Квітка надії
Стоять в обіймах парубок з дівчиною,
теплом своїм безмовно гомонять,
своє кохання роблячи жариною,
якою дні увечері горять.
Зоря вечірня ніжить їх ласкавістю,
багаттям мрій ховаючи грозу,
але не злива вразить їх реальністю,
гірка біда лиш викличе сльозу.
Настане ранок їхньою розлукою,
бо все тепло між ними розтає,
яснивши день вершиною високою,
яка на обрій сонце дістає.
На Січ поїхав парубок дорогою,
через моря просторів степових,
стискавши серцем думку насторогою,
бо шлях війни веде до неживих.
Товаришів знайшовши по сміливості,
у перший бій хреститися пішов
свій гострий меч гартуючи кривавістю,
душею від жорстокості холов.
Назавше поряд шабля із рушницею,
якими зустрічає день новим,
існуючи нещадною зірницею,
радіє, що залишився живим.
Коли бої змінились знову тишею
або від ран ослабленим лежить,
то п`є вино п`янке своєю чашею,
згадавши враз кохану і не спить.
Юнак з війни додому не вернеться,
додому лиш повернеться козак,
від крові все буття перевернеться,
бо у житті віднині він хижак.
Його впізнає дівчина коханая,
лише теплом і голосом з грудей,
чекаючи із вірністю жаданою,
про нього звістку від простих людей.
Закохані стоять в обіймах знову,
безмовно пестять думи золотії,
та в козака любов співає мову,
зацвівши в серці квіткою надії.
Зіграє їй на кобзі свою пісню,
співавши її часто на війні,
зрадіє почуттями дуже слізно,
що не лежить на полі, на спині.
А знову бачить ті кохані очі,
і чує голос радістю дощів,
які дарують дні, чарують ночі,
щасливою відрадою душі.
Віктор Цвіт 15.10.16
Я пишу грамотно) Але знову ж по-своєму) А вам маленька порада: Не судіть тих, кого не знаєте) Мої слова не завжди є правильними по вашим рамкам і стандартам, але вони завжди є необхідними)
