Збираюся нарешті в путь
важкий, далекий, небезпечний,
туди, де побратими ждуть
і друг мій вірний, добрий, чесний.
Я місяць у відпустці був,
то вже друзяка зачекався.
Зам ним я теж журбу відчув,
він навіть уві сні ввижався.
Ми з ним на східнім рубежі
боронимо свою країну,
там, де стріляють "калаші"
і стогне поле від полину.
Вже майже рік воно зерна
не бачило, це – дике поле.
Його засіяла війна
лише осколками і болем.
Там навіть квіти польові –
волошки і червоні маки,
немов ховаються в траві
від кулеметної атаки.
Там кожний день, як цілий рік,
шість місяців – і сиві скроні,
та кожний з нас до цього звик.
Але, це краще, ніж в полоні
байдужості чекать зорі,
в страху рабами животіти,
хоча б якесь в календарі
шукати свято, щоб радіти.
Аякже, свято – це святе,
це привід в кут душі загнати
свідомість, совість, за пусте
з шампанським келих піднімати.
За місяць мирного життя
я зрозумів – війни немає,
нема ні в кого відчуття
біди, що ген за небокраєм...
Учора майже цілий день
жалівсь товариш-одногрупник
так красномовно, п'яний в пень,
на долю, на складний "трикутник",
що якось виник в час важкий.
Коханка-ляля і дружина
ведуть за "мачо" свій двобій.
Репетував, аж з рота піна,
про безгрошів'я, стан доріг,
що навкруги всі – поци-дурні,
що визнають лише батіг
і мають інтереси шкурні.
То нудно плакав, то сміявся,
до ночі правив теревені,
усе тицьнути намагався
мені сто гривень до кишені.
А, я?.. Я думав про своє,
(за місяць спілкувань – оскома),
що це життя вже не моє,
але назавтра буду вдома.
Там інший вимір, інший світ,
де дійсно є важка робота,
яку повинен Чоловік
виконувати зціпив рота,
де зійдуть з тебе сто потів,
коли ти паришся під "градом",
коли іде з усіх кутів
ворожа техніка парадом,
коли стрічаєш день новий
під небом, а відкривши очі
радієш, що іще живий.
Але, чи доживеш до ночі?..
А поряд тебе завжди ті,
хто стали назавжди братами,
хто перемогу на меті
лиш мають в герці з ворогами!
А ще, є той, чий інтерес
один – буть вірним всім наказам.
Отож, чекай, мій вірний пес,
ми будемо вже завтра разом!
Скажу відверто, друже мій,
невдала видалась відпустка.
Скоріше хочу стати в стрій,
це крик душі, а в серці пустка...
10. 05. 2015 р.
Здорово написано! Мені теж іноді дивно, як люди можуть так абстрагуватись Адже і тут де не стріляють є сім'ї , в яких з тривогою чекають дзвінка або якої новини від захисників...А поруч молодики розбираються на кулаках напідпитку. Душа рветься...На свята якщо і піднімається чарка, то за тих хто на передовій. Бережи їх Боже!
natali.voly відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Dixi. Ви розумниця, все відчуваєте так, як потрібно. Вибачте за затримку з відповіддю.
То не до нас треба доносити. То до влади нашої , до керівників Європи, Америки. Ми цю всю біду, цю несправедливість розуміємо. Але життя не закінчилось. Живемо.
Треба просто більше тиснути на владу усім.
natali.voly відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Тільки вОгнем і мЕчем можна щось доносити до нашої влади, вона ще більш недоторканна, ніж "папєрєднікі", звертатися до неї – марна справа. Як тільки хто починає тиснути на неї, то кричить, що це провокатори. Але наші хлопці повернуться, от тоді і буде розмова! Миру і розуміння усім нам.
Розумію... Але це гібридана війна. І ніби й не війна. І чоловіки стоять там, на сході, щоб інша частина країни жила, була і раділа життю.
Моє Вам шанування.
natali.voly відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ага, це ще один міф, який придумали наші "політики", мабуть, якраз для того, щоб ми не відволікалися від радісного сприйняття життя. А, коли спілкуєшся з тими, хто знаходиться ТАМ, то починаєш розуміти, що вони так не вважають, що це гібридна війна. Вона для них справжня, зі всіма її жахами. Ось це я намагалася донести у своєму вірші. З повагою Наталі.