Їй найбільше подобалось змінювати маршрут,
Рухатися проти течії, і навпаки
Залишаючись в котромусь із міст
Понад третю добу,
Вона завжди переживала,
Що її знову знайдуть,
Якщо не всі, то хоча б
Колишні чоловіки.
Її завжди лякали втрати, але не ті,
Котрі ставлять жінок на коліна, або хоча б
Від яких кровоточать ясна,
Болять хребці,
Від яких їй хотілось не прощення,
А розправ,
У неї часто боліло горло,
І важко давався спів,
І окрім конституційних
Жодних суміжних прав.
І окрім зовсім далеких, жодних
Рідних чоловіків, хіба ті,
З якими вона зимувала,
Ховалась до них в живіт,
А потім з весною
Проростала із їхніх
Тіл,
Як проростає любов
Із мякоті кам’яного
Вугілля.
І майже завжди зриваючись
Із ще ненасиджених місць,
Рухаючись на схід
Здебільшого пішо,
Вона говорила, що
Вчасно піти – це
Найкраща можливість
Усім
Нам
Позбутися пам’яті,
А значить – оминути
Найгіршого.
