Пташина б’ється вже давно
В морозом сковане вікно,
Немовби, проситься: «Впусти»,
Серед холодної зими
До шибки тулиться крильми.
Мабуть, ще звечора вона
Сюди спустилась до вікна.
Можливо, це твоя душа,
Не поспішаючи прийшла,
Й про себе звістку подала.
Ой сину, пташечко моя,
Побачити б хотіла я,
Тебе – загублене дитя,
Убите на страшній війні.
За що ж така біда мені?
Скоріш відкрию я вікно..
-Тебе чекаємо давно,
Заходь же, пташечко моя.
Чекає тут сестра твоя,
Бо ми ж родина і сім’я.
Маленька пташечка й сумна
Мене не чує із вікна
І лише стукає вона.
До шибки тулиться крильми
Серед холодної зими.
Дуже гарно, Олю. Кожна строфа болем обзивається, особливо: Миттєво відкрию віконце:
-Заходь, Ти до нас, наше Сонце!
Беру найкращу скатертину,
Накрию стіл, для Тебе, Сину.