Вночі погляньте у бездонне небо:
Де відшукати більшої краси?
Прислухайтесь і ніби десь далеко
Почуєте сріблясті голоси...
Десь із далеку тихий шепіт лине,
То між собою зорі гомонять,
А розповіді їхні без упину
Через століття й відстані летять.
І кожна зірка – це окрема доля,
Окрема радість і окремий біль,
Миттєвість щастя й нескінченість горя,
Життя незрозуміла заметіль...
Зірки – як люди: теплі є й холодні,
Яскраві й ні, великі і малі,
Є, що віками сяють у безодні
Й дарують теплі погляди Землі.
Он погляда красуня синьоока,
Вся так і сяє, так і миготить.
А ця ось – олімпійський має спокій,
Вона собі непоспіхом горить.
Куди, скажіть, їй треба поспішати?
Чи ж варт себе даремно витрачать?
Віддать тепло, щоб потім догорати?
Їй краще жевріть, ніж отак палать.
А щастя й спокій – речі дуже різні,
Та зрозуміти це дано не всім.
Дивлюсь і чую загадкову пісню.
Я слухаю космічні голоси.
