Найважче у житті – чекання,
А ще як треба доганяти.
В душі плекаю сподівання,
А чи здійсняться – де там знати!
Все сподіваюсь… їдким димом
В дорозі подих забиває.
Що у житті згоріло хмизом
Те вдруге в цвіті не буяє.
Та часом, під осінні вальси,
Коли шал літа відлітає,
Каштан в закоханості трансі
Заради вишні розквітає.
І що йому до холоднечі,
Що наближається невпинно!
Він пам’ятає, як на плечі
Фата спускалась біло-пінна,
Як молоді липкі листочки
Під сонцем ніжно розгортались
І як про почуття солодке
Вони із вишнею шептали.
Весняний вітер, їхній шепіт,
Немов поштар ніс їм по черзі.
Тому не щез весняний трепет,
Не вмерли гілочки замерзлі
В ранкових приморозках ночі.
Каштан ще марив тим шептанням.
Тож вистрелив в осінні очі
Свічками ніжного кохання.
Плаксива осінь здивувалась:
Розчулилася, цим зігріта.
Каштанові подарувала
Шматочок бабиного літа.
Отак і я: розцвів неждано
Під свою зиму, безталанний...
У почуттях до тебе, Панно,
До тебе, радосте остання!
Та моя осінь не дарує
Ані шматочка для відради!..
Хоча у пам’яті чарують
Ночей травневих зорепади.
18.11.2016