Зоря моя.
Напевно, так ведеться вже од віку,
Як кажуть поміж нашими людьми,
Дається Зірка щастя чоловіку,
Хоч віримо у це не завжди ми.
Коли ж зоря по небі пронеслася
І слід її поглинула пітьма,
Чергова втрата в долі відбулася
І вже людини поміж нас нема…
Зоре моя! Прозора та блакитна!
Усе життя з недолею б’ючись,
Буває сумніваюсь: чи привітна?
Та вірю в тебе по останню мить.
Я був щасливим до щемного болю
При сяєві здивованих очей,
Коли читав вірші у рідній школі
В останню ніч, - з усіх шкільних ночей.
Коли ішов з новеньким атестатом,
З надіями в свої щасливі дні,
Коли від віри був як птах крилатий –
На повний жар світила ти мені!
На жаль, в житті так зазвичай буває,
Що сяєво щасливої зорі
Не повсякденно в нашій долі сяє,
Та вберігає при лихій порі.
Зимовий вечір… заметіль кружляла.
Поміж руїн стежина повела…
Ти! – зіронько! – мене не розпізнала
Та вберегти від лиха не змогла…
Суцільний морок опустився в долю!
На всі подальші, нелегкі роки…
Під пароксизмом розпачу і болю
Забув і я про вірші, про зірки…
Не було як їх памятать та вірить
Коли лежиш, а поряд – люди мруть…
І цим стражданням ні кінця, ні міри!
Провалишся у прірву… заберуть…
Не провалився! Що мене тримало
На цьому світі? – сам не знаю я.
Напевно, ти мене в життя підняла,
Непогасима зіронько моя!
В борні нещадній прибували сили
У кволе тіло, як в зерня вода.
І знов надія до життя ожила,
І мрія заяскріла, як звізда .
Та довелось багато часу втратить
На боротьбу з байдужістю людей!..
Хай було боляче! Не ремствував, не плакав,
Хоч розпач, було – рвався із грудей!
Зоря моя! Ти теж в той час боролась
Із мороком жорстокого буття.
Можливо, від безміри, охолола
І нам забракло сили для життя…
А вже тому, хоч в Україні рідній,
Здобувши і диплома, і знання,
Я виявився зовсім непотрібним.
Мов до мети ломився навмання.
Самотній в світі. Ні рідні, ні хати
Де б пересидів, поки щось знайти…
І знов на гірше: грати інтернатів
З яких так прагнув назавжди піти!
Безжальна дійсність! Крах усіх ілюзій!
Згасає мрія в димній далині…
І я не знав: чи ти світити будеш,
Чи твого сяйва вже не знать мені?
Зоря моя! В житті не намагаюсь
Як подарунок, щось за «так» знайти.
Як тільки можу – чесно заробляю,
Але молю: хоч іноді – світи!
Бо як же важко на душі буває,
Як хтось з презирством дивиться услід,
Коли шляху з безвиході не маю,
Тоді заціплю зуби і не знаю
Чи світиш ти у небі, чи вже ні…
Зоре моя! Ще вірю – не здаєшся!
Нас не візьме за просто так пітьма.
Та в мить останню, коли ти зірвешся,
Про нас не скажуть, що були дарма
Бо ж вірую усупереч прикметам,
Коли нас небо викреслить навік,
В ту саму мить на голубій планеті
Народиться для щастя чоловік!
*************
P.S. У творі використано форму та тему однойменного твору відомого радянського поета Едуарда Асадова. Щодо змісту даного твору, то це суто біографічне, пережите автором.
Четвер, 9 серпня 2012 р.
...i буде нове колись життя...й свiтитимуть чиiсь новi зорi...але вiдблиск наших зiрок ще довго-довго свiтитиме комусь та зiгрiватиме чиесь замрiяне серце
dovgiy відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Згодний з Вами. Наші твори - це і є той відблиск. Тож будемо намагатися так працювати, щоб і крізь пелену часу наші зірки бачили люди!
"Гори,гори,моя звезда..." Нехай якнайдовше сяє Ваша зоря і освітлює шлях іншим. "А я радію,сестро,в темнині - Комусь на світі легше,ніж мені."(В.Забаштанський)
dovgiy відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вражена! Ні. це не сповідь, це - монолог Титана.
Такий зорю не випустить "за зря",
Це на таких тримається земля!
Фінал вірша пречудовий:
Зоре моя! Ще вірю – не здаєшся!
Нас не візьме за просто так пітьма.
Та в мить останню, коли ти зірвешся,
Про нас не скажуть, що були дарма
Бо ж вірую усупереч прикметам,
Коли нас небо викреслить навік,
В ту саму мить на голубій планеті
Народиться для щастя чоловік!
Дякую за вірш. Обираю.
dovgiy відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
так...саме так...іскорка життя-це моє кредо
дякую Вам 
радію! 
