Відкритим полем —
вільний вітер:
і Бог і раб і гук...
Стовпи хитаються,
і простір без вагання
в’їжджа на часі, —
і куди, не стачить рук...
Лагідне вітром долі роздягання
Велике серце:
в полі вогник мов горить.
Єдна собою долю і провалля.
Свистить у місячнім напої
причандалля
І ріжні враження
скидаються згори.
Ще, мабуть, довго щось рішатимуть вгорі.
Просієш душу, мов доходить в засіваннях,
Що рипнеться —
й заступить за поріг
мов рай простий просте замилування.
Око не дадє хвильностям покою,
а буде косми прививать і брить.
Се через вогник, що тихесенько горить, —
з обрію в обрій мов пронеслось осокою
Ще малодушшя сяде.
Правду заслоїть.
З гуком щось зробиться.
І найде уповання:
на покуті світло спокійнеє стоїть
простеє Божеє сердець замилування.
І дух — ключі сердець
під час попустить
Встане Жона ще й тихою рукою
Пропустить небо і опустить — й
за собою
Вселенську тугу принесе на гуслях.
І підріжняються іти байдаки
й струги:
Обидві туги встануть, величальні,
І та земна, що витріщається, благальна,
І та, що любить, всепрощальна туга...
18.11.2004
