Похилилася верба...Дуб схиляє віти...
Вже минув мій дивосад у цілунках літа.
Я не зчулась, як прийшла осінь ніби в гості,
Вже тупцюється й зима на моїм помості...
Не зуміла я спинити біг років гарячих,
Ні веселих, ні сумних, ні глухих, ні зрячих.
Та й не може їх спинити ніхто і ніколи,
Підхопили їх вітри, віднесли за море.
Осінь, жовтень, листопад в моїм саду ходить,
Мої коси, як траву, і сріблить, і косить.
Так мої і дні, й роки в вирій відлітають,
Тільки жаль вони до мене назад не вертають.
Кличу я свої роки днями і ночами:
-Зупиніться хоч на мить, не встигаю з вами...
А вони летять, спішать, не чують благанн,
Та живуть в мені завжди мрії й сподівання.
Мій осінній дивосад, сповнений плодами,
Обсипає він мене щедрими дарами...
Не схиляюся від вітру, не кричу, не плачу,
А свій літній дивосад я в онуках бачу...
