Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: MAVka_tells_tales)): Дівчина з канзаші - ВІРШ


MAVka_tells_tales)): Дівчина з канзаші - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 1

Пошук


Перевірка розміру




Дівчина з канзаші

Вже не перший день шукаю в собі сили вилити все, що мене їсть і, що мене поглинає, можливо навіть зараз я відкладу ручку і зупинюсь не в змозі побачити жодної літери, що лиш напишу. Пройшло от уже 20 років, а в моїй голові й досі лиш закрию очі постає образ дівчинки з канзаші, яка так яскраво і щиро мені посміхається, простягаючи, атласну, пелюсткову золоту лисицю, що і досі лежить на моїй запиленій дерев'яній поличці. Останні роки навчання у школі я був старостою свого класу, тож мусив відповідати за всіх та все. Неочікувано, до нас перевелася вона, дівчина, що в першу ж зустріч здалася усім особливою. Вона мала каштаново-руде волосся та темні майже чорні очиці, одягалась ця чарівна панна як і всі, вирізняло її лише те, що на свою форму вона приколювала брошку із золотувато-оранжевою лисицею, яку вона ніколи, скільки пам'ятаю, не знімала. З усіх закутків у школі тільки й чути було, яка ж вона крута, та що там, навіть найпроблемніші хулігани були від неї в захваті. Не обходилося й без заздрощів, при чому, не тільки дівчат душила жаба при погляді на новеньку. Кицуне, просила називати себе ця руденька мрійниця, і ніхто не розумів, що ж воно таке, думаючи, що ця дівчина просто до безтями любить кошенят, та, боже, як ми помилялися, як же сильно ми помилялися. Надія, так звали її насправді, була людиною до безумства сміливою, вона не боялась взагалі нічого і нікого, проте завжди тихо, ніби причаївшись сиділа на задній парті. Час від часу було чути як хитрунка клацає запальничкою. Вона робила це не для того, щоб позлити когось, чи зробити шкоду, просто це було невід'ємною частиною того процесу, який займав увесь час поки йшли заняття, а інколи й перерви. Надя робила прикраси в техніці канзаші, схожі до тих, що носять у своїх зачісках японські гейші, і в неї це виходило відмінно, тож скоро усі наші однокласниці заквітчалися прекрасними атласними квітами різних форм та відтінків, на заздрість красуням з інших класів. Ви спитаєте, як же вона могла так просто блимати запальничкою, під наглядом учителів, при цьому залишаючись непоміченою? Знали б ви, скільки запальничок опинилося в коробці конфіскованих речей, певно їх там десь пів сотні, якщо не більше, і їх би відбирали й далі, якби якось Надя не сказала: "Чому ви продовжуєте забирати їх? Ви ж знаєте, що в мене є ще кільканадцять запасних запальничок, тож скільки б ви не конфіскували, я витягну ще, а коли вони закінчаться, я куплю вдвічі більше, і все одно робитиму те, до чого лежить душа." Схожі фрази чули всі вчителі нашої школи, тож з часом, вони просто змирилися, при цьому впевнившись, що дівчина не робитиме шкоди. Зрештою вона почала приносити з собою свічку, аби припалювати стрічки, не займаючи руки запальничкою. Кицуне не вчилась на найвищі бали, та власне вона взагалі не вчилася, і на невідоме питання від розлюченого її неукством вчителя вона з посмішкою сміливо казала: "Не знаю", на вимогу повторити те, про що розповідав щойно вчитель почути від неї: " Звідки ж мені знати, я вас не слухала" було справою звичайною, коли в інших в ідентичній ситуації як правило починав заплітатися язик і тремтіти руки. Одного дня, Кицуне не принесла до класу ані стрічок, ані запальнички чи свічки, і на її парті нарешті з'явився зошит з ручкою, тепер руденька хитрунка замріяно й перелякано дивилась у вікно, переминаючи в руках телефон, та істерично хитаючи ногами. Всім своїм виглядом вона показувала, що чекає чогось, а чи може когось? Смартфон задзвонив посеред контрольної, Надія зірвалася з місця в кулею вилетіла з класу, ошарашивши всіх своєю різкістю. За хвилину ми почули радісні крики з коридору. "Здійснилось, здійснилось! Нарешті здійснилось!" - щасливо горлала Кицуне, ймовірно сонячно посміхаючись. Вона забігла до класу, вхопила свої речі, та швидко покинула школу. Наступного дня вона забрала свої документи, навіть не провчившись і року з нами. Увечері я подзвонив і запитав, що сталося і чому вона так різко вирішила змінити школу. -Я не буду вчитися далі взагалі, тож цей рік можна вважати випускним. -Але чому ти покидаєш школу? Чим ти хочеш займатись без освіти? -Я стану майко, майко - розумієш, Дмитре?! Я могла лише мріяти про це, а тепер це стало реальністю! - не стримуючи емоцій сказала вона - Післязавтра я лечу в Японію, білети вже лежать на моєму столі, я збираю речі. Нарешті мої квіти стануть мені в пригоді. Я не розумів, що вона таке каже, тому мовчав, і мою тишу зрозуміли дещо не так як варто було б. -Мені шкода, що я не можу зустрітись з усіма перед від'їздом, але надіюсь, ви не триматимете на мене образу. Якщо хочеш, можеш провести мене, мій літак відлітає о 15:00, та я приїду в аеропорт десь за годину до рейсу, тож буду чекати, зустрічі, якщо ти вирішиш, що варто зустрітись із Кицуне, до того, як вона спробує стати майко. - Надія поклала слухавку. Все ж подумавши, що хочу побачити її через день я відправився до аеропорту, посеред просторого приміщення стояла Кицуне усібіч роззираючись. Побачивши мене, вона усміхнено замахала руками закликаючи підійти, і я підійшов. Ми посиділи трохи в аеропортовому кафе за чашкою чаю, і здавалося зовсім скоро оголосили посадку на її рейс. Я провів її до місця посадки, а вона яскраво усміхнено протягнула мені лисичку, з якою ніколи не розлучалася. -Ця прикраса, це я - Кицуне, так японці лисичок називають. Я вірю, що це вона здійснила мою мрію, і тепер, коли те, що я загадувала їй збулося, я хочу віддати її тобі. Надіюсь і те що ти забажав справдиться, Дмитре! Бувай! Очікуй листівки з Японії! - сказала вона, і не дочекавшись моєї відповіді пішла на посадку, щось сумне було в її посмішці тоді. Я відійшов убік, і через вікно став спостерігати як злітає її літак, на мить мені здалося, що з ілюмінатора вона махає мені, тож я помахав у відповідь. Журавлем злетіла вона в небо, і через кілька годин разом із залізним птахом зникла з радарів, лишивши зі мною свою удачу, і свою мрію.