Холодна постіль не змогла
Зігріти ні душі ні тіла.
Надія мов свіча жевріла…
Що я не марно так чинила,
Що я не марно так жила.
Думки, думки, думки, думки…
Мов ті голоднії вовки.
Женуть мій сон, а що натомість?
Холодна постіль і свідомість,
Що гість, отой нежданий гість,
Лише мій біль, моя самотність.
І стіни, як їх не клясти!
Німії свідки моїх дум,
Без них покою на знайти,
А в них-німа туга та сум.
Мов те розкидане сміття,
Летять шматки мого життя.
А вітер їх жене все далі,
В минуле спогади й печалі.
Що ждати зранку до смеркання?
На ласку, на тепло, кохання?
Що тіло й душу буде гріти
Не постіль - чоловік та діти.
А ночі - це жага кохання …
Думки, думки, думки, думки…
Як марні тії сподівання.
Сподобалось!
