Сини й онуки розбирали хату:
Старий трухляк, що́ то вже тримати!
І до тих слів нема вже що додати,
І йде до рук сокира, лом, лопата...
Помре й салок, коли не стане хати, -
Та все на світі мусить помирати!
І треба все із серця відпускати...
І десь в світах за цим слідкує Мати:
Вона і там стоїть на варті хати!
(Ще рано було їм обом вмирати...)
Чумацьким Шляхом йде у безвість Мати
І не поверне, бо нема вже хати.
Насупивсь, наче сивий гомін, тато:
Їм би, невдячним, чуба відірвати!
Шкода лишень, що та невтомна Мати
З небес на все те мусить споглядати...
-Забрати б лом, - так бідкається тато,-
Я ще не встиг там все подоробляти.
Як на Великдень без старої хати?!
-А як Різдво?! Не прийду, - каже Мати.
Коли сідали діти серед хати,
То край стола все вмощувалась Мати...
А як уміла дітям догоджати:
Спекти, зварити і на стіл подати.
А ті подались до нової хати.
А ту, стару, ламати-розбирати!
І на долонях - мозолі горбаті,
Бо розбирати, то не будувати!
