Якóсь в набридлому ток-шоу,
по телевізору почув:
один знав українську мову,
російськомовним інший був.
Мені водночас смішно стало
і стало сумно: вже така
землі цієї доля склалась
у непростих її віках.
Тож тему змушений підняти
про мову: у житті, хоч раз,
через одного, обирати
звук думки наступає час.
Згадалася пора ранкова
і дві красиві вчителькѝ:
російська й українська мови
стоять рукою до руки.
Шкільна лінійка, клас четвертий
повчальні слухає слова...
Одній, вже сталося померти,
а українська – ще жива…
Старенька зараз, наша «кера»,
тоді – наш класний керівник,
змогла – і в час СРСР-а
в нас України дух проник.
Вже потім нас навчали «чтокать»
газети, армія, наук
підручники: їх суть «глибока»
була російською на звук.
Російська мова – пречудова,
але бійцеві на війні
з дитинства знана колискова
пасе мурахи на спині.
Мов код ідентифікаційний,
звук думки кожного із нас:
когось він кличе до Росії,
а нам – за Україну час!
