За селом у полі, струнка, білокора,
обвіяна вітром берізка стоїть.
У тиші й спокої, в незмінній покорі
під нею хлопчина давно уже спить...
Широкі простори йому відкривались,
стелились доріжки тепла і добра,
та мрії й надії його обірвались,
за мить все забрала життя течія...
Іде до берізки матуся в зажурі,
і дуже їй важко усе зрозуміть:
Чому таке сталось, і що далі буде,
і як їй без сина у світі цім жить?..
Довіку у неї журба не розтане,
і вітер, і втома її не спиня...
Берізку погладить і легше їй стане,
здається, що з сином вона розмовля...
І літом, й весною вона поспішає,
її не спиняє і осінь, й зима...
З любов"ю берізку вона доглядає,
і смутком сповиті і очі, й уста...
Давно вже збіліли її мрії й роки,
болить в неї серце і стогне душа...
Повільні і тихі стають її кроки,
печаль не минає і біль не згаса...
Отак вона й ходить, така її доля,
уже і тривога її не ляка...
І сина, й невістки у неї немає,
а є лиш могилка й берізка струнка..
В селі стоїть вишня і калина, а за селом сяє тополя і велечіють дуби, рясніє липа, величає смерека, буйно б'ють сосни... а от берізка якось прижилася у дЄрЄвнІ
