Колись писав Тарас Шевченко,
що в нього думи, ніби діти,
є світлі,дивні і нікчемні,
та все ж частіш схожі на квіти...
Мене мої постійно кличуть,
ведуть щоденно за собою,
як журавлі в небі курличуть,-
восени,літом і весною...
Та й в зиму також не німіють,
хоч бува часом присипляють,
і розбудить мене не сміють,
що їх покличу вони знають...
Я їх і слухаю, й витаю,
то в небеса, то десь за море,
з ними постійно щось шукаю,
тамую прикрощі і горе...
Молюся Богу,зупиняюсь,
зневіру й пустку розганяю...
І в ясний день,і як смеркає,
я їх до купочки збираю...
Щось обмірковую я з ними,
поради іноді питаю,
хоч говорить вони не вміють,
та їх підказки я сприймаю...
Вони бувають в мене дивні,
бува засвічують зірками,
стає мені все зрозуміло,
з моїми дивними думками...
А ще упевнено і тихо,
вони мені допомагають,-
долати прикрощі і лихо,
ще й в снах мене оберігають...
Отак із ними і живу я,
на долю вже не нарікаю...
Думи мої завжди зі мною,
вони не зраджують,я знаю!..
Гарно! 
Дуже гарно!!!
