живе...
