У тиші болю, мимоволі,
Стискаєш руки смерті й долі.
Бо прийшла черга їм змагатись.
І може виграє не той?
Але тримаєш їх зап'ястя,
Бо виходу уже нема.
Нехай вже грають, щоб їм трясця!
Душа не відійде сама!
Можна було б зімкнути очі,
Й піти з косою в світ чужий.
А ти в своєму бути хочеш,
Він то паршивий, але ж свій!
І от лежиш немов підставка,
І хтось вирішує за тебе.
Скажіть, гравці, а сильна ставка?
Моя душа комусь хоч треба?
І вже здається все чорніє,
Чи то в очах, чи гине світ.
Рука, кривава заніміє.
Я по собі залишив слід?
Згадаєш всі моменти волі,
Як покидатиме життя.
І прошепочеш тихо долі-
Солдат не знає забуття.
З останніх сил, на повні груди,
Вдихнеш, й піднімешся з колін.
Тебе ніхто не позабуде,
Це твій народ, з усіх сторін.
Гадав, що сам побореш смерть,
Бо це ж лише твоє життя!
Його пройшло всього лиш чверть,
Яке ж сумне це відчуття!
Та поки ти безсило спав,
І думав, що тебе лишили.
Зі смертю твій товариш грав,
Не віддавав тебе щосили.
І попри біль, й нестерпну муку.
Не відпускав знімілу руку.
Тримав тебе з останніх сил,
Хоч ти й ніколи не просив.
