Все в нашому житті буває вперше. І, на жаль, це «вперше» стосується не лише приємних моментів.
Такими своєрідними «рубіконами» на життєвому шляху, які заставляють зупинитися і задуматися, є перша втрата однокласника, перша втрата вчителя… Це розуміння того, що є моменти, коли все можна виправити, окрім одного – повернути життя людині. Але ми віримо і надіємося, що життя продовжується в наших думках і помислах.
Адже не просто так ми «люди». Все, що існує навколо нас колись було лише думкою, «мислеформою», і лише через деякий час матеріалізувалося. А тут, навпаки – всі, хто покидає нас в цьому матеріальному світі, залишаються з нами в нашій пам’яті. Смерть – це завжди несправедливо. Особливо, якщо це стосується повної сил і наснаги життєлюбної та життєдайної людини, яка прийшла на цей світ творити добро. Саме такою і була наша вчителька фізкультури, Віра Іванівна Дяченко.
Педагог - надзвичайно важка професія, надзвичайно відповідальна і тому треба добре думати перед тим, як її вибирати.
Віра Іванівна була вчителем від Бога . Всі учні щиро співчувають з приводу втрати нашого Вчителя, але вже ніхто і ніщо не замінить її у ролі дружини, матері. Ми завжди безцінні для тих людей, хто нас любить. І наша цінність визначається не тим, чого ми досягли чи скільки грошей у наших кишенях. Головне, хто ми є і який слід залишаємо після себе…
Віра Іванівна залишила після себе пам'ять у численних дитячих серцях, які навіть подорослішавши, випромінюють любов і повагу до неї, захоплюючись при цьому її щирістю, доброзичливістю, привітністю. Вона легко і граціозно йшла не лише по спортивному залу, а й по житті, а її скромність заслуговує на особливу шану.
Можливо, знаючи про її спортивні нагороди і заслуги, ми мали б ще більший стимул не лише до спортивних перемог, а й до перемог на своєму життєвому шляху. Можливо, більше б цінували її при житті… Але все у минулому, а сьогодні ми можемо лише низько схилити голову в знак поваги і тихо промовити «вибачте» за те, що по дитячій нерозумності могли чимось засмучувати.
Життя триває… І ми повинні пройти всі випробування, які нам судилися. Ми повинні не лише їх пройти, але й перемогти. Перемогти, перш за все, себе. Адже це найбільша перемога в житті. У житті багато такого, чого ми не розуміємо. Іноді жодні роздуми не допоможуть на крок просунутися вперед. Тоді треба зібратися і скористатися сповна тим, що дарує нам життєвий момент. Саме цьому нас вчила Віра Іванівна на своїх заняттях фізичного виховання.
Я вдячна долі, що мала можливість знати і вчитися у Віри Іванівни, і що маю можливість хоча на папері і, на жаль, уже після смерті, ще раз сказати від себе особисто і всіх учнів «Дякуємо, що Ви були з нами». Віра Іванівна залишила після себе лише світлі спогади і вони ще довго горітимуть у серцях її учнів.
Оксана Линчак (Макарук), випускниця 1994 р. Івано-Франківської ЗОШ № 24.
Дуже чутлива і гарна розповідь про чудову людину.
І я , Володимире, знаю, що таке втрата найріднішої людини, пережила це і не раз. І ще знаю, що біль і сум не відійде, і з ним ми жити будемо...
DVI відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Валентиночко! Сердечно вдячний за відвідини споминів про мою неповторну хмариночку. Всі вони написані щиро від Душі. Я буду і дальше виставляти,але болить душа, що люди читаючи
не оцінюють.
Добре, що є такі вдячні люди як Ви. Бо тепер вчителів тільки брудом обливають.
Світла пам'ять вчительці від Бога!
DVI відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я щиро вдячний Вам,що зайшли на сторінку,і оцінили спомин про мою дружину. Я зібрав вже багато споминів для книжки і вирішив виставити в клубі. Всі спомини написані чистосердечно,вона дійсно була такою в житті. Чомусь люди переглядаючи не оцінюють.
Зайдіть на сторінку "Артерії любові Бога" Перегляньте фотоальбом.
Всі вони написані щиро від Душі. Я буду і дальше виставляти,але болить душа, 
