Невпинно кружляють кольори калейдоскопу. Невпинно змінюється картинка. Яскрава. Різнобарвна. Жива. І наче дивом розквітає світ.
Доки картинки не повертають на друге коло.
А далі й третє.
А потім розсипаються дрібними частками.
Зламалося? Чи так і було одвіку замислено кимось?
А око вже вихопило мутне шкельце, на якому проектувалися всі оті дивовижі.
Біла імла.
Наповнює зір. Затуманює погляд. Клубочиться кудись у безвість.
Хіба може бути імла білою? Як білий дим, що роз’їдає легені.
А може картинка ще складеться? Можливо то тільки мить?
Мить у якій застрягаєш. Як голограма між склом. Як слід від пальця на поверхні. Не видно нічого.
Залишилося чекання. Чекання, що коло запуститься знову. Цикл повториться. Але продовжиться рух. Продовжиться те, що є самим життям. Таке знайоме і звичне.
Звісно все відбудеться саме так. Знає напевне.
Звідки ж тоді та неясна тривога? Звідки тремтливий щем?
І все ж, є щось особливо привабливе у тій молочно білій імлі, що сповнює овид. Вона дозволяє уявити собі попереду все, чого ніколи не буває у реальності. І тоді, можливо з неї вичаклується небачене диво.
Починає подобатися відчуття беззахисності і відкритості. Пробираєшся через туман обережно, не поспіхом, наче відкривається чиста сторінка, на якій ще не відомо, що буде написано. Особлива свобода приходить тоді.
Що за нею? Що за тією межею?
Не може ж бути, щоб і до того, нового, звикнути так легко.
А якщо ні? Чи прийме той світ? Чи так і залишить у цій імлі. Тут надовго залишатися не можна.
А якщо звикати доведеться до цієї білої порожнечі, німотної і тихої?
Страх і надія переплітаються химерним клубком, який мусить вивести кудись…
Куди?
Цікавість і обережність змішалися і зупиняють рух.
Вперед чи назад?
Назад шляху немає.
Значить тільки вперед. Через білу імлу. Блакитну імлу. Сіру імлу.
Дорога ще не скінчилася.
Часом хочеться, щоб тривала довше.
Та прийде час і межу буде перейдено.
А далі…
Почнеться зовсім інша історія.
