Я добре пам'ятаю ту весну:
Кінчався квітень, зелень проростала,
Прокинувшись від затяжного сну,
А я на свого первістка чекала.
В жіночому житті бувають дні,
Коли ти вся в очікуванні дива,
Коли думки замріяно ясні,
І ти сама піднесено щаслива.
А навкруги була така краса!
Сади у білім цвіті утопали,
Дзвеніли різноспівом небеса
І в селах землю сіяли-орали.
Що згадувать? Було все, як завжди,
Люди жили і про майбутнє дбали,
Проте страшної чорної біди
Не кликали, не ждали, не чекали.
Вона прийшла сама і на весь світ
Тоді умить прославився Чорнобиль.
Бодай ніколи, аж до скону літ,
Такої слави не зазнать нікому!
Руїни-села, привиди-міста
І тридцятикілометрова зона,
І не одне загублене життя,
І не одна понівечена доля...
В той рік моя чорнобильська весна
Скінчилась в травні – народила сина.
Затьмарювалась радість та ясна
Посвідченням – «чорнобильська дитина».
Вже стільки літ , а наче одна мить,
Трохи присіло, звиклось, призабулось.
Але душа неспокоєм болить:
Щоб лихо те до нас не повернулось!
«Зірка Полин» засяяла над світом…
Які слова! Немов рядок із пісні…
Насправді ж материнство й «мирний атом»
Поняття таки зовсім не сумісні...
2011 р.
