Вистачить розуму не залишати речі,
Поки вода не зійде, щоби торкатись коліна,
Чого вартує любов, якщо не втіхи та зречень,
Смерть – це життя, в якім забракло терпіння.
Дивлячись як ніч рухається її тілом, сягає шиї,
Торкає до вилиць, цілує її у скроню,
Навіть ніжністю можна тебе знесилити,
Щоб потім наповнити новим ще пекучішим болем.
Щоб ти відчувала як сонце сідає у твої груди,
Як він вилизує літо з твоєї шкіри,
Стільки полум’я у твоїм волоссі рудім,
Стільки нового у твоїх зіницях сірих.
Стільки повинності у твоїх ескападах денних,
І стільки люті у твоєму спокої твердім,
Що кожне із двох понівечених передсердь,
Бється для того, щоб залишитись єдиним
У серці.
Потім підеш, забравши щітку і туфлі,
Несучи у руках втому, у голові кулю,
Стоятиме літо, гудітиме в мізках сутінь,
Пам'ять – це фюжн у стилі Кейко
Мацуї.
