спекотного літнього вечора дівчата бігли з роботи.
я не міг їм дозволити йти самим, тож тягся за ними назирці.
сходи вели нагору: все вище й вище, до неба.
місто лишилося десь унизу; довкола – море зірок
і пахощі літньої ночі; мені пересохло в горлі.
спека все не спадала; дівчата пороззувалися
й стали скидати свій одяг; так само робив і я.
ми вже нікуди не йшли, лиш екстатично стрибали
на самій межі цього світу. я танцював, як ведмідь.
ми були там самі: лиш я та мої дівчата
в сяйві повного місяця, аж на вершині світу.
натанцювавшися і натомившися, ми відійшли від краю.
я ліг біля найвродливішої красуні нашого всесвіту:
на небесах вона зветься венерою. отже, я ліг біля неї,
вона мене годувала якоюсь солодкою кашею,
та все доливала вина – то, щоб ви розуміли,
були життєдайна амброзія та нектар, насолода богів.
зрештою я знепритомнів, і спочив на лоні морфея.
перше, що пам'ятаю: біль у очах. сходить сонце;
на губу мені сів горобець, і, мов злодій, видзьобує з рота
всю ту безсмертну кашу, котру я не встиг проковтнути.
мені пощастило: я зміг розплющити очі повністю.
венера ще спала, простягнувшися впоперек ліжка.
прийшла вже покоївка. вона стояла розгублено,
і озиралася, з чого почати. я її розумів:
приніс їй свої щонайщиріші вибачення, й покинув ці небеса.
то був сто двадцятий поверх – можете уявити?
страшно подумати, як було б впасти звідти на землю
on top of the world, deep purple
