Таке нескуте жовторосся здирає з мене смутку сутінь
і пеленає по́зір туго у блискітливу далечінь...
І все, чого чекалось довго, нарешті нині відбулося!
Нарешті запросило душу на неугідливий поклін.
Де у молитві кожен порух такий легкий, мов доторк світла,
аби не здути одежину із цих жовтневих передпліч,
коли стоїш немов дитина від цього чи не цього світу
і притуляєш прекрасоти жовтовпеленані до віч.
І хай хтось мимо йде байдуже - не в мимолітті справжня правда,
а в тому, щоб надовго нині в собі уберегти цю мить,
коли у кожній цяпці яви - така нескорена принада,
коли у кожнім зорі ока - така божественна пресить!
І серце дістає розкрилля, цій осені складає оди,
спускаючи на воду смутки - нехай пливуть собі, пливуть.
Бо воскрешає знову радість оце живильне жовторосся,
котре усе й не обдивиттсь, не увібрати, не збагнуть...
19.10.21 р.
