Легкі павутинки самотності літали навколо. Заповнювали увесь простір. Здається, навіть не давали дихати. «Чому?» – запитувала вона себе. Але відповідь ніяк не приходила. Легкі павутинки все далі й далі кружляли. Їх ставало дедалі більше. З павутинок поволі снувався туман, що важкими клубками накочувався на неї. Їй ставало важче дихати. Бракувало повітря. Свіжого, нерозбавленого, повітря. Бажано ранкового, або вечірнього. Щоб від нього ставало млосно в грудях, щоб хотілося жити якомога довше. Щоб вдихати його, до болю глибоко наповнювати ним груди. Натомість, вона мала суцільний туман. І жодної можливості щось побачити чи почути. Жодного промінчика теплої надії. Цей туман приносив з собою лише відчай і смуток. Не залишав ніяких шансів для радості та щастя, позбавляв здатності рухатись, розмовляти, та навіть дихати. Кожен подих в цьому тумані коштував неймовірних зусиль. Він поволі виснажував її. Туман самотності – це все, що в неї було сьогодні. Вона вже навіть припинила думати ту єдину думку: «Чому?». Припинила намагатись щось робити. Її огортало все більше і більше. Мабуть, так все і закінчиться. Бо порятунку їй чекати немає звідки. Самотність давно перестала бути легким павутинками...
