Тільки темрява й го́рне обіймами.
Як же холодно в ніч цю безхмарную.
Ми так прагнемо видатись сильними,
Проте марно все, марно все, марно все…
Шепотіла мені, ніби матінка:
“Ти, розкрившись, тепло усе вистудиш”.
Я ж бо, в зорі закохана, в затінку
Рахувала всі напади й приступи.
Як же тіпало серце, захо́дилось,
Захлиналось від горя та радощів.
Закохалось – і знов не погодили
Запит, мрії останнії кра́дучи.
Позадубли вже пальці, не гріють їх,
Не утримають аркуша з ручкою.
Тільки й чуть підсвідомості їдкий сміх:
“Скористались наївною сучкою!?”
Скористались, підтерлись, пожбурили,
Мов те яблуко, щойно надкушене.
У відча́ю помиї занурили
Серце, кров знов зализувать змушене.
Тільки болю нема вже, ні прикрощів,
Лише порожньо, мов в центрі бублика.
Чим не місце для брехонь і хитрощів?
Налітайте, закльовуйте, публіко!
Смерть, і та в очі глянуть соромиться,
В пусті чашки, останнім не вимиті.
В них плісня́ва минулого томиться.
Не соромся, стинай корінь в підметі!
Помани вже хоч ти мене приймами,
Змахни лезом коси́ сліз з очей печаль.
Тільки темрява й горне обіймами.
Ні про що не жаль вже мені, на жаль…
